Творчий шлях. Павло Григорович Тичина — Літературний процес початку XX ст. (1900-1930). Українська література. Підготовка до ЗНО. Зовнішнє незалежне оцінювання з української літератури

Павло Григорович Тичина (1891-1967)

Творчий шлях

У творчості Тичини, митця глибоко самобутнього, пристосуванство до тоталітарної системи призвело до втрати поетичного таланту.

Серед п’ятнадцяти поем П. Тичини найфундаментальнішою є поема «Сковорода», яка писалась майже впродовж всього життя поета (починаючи з 1923 р. до 50-х років). Така увага до постаті Сковороди не випадкова, адже мандрівного поета Тичина ввансав своїм духовним батьком. Проте на відміну від Сковороди, який не прийняв від світу ролі «стовпа неотесаного», Тичина проміняв свій поетичний дар на портфель чиновника.

Проте поетична творчість раннього Тичини і Тичини революційної доби свідчить про величезний талант, який дійшов до нащадків і вражає їх своєю неперевершеністю .

Перші вірші Тичини, датовані 1906-1908 pp., відзначаються недовершеністю форм і змісту. Але серед них є маленька перлина — «Блакить мою душу овіяла». Поетичні твори, що передували першій збірці, відзначалися соціальною тематикою. Молодий автор розповідав про злиденне життя як своєї сім’ї, так і всього народу, засуджував імперіалістичну війну. Серед перших публікацій є кілька оповідань Тичини, які засвідчили обдарування прозаїка, які, на жаль, він пізніше не розвинув.

Але збірка «Сонячні кларнети» явила читачам сформовану творчу особистість.

Мальовничою, сповненою ніжності й чуйності постає у віршах П. Тичини українська природа — така рідна, близька й водночас наче побачена з іншої висоти. Тому вихід у світ першої збірки віршів «Сонячні кларнети» (1918 р.) став подією величезної ваги в українській літературі. Всі твори збірки сповнені сонячною вірою в життя, людину, в рідний край. Збірка мала шалений успіх і вмить прославила автора. І сьогодні вона є одним з унікальних і наймузичніших творінь у світовій поезії, бо поєднала в собі поетичний ліризм із національним та соціальним прозрінням.

Уже ці перші твори Тичини були дуже схвально прийняті критикою. Збірка «Сонячні кларнети» стала тим явищем в новітній літературі, яке не мало аналогів ні в російській, ні у західноєвропейській літературах. Поезія Тичини несла в собі музичність особливого типу. Вона була не прикрасою, а принципом світобачення.

Багато поетів і до Тичини інструментували лірику вишуканими асонансами, алітераціями, внутрішнім римуванням. Особливої вправності у цьому досягли символісти як західноєвропейські (П. Верлен, А. Рембо), так і російські (А. Бєлий, В. Брюсов, О. Блок) та українські (М. Вороний, О. Олесь, Г. Чупринка). Тичина ж обрав для звучання своєї поезії кларнети — глибокі та ніжні інструменти, здатні відтворити будь-що — джаз, класику, естрадну музику.

Незвичний образ-символ сонячних кларнетів якнайкраще відбиває сутність індивідуального стилю раннього Тичини. Поет рано утвердився в думці, що поезія — це синтетичний вид мистецтва. Навіть заголовок його першої збірки підкреслював життєрадісний характер творів, вказував, що вони синтезують сонячне тепло й світло з музичними ритмами життя, які єднають людину з природою. У віршах цього періоду можна побачити, як зорові образи чергуються зі слуховими: звук подається «забарвленим», колір — «озвученим». Кожна поезія Тичини зі збірки «Сонячні кларнети» — це розгорнута метафора, яка тонко передає мелодію слова і трепет душі.

У поезії «Арфами, арфами…», крім музичних образів, створено неперевершений зоровий образ-символ молодої весни. Цей твір перегукується з віршем М. Вороного «Блакитна панна», проте між цими творами є багато відмінного. У Миколи Вороного наявний зовнішній опис Весни, яка «лине вся в прозорих шатах, у серпанках і блаватах»; вона нагадує «Блакитну панну». Поезія ж Тичини прочитується як багатогранне і святкове сприйняття особистої весни і весни нації: молодості, буяння сил, надії, тривоги, сподівання злету, перемоги. Тичина пройняв твір весняною, урочистою, сонячною мелодією, знайшов вишуканий ритмічний малюнок. За вишуканими тропами (метафоричними епітетами, порівняннями) постає персоніфікований образ прекрасної дівчини, до ніг якої схиляються і квіти, і прозорі дощі, і громи, і веселки.

У символічному образі дівчини-весни закладене оптимістичне передчуття випробувань і тривог, які постануть перед українською нацією. У творі Тичини ніби струни обізвались під вправною рукою музиканта. А потім мелодія полилась у наростаючому темпі: «Золотими, голосними обізвалися гаї Самодзвонними…».

Усі чотири строфи цієї чарівної поезії пронизані світлою радістю зустрічі з весною. Емоційність настрою забезпечується вишуканою строфічною будовою, яскравою метафоричністю, асонансами і алітераціями. Образні засоби, використані поетом, підкреслюють особисті очікування ліричного героя:

Стану я, гляну я —
Скрізь поточки, як дзвіночки,
жайворон як золотий.
З переливами
Йде весна
Запашна,
Квітами-перлами
Закосичена.

Шедевром інтимної лірики П. Тичини постає твір «Ви знаєте, як липа шелестить…» (1911 p.), де важливу роль відіграє паралелізм картин природи і людських переживань. У природі, котру Тичина сприймав як величний храм, сонцесяйний собор і до якої ставився з обожнюванням та поклонінням, він вбачав і джерела життя та любові.

Захоплення повнотою життя висловлене в образах і звучанні поезії. Шелест липи, сон старих гаїв, місячні весняні ночі — символи молодого почуття, що купається у безкрайньому Всесвіті. Вірш характеризується винятковою музичністю, замилуванням українською природою.

Уже в перших поезіях, серед яких і вірш-мініатюра «Ви знаєте, як липа шелестить…», автор продемонстрував неповторність своєї творчої манери, яка виявилась передусім у прагненні максимально точно відтворити мінливі настрої людської душі, власні мрії та почуття. Твір є оригінальним за формою. Складається він із двох 6-рядкових строф, у яких перші рядки — запитання, а останні — ствердна відповідь. Така композиція поезії робить її стрункою, елегантною. Картина-елегія рідної природи, чуттєво сприйнятої поетом, намальована лаконічними засобами: короткі речення передають схвильований стан неспокійної душі героя.

Яскравим зразком ранньої інтимної лірики є вірш «Коли в твої очі дивлюся…» (1911 p.). Ліричний герой у зовнішній красі коханої бачить духовно багатий світ: « небо прозоре », і « брильянтових зір ціле море », якому протиставляється моральна убогість обраниці. Тому авторові згадується затуманене осіннє поле, де тільки «суха бадилина хитається».

Радість закоханого серця відчутна в ліричній поезії «Я сказав тобі лиш слово…». «Кохання книга», яка відкрилась перед ліричним героєм, наділяє його такою надприродною силою, що досить подивитися в очі обраниці, щоб її душа сповнилася теплом, а все на світі набуло нових рис (сонце задзвеніло, гай засміявся, весна затанцювала).

У «Сонячних кларнетах» Павло Тичина писав: «Одчиняйте двері — наречена йде!» Це був піднесений, святковий настрій, пафос душі воскреслого народу.

Збірка «Сонячні кларнети» завершувалася невеликою поемою «Золотий гомін» (1917 p.), яка є гімном весняному сонцю, силі буття. Передчуття омріяної волі, віра в національне і соціальне визволення знаходять відгук у природі, яка відповідає ліричному героєві «золотим гомоном»:

Я — невгасимий
Огонь Прекрасний,
Одвічний Дух.
Вітай же нас ти з сонцем, голубами.
Я дужий народ! — з сонцем, голубами.
Вітай нас рідними піснями!
Я — молодий!
Молодий!

Ключовою в поемі «Золотий гомін» є проблема національного відродження українського народу. Жанр твору визначається дослідниками як лірична ораторія, з наявними фрагментами епічних епізодів і драматичних сцен. Легендарний Андрій Первозванний, котрий у сиву давнину поставив на наддніпрянських горах хрест, чим започаткував народження славетного міста, поздоровляє киян з незалежністю.

Ліричний герой відчуває плин часу, як сіються в ньому і западають у душі людей « зерна кришталевої музики». Щастя возз’єднання західних та східних земель України передалось природі: «засміялись гори, зазеленіли», і «ріка мутная сповнилася сонця і блакиті».

Та в поемі відчутна й тривога: образ «чорного птаха» символізує розбрат між українцями. Та скільки б не існувало перепон — народ вірить у свої сили:

«…І всі співають, як вино:
Я — дужий народ,
Я молодий!»

З такою вірою в «одвічний дух» і невгасиму силу воскреслого народу закінчував Павло Тичина свою геніальну ораторію української національної революції «Золотий гомін».

Наступна книга віршів Павла Тичини — «Плуг» (1920 p.). Одночасно з «Плугом» вийшов тоненькою книжечкою цикл віршів у прозі« Замість сонетів і октав», який був написаний у 1918 р.

Помітне місце в творчості Павла Тичини займає вірш «Пам’яті тридцяти», вперше опублікований у газеті «Нова Рада» в березні 1918 р. Цей твір присвячено пам’яті загиблих під Крутами київських студентів, які прийняли бій з військами Муравйова, а пізніше були поховані на Аскольдовій могилі:

На кого завзявся Каїн?
Боже, покарай! —
Понад усе вони любили
Свій коханий край.
Вмерли в Новім Заповіті
З славою святих.
На Аскольдовій могилі
Поховали їх.

Замість очікуваної «нареченої» і «голубої блакиті» нового дня в уяві Тичини постає страхітливе видиво, де «всі шляхи в крові», «незриданні сльози», «тьма» і «дощ».

Коли в березні 1918 р. київська Аскольдова гора прийняла перші жертви української національно-визвольної революції, Павло Тичина висловив трагічне пророцтво:

На Аскольдовій Могилі
Український цвіт! —
По кривавій по дорозі
Нам іти у світ.

Поет, що оспівав велич і радість відродження, відчув, що шлях до вимріяної, справді вільної «Нової України» буде густо вкрито жертвами. Але це передбачення апокаліптичної дійсності майбутнього не відштовхнуло поета від життя, від народу.

На початку XX століття Павло Тичина пророчо передбачить у «Скорбній Матері»:

Ідіте на Вкраїну,
Заходьте в кожну хату —
Агей вам там покажуть
Хоч тінь Його розп’яту.

Це тінь української людини, розіп’ятої голодомором, що постав у народній уяві в образі антихриста, який

Вкраїнство зрізав чорною косою:
В голодний мор!

Уже назва поезії Павла Тичини «Скорбна Матір» прочитується як початок католицької молитви, яка описує скорботу Марії з приводу розп’яття її сина Ісуса Христа.

Біблійні події розп’яття й воскресіння Ісуса в творі Тичини переносяться в Україну доби революційного лихоліття.

В образі Скорбної Матері злилися воєдино три постаті: покійна поетова мати Марія, якій присвячено твір і яка померла незадовго до його написання, Божа Мати і мати Україна.

У поезії Тичини мати Ісуса ходить по наповнених трупом полях України і відчуває, що «Біль серце опромінив Блискучими ножами!».

За Біблією, янгол Гавриїл напророкував Марії, що її серце буде прошите ножем. Це було передбаченням її трагедії — смерті сина, коли Христові пробили залізом руки й ноги, то Богоматері серце.

Поезія Тичини завершується тим, що Марія

Не витримала суму,
Не витримала муки,
Упала на обніжок,
Хрестом розп’явши руки!

У Святому Письмі Богородиця від апостолів дізнається про воскресіння Христа. У «Скорбній Матері» Божа маги виражає сумнів щодо воскресіння свого сина:

Звела Марія руки,
Безкровні, як лілеї:
Не до Юдеї шлях вам,
Вертайте й з Галілеї.
Ідіте на Вкраїну,
Заходьте в кожну хату,
Ачей вам там покажуть
Хоч тінь його розп’яту.
Христос воскрес?
Й не чула,
Не відаю, не знаю.

Українські поля, усіяні трупами, постають як аналог пекла.

Не буть ніколи раю
У цім кривавім краю.
Проходила по полю…
І цій країні вмерти?
Де він родився вдруге—
Й яку любив до смерти?

У той же час Марія стверджує, що, хоч Христос і народився в Україні, й любить її до смерті, але не воскресне у ній доти, доки тут ллється кров.

«Скорбна Матір» — це цикл, що складається з чотирьох віршів, про Матір Україну в тяжкі часи громадянської війни. Своєрідність композиції циклу виявляється в тому, що кожен з його віршів розпочинається одними і тими самими словами: «Проходила по полю». Жанр твору дослідники визначають як тренос (плач). Цей жанр був одним із популярних літературних жанрів XVII століття.

Радість поета з приводу проголошення УНР і перемоги українського війська складає змістову основу вірша «Гей, вдарте в струни, кобзарі…» (1917 р.). Цей поетичний реквієм за часів радянської влади ніколи більше не друкувався.

У творі автор висловлює хвалу борцям за вільну Україну. Пильне око справжнього художника помітило нові для української поезії деталі, зокрема національну символіку, а вухо вчуло радісний передзвін воскреслих мелодій:

Гей, вдарте в струни, кобзарі,
Натхніть серця піснями!
Вкраїнські прапори вгорі —
Мов сонце над степами…

Але Україна була приреченою, а мрія так і залишилася мрією. Замість соціального визволення революція 1917 року принесла на українську землю ріки крові. Звідси й загострене сприйняття поетом навколишнього світу, передчуття біди, пекучий біль за Україну, за свій народ у творі «Хто ж це так із тебе насміяться смів?»:

Хто ж це так із тебе насміяться смів?
Хто у твоє серце ніж загородив?

Тичина чекав революції і водночас боявся її, відчуваючи велику трагедію, коли « курки спустили в матір і отця», «йшли брат на брата однімать, дідить». Тому читач майже фізично відчуває той біль, яким сповнено кожний рядок вірша, бо «рубались, бились ріднії, свої». Поет розуміє і гостро викриває облудність обіцянок нової влади побудувати для трудового люду краще майбутнє. Він вірить у прозріння українців, не згодних «ще й на волі у кайданах гнить ».

З болем поет відзначає, що ті, кого вважали братами, зрадили Україну. Вірш закінчується риторичним запитанням, яке, без сумніву, не потребує відповіді — вона очевидна:

Хто ж так люто кинув на поталу нас?

Обуренням і відчаєм сповнена лірика поета «До кого говорить?». Автор саркастично зображує національну політику більшовицького уряду, яка спричинила колоніальний гніт, під який підпала Україна у 20-х роках. Вірш Тичини викриває лицемірство і підступність влади, зраду інтересів народу. Павло Тичина дає убивчу характеристику сваволі влади:

Я покажу всю фальш,
всю цвіль партійно-борчих породіль.
А братні зуби? Дружній зиск?
Гнучка політика, як віск.

Але при цьому відчуває розгубленість перед їхньою силою:

Рабіндранате-голубе!
З далекої Бенгалії
прилинь до мене на Вкраїну,
Я задихаюся, я гину.

1924 р. виходить наступна збірка поезій П. Тичини — «Вітер з України», проте переламною в його літературному житті стала збірка «Чернігів» (1931 p.). Саме на цій збірці виявився руйнівний вплив тоталітарної системи, який перетворив поета на слугу системи.

В роки Великої Вітчизняної війни, живучи в м. Уфі, П. Тичина працює з великим натхненням. У 1942-1943 pp. виходять такі його твори: збірки віршів «Перемагать і жить», «День настане», поема «Похорон друга», книга публіцистики «Творча сила народу», видана одночасно трьома мовами — російською, башкирською й українською.

За глибиною думки найбільш визначним твором цього періоду стала поема «Похорон друга» (1942 р.). Це величний реквієм воїнам, загиблим у боях за батьківщину. У ній органічно злилися особисте горе від втрати близького друга Ярослава і трагедія осиротілих дітей, матерів, жінок.

Картини життя тилового міста чергуються з філософськими роздумами про сенс людського буття, про гуманізм. Образ ліричного героя, від імені якого ведеться оповідь, розкривається через почуту музику, побачені пейзажі, прочитане в газеті повідомлення, прослухану промову:

Все сумно вечір колір свій міняв
з багряного на сизо-фіалковий.
Я синій сніг од хати відкидав
і зупинився… Синій, оркестровий
долинув плач до мене. Плакав він,
аж захлинався на сухім морозі:
то припадав зеленим до ялин,
що зверху червоніли при дорозі,
то глухо десь одлунював в саду.

Кольорові переходи передають відчуття неспокою, наближення чогось тяжкого, трагічного. Звуки духового оркестру дедалі наближаються і нагадують ліричному героєві про смерть хороброго воїна Ярослава. Твір відзначається афористичністю висловів, виразністю риторичних фігур, які відтворюють пекучий біль автора, почуття ненависті і відчаю.

Спогади переплітаються з роздумами про молодого солдата Степана, про всі жертви страшної війни, про тяжке лихо всього народу і переростають у філософські узагальнення про закономірність процесів життя, однаково об’єктивних і для природи, і для суспільних явищ.

Дві теми твору — тема смерті і тема життя — спочатку сплітаються й ідуть поруч. Здається, що людське горе таке безмежне, що його неможливо перебороти, але ось прозріння від усвідомлення того, що життя не можна знищити, воно сильніше за смерть. Роздуми героя про трагізм доби супроводжується суворими картинами природи:

Ой темно як! Ніч. В старі,
в тонкії стіни стукала хижацька
рука сухого сніговія. Сніг
по шибці шарудів.

Та найбільше хвилює автора доля людини:

Над ким ті сурми плакали?
Чого тарілки дзвякали?
І барабан як в груди бив
хто вік свій одробив?

Ліричний герой впевнений, що фашизм, який у творі є уособленням мороку і людиноненависництва, буде знищено, настане весна і після війни люди одержуватимуть насолоду від мирної праці:

Весна! Блакить!
У поле трактори ідуть. І в’ється
співучий жайворон.

Поема «Похорон друга» відзначається рідкісним ритмічним розмаїттям, музичністю, яскравістю звукових та зорових образів, ліричною схвильованістю. Автор висловлює віру в нездоланність людського духу, невмирущість рідного народу.

Незважаючи на згубний вплив тоталітарної системи, літературна творчість П. Г. Тичини свідчила, що він належав до найосвіченіших радянських письменників, чия ерудиція охоплювала не лише літературу, а й інші види мистецтва.