Чухраїнці. Остап Вишня — Літературний процес початку XX ст. (1900-1930). Українська література. Підготовка до ЗНО. Зовнішнє незалежне оцінювання з української літератури

Остап Вишня (1889-1956)

«Чухраїнці». Аналіз твору. Характеристика образів

У 1926 р. Остап Вишня опублікував збірку «Українізуємось», яка користувалася великою популярністю і за три роки витримала п’ять видань. Але знову з творами цієї збірки широке коло читачів змогло познайомиться лише в 90-х pp. Головна її тема — розвиток рідної мови, і розкривається вона багатогранно: це і збереження чистоти мови, і розширення сфер її вживання, і грамотність та шляхи її досягнення. Такі питання були надзвичайно актуальними у 20-х pp., коли відбувалася українізація. Злободенні вони і сьогодні. Адже, незважаючи на проголошення української мови державною, тривають дискусії і суперечки про шлях її розвитку і навіть про статус.

Та не тільки мовні проблеми були в центрі уваги видатного гумориста. З гіркою іронією, болем говорить письменник про негативні риси свого народу — пасивність, покірність, егоїзм, безвідповідальність. Він засуджує крайнощі у вияві надмірної любові як до свого, так і до чужого, тобто крайній націоналізм і шовінізм.

Як же треба любити свій народ, вболівати за нього, щоб так посміятися із нього, і з самого себе як українця!

Одна з найдовершеніших гуморесок цього циклу — «Чухраїнці». Побудована вона у вигляді наукового трактату «за викопаними матеріалами», складається з «Передмови», трьох розділів і «Післямови».

Наслідуючи стиль наукових доповідей, автор пояснює, що «чухраїнці» — це дивацький народ, який живе у країні Чухрен. І назва його пішла від того, що народ цей «завжди чухався».

До речі, слово «чухатися» у переносному значенні означає «щось повільно робити, вагатися у прийнятті рішення».

Дотепно граючи словами, Остап Вишня визначає координати країни: «розляглася на чималій просторіш від біблійської річки Сону аж до біблійської річки Дяну. Біля річки Дяну простяглося пасмо так званих Кирпатих гір. «Південь країни «Чухрен» омивало море з водою синього кольору. В синє море текла найулюбленіша чухраїнцями річка Дмитро. А на південному заході була друга велика річка — Дситро».

Отже, за прозорою алегорією легко вгадується, що йдеться про Україну та українців.

Найбільша біда чухраїнців (а їх «було чимало: щось понад тридцять мільйонів»!), що «здебільше вони й самі не знали, хто вони такі суть…», тобто не знали свого роду, не визнавали себе за націю:

«Як запитають було їх:

— Якої ви, люди, нації?

Вони, почухавшись, відповідають: — Та хто й зна… Живемо в Шенгеріївці. Православні.

І це при всьому притому, що країна казково багата, на ланах її на широких росли незнані тепер хліба — книші, паляниці, перепічки…»

Сміхом крізь сльози можна назвати опис гумористом соняшника — рослини, яку дуже люблять чухраїнці: «Хороша, — казали вони, — рослина. Як зацвіте-зацвіте-зацвіте! А потім, як і схилить голову і стоїть перед тобою, як навколюшках… Так, ніби він — ти, а ти ніби — пан. Уперто покірлива рослина. Хороша рослина».

Парадоксальний вислів «уперто покірлива рослина» натякає на таку ж «уперту покірливість» українців.

Характеризуючи український народ у другому розділі, Остап Вишня перелічує і вмотивовує найістотніші його риси, звісно, негативні: «якби ж знаття», «забув», «спізнивсь», «якось то воно буде», «я так і знав». Він розкриває ці риси на численних прикладах, бо цього вимагає жанр наукового трактату. Починає з народного анекдоту, як селянин вкривав хату та впав, а жінка не встигла підстелити йому соломи, і закінчує прикладами безгосподарності й головотяпства, що так часто траплялися тоді. Це про те, як зводили громадську будівлю, піднімали культуру, будували театр. Усе закінчувалося невдачею і знаменитим «Якби ж знаття!». Інколи полемізували, а коли доказів не вистачало, бралися за голоблі, поки кров потекла і голови попровалювали один одному.

Риса «якби ж знаття» тісно пов’язана з іншими, за визначенням письменника, прикметами чухраїнців: «якось то воно буде» та «я так і знав». Коли в когось із мешканців Чухрену спитають, засумнівавшись, чи так вони щось роблять, ті незмінно відповідають: «Та! Якось то воно буде!» У разі невдачі виникає неперевершений за своїм комізмом (і правдивістю!) діалог:

— Я так і знав!

— Що ви знали?

— Та що так буде!

— Так навіщо ж ви робили?

— Якби ж знаття…

— Так ви ж кажете, що знали?!

— Так я думав, що якось то воно буде!

А як нам знайомі оті відмовки «забув» та «спізнивсь»! Ними можна пояснити все: і власну безвідповідальність, і лінощі, і безгосподарність. Назва причини ніби служить і самим виправданням.

Третій розділ — найбільш серйозний і найбільш ущипливий та печальний, бо підсумовує цілий етап історичного розвитку української нації. Багато крові й сліз пролито за її свободу… і все по-дурному: «справа ніколи не доводилася до кінця». Гуморист прямо про це не говорить, а використовує хитрий прийом. Один чухраїнський поет співає таку пісню, проте атлантідянин кидає йому зауваження, що всі ці зусилля марні.

Звичайно, ми не можемо з певністю сказати, що письменник думав саме так і мав на увазі саме це (згадаймо, тоді були 30-ті роки!). Сучасному ж читачеві спадає на думку саме такий висновок.

Післямова у творі — дуже оригінальне авторське самовиявлення. Це і освідчення в любові до народу, і визнання своєї приналежності до нього.

Як тут не згадати слова самого Остапа Вишні: « Що треба, щоб посміятися не з ворога, а з друга? Треба — любити людину. Більше, ніж самого себе. Тільки тоді ти маєш право сміятися». До цього можна додати: щоб мати право сміятися зі свого народу, треба дуже його любити. Думається, що письменник заслужив таке право власною справжньою любов’ю.

Стосовно художньої майстерності письменника в цьому творі можна відзначити, що Вишня використав у ньому весь арсенал комічних засобів, увесь свій талант гумориста.

Тут і вигадана топонімічна легенда про те, як синє море стало синім, і вигадані географічні назви, що за звуковим складом близькі до існуючих, тільки — смішні (Кирпаті гори, Дмитро, Дситро), й оброблені народні анекдоти, і наслідування стилю наукових праць, і вживання слів офіційно-ділового мовлення (характеристика вищеназваного), наукових термінів («цивілізоване», «громадську», «полемізувати»).

Наприклад, слово «голоблі» — частина кінської упряжі — автор пояснює так: « Була в них така зброя, на манір лицарських середньовічних списів». Широко вживаються реконструйовані народні прислів’я та приказки: «Якби знаття, де впадеш, — соломи б підіслав», «Якби знаття, що в кума пиття».

Гумореска сповнена численних натяків, багато фраз — із підтекстом. Ось, наприклад, розмірковування про «розкопані матеріали». Знайшли глечик, накритий поетичною книжкою, значить, у той час була розвинена поезія — робить висновок автор. Хімічний аналіз виявив багато крейди на папері, вмоченому в сметану. Отже, висловлюється здогад, у сметану підмішували крейду, щоб продати у великому місті.

А чого варта згадка про індійського вченого, для якого характер чухраїнців і їхня поведінка виявилися великою дивиною, ледь не таємницею «перпетум мобіле» — вічного двигуна.

Гумореска набуває динаміки за рахунок діалогів, у ній присутня жива народно розмовна стихія. Всього на кількох сторінках автор зумів підняти ряд актуальних проблем, і, що найважче, зробив це з неперевершеним гумором, бо вважав: сміх — зброя. Як справжній патріот, він хотів бачити свій народ цивілізованим, багатим і щасливим. А це можливо лише при подоланні отих недоліків, на які чесно й відверто вказав Остап Вишня.