Іван Багряний. Українська література
Справжнє ім’я — Іван Павлович Лозов’яга (Лозов’ягін).
Іван Багряний народився 2 жовтня 1906 р. в с. Куземин на Полтавщині (тепер Сумська область) у родині робітника-муляра.
У 1912 — 1916 рр. хлопець навчався в церковно-парафіяльній школі в Охтирці, згодом у вищій початковій школі та у Краснопільській художньо-керамічній школі.
У 1920 році він став свідком жорстокої розправи чекістів із його дядьком і 92-річним дідом на пасіці (кололи багнетами, стріляли з револьверів), їх смерть страшенно вразила хлопця. До того ж іншого дядька вислали на Соловки, звідки він не повернувся. Усе це народжувало протест у душі Івана.
У 1922 — 1926 рр. він викладав малювання, працював на шахтах Донбасу, а у 1924 році вступив до Охтирської філігії організації селянських письменників „Плуг». Учителював, заробляючи на прожиток. Писав вірші. Побував на Криму, на Кубані, в Кам»янці-Подільському, де редагував місцеву газету.
Протягом 1926 — 1930 рр. Іван навчався в Київському художньому інституті, але диплома не отримав, бо виявив себе „політично неблагодійним». По-перше, „сумнівна» ідеологічна позиція прочитувалася між рядками його віршів, опублікованих у журналах „Глобус», „Життя й революція», „Червоний шлях», „Плужанин». По-друге, він входив до попутницької організації МАРС, до якої належали Г. Косинка, Є. Плужник, В. Підмогильний, Б. Тенета, Б. Антоненко-Давидович, Т. Осьмачка, Д. Фальківський. А також товаришував із М. Хвильовим, М. Кулішем, Остапом Вишнею, М. Яловим.
У 1928 році І. Багряний написав роман у віршах „Скелька», де використовував почуту в дитинстві легенду про те, як у 18 столітті селяни села Скелька (що на Полтавщині), протестуючи проти засилля московських ченців, спалили чоловічий монастир. Наступного року з»явилася друком збірка поезій І. Багряного „До меж заказаних», яка вже в самій назві містила активний протест, не кажучи про зміст усередині, що був своєрідною прискіпливою оцінкою пореволюційної дійсності. Наступні книжки „В поті чола» і „Комета» потрапляють тільки до портфеля НКВС. Того ж року він написав поему „Аве Марія».
У 1930 році харківське видавництво „Книгоспілка» видало роман у віршах „Скелька». Волелюбний пафос твору привернув увагу офіційної критики — „Скельку» було конфісковано. Наступного року з»явилась стаття О. Правдюка „Куркульським шляхом», яка свідчила про наміри щодо бунтівного, ідеологічно невпокореного І. Багряного. Після тієї статті твори письменника були вилучені з бібліотек і книжкових крамниць.
У 1932 р. І. Багряний був заарештований у Харкові в присутності колег В. Поліщука і О. Слісаренка „за політичний самостійницький український ухил в літературі і політиці…», засуджений на п»ять років концтаборів БАМЛАГУ (Байкало-амурский лагерь).
У 1936 р. І. Багряний утік, переховувався між українцями Зеленого Клину на Далекому Сході (враження від цього періоду життя відбито в романі „Тигролови»). Через два роки письменник повернувся додому, був повторно заарештований, сидів у Харківській в»язниці 2 роки й 7 місяців (пережите в ув»язненні він пізніше описав у романі „Сад Гедсиманський»).
У 1940 р. з відбитими легенями й нирками був звільнений під нагляд. Знову оселився в Охтирці, працював декоратором у місцевому театрі, редагував газету „Голос Охтирщини», після початку війни потрапив до народного ополчення, працював у ОУН: малював листівки, плакати, складав пісні, виступав перед воїнами УПА.
Згідно з німецьким курсом щодо української національної інтелігенції у 1942 р. мав бути розстріляний, але випадково врятувався.
У 1944 р. І. Багряний розійшовся в поглядах з керівництвом УПА і сам, без родини, емігрував до Словаччини, а згодом до Німеччини. Новий Ульм стає місцем його постійного перебування в еміграції. Завдяки Івану Багряному це місто стало центром українського культурного відродження, демократично-визвольного руху. Він у 1945 р. заснував газету „Українські вісті». При ній почали діяти кілька видавництв, зокрема „Україна», „Прометей», у яких з»являються заборонені в СРСР книжки українських письменників, переклади зарубіжної літератури українською мовою, взяв участь у створенні МУРу (Мистецький Український Рух), який згодом у США перетворився на об»єднання українських письменників „Слово» з центром у Нью-Йорку.
У 1946 р. письменник перейшов на легальне становище.
Памфлетом „Чому я не хочу вертати до СРСР?» (1946 р.) І. Багряний привернув увагу світової громадськості вражаючою правдою про істинне становище людини в СРСР, урятувавши цим від репатріації не одного нещасного. У 1948 р. він заснував Українську Революційну Демократичну партію (УРДП), очолив Українську національну раду, заснував ОДУМ (Об»єднання демократичної української молоді).
За кордоном побачили світ романи „Тигролови» (1944, „Звіролови» — 1946), „Сад Гедсиманський» (1950), „Огненне коло»(1953), „Буйний вітер»(1957), „Людина біжить над прірвою»(1965), п»єси („Генерал», „Морітурі», „Розгром»), поема „Антон Біда — герой труда», збірка „Золотий бумеранг», твори для дітей.
Письменник помер 25 серпня 1963 р. у санаторії Блазієн у Шварцвальді (Західна Німеччина).