Чорнобильська тема (Твір-роздум). Твори з розвитку мовлення. Українська мова та література
Лину думками в сиву давнину… Бачу квітку «чорнобиль» — духмяну, запашну, що має чудодійну лікарську силу. Наші прадіди шукали її, щоб рятувати себе від хвороб, нещасть, щоб дати собі довголіття.
Квітка, «чорнобиль»…, там, де її було багато, де над степом стояв її дух запашний, там і оселились люди, щоб дихати, набирати здоров’я. Назвали це місце Чорнобилем. І знали про нього лише ті, хто жив там. Жило, росло містечко, стало містом, не підозрюючи, що прийде час, коли про нього дізнається весь світ.
1986 рік. У квітні сталося те, що катастрофічно відбилося на житті і здоров’ї мільйонів людей: стався вибух Чорнобильський АЕС. І ще багато років будемо ми відчувати, що це таке. — А це — вісімнадцятикілометрова мертва зона, діти-інваліди, народжені після аварії, спотворена худоба, стронцій, що осідає з неба і по якому ступають люди, радіаційні овочі, фрукти і ще багато того, про що . людство не знало. Тепер зі словом «Чорнобиль» пов’язані сльози матерів, бліді обличчя дітей, черги в лікарнях і померли від радіації люди.
Одним із перших творів про цю жахливу подію була документальна повість. Юрія Щербака «Чорнобиль». її автор за фахом — лікар, який довгий час перебував у Чорнобильській зоні і все бачив на власні очі. Не можна лишатися байдужим, читаючи твір, адже вся ота неприкрита правда постає перед читачами.
Пригадую тему Д. Павличка «Сім: Хто ж це сім? Пожежники, які першими йшли в пекло, в нутро АЕС, які віддали життя, рятуючи інших.
Видатним явищем в українській літературі стала поема Івана Драча «Чорнобильська мадонна». Звичайна жінка, мати, тікає з Києва, куди забрав її син, у «ту зону», де її домівка, садок, рідні місця — все те, без чого вона не може жити. Ця звичайна селянка пасе корову і загортає себе і її у поліетилен. Та скільки треба цього поліетилену, щоб загорнути всю Україну?
Ніхто не присягався до відповідальності за неправильне зберігання добрив, відходів виробництва, небезпечних для здоров’я людини. Великі земельні масиви осушувались без урахування подальших екологічних наслідків. Так ми йшли до трагічних квітневих днів 1986 року, коли вирвалась з-під влади недбайливих господарів атомна сила.
Колись Павло Тичина, перебуваючи на до ядерній Чорнобильщині, писав про цю землю, що вона щедра, весела і прекрасна. Тепер поля, ліси, ріки й озера тяжко вражені невидимим ворогом. Дичавіє земля, хоч сади ще квітують І родять. Але не можна зривати тих плодів, ніхто не радіє їм. Про Чорнобиль написані романи, повісті, вірші і поеми, публіцистичні статті, знято документальні фільми. Зболені серця Івана Драча та Юрія Щербака вилили на папір поему «Чорнобильська мадонна», повість «Чорнобиль». «Тяжко пишу, зболено розмірковую, словами гіркими наповнюю аркуш», — так починає Іван Драч свою поему — трагедію, свою скорботну пісню. Вся поема — це крик душі поета, його пекучий біль:
За безладну безмір, за кар’єри і премії,
Немов на війні, знову вихід один.
За мудрість всесвітню дурних академій
Платили безсмертям — життям молодих.
Гіркі слова, гіркий висновок. Юрій Щербак доводить, що причина катастрофи — в непорядності, службовій непридатності «великих керівників», а також в системі, яка дала їм владу, горе випало не тільки на долю України. Воно боляче зачепило наших браті у Білорусії та Росії. З тривогою і болем читаємо, що кожний п’ятий білорус живе на забрудненій території.
Загинули ліси, і землю занедбали.
Наставили АЕС в верхів’ях трьох річок.
Так хто ж ви є, злочинці; канібали?
Ударив перший дзвін. І досить балачок. Це слова,Ліни Костенко. Вони — вирок некомпетентності і безглуздю, що призвели до великої біди.
Жодна людина не має морального права стояти осторонь екологічних проблем, бути пасивним спостерігачем, бо все менша і менше залишається на нашій землі місць, де можна почувати себе у цілковитій безпеці.
Екологічна катастрофа — це ще не повна загибель (У чому я вбачаю власний внесок у поліпшення екологічної ситуації)
…Нарешті настала весна. Я радісно зустрічаю першу траву, що, мов курчатко, продзьобується крізь ще холодну землю. Очі мимоволі вихоплюють у небі пташиний політ, наче танок, і довго-довго стежать за ними. Я знаю: ще трохи — і навколишній світ буквально вибухне буянням весни! Трепетно й ніжно зазеленіють кущі й дерева, кольоровими краплинами розсиплються по землі перші квіти, в неосяжно блакитному небі летітимуть до болю рідні птахи, що повертаються додому, сонце розіллється вулицями рідного міста і заблищить у струмочках, вінках, очах людей.
Що може бути прекраснішим за це?! Що може бути дорожчим і найціннішим за весну життя? Як же мені хочеться, щоб краса ця була вічною! Щоб звеселяла та надихала вона не тільки нас, а й ще довгі століття наших нащадків, зберігаючись і примножуючись із кожним роком.
Але сьогодні ми частіше й частіше чуємо страшні, як безжальний діагноз, слова «екологічна катастрофа». Та катастрофа — це ще не повна загибель! І в нашій змозі, я думаю, ще зупинити щось, змінити, запобігти чомусь, відвернути загрозу. Чи не так? Чи не в силах людства підкорити технічний прогрес законам екології? Хіба не може кожний з нас подбати хоч би про найменше: посадити квітник біля під’їзду, повісити птаству годівниці, вилікувати скалічене дерево у парку або у дворі?
Хтось може у відповідь відмахнутися: ніколи! Та невже людяність має свій часовий вимір? Це ж, значить, які ми, найрозумніші істоти Землі, дуже заклопотані: скинемо сміття у найближчу річку («щоб далеко не везти!»), пройдемо через квітник («щоб скоротити шлях!»), розведемо багаття прямо під низькими гілками дерева («а тут так затишно!»), нам не вистачає часу озирнутися на тварину або пташку, що потребує саме нашої допомоги («хай хтось інший!»). На відпочинку в лісі або біля річки ми натхненно милуватимемося природою, а потім, залишивши по собі купи сміття, повисмикуємо із землі усі навколишні квіти, щоб на день-два викинути їх, зів’ялі, на смітник.
Хіба не в наших силах хоч на цьому рівні змінити щось? Я переконаний, що починати треба саме з перебудови власної свідомості і власної поведінки. І як би часто ми не писали реферати, твори, учнівські наукові роботи на теми екології, навряд чи щось суттєво зміниться. На мою думку, краще було б створити спеціалізовані загони школярів, де б для кожного віку були свої обов’язки, функції. Тут би всім справа знайшлася: малеча доглядала б квітники; старші проводили рейди у парках, доглядаючи дерева та кущі; старшокласники б патрулювали вулицями міста й скверами. Скажете, що це — фантазії? Та мені здається, що після закінчення школи багатьом із нас буде дійсно вже «ніколи!». А якщо бути більш відвертим — то й байдуже, бо проблеми дорослого життя затуляють собою поривання природозахисника. І згадуємо ми ці поривання лише тоді, коли раптом вибухне чергове екологічне лихо.
Останнім часом людство скерувало величезні зусилля на відвернення екологічної катастрофи, але зупинити її безжалісну ходу, це нищівне колесо, дуже важко — біда зайшла загрозливо далеко. Коли я читаю або чую, що природа мститься нам, я не згоден: ні, вона просто тепер безсила нас захистити від природних катаклізмів, бо це ми призвели її до цього.
Природа велична у своїй красі. Природа безсила перед нами. Та ми — її діти.
І мені дуже хочеться, аби довели, що діти ми — вдячні!
Чорнобильська тема (Твір-роздум). Твори з розвитку мовлення. Українська мова та література
Повернутися на сторінку Шкільні твори