Що святкує Ірина Жиленко (Роксоляна Свято). Біографія, шкільні твори, статті, розробки уроків, контрольні роботи, українська література. Ірина Жиленко, шкільна програма

Що святкує Ірина Жиленко (Роксоляна Свято). Біографія, шкільні твори, статті, розробки уроків, контрольні роботи, українська література. Ірина Жиленко, шкільна програма

«Минуть роки — і жменька нас проводжатиме останніх… І молодші наші колеги, випадково проходячи повз той гурт, ковзнуть по ньому співчутливим оком і, можливо, теж відчують (хай і не глибоко) провину за те, що так і не вчиталися, що там нашкрябали оті гуцали, дрозди, андріяшики. І крижина шістдесятництва відпливе слідом за попередніми.
А ми ж такі всі різні! І кожен — Світ».
«Сучасність виблювала, навіть не розжувавши, всю літературу радянської доби (разом із шістдесятниками), і боюсь, що вже ніхто і ніколи не нахилиться над тими покладами».
Може, трохи несподівано починати рецензію з цих цитат. Тим паче, коли йдеться про книжку з такою життєствердною назвою, — «Homo feriens», або ж «Людина, яка святкує». Та, коли чесно, ці два уривки здаються аж ніяк не менш важливим ключем до мемуарної повісті Ірини Жиленко, аніж ті численні фрагменти з різних розділів, де авторка береться аргументувати назву своєї книжки, вкотре тлумачить читачеві, що і як вона «святкує» і, головне, чому схильна сприймати власне життя як свято.
Але «Homo feriens» таки не про святкування. Точніше, не лише про нього. Зрештою, це і не докладна та послідовна автобіографія Ірини Жиленко, як можна було би сподіватися від тексту на майже вісімсот сторінок. А насамперед — це книжка про покоління, з якого вийшла авторка (хоч і була трохи молодшою за своє оточення), і про всю ту епоху, аж надто переобтяжену нині і позитивними, і негативними міфами. Епоху, що з кожним роком стає фактом щораз дальшого минулого. Й не тільки літературного.
Отож «Homo feriens» — про шістдесятників: як їх бачила Ірина Жиленко ще наприкінці 1950-х — початку 1960-х, коли все тільки починалося, а самого поняття «шістдесятник» іще, по суті, й не існувало, і як разом із нею вони змінювалися упродовж десятиліть, — аж до літа 2007-го, коли було поставлено крапку вже в останньому розділі.
«Homo feriens» важко назвати літературною новинкою, адже частини спогадів із 1997 року поступово з’являлися друком у журналі «Сучасність». Компонуючи книжку, авторка свідомо не дотримувалася хронологічної послідовності у відтворенні подій, надавши перевагу вільним переходам між різними періодами власного минулого й «сучасного». Та, скомпоновані в суцільний текст, частини вибудовуються в цілісну фабулу, а сама книжка врешті-решт виявляється однією з наймасштабніших нині приватних версій українського шістдесятництва.
Про «своє» шістдесятництво в тій чи тій формі вже писали Іван Дзюба, Михайлина Коцюбинська, Василь Овсієнко, Євген Сверстюк, Роман Корогодський, Богдан Горинь, Світлана Кириченко (цей перелік, зрештою, може бути значно довшим). Ірина Жиленко пише з власної перспективи, апелюючи до історії свого життя, та все ж не раз відходить «у тінь», аби розповісти про когось зі свого найближчого або й трохи дальшого оточення.
Вона чимало цитує в своїй книжці зі щоденникових записів, які систематично вела впродовж більш ніж півстоліття (і веде далі), перемежовуючи тодішні спостереження з пізнішими рефлексіями, а часом по кілька разів повертаючись до важливих для себе моментів.
І саме ці щоденникові фрагменти (про епістолярій ще згадаю окремо) надають її спогадам і додаткової документальної цінності. Адже, хоч інколи й дуже суб’єктивні (як, власне, і належить приватним записам), вони часто були безпосередньою реакцією на поточні події та вчинки людей, пам’ять про які інакше неминуче загубилася б у часі.
Читачеві ж вони дають також нагоду подивитися на тогочасний світ ніби зсередини, очима безпосереднього учасника тих процесів, а крім того, побачити в «живій» дії тих, кого нині, через п’ятдесят років, можна назвати творцями шістдесятницького дискурсу.
І побачити часто в «неканонічних» — і, певно, саме тому таких симпатичних — деталях. Скажімо, там, де Ірина Жиленко пише про «безалаберного і аж мовби авантюрного в побуті» молодого Івана Дзюбу, який через забудькуватість не раз потрапляв додому не через вхідні двері, а вилазив на балкон другого поверху «по аварійному карнизу». І це той самий Дзюба, в якого «був закоханий весь інтелігентський Київ» і чиїм гострим виступам не могли завадити навіть Корнійчук зі Збанацьким. Або ж про «скромного», «у великих окулярах і сіренькому дешевенькому костюмі», а також зі шкарпетками, що «сповзають на черевики», Івана Драча, чий «Ніж у сонці» змусив її плакати й називати автора генієм. Про «вредного» Валерія Шевчука, який умів довести до сліз образливою критикою або просто нечуйністю, але писав довгі й мудрі листи. І про «домостроївця» Євгена Гуцала, який дорікав Жиленко, що одразу після одруження з Дроздом та не завагітніла й не осіла «на господарстві». Про того-таки Володимира Дрозда, який, уперше побачивши її на засіданні Спілки письменників, закохався і, миттєво почавши «облогу», вже за три дні зробив своєю офіційною дружиною. І нарешті про найголовнішу героїню, котра вже в подружньому житті присвячувала Євгенові Сверстюку «цілі цикли палких любовних віршів» (що адресатові страшенно подобалося); Опанасові Заливасі слала «закохані листи»; та й взагалі з п’яти років була схильна закохуватися «навально і мученицьки у всіх підряд». А те, що й молодій поетці не бракувало чоловічої уваги, свідчить хоча б оцей студентського періоду віршований рядок молодого поета Володимира Житника: «Кавалерів міріади у Жиленко Іріади» (офіційно саме таким було її ім’я).
Важко уявити кращий спосіб «освіження» читацького сприйняття. Тим паче, у випадку з шістдесятниками, розмова про яких так переобтяжена пафосними характеристиками й заяложеними штампами. Шістдесятницьку творчість, до того ж, дедалі важче адекватно оцінювати поза історичним контекстом. Ірина Жиленко ж не лише пропонує власні милі «апокрифічні» замальовки замість офіціозних портретів, не тільки показує контексти чи описує обставини (звісно, так, як вона їх бачить), а й у найдискусійніших моментах намагається зберігати «нейтралітет» і подавати й pro, i contra (наприклад, у розповіді про «покаянний» лист Івана Дзюби або про відхід від шістдесятників Віталія Коротича). І, нарешті, вона робить спробу відтворити й загальну емоційну атмосферу — спершу колективного піднесення й романтичних сподівань (десь до 1962 року), а потім — поступового нагнітання зневіри, страху, зрештою — покори або ж, навпаки, категоричного спротиву.
Із відповідних розділів книжки можна отримати доволі яскраве уявлення про те, як і чим жили молоді україномовні літератори, художники й науковці на початку 1960-х, передусім — у Києві: де (і в кого) зустрічалися, про що дискутували, як розважалися і, нарешті, що читали й писали. Колоритно описано й заходи Клубу творчої молоді, новорічні колядування, звичайні посиденьки, на яких часом «каламбурили», «перебріхували» народні пісні, включаючи в них актуальних персонажів, тощо.

Та не менше тут історій і про вимушені поневіряння наступних років: коли виганяли з роботи або ж, як у випадку з подружжям Жиленко—Дрозда, позбавляли житла; коли не друкували або цензурували тексти; коли примусово відправляли на військову службу чи ув’язнювали. І як, починаючи з ранньої смерті Василя Симоненка, дедалі частіше випадало зустрічатися з друзями не на святкуваннях, а на похоронах.
Ірина Жиленко не приховує, що недооціненість шістдесятників (насамперед, звісно, Володимира Дрозда) їй дуже болить. І, хоч би з яким скепсисом писала вона про міжпоколіннєвий діалог (мовляв, «кожна людина ув’язнена в своїй часовій ніші, як метелик, прохромлений шпилькою», і марно чекати на повне порозуміння попередників та наступників), свої спогади вона пише таки зі сподіванням бути почутою, чи то пак прочитаною. І не колись, у невизначеному майбутньому, а тепер, доки «крижина шістдесятництва» ще не розтала остаточно.
Незнаходження ж миттєвого відгуку часом штовхає авторку до надто категоричних висновків. Тоді, відкидаючи можливість будь-якого порозуміння і демонстративно замикаючись у власній «інакшості», вона може безапеляційно заявити, що «осучаснитись я вже не зможу», а потім іще різкіше відкинути творчість «молодих» (без уточнень), бо ж «сучасна література — не література, а літературщина — млявий, хоч і хтивий, словесний онанізм».
Звісно, йдеться тут не так про принципову позицію, як про миттєву, надто емоційну, реакцію, яку — і за це треба віддати авторці належне — вона не намагалася приховати перед читачем, згладивши всі надто різкі вислови в остаточній редакції. А могла б. Адже категоричність і відмова від відтінків у «розмальовуванні» світу — одна з найбільших вад у її персональній системі цінностей (неодноразово в цій книжці декларованій).
Власне, й Михайлина Коцюбинська, давня приятелька, а колись і викладачка Ірини Жиленко, в своїй уже посмертно опублікованій передмові пише про своєрідну «абсолютизацію» авторкою цього неприйняття сучасності, а місцями й певну епатажність.
Та, врешті-решт, спогади — це якраз та територія, де автор може не боятися суб’єктивності й непослідовності. Точніше, це той винятковий текстуальний простір, де суб’єктивність може здаватися і вадою, і чеснотою водночас.
Ірина Жиленко не боїться відвертості й там, де вона обертається критичністю щодо не байдужих їй людей. І як щиро захоплювалася вона першими поетичними здобутками Івана Драча (що від початку 1960-х був і її приятелем), так само щиро критикує вона його «Ейнштейніану», називаючи її «математично-наївною абракадаброю», і зі смутком припускає, що автор «інтенсивно опавличується». А вже в 1990-ті її прикро вразить його шістдесятилітній ювілей із «надміром помпи й пишноти (в наш голодний час)», особливо в порівнянні з «ювілеєм» однолітка Миколи Вінграновського, який тоді взагалі відмовився офіційно відзначати свій день народження.
Власне, про ставлення Ірини Жиленко до шістдесятників варто сказати окремо. З одного боку, є тут, звісно, й очевидний пієтет, адже йдеться про найближче їй середовище, що формувало її життєвий простір упродовж багатьох років і навіть десятиліть. Є між ними й ті, чию творчість вона дуже високо цінує. Є також і «друзі-страдники», перед ким вона відчуває і певну провину за свій вибір, адже, за власним висловом, так і залишилася «явищем не дисидентського, а суто літературного шістдесятництва». Та при цьому вона все ж не ідеалізує ані свого середовища, ані, тим паче, вчинків живих людей, ані, зрештою, не говорить про шістдесятництво загалом як про виняткове мистецьке явище, й сама погоджується, що закиди окремим літераторам в «ортодоксальності» чи, скажімо, «малоосвіченості» не зовсім позбавлені сенсу. Але, згадуючи про історичні обставини, в яких вони жили й формувалися, пише авторка далі, «іншими ми бути не могли».
У «Homo Feriens» є й кілька наскрізних сюжетних ліній. Одна з них — чи не головна — це ледь не у джейн-остінівській традиції виписана історія кохання й подружнього життя Ірини Жиленко та Володимира Дрозда: від уже згадуваного моменту першого знайомства в СПУ і аж до смерті чоловіка 2003 року, що назавжди розділила світ дружини на «до» і «після».
І в цьому сюжеті цілком осібне місце займає їхнє листування: цілих три роки (1963—1966) майже щоденних листів, доки Дрозд відбував примусову службу, залишивши в Києві самотню, а певний час і бездомну, Ірину Жиленко.
Щоправда, до спогадів потрапили тільки листи Жиленко, проте і їх досить, аби відчути, яким інтенсивним і довірливим і, зрештою, багатоманітним було це спілкування: вони могли переписуватися і про прочитане, побачене, почуте, і про побутові проблеми, й про громадські справи (Жиленко, зокрема, доволі відверто розповідає про арешти й поневіряння друзів чи акції, в яких брала участь), і нарешті про твори одне одного (часто вони навзаєм були й першими читачами та критиками щойно написаних текстів).
В одному місці Ірина Жиленко навіть зауважує, що ця вимушена розлука (яку, судячи з настрою листів, вона переживала дуже важко й страшенно емоційно) виявилася насправді великим даром, що врятував їхній шлюб від побутовості й міщанства. Та хай там як, а за період між 1966-м, коли Володимир Дрозд повернувся, і 2003-м було ще чимало спільних років, за які ці двоє людей не просто не збайдужіли одне до одного, а й, здається, зовсім не втратили особливого, майже трепетного, ставлення до створеного іншим. Тож не дивно, що й в останніх (хронологічно) розділах Ірина Жиленко найбільше переймається тим, що тексти її чоловіка можуть і не дочекатися адекватного читача, і боляче й дуже особисто реагує на критику його творів.
Іще один наскрізний сюжет мемуарів Ірини Жиленко — це Київ. «Homo Feriens» — дуже київська книжка, і в цьому — її особливий шарм. Будучи киянкою за походженням, авторка з великою любов’ю пише про місто, в якому провела переважну більшість свого життя і яке (на цьому вона не раз наголошує) не проміняла б на жодне інше. І цю любов легко відчути вже з перших розділів, де йдеться про місто її раннього — почасти ще довоєнного — дитинства. Прогулянки старим ботанічним садом, улюблені алеї, маршрути, описи дворів, у яких бавилася з однолітками, — все це трохи нагадує атмосферу книжок відомого києвознавця Дмитра Малакова, який так само уважно й так само сентиментально (в доброму значенні слова) описував Київ свого дитинства, що припало десь на ті ж роки.
Ось хоча б оця невелика «ода» світові дитячих спогадів: «О затишок старих київських дворів з лавами і голубниками, з дерев’яними верандами, мансардами, зі сходинками між кімнатами, з галереями і драбинами «чорних ходів»! О густі палісади — як продовження осель, ледь прикриті липами і бузками, а тому — такі таємні і затишні! Столи з самоварами, гамаки, табуретки, іграшки, швейні машинки «зінґер», керогази, жаріючі вугіллям праски. Зараз, коли цей світ в моїй пам’яті вже розмивається туманцем забуття, — він особливо прекрасний».
Є також і своєрідна хроніка вибраних міських подій: Куренівська трагедія 1961 року (коли прорвало греблю, й Куренівку та частину Подолу було залито болотними потоками); руйнування старого єврейського цвинтаря, на місці якого влада вирішила розбити парк (моторошна картинка, як «старі-престарі євреї, переважно — жінки, в автобусах перевозять кістки покійних на інші цвинтарі»); реконструкція Бесарабки і поява підземних переходів у центрі («ніби Київ розростається вглиб»); післячорнобильські страхи столичних мешканців щодо можливої евакуації. Таких колоритних епізодів із різних часів, які й творять живу історію міста, можна навести ще чимало.
Й нарешті про головне — святкування. Що ж, зрештою, з ним? Адже не випадково Ірина Жиленко дала таку назву своїй книжці. І, мабуть, не випадково назвала себе «людиною, що святкує». І в «Homo Feriens» таки не бракує відповідних за настроєм пасажів, написаних у типово шістдесятницькій напівафористичній манері: «Я щаслива людина. Люблю життя. Вдячна долі за те, що мене обминули спокуси вульгарного споживацтва, кар’єризму, фанатичного аскетизму, залишивши мені просте і добре, багатотрудне і радісне людське життя. Радісне не «тому що», а «незважаючи на». Або ж інше, іронічно-самокритичне: «Поетеса я, можливо, і слабенька, зате радісна людиночка — на всі сто!!! Заздрісники, заздріть!». Чи нарешті таке: «Я інша. Гедоністка й естетка. Мої очі тануть від краси світу Божого, як дві крижинки в золотому вині. Слух, зір, дотик, нюх — усе функціонує гостро і наркотично допінгує».
Та при цьому, Ірина Жиленко на сторінках своїх мемуарів не раз впадає у відчай, розчаровується, засмучується, плаче, страждає, обурюється і просто ображається. І, як я вже казала, аж ніяк не приховує цього від читача. Тоді чому ж саме «святкування» з усієї палітри емоцій? Відповідь, як здається, дуже проста й очевидна: йдеться тут радше про свідому життєву настанову, раціональний вибір на користь саме такого, оптимістичного, сприймання світу, налаштування себе на радість і в тих (або й особливо в тих) ситуаціях, коли виникає найбільша спокуса опустити руки. Одного разу це вдається краще, іншого — трохи гірше, а коли й зовсім не вдається. Та щоразу оте «homo feriens» залишається авторці як орієнтир, така собі пам’ятка про ідеал, до якого досить просто наближатися. Навіть якщо це й буде наближення тривалістю в усе життя.

Що святкує Ірина Жиленко (Роксоляна Свято). Біографія, шкільні твори, статті, розробки уроків, контрольні роботи, українська література. Ірина Жиленко, шкільна програма

Повернутися на сторінку Українська література

Повернутись на сторінку Ірина Жиленко

Вас можуть зацікавити:

1. Політ мрій (про творчість Ірини Жиленко)

2. Чарівний світ поезії Ірини Жиленко. Аналіз творів

3. Аналіз вірша Ірини Жиленко «Жар-птиця»

4. Аналіз вірша Ірини Жиленко «Підкова».

5. Блискуча гра фантазії у поезії Ірини Жиленко. Аналіз творів

6. Казка навколо нас (за поезіями І. Жиленко «Підкова», «Гном у буфеті»). Аналіз творів

7. Неповторний світ поезій Ірини Жиленко. Аналіз творів

8. Освячений любов’ю світ у поезіях Ірини Жиленко. Аналіз творчості

9. Освячений любов’ю світ у поезіях Ірини Жиленко. Аналіз творчості

10. Блискуча гра фантазії у поезії Ірини Жиленко. Аналіз творів

11. Ірина Жиленко. «Жар-птиця», «Підкова», «Гном у буфеті». Поетичні роздуми про дружбу, доброту, красу, про людське щастя і шляхи до нього, про те, що може врятувати сучасний світ (українська література, 6 клас)

12. Ірина Жиленко. «Підкова», «Гном у буфеті». Роздуми про те, що може врятувати світ

13. Чарівний світ дружби і краси у віршах І. Жиленко: «Жар-птиця», «Підкова», «Гном у буфеті» (для 6 класу з української літератури)

14. Ірина Жиленко «Підкова», «Гном у буфеті».

15. Дивовижний світ поезій Ірини Жиленко: «Жар-птиця», «Підкова», «Гном у буфеті».

16. Ірина Жиленко. Розповідь про поетесу. Світ крізь призму жіночої душі . «І світла алея»

17. Ірина Жиленко. «Зимовий мотив з візитом пічника», «За золотими вікнами зірок»

18. Ірина Жиленко. Поетичні роздуми про дружбу, красу, про людське щастя

19. І. Жиленко «Жар-птиця»

20. Ірина Жиленко. Стисла розповідь про поетесу. Основні збірки. Сповідальність, світ жіночої душі. «Шістдесятництво» крізь призму сьогодення і вічних понять честі, чесності, любові

21. Ірина Жиленко. «І світла алея», «Зимовий мотив з візитом пічника», «За золотими вікнами зірок». Аналіз віршів

22. Контрольна робота з теми «Література ХХ століття»

23. Ірина Жиленко. Літературний диктант

24. Ірина Жиленко. Вірш «Гном у буфеті». Бліц-опитування

 

Комментарии закрыты.