Щоденник. Олександр Петрович Довженко — Літературний процес 40-50-х років ХХ ст. Українська література. Підготовка до ЗНО. Зовнішнє незалежне оцінювання з української літератури

Олександр Петрович Довженко (1894-1956 pp.)

«Щоденник». Аналіз твору

«Щоденник» О. П. Довженка — важливий документ доби. Він являє собою окремі записи, розташовані в хронологічному порядку. їх поєднання становлять один із різновидів мемуарної літератури, тобто теж є літературним твором. Ознаками цього різновиду мемуарної літератури є фрагментарність, повтори, звернення, емоційно-оцінювальні вислови. Стиль мемуарної літератури суворо-реалістичний, часом романтично-піднесений чи іронічно-саркастичний.

Документ свідчить, що літературно-мистецький, кінорежисерський талант Довженка не зміг повністю реалізуватися в умовах тоталітарного режиму ні як митець, ні як державний діяч.

Записи письменника 1943 р. засвідчують це: «Трагедія мого особистого життя полягає в тому, що я виріс із кінематографії. Велика громадська робота, де б я дійсно міг жити і творити народу добро, мені не судилася, її роблять навколо мене довгі роки люди і слабі, і немічні духом. Я позбавлений творчості в житті, позбавлений радощів і гордощів творчості на користь народу. Я не живу в атмосфері державного горіння… Мене туди не пущено».

Усі думки і помисли Довженка спрямовані на те, як допомогти своєму народові у трагічний час, як застерегти його від помилок, нічого особистого, навіть натяку на почуття або побутові деталі.

Вважається, що щоденник — це річ дуже особиста. І сам письменник, напевне, не мав наміру опубліковувати його. Можливо, це був «плацдарм» для реалізації нових творчих задумів, а можливо, просто друг, якому можна довіритися і «вилити душу».

Довженко був далекоглядною людиною. Ще у 1942 р. Довженко записав до свого блокнота: «Не було у нас культури життя — нема культури війни. Тому страждаємо багато й по-дурному. Ніщо не проходить даром, сатрапство і дурість особливо». Цей запис, власне, пояснює поразки наших військ у 1941-1942 pp.

Свого часу Довженко запропонував проекти щодо землекористування та розвитку «неперспективних» сіл, проте його не почули, оскільки погляди митця розбігалися з офіційною точкою зору, але час показував, наскільки він був правий. Це стосується і проектів Довженка щодо реформування культури, освіти, архітектури, сільського господарства, військової справи і багатьох інших галузей.

Письменник гнівно засуджує тоталітарну систему, яка виховувала кар’єристів і підлабузників, що не вміють мислити самостійно й у всьому вбачають підступність «класових ворогів, ворожої ідеології». Творча людина не могла жити в такій задушливій атмосфері. Тому, очевидно, найпершими товаришами і розрадою були у Довженка папір та перо. Так можна пояснити появу Довженкового «Щоденника».

Уже в перші роки війни письменник турбувався про нашу літературу цього періоду. Він боявся, що почнеться доба «побутово-описового чтива», а «народу треба показати його зсередини, в його стражданнях, в його сумнівах, в його боротьбі, оновленні, і показати йому шляхи і перспективи. Народ треба возвеличити, й заспокоїти, і виховувати в добрі, бо зла випало на його долю стільки на одне покоління, що вистачило б на десять колін…»

З висловлювань «Щоденника» випливає думка про великий гуманізм автора, його налаштованість на добро: «Треба жити чимсь добрим. Ви нам про Добре напишіть та научіть нас доброму і красивому».

Наскрізною ідеєю у «Щоденнику» є національна ідея. Довженко з болем згадує про розбазарювання національних надбань, занедбаність пам’яток старовини, занепад музеїв, про витравлювання всього українського в освіті: «Непошана до старовини, до свого минулого, до історії народу є ознакою нікчемності правителів, шкідлива і ворожа інтересам народу. Однаково, свідома чи несвідома, бо не хлібом, і не цукром, і не бавовною, і не вугіллям єдиним буде жив чоловік…» «Двадцять п’ять років немає історії і нема словника. Яка ганьба! Яка мерзота! Чия огидна рука тут діяла і во ім’я чого? Країна виховання безбатченків! Безбатченків без роду, без племені. Де ж і рости дезертиру, як не у нас?» Він хвилюється, що загине люд в Україні, а «наїдуть чужі люде і утворять на ній мішанину. І вона буде не Росія, не Вкраїна, а щось таке, що й подумати сумно». Це пророчі передбачення геніального майстра!

Героїзм, безсмертя народу — ще одна наскрізна тема «Щоденника». І вона показана не лише в безприкладних подвигах наших воїнів, а і в героїчних вчинках усього народу — від дітей до старих дідів. Це розповідь про хлопчика Тараса, який застрелив німецького офіцера, крав у окупантів зброю; про дідів-перевізників, що потопили човна із загарбниками і втонули самі; про мужніх матросів, яких роздягненими в лютий мороз вели в Києві на розстріл, а вони співали пісню і зневажали смерть.

З особливою теплотою говорить автор про долю жінки, подвиг якої буде возвеличувати не одне покоління митців.

Письменник обурюється ставленням до тих, хто побував в окупації, в оточенні. Цих людей — винних і безвинних — оголошують державними злочинцями і гонять у табори, тепер уже сибірські.

Болюча для митця тема зрадництва, яка піднімалась в кіноповісті «Україна в огні», знайшла свій відбиток у Довженковому «Щоденнику». Письменник переймається тим, чому дівчата одружуються з окупантами: «А найстрашніше — що дівчата не знають, що, виходячи заміж за німця, вони зраджують Батьківщину. їх не учили Батьківщині — їх учили класовій ворожнечі і боротьбі, їх не учили історії. Народ, що не знає своєї історії, є народ сліпців».

Тема, яка є актуальною і на сьогодні — зневажливе ставлення жителів міст до селян, — була дуже болючою для Довженка, адже саме на «селянському багатомільйонному горбі і шкурі виросли індустріалізація країни і все, чим користується інтелігентне державне міщанство».

Обурення Довженка стосується і системи освіти, і прокурорського нагляду, оскільки в роки війни прокурори не йшли на передову: «Всі цілі і здорові, як ведмеді, і досвідчені в холодному своєму фахові. Напрактиковані краще од німців ще з тридцять сьомого року ».

Письменник з ненавистю і сарказмом також говорить про кар’єризм, пристосованство, підлабузництво.

Багато рядків у записниках Довженка відведено тим особистим безмірним стражданням, які принесла йому сталінська критика кіноповісті «Україна в огні». Цієї теми він торкається і в повоєнний час. Але найбільше його турбує доля його народу. В той час, як по радіо звучали бравурні марші, люди страждали. Письменник записує, що в 1949 р. чотири години вдивлявся, сидячи в машині, в людський потік і не побачив жодного веселого обличчя. Проте письменник все ж вірить у людей, у можливості перебудови недосконалого світу: «Перебудовую в уяві світ. Не сплю ночі. Картини шумлять в голові, проносяться одна за одною краща й величніша. Міг усе. На все добре і розумне був здатний і готовий цілком».

Гостро засуджуючи тоталітарну систему, О. Довженко вірить у свій народ, у його національне відродження, в добро, що закладене в людину від природи, у перемогу всього світлого і величного.

Таким чином, із «Щоденника» перед нами постає величний образ автора — людини з глибоким державним мисленням, різносторонньо обдарованої, яка безмежно любить свій народ і вболіває за нього.

Вражає мужність і безкомпромісність великого митця. Передчасна смерть завадила Довженкові у повній мірі реалізувати плани і мрії, проте літературна спадщина митця продовжує його справу. Слова Довженка тривожать душу наших сучасників, будять їхнє сумління, закликають не повторювати помилок історії, бути справжніми патріотами своєї Батьківщини.