Людина і війна (Твір-роздум). Твори з розвитку мовлення. Українська мова та література. Шкільний твір.
Для славы мертвых нет.
Анна Ахматова
Війни — це породження зла. Людського зла. Поєднання слів «людина» і «війна» суперечить усім людським законам добра. Але війни — це не тільки минуле людства, це, на жаль, його сьогодення.
Ллється кров у Чечні і Косово, у Сьєрра-Леоне й Ольстері, у Палестині й Ізраїлі… І скрізь гинуть чиїсь батьки, чоловіки, брати, сини… Іде по усьому світові нова війна, ім’я якої — тероризм. У ній узагалі немає ніяких правил. Воюють не солдати проти солдатів, а злочинці проти всіх, не виключаючи дітей і жінок, хворих і старих.
Коли мова йде про захист Батьківщини, про порятунок свого народу, у цій війні людина бере участь за велінням серця. У бій готові йти ті, хто у своєму житті не брав у руки зброї, ті, про кого говорять, що вони і мухи не скривдять. Усі, хто здатен тримати зброю, стають на захист батьківщини. Я розповім вам про цю проблему — людина і війна — на прикладі свого прадіда по батьківській лінії. Його не пам’ятає моя бабуся, його молодша дочка. Але ми знаємо багато чого про його довоєнне життя і дещо про його військові дороги. І майже нічого про те, як він загинув. Крім звичайних слів: «Помер смертю хоробрих».
Він був людиною дуже мирної професії — економістом. Працював перед війною в інституті, що нині — політехнічний університет. У перший день війни він сам пішов у військкомат, не чекаючи повістки про призов, та вона і не прийшла б, тому що його посада і професія не підлягали призову. Які ж високі були в нього громадянська позиція і людська совість! Вже у вересні родина одержала від нього перший лист. Я бачив стопку цих пожовтілих від часу листів, що бабуся дбайливо зберігає. На них немає звичних поштових марок. На них тільки штампи «Польова пошта №…» і «Переглянуто військовою цензурою». Останній лист дуже тривожний. Видно, людина на війні відчуває, коли не повернеться з бою. «Маруся! Бережи дітей! Перемога буде за нами!» — це останні слова, що написані чітким, дуже красивим почерком на сірому жорсткому папері. Маруся, його дружина, моя прабаба, зберегла синів. Завдяки цьому народився і живе мій батько, а через 43 роки після загибелі прадіда з’явився на світ і я.
Довго наша родина намагалася знайти могилу прадіда. Але безуспішно. Знаємо тільки одне: вона десь у лісах Прибалтики. Але є в Харкові місце, де на мармуровій плиті золотом написане його (тепер і моє) прізвище й ініціали. У ряду сотень імен харківських політехніків, що не повернулися з тієї кривавої війни. Над пам’ятником на території нинішнього політехнічного університету схилилася верба. Вона так розрослася за останні роки, що закриває напис. Та я його знаю напам’ять:
Мечту пронесите через года
И счастьем наполните!
Но о тех, кто уже не придет никогда,
Заклинаю вас: помните!
Пам’ятник і територія біля нього завжди доглянуті. Ми всією родиною ходимо туди три рази на рік: на День Перемоги, 23 серпня й у післявеликодній поминальний день. Це обов’язково, але іноді бабуся просить: «Олежку! Давай сходимо до пам’ятника! Я вже і квіти приготувала». У такі дні ми біля мармурових плит самі. І серце стискується в мене, коли я думаю, що моя бабуся не знала людину, яка була її батьком. Їй нікого було покликати: «Тату!»
У ці хвилини я відчуваю, що від батьків до дітей переходять найвищі поняття. До мене прийшло розуміння, що і для слави, і для пам’яті людської мертвих немає. Мій прадід не безвісти загинув на тій війні. Він з нами, як і всі, хто поруч з ним на мармурових плитах.
«Ах, война, что ж ты, подлая, сделала?» (Б. Окуджава)
Війна… Це слово чорного кольору. Вона перекреслює плани: «Раз война — про все забудь и пенять не вправе. Собирался в долгий путь, дан приказ: — Отставить!»
І відставили. Випускники шкіл пішли на фронт, а не в студентські аудиторії. Наречені «платьица белые раздарили сестренкам своим». Студенти і викладачі стали в один стрій — солдатський. Розлучені родини дотепер шукають одне одного. Діти виросли без батьків. На жіночі плечі лягла чоловіча робота: «Рубила, возила, копала — разве же все перечтешь? А в письмах на фронт уверяла, что будто отлично живешь». А машина війни робила свою чорну справу: у її вогні гинули чоловіки, залишаючи вдів і сиріт, гинули юнаки, залишаючи дівчат без майбутніх чоловіків, а націю — без народжених дітей. От що вона, підла, зробила. І це не так уже давно було. Живуть ще ветерани Другої світової. Живуть ті, хто не воював, але пам’ятає війну. Стали бабусями і дідусями діти тієї страшної війни.
Живе з нами моя бабуся Люба, що бачила свого батька в червні 1941-го, коли їй було всього чотири роки. Його обличчя вона не пам’ятає, знає по фотографіях. Пам’ятає лише окремі епізоди. Як вибігала в довгий комунальний коридор і неслася йому назустріч, коли він повертався додому. Як колись приніс батько рідкісні для тих часів фрукти — два апельсини — і сказав: «Це тобі і мамі. Свій я по дорозі з’їв». Свята неправда!
Мій прадід Сергій був кадровим офіцером. Йому було 28 років, а прабабі Шурі 24 роки, коли почалася війна. Бабуся Люба була в них єдиною дитиною. Так вона і залишилася без сестер і братів. І без батька. Прадід пройшов майже усю війну. Майже, тому що загинув він у квітні 1945-го. Не дожив до перемоги 23 дні. Моя мама, його онука, сьогодні вже старша за нього. Вона ніколи не знала, як чудово мати діда. їй навіть назвати дідусем було нікого. «Что ж ты, подлая, сделала?»
Бабуся якось сказала мені: «Знаєш, Іро, я часто думаю: якою б була наша родина, коли б не було тієї страшної війни? У мене точно були б брати і сестри. Тобто і в тебе було б більше рідні. А велика родина, якщо вона до того ж дружна, це величезне щастя. От бачиш, як довго аукається загибель людей. Усе можна побудувати заново, тільки не повернути…» Бабуся, не закінчивши, замовкла. І я зрозуміла, що майже піввіку пройшло, а рана не гоїться.
9 Травня, у День Перемоги, у моїх бабусі і дідуся завжди гості. Вони поминають тих, хто не повернувся з тієї війни, згадують своє воєнне дитинство, співають пісні тих років. І плачуть під час телевізійної Хвилини мовчання. Сидять за столом люди похилого віку, майже усі вони передвоєнні діти. їх зберегли, виростили матері, а їхні батьки врятували усіх нас, увесь світ.
Закінчуючи, розповім таку історію. Колись бабуся Люба чи то почула, чи то прочитала «Пісню льотчика» В. Висоцького. Вона сказала: «Це про мого батька». Спочатку я намагалася її відмовити, що ні, не може бути. Він загинув наприкінці війни, коли вже такого «розкладу перед боєм» не могло бути:
Их восемь — нас двое, — расклад перед боем
Не наш, но мы будем играть!
Сережа, держись! Нам не светит с тобою,
Но козыри надо равнять!
Я запевняла, що збіг імені і військової професії прадіда не підстава, щоб… А потім згадала бабусину розповідь про апельсини і подумала: а навіщо я це роблю? Свята неправда має право на існування. Моя улюблена бабуся так любить пісні Висоцького про війну. Нехай ця пісня буде піснею про її батька, мого прадіда. Думаю, поет не засудив би нас.
Людина і війна (Твір-роздум). Твори з розвитку мовлення. Українська мова та література. Шкільний твір.
Повернутися на сторінку Шкільні твори