Ірина Жиленко в літературознавстві та літературній критиці: спроба наближення до письменника-інтелігента (Дідоренко А. С.). Шкільні твори, статті, розробки уроків, контрольні роботи, українська література. Ірина Жиленко, шкільна програма

    Ірина Жиленко в літературознавстві та літературній критиці: спроба наближення до письменника-інтелігента (Дідоренко А. С.). Шкільні твори, статті, розробки уроків, контрольні роботи, українська література. Ірина Жиленко, шкільна програма

    У другій половині ХХ століття на літературному небосхилі з’явилася нова генерація літературних митців і мисткинь, яких пізніше почали називати «поколінням шістдесятих» або «шістдесятниками». Це покоління творчих людей, які мали інший погляд на сучасні їм політичні та культурні події. Цей індивідуальний погляд на світ дав можливість розвинутися новим формам творчості, новому способу словесного вираження — претензійні образи і вражаюча символіка стали не тільки новим диханням для української літератури, але й означили шляхи подальшого розвитку прози й поезії.
    У просторі шістдесятників одним з найяскравіших явищ є творчість Ірини Володимирівни Жиленко. Хоча до цього часу доробок авторки не поціновано належним чином, вона посідає одне з найвизначніших місць серед представників своєї культурно-літературної епохи, і її творчість не можна не назвати знаковою і по-своєму унікальною, до того ж доробок письменниці є невід’ємною частиною культуротворчого і літературотворчого процесів другої половини ХХ століття. Такої ж думки дотримується Оксана Забужко, для якої поезія Ірини Жиленко стоїть на особливому почесному місці і яка говорить: «Щоб бути поміченим й оціненим читацькою публікою, талановитим жінкам більше не треба займатись тематичною самокастрацією під страхом інакше опинитись на маргіналіях літпроцесу з нашийником «камерної авторки», якого вже ввік не здихаєшся (жертвою такої гендерної сегрегації в старшому поколінні стала, наприклад, абсолютно першорядна Ірина Жиленко, чий вплив на сучасну українську поезію — та навіть на ту ж Забужко! — досі належно ніким не поцінований…» [4].
    Говорячи про літературний доробок Ірини Жиленко, важко не погодитись із Оксаною Забужко. Адже справді не можна вважати гріхом красу чи ту саму камерність, до якої тяжіє Ірина Жиленко в поезії.
    Можна припустити, що непричетністю до плеяди керманичів шістдесятництва поетеса має завдячувати своєю аполітичністю. Про це вона говорить на сторінках книги «Homo feriens» так: «Бо аполітичною (за окремими винятками) я була завжди. Тобто самого терміна «аполітичність» щодо себе я не приймаю. Аполітизм — це теж політика (протиставлення себе політиці), як атеїзм — теж богознавство (зі знаком мінус). Я не протиставляю себе політиці і не заперечую політику. Я просто ліричний поет» [6, с. 430].
    Схожу думку щодо політичних поглядів поетеси у статті «Фемінність поезії Ірини Жиленко» висловлює М. Штолько: «Навіть в ХХ ст. літературознавці негативно оцінили творчість І. Жиленко, перш за все тому, що вона не відповідала їхнім ідеологічним настановам. І. Жиленко, на їхню думку, невизначено висловлювала політичні погляди, точніше взагалі була аполітичною. Поетесу цікавили перш за все проблеми моральні, загальнолюдські, понадчасові, питання родинних стосунків»[12]. Цією думкою автор статті підкреслює примат почуттів і поривань, як душевних так і моральних, над пориваннями звичайних обивателів. Або ж можна припустити, що поетка просто не бачить політики ні у святі свого життя, ні у святі своєї творчості, вважаючи заполітизованість не то повинністю перед суспільством, не то примусом, який вбиває саму творчість як явище.
    Або ще можна зіслатися на думку Дмитра Дроздовського, який у статті «Ірина Жиленко. Душа моя прагне явитися в слові. Поезія казкових сновидінь» (2011) говорить: «Ірина Жиленко володіє абсолютним слухом і відчуттям дивовижної самотності й величності в тій-таки самотності. Вона не в епіцентрі, але її поезія промовляє крізь час. Вона все життя була ніби за кадром, опікувалася домом, дбала про чоловіка (письменника Володимира Дрозда), хотіла бути маленьким гномом, музичним цвіркуном, вікном у сад… Поетичні одкровення І. Жиленко гранично чесні — в них немає пафосу, солодкавості, штучності, неприродної пози. Є поезія і музика барв»[1, с. 69]. Поетеса, як бачимо з вищеподаної критичної статті, не прагне голосно заявляти про себе, вона воліла б писати нехай тихим голосом, та неодмінно в тому голосі має чутися справжній талант. Для автора не потрібно голосних слів і вимушених рядків у поезії, вона хотіла б щоб до неї дослухалися і розуміли. У зв’язку з цим варто згадати слова Б. Тена, сказані про поезію І. Жиленко : «Камерність і затишність її лірики — річ дуже оманлива. У неї тихі цвіркуни говорять нам про сучасність гучніше, ніж у декого — гуркіт космічних ракет».

    Щодо досягнень українських вчених у сфері вивчення творчого доробку Ірини Жиленко, то слід зазначити, що досліджень і робіт, присвячених творчості поетеси на даний момент надто мало. Серед дослідників її поезії можна назвати Людмилу Тарнашинську, Марину Штолько, Дмитра Дроздовського, Михайлину Коцюбинську, Олега Коцарева. Та попри ці розвідки, творчість поетки залишається такою, яка потребує ґрунтовних досліджень через свою оригінальність, яка не вгасає уже протягом кількох десятиліть. Варто відзначити також, що дослідження, присвячені творчості Ірини Жиленко, є досить поверховими і не завжди відображають всієї палітри образів і діапазону звучання поезій.
    Сама поетеса висловила про свою творчість останніх років влучну фразу, яка могла б охарактеризувати не тільки той часовий відрізок, про який йдеться, але й основну концепцію творчості взагалі: « Іще звучу… Таким тихим і сумним звучанням, що світ уже не вловлює його. А люди тим паче. Зрідка приходять вірші. Але якщо вірш сам не напишеться — я його не напишу. І ціну йому скласти не можу …» [5, 765].
    Будучи видатною поетесою Ірина (Іраїда) Жиленко віднедавна зарекомендувала себе і як талановитий прозаїк та неперевершений мемуарист. Про це згадує у своїй книзі Л. Тарнашинська: «Після того, як вона (Ірина Жиленко — А.Д.) опублікувала свої спогади «Homo feriens», мало говорити про неї як про визначну поетесу другої половини ХХ століття. Вона стала ще в один ряд з помітними мемуаристами, вписавши яскраву сторінку у відтворення у Слові тієї епохи, яку ми звемо шістдесятництвом і яку ще нам належить сповна дослідити, проаналізувати й осмислити»[9, с. 335].
    Згадана книга може цілком справедливо називатися антологією шістдесятництва не лише через свою насиченість датами і подіями, пов’язаними із перебігом літературного процесу і літературної історії України як такої, а й через те, що в цій книзі подано погляд на події, так би мовити, зсередини. Хоча варто пам’ятати, що, з іншого боку, твір просякнуто значною часткою суб’єктивності в оцінюванні тих чи інших явищ і подій, та це не тільки не применшує вартісності цих спогадів, а навіть навпаки — дозволяє нам ознайомитися з іще однією точкою зору, з іншим кутом бачення змін і трансформацій не тільки в плані політичному чи культурному, але в плані моральному й духовному.
    Про вартість книги говорить М. Коцюбинська у передмові до спогадів, відзначаючи, що найціннішим у спогадах Ірини Жиленко, вміщених у «Homo feriens», є насамперед «живі кадри мінливого буття, дивовижний ефект присутності»[3, с.6]. Тут же Коцюбинська говорить про те, що книга — це не просто сторінки і рядки, а «тіні забутих і незабутих предків», що в книзі не просто подано опис подій, зустрічей тощо, а «зупинено мить, що тисячма нитками проростає у свідомості й пам’яті і творить, зрештою, образ епохи і колективний портрет її персонажів» [3, с. 6]. І справді, складаючись із великої кількості ниток, які пов’язують нас із літературним і культурним минулим України, творіння Ірини Жиленко стає панорамним зображенням історії шістдесятництва від часу виникнення цього явища.
    Крім сказаного про «Homo feriens. Спогади», варто відзначити загальний настрій, яким просякнутий увесь твір, починаючи від самої назви, переклад якої звучить як «Людина святкуюча». Мова йде про всеохопний оптимізм і непереможну віру в сили людини, які неможливо оминути увагою. Про це згадує у своїй дисертації, яка присвячена художнім мемуарам та автобіографічній повісті в українській літературі 90-х років ХХ століття, Галина Маслюченко. Вона говорить, що «розповідь у творі розгортається у світлі цих оптимістичних висновків до обох «історій». Висловлені на початку, вони акцентують розуміння авторкою суспільства не як безликої сірої маси, а як об’єднання унікальних людських особистостей із домінантним духовним началом. Протягом усієї оповіді авторка підкреслює і власну неповторність, несхожість на інших, сповідує безперечну вищість людини, особистості над обставинами»[8]. Для письменниці, як бачимо, кожна людина — унікальне творіння Боже, яке, незважаючи на будь-які обставини і перипетії долі чи умов життя, має залишатися собою в часи змін і поступу в майбутнє.
    Іще однією визначальною рисою твору є, за визначенням критиків, відсутність пафосу і нещирості. Твір наскрізь просякнутий намаганням наблизитися до читача, максимально відкритися, «вилити» душу. Про це говорить Олег Коцарев у критичній статті «Зрозуміти шістдесятників», присвяченій власне твору «Homo feriens». Він говорить: «Гадаю, кожен читач відзначить засадничу непафосність «Homo feriens». Її герої — живі люди. Це важливо, адже про шістдесятників дуже вже часто говорять і пишуть або надто урочисто, або надто недоброзичливо. У Жиленко ми побачимо не титанів і не антигероїв, а веселих, цікавих, закоханих молодих людей, які дорослішають і змінюються, кожен по-своєму, в не надто сприятливих (дехто — в геть нестерпних) життєвих обставинах» [6]. Для мисткині немає розподілу на «хороших» і «поганих», а є просто люди, які її оточують, які підтримували її чи принижували і цим самим формували її як особистість найвищого рівня у культурному, мистецькому і літературному вимірах.
    Сам твір може бути не тільки антологією шістдесятництва, але і путівником по культурному і мистецькому розвитку її ровесників, її часу, того суспільства, в якому вона пройшла шлях від виховательки дитячого садка до поетеси, яка, за словами М. Жулинського, «молиться віршами»[3]. Як зазначає Маслюченко Г., «історія суспільства в «Homo feriens» постає через спогади про історію покоління, до якого належала й поетеса І. Жиленко — покоління шістдесятників. Тема Людини, особистості у творі є тією ланкою, що єднає «історію суспільства» та «історію «Я». Так, трагедію суспільства, у якого відібрано свободу, й окремої людської особистості, яка є його органічною часткою, зображено через долю головної героїні (автобіографічний шар оповіді), змалювання доль друзів-шістдесятників (мемуарний шар оповіді), введення у твір широкого історичного тла (історико-публіцистичний шар оповіді). Смислова домінанта «Homo feriens» — захоплення особистістю — зумовлює і стильові домінанти: ідеалізм та романтизм»[8].
    Відзначають критики і жанрову неоднорідність «Спогадів». Зазначено, що твір «складається з епізодів особистого щоденника поетки від часів її юності до сьогодення, із сучасних узагальнень і коментарів, а також віршів»[3]. Така поліжанровість зумовлена прагненням поетки показати сповна, чим вона жила і як змінювалась духовно і морально протягом свого нелегкого, але насиченого подіями життя.
    Так, О. Коцарев, аналізуючи епістолярій, наявний у романі, говорить: «Щоправда, до спогадів потрапили тільки листи Жиленко, проте і їх досить, аби відчути, яким інтенсивним і довірливим і, зрештою, багатоманітним було це спілкування: вони могли листуватися і про прочитане, побачене, почуте, і про побутові проблеми, й про громадські справи (Жиленко, зокрема, доволі відверто розповідає про арешти й поневіряння друзів чи акції, в яких брала участь), і нарешті про твори одне одного (часто вони навзаєм були й першими читачами та критиками щойно написаних текстів)»[6]. Не можна не погодитися з критиком у тому, що неабияку роль у самому тексті відіграє саме листування Ірини Жиленко з Володимиром Дроздом, бо саме через листи ми можемо побачити і глибину почуттів, і щирість переживань, і етапи становлення поетеси як митця та особистості.
    Говорячи про різноманіття жанрів, зібраних під однією назвою, варто звернути особливу увагу на поетичні здобутки І. Жиленко. Людмила Тарнашинська у книзі «Українське шістдесятництво: профілі на тлі покоління» так характеризує поетесу: «Інтонаційний діапазон її поетичного голосу надзвичайно широкий — від мрійливості, грайливості, ностальгійної елегійності — до сумовитості, печалі, іронії та сарказму. Але в жодному разі у її текстах не знайдеш силуваності, нарочитості — голос її завше чистий і щирий»[9, 355].
    Не менш влучно про творчість поетеси висловилася Михайлина Коцюбинська у передмові до книги спогадів: «Тексти Ірини Жиленко позначені культурою думки і вислову. Думання без будь-яких претензій на якесь там філософствування, але щире й безпосереднє, що народжується на наших очах і дуже точно відбиває особу і ментальність авторки з притаманною їй гострою суб’єктивністю і водночас спробами вирватися за її межі, зі своїми осяяннями і абераціями зору, з принагідною афористичністю» [2, с.11]. Тож сміливо можна висловити думку, що гедоністка й естетка Ірина Жиленко — прихильниця не філософствування і вирішення світової долі, а споглядання життя, як минулого так і сьогоднішнього, через призму життєвого досвіду, який накопичувався завдяки власній наполегливості і відповідному оточенню.
    Загалом можна сказати, що у всій своїй творчості, роман не є винятком, поетеса сповідує «філософію любові до світу й до себе як до Божого створіння»[8].
    Одне з визначальних місць у літературній критиці посідає і пласт поетичних текстів Ірини Жиленко. Дослідники звертають увагу на оригінальність письма і манери викладу думок поетеси. Так, наприклад, Штолько М. у статті «Фемінність поезії Ірини Жиленко» звертає увагу на відмінності жіночого і чоловічого письма, говорячи: «Як відомо, фізіологічна, психічна та соціокультурна природа жінки істотно відрізняється від природи чоловіка. Це накладає відбиток на творчість, в тому числі і літературну. У авторів чоловіків та авторів жінок різний досвід та способи відображення світу, стиль викладу та ступінь емоційності» [12]. І тут же аналізує особливості віршування Ірини Жиленко: «Фемінне письмо І. Жиленко характеризується описом тілесності, пристрасності як вітальної сили, тексти поезій відзначаються інтуїтивним початком, синтезом свідомого і несвідомого, багатосмисловістю, змішуванням жанрів, мозаїчністю, фрагментарністю, мова характеризується виразністю, пріоритетом емоцій та „голосу” тіла, наявністю великої кількості зменшено-пестливих слів. Для жінки-поетеси творчість — це спосіб зрозуміти себе. Ознакою фемінності поезії І. Жиленко є репрезентація жіночого світовідчуття, коли особистісне, індивідуальне домінує над колективним, уніфікованим, сірим» [12].
    Отже, багатогранність творчості Ірини Жиленко, не опановано поки що достатньою мірою вітчизняним читачем, не висвітлена всебічно сучасною критикою, є тим матеріалом, який потребує дослідження найближчим часом. Така необхідність, на нашу думку, спричинена браком інтелігентного слова в сучасному українському художньому просторі.

    Список літератури:
    1. Дрозд В. Ми зустрічалися на сонці очима…/ В.Дрозд //Кур’єр Кривбасу. — 1999. — №109. — C.67—111.
    2. Дроздовський Д. Поринаючи в тайну: структури поетичної суб’єктності у поезіях Ірини Жиленко / Д. Дроздовський // Кур’єр Кривбасу : Література. Культурологія. Політика. Народознавство. — 2008. —N 1/2. — С. 300—311.
    3. Еліаде М. Священне і мирське// Еліаде М. Священне і мирське; Міфи, сновидіння і містерії; Мефістофель і андроген ; Окультизм, ворожбитство та культурні уподобання/ /М. Еліаде/К.: Видавництво Соломії Павличко «Основа» 2001. — C. 5 — 116.
    4. Єфремова Т.Новий словник російської мови. Тлумачно-словотворчий. [Електронний ресурс] /Т.Єфремова М.: Російська мова, 2000
    5. Жигульський К. Праздник и культура / К. Жигульский. — М.,1985.
    6. Жиленко І. Homo feriens: Спогади / І. Жиленко; передм. Михайлини Коцюбинської. — К. : Смолоскип, 2011. — 816 с.
    7. Забужко О.Інтерв’ю газеті «Літературна Україна»[Електронний ресурc] / О.Забужко// Літературна Україна . 2008. грудень. № 52
    8. Касьянов Г. Українська інтелігенція на рубежі ХІХ—ХХ століть: соціально-політичний портрет/ Г. Касьянов. — К.: Либідь, 1993. — 176 с.
    9. Тарнашинська Л. Українське шістдесятництво : профілі на тлі покоління : (історико — літературний та поетикальний аспекти ) . — К., Смолоскип. 2010. — 632 с.
    10. Коцюбинська М. Моральний імператив і виклики часу (текст промови на випускних урочистостях в Українському католицькому університеті 19 травня 2004 року)
    11. Мемуары на сломе епох // Вопросы литературы. — 1990. — № 1. — С. 3 — 34.

    Ірина Жиленко в літературознавстві та літературній критиці: спроба наближення до письменника-інтелігента (Дідоренко А. С.). Шкільні твори, статті, розробки уроків, контрольні роботи, українська література. Ірина Жиленко, шкільна програма

    Повернутися на сторінку Українська література

    Повернутись на сторінку Ірина Жиленко

    Вас можуть зацікавити:

    1. Політ мрій (про творчість Ірини Жиленко)

    2. Чарівний світ поезії Ірини Жиленко. Аналіз творів

    3. Аналіз вірша Ірини Жиленко «Жар-птиця»

    4. Аналіз вірша Ірини Жиленко «Підкова».

    5. Блискуча гра фантазії у поезії Ірини Жиленко. Аналіз творів

    6. Казка навколо нас (за поезіями І. Жиленко «Підкова», «Гном у буфеті»). Аналіз творів

    7. Неповторний світ поезій Ірини Жиленко. Аналіз творів

    8. Освячений любов’ю світ у поезіях Ірини Жиленко. Аналіз творчості

    9. Освячений любов’ю світ у поезіях Ірини Жиленко. Аналіз творчості

    10. Блискуча гра фантазії у поезії Ірини Жиленко. Аналіз творів

    11. Ірина Жиленко. «Жар-птиця», «Підкова», «Гном у буфеті». Поетичні роздуми про дружбу, доброту, красу, про людське щастя і шляхи до нього, про те, що може врятувати сучасний світ (українська література, 6 клас)

    12. Ірина Жиленко. «Підкова», «Гном у буфеті». Роздуми про те, що може врятувати світ

    13. Чарівний світ дружби і краси у віршах І. Жиленко: «Жар-птиця», «Підкова», «Гном у буфеті» (для 6 класу з української літератури)

    14. Ірина Жиленко «Підкова», «Гном у буфеті».

    15. Дивовижний світ поезій Ірини Жиленко: «Жар-птиця», «Підкова», «Гном у буфеті».

    16. Ірина Жиленко. Розповідь про поетесу. Світ крізь призму жіночої душі . «І світла алея»

    17. Ірина Жиленко. «Зимовий мотив з візитом пічника», «За золотими вікнами зірок»

    18. Ірина Жиленко. Поетичні роздуми про дружбу, красу, про людське щастя

    19. І. Жиленко «Жар-птиця»

    20. Ірина Жиленко. Стисла розповідь про поетесу. Основні збірки. Сповідальність, світ жіночої душі. «Шістдесятництво» крізь призму сьогодення і вічних понять честі, чесності, любові

    21. Ірина Жиленко. «І світла алея», «Зимовий мотив з візитом пічника», «За золотими вікнами зірок». Аналіз віршів

    22. Контрольна робота з теми «Література ХХ століття»

    23. Ірина Жиленко. Літературний диктант

    24. Ірина Жиленко. Вірш «Гном у буфеті». Бліц-опитування

     

    Комментарии закрыты.