Ще раз про «затемнені» сторінки з життя Олександра Довженка (Володимир Гриневич). Біографія, шкільні твори, статті, розробки уроків, контрольні роботи, українська література. Олександр Довженко, шкільна програма

    Ще раз про «затемнені» сторінки з життя Олександра Довженка (Володимир Гриневич). Біографія, шкільні твори, статті, розробки уроків, контрольні роботи, українська література. Олександр Довженко, шкільна програма

    Ще у 1994 році, коли відзначалося 100-річчя від дня народження О. П. Довженка, І. Кошелівець опублікував у журналі «Дніпро» (№ 9—10) статтю під назвою «Про затемнені місця в біографії Олександра Довженка», де чи не вперше виніс на широкий загал питання достовірності окремих фактів Довженкової біографії. Автор зазначає, що справжню біографію Довженка буде написано тоді, коли відкриються московські архіви, в яких запечатано його спадщину [6]. Окрім того, серед головних причин «затемнення» І. Кошелівець називає «…байдужість (чи ворожість) до української культури другої дружини Довженка Юлії Солнцевої» [6, 2], через що одна частина біографічних матеріалів опинилася в чужих руках, а друга — за її заповітом — буде відкрита тільки у 2009 році. Сам Довженко, пишучи «Автобіографію» за доби сталінізму, також змушений був «затемнювати» окремі події чи факти свого життя. Дослідники ж його творчості, цитуючи Довженка, припускались помилок, не розібравшись чи не бажаючи розібратись в реальних фактах.
    11 вересня 2004 року широка громадськість відзначала 110-ту річницю від дня народження геніального сина України — Олександра Петровича Довженка. 17—18 жовтня цього ж року на базі Глухівського державного педагогічного університету та Сосницького літературно-меморіально музею О. П. Довженка відбулися Довженківські читання, в яких взяли участь науковці багатьох міст України, працівники музею, викладачі університету, вчителі та учні загальноосвітніх шкіл. Питання, що обговорювалися в процесі читань, торкалися різних сторінок життя і творчості О. Довженка.
    Що ж змінилось за цей час? Зосередимо увагу на окремих фактах його дитинства та подіях найбільш суперечливого періоду — 20-х років. Як з’ясується далі, багато питань залишаються відкритими. Окрім того, слід зауважити, що численні публікації різних матеріалів, які з’явилися за останнє десятиріччя й присвячені біографії Довженка, ще більше її заплутують і тому потребують уточнень. Так, у статті В. Жежери, опублікованій в «Газеті по-українськи» (2006 р.), автор обґрунтовує версію, подану ще Р. Корогодським, про те, що Довженко, ймовірно, був завербований чекістами, а відтак був причетний до подій, що сталися біля села Базар на Житомирщині, де 23 листопада 1921 року було розстріляно 359 бійців загону Ю.Тютюнника, які не бажали перейти на бік більшовиків. У статті подаються й інші досить цікаві матеріали, що стосуються В. Кирилової, Ю. Солнцевої, О. Чернової, проте всі вони, на наш погляд, потребують документального підтвердження або й спростування.
    Сучасні погляди на роль Ю. І. Солнцевої в житті та збереженні творчої спадщини О. П. Довженка неоднозначні й дискутивні. Так, досить непривабливо оцінюється постать Ю. Солнцевої у матеріалах статті [19]. Вона, як стверджує автор, не підтримувала ніяких стосунків з рідною сестрою Довженка Поліною і «пильно стежила, щоб ніхто з її оточення не спілкувався з нею» [19,121]. Ю. Солнцева навіть познімала із стін їхньої хати портрети батьків, що викликало обурення Поліни Петрівни. Після смерті Довженка Солцева неодноразово посилала в село, де жила В. Кирилова, різних людей, які «… по-злодійськи, обманом забрали у Варвари всі Довженкові листи й передали своїй фаворитці, а вона їх сумлінно попалила, щоб зітерти з нашої пам’яті Довженкову любов» [19,122].
    Зовсім іншою постає Юлія Солнцева в художньо-документальній повісті В. О. Кудіна «Зоряний шлях» [7], де теж, на наш погляд, до життєпису Довженка додано цілу низку маловідомих, непідтверджених і неточних фактів. Зокрема, автор чомусь називає Глухівський учительський інститут, де навчався Довженко, «Глухівською семінарією» [7,15].
    Досить цікаві записи із сімейного життя О. Довженка та Ю. Солнцевої знаходимо в щоденниках «О. Гончара, який теж зазначає, що в біографії Олександра Петровича «є чимало темних, зашифрованих місць». Так, у запису від 18 липня 1990 року читаємо: «…на сцену Довженкового життя вийшла, з’явившись в Одесі, Ю. І. Солнцева. Якщо вірити дослідникові (Миколі Куценку, а він подає факти переконливі), Ю[лія] Іп[олитівна] вела боротьбу за генія досить агресивно, не гребуючи ніякими засобами… Хто винуватий — важко зараз судити. Але вся ця історія справді вражає своїм драматизмом і мало про неї хто знає, бо Юлія Іполитівна, здається, глушила все, як могла, — з суто московською рішучістю. Тим паче, що супротивницею була їй мрійлива, беззахисна українська натура…» (йдеться про першу дружину Варвару Кирилову) [17, 285].
    Запис від 7 вересня 1991 року О.Гончара свідчить, що «вона (Солнцева) міряла всіх однією міркою — як хто ставиться до Довженка. Вона, як тигриця, стояла на сторожі Довженкових інтересів» [17, 286], за це, вважає Гончар, їй треба низько вклонитися й подякувати.
    Ю.Солнцева жила в складні тоталітарні часи і зазнала, на наш погляд, впливу всього негативу тієї епохи. Можливо, саме цим і пояснюється її певна неприязнь у ставленні до українства, нетерпимість до багатьох земляків чоловіка, тим більше, що багато хто давав для цього привід. З іншого боку — вона була красивою, амбітною жінкою, яка передусім, як жінка, боролась за Довженка всіма можливими засобами, адже він, як би там не було, надавав їй певного статусу у тогочасному суспільстві. Окрім того, Юля, очевидно, боялась одного разу все втратити (згадаймо долі дружин багатьох видатних діячів партії і культури тих часів). Враховуючи те, що Довженко майже весь час був в опалі, то ці страхи, знову ж таки на наш погляд, були не безпідставними. Тут будуть пророчими слова О.Гончара: «Хто винуватий — важко зараз судити».
    Загальновідомо, що родина Довженків була досить великою навіть на ті часи. Пізніше в «Автобіографії» митець про це напише так:: «Дітей мали багато — чотирнадцять — перемінний склад, з якого залишилося двоє: я й сестра (нині лікар), решта померли в різний час, майже всі не досягнувши працездатного віку». Ще одну згадку про сім’ю знаходимо в «Щоденниках» О.П.Довженка за 11.12.1943 року: «…Згадав з матір’ю померлих наших — моїх братів і сестер. Були брати: Ларіон — 7 років, Сергій — 6 років, Грицько — I року, Іван — 2 років, Нехрещений — 0 років, Оврам —20 років, я, Андрій — 20 років. Сестра Кулина — 1,5 року, Параска — року, Галька — 18 років, Параска —11 років, жива». В автобіографічній повісті «Зачарована Десна» Олександр Петрович згадає: «Доглядали мене змалечку аж чотири няньки. Це були мої брати — Лаврін, Сергій, Василько й Іван. Пожили вони щось недовго, бо рано, казали, співати почали. Було як вилізуть всі четверо на тин, сядуть рядочком, як горобці, та як почнуть співать. І де вони переймали пісні, і хто їх учив? Ніхто не вчив. Коли вони померли від пошесті зразу всі в один день…»[2, 39—40].
    У метричних книгах Воскресенської церкви міста Сосниці виявлено такі актові записи про народження братів і сестер Олександра Петровича: Сергій (10 вересня 1887 року), Іоанн (6 травня 1889 року), Парасковія (25 липня 1898 року), Анна (22 липня 1900 року) , Мотрона (15 травня 1903 року), Андрій (15 жовтня 1905 року).
    Актовий запис про народження сина Олександра 29 серпня 1894 року знайдено в метричній книзі Сосницької Соборно-Троїцької церкви. Дані про дату народження Оврама було записано 20 січня 1957 зі слів сусіда Довженків — Литовчика Степана Олексійовича: «Син Петра Семеновича Аврам, мій товариш, народився 1885 року. Це був міцний і жвавий хлопець. Ми з ним ходили по рибу, допомагали батькам. Років у 18—19 Аврам поїхав на заробітки і десь працював на пристані вантажником. Там, видно, підірвався і років 22 помер». У повісті «Зачарована Десна» Довженко також згадує про старшого брата Оврама.
    Свого часу працівниками Сосницького літературно-меморіального музею О. П. Довженка було досліджено, що в сім’ї, окрім Сашка, батька та матері, діда Семена і прабабусі Марусини, було ще тринадцять дітей, черговість народження яких була такою: Василь (можливо, 1881 року), Лаврін (можливо, 1883 року), Оврам (1885), Сергій (1887), Іван (1889), Григорій (можливо, 1891 року), Олександр Петрович (1894), Микола (можливо, 1896 року), Параскева (1898), Ганна (1990), Мотрона (1903), Андрій (1905), Кулина (можливо, 1907), Поліна (1909). Найбільш імовірним є те, що син Олександр був сьомою дитиною у родині, і мати народила його у 32 роки.
    Більшість авторів підручників та монографій, торкаючись шкільного періоду життя Довженка, услід за ним повторюють, що він навчався у Сосницькій початковій, а згодом у вищій початковій школі. Насправді ж, як стверджують Лідія та Віталій Пригоровські в матеріалах статті [14] на підставах аналізу офіційних джерел [10], [11], назвою першої було — «Первое городское приходское училище», другої «Трехклассное…», потім «Четырехклассное городское училище».
    У повісті «Зачарована Десна» Довженко розповідає про свою першу зустріч з учителем Леонтієм Созоновичем Опанасенком, тоді вони один одному не припали до душі. Сашко сприйняв Опанасенка величезним сердитим паном, а той назвав свого майбутнього вихованця «не развитым», бо хлопчик не зміг сказати, як звали батька. Проте в училищі, куди прийшов навчатися Сашко восени 1902 року, вони обидва швидко порозумілися. Л.С.Опанасенко виявився мудрим учителем (саме він порадив пізніше хлопчикові вступати до міського трикласного училища), а Сашко — здібним, допитливим учнем.
    Глухівський учительський інститут у колишній столиці українських гетьманів Дем’яна Многогрішного, Павла Полуботка і Кирила Розумовського вирізнявся серед інших навчальних закладів тим, що в ньому давали стипендію сто двадцять карбованців на рік. З одного боку, саме «гонитва за стипендією», тобто за можливістю вчитися і привела сюди в 1911 році юного Довженка, з іншого — це був чи не єдиний навчальний заклад, куди міг вступити виходець з нижчих суспільних верств. Він склав вступні іспити і став студентом, не маючи повних шістнадцяти років, — був наймолодшим серед першокурсників (які здебільшого були людьми статечними, «з п’ятирічним і навіть десятирічним учительським стажем (народних шкіл), і мали вже по тридцять чи й по тридцять два роки [3, 569]»).
    Дотепний, жвавий хлопець, чуйний товариш, здібний карикатурист, прекрасний декламатор — таким його і запам’ятали товариші по навчанню. Так, у листі А.С.Тарасенко (колишньої гімназистки) до своєї знайомої у Глухові Є.Ф.Пашкевич від 18 лютого 1972 року, що знаходиться в архівному фонді музею Глухівського державного педагогічного університету, читаємо: « С Довженко А. я была лично знакома… Прибыл на екзамены для поступления в институт в белой ситцевой рубашке домашнего покроя… Экзамены в институт паренек выдержал лучше поступающих со стажем педагогов, которые имели преимущество при зачислений институтчиками (так называли тогда студентов института). Приняли и Довженко в число институтчиков на первый курс. Среди институтчиков Довженко был самый молодой. На квартиру он стал у Шидловских, живших по бывшей улице Романовской (теперь Шевченко). Во дворе было два дома, в одном из них (у Шумицких) была на квартире гимназистка седьмого класса Балкова Лидия: / Баштан. Балкова коло тына / їй каже парубок: «Дивись!»/ Бач чорногуз несеться в вись,/ Оце України картина (Овсяний). Кто же этот парубок? — Шурка Довженко. Рисовал этот Шурка изумительно хорошо. У меня до войны хранилось несколько программ институтских вечеров с рисунками Довженко А.» [20].
    Учився О. Довженко, за його словами, «поганенько». Через це стипендію перші два роки він не отримував. Жилося нелегко. Грошей на прожиток не вистачало. Батько, щоб допомогти синові, навіть продав десятину землі, «Відкраяв од серця», — як пізніше згадував митець.

    Згодом О. Довженко писав про цей період свого життя: «Я згадую Глухів і свою романтичну юність…учительський інститут. Він стоїть переді мною, як живий, білий, чистий, з штамбовими трояндами і посиланими жовтим піском доріжками садка…» [З, 139]. Проте відзначав: «З нас готували учителів — обрусителів краю. В Київській, Подільській і Волинській губерніях до нашої платні згодом додавалась якась надбавка за обрусіння краю « [13, 569].
    У червні 1914 року Олександр Довженко одержав атестат за № 477 про закінчення Глухівського вчительського інституту. В ньому зазначено, що вихованець інституту О.П.Довженко «… при отличном (5) поведений, показал успехи в Законе Божьем удовлетворительные (3), педагогике и дидактике — весьма удовлетворительные (4), русского и славянского языка с методикой, теорией словесности, русской словесности, логики, математики (арифметики, алгебры, геометрии и тригонометрии) с методикой — весьма удовлетворительные (4); некоторые с методикой — удовлетворительные (3); географии с методикой, обществоведение и физики, чистописании — весьма удовлетворительные (4), пении и музыки удовлетворительные (3)».
    О. Довженко отримав призначення в Житомир, саме тут зустрів події лютневої революції, працюючи»…спочатку в Кутузівській змішаній вищепочатковій школі, а згодом — у 2-й Житомирській» [18, 9], або в «Другому вищепочатковому училищі» [16, 115]. Йшла Перша світова війна, вчителів не вистачало, бо були мобілізовані на фронт, тому Довженко викладав майже всі шкільні предмети (фізику, природознавство, географію, гімнастику). «Олександра Петровича медична комісія визнала не здатним до військової служби через ваду серця. Від своїх учнів О. Довженко був не набагато старшим, але користувався незаперечним авторитетом, а вчителі-колеги поважали Довженка за глибокі знання, педагогічні здібності й надзвичайну людяність і толерантність у поводженні» [16, 115].
    Беззаперечно, що з поваленням у лютому 1917 року царського режиму в українців пробудилися надії на вільний демократичний розвиток, на побудову суспільства соціальної та національної справедливості. Переважна частина української інтелігенції (до якої належав і 23-річний учитель Довженко) пов’язувала свої сподівання на національне відродження України з діяльністю Центральної Ради. Спочатку ці сподівання були не безпідставні, саме представники інтелігенції стають на чолі перших українських державних інститутів. Принагідно згадаємо, що М.Грушевський і В.Винниченко очолили діяльність Центральної Ради. Пізніше, у роки кривавої громадянської війни, багато хто з її представників зі зброєю в руках відстоюватиме національну ідею (В. Сосюра, Остап Вишня, Б. Антоненко-Давидович та інші), така ж доля судилась і молодому Довженкові.
    Пізніше в «Автобіографії» про ці події Довженко писав так: «Я вигукував на мітингах загальні фрази і радів, мов собака, що вже все цілком ясно, що земля у селян, фабрики у робітників, школи в учителів, лікарні у лікарів, Україна в українців, Росія в росіян, що завтра про це дізнається весь світ, і вражений розумом, що осяяв нас, зробить у себе те саме…» «Український сепаративний буржуазний рух здавався тоді найреволюційнішим рухом… про комунізм я нічого не знав» [8, 43].
    Олесь Гончар у своїх щоденниках згадує, що начебто в роки громадянської війни «в чині петлюрівського сотника» О. Довженко штурмував завод «Арсенал». Зрозуміло, що в радянські часи таке минуле не забували, тож письменник справедливо підкреслював: «Якщо це правда, можна уявити, який дамоклів меч Довженко почував над собою в усі подальші роки [17, 288].
    Літературознавці відзначають, що «Довженко надзвичайно пройнявся духом часу» й перебирається у Київ, щоб продовжити освіту та брати активну участь у політичному житті. Він подає документи до Київського університету, проте через тяжку операцію, яку переніс влітку 1917 року, й доліковування у батьків у Сосниці на іспити прибути не зміг. Можливо, це і не так важливо, проте у жодному з використаних нами джерел не сказано, що це була за операція. Тільки І.Семенчук наводить спогади Варвари Семенівни Кирилової (першої дружини кінодраматурга): «Необдумано довірився він житомирському малодосвідченому хірургові, який невдалою операцією завдав величезної шкоди його здоров’ю. Більше місяця пролежав у лікарні» [15, 24]. Але вже у вересні Олександр Петрович влаштувався учителем у Київському сьомому вищепочатковому училищі й став вільним слухачем комерційного інституту.
    Про навчання в останньому засвідчує у своїх спогадах Максим Вовченко, що був знайомим з Довженком ще з Житомира: «У 1917 році закінчив я середню школу і вступив до Київського Комерційного інституту, де несподівано зустрівся з Довженком. Олександр перевівся вчителювати до Києва і вступив до Інституту як і я на економічний факультет, не знаю чому — вільним слухачем. Але між студентами і вільними слухачами не було ніякої різниці: всі ми слухали одні й ті ж лекції і однаково складали іспити. З того часу ми затоваришували, — стали друзями, Довженко для мене став Сашком, я для нього — Максимом. Сашко жив тоді по вулиці Столипинській (тепер Чкалова) у будинку № 45, що виходить на вулицю. На тій же вулиці мешкав і я» [5, 109].
    Навчався Довженко і в Академії мистецтв (талант до малювання проявився ще у Глухові), проте, як стверджує О.Слоньовська, «…невідомо з яких причин…» досить скоро покинув. На наш погляд, ці причини полягають у подальшому розвитку історико-політичних подій тих часів. Проте окремі факти про життя Довженка у ці часи досить суперечливі і потребують принаймні часових уточнень.
    В «Автобіографії» Довженко відзначає, що у 1918 році він був головою громади комерційного інституту і організував мітинг протесту проти призову в гетьманську армію [15, 26]. Із спогадів М.Вовченка, які тут вважаєм за доцільне навести повніше, дізнаємось: «1918 рік. Прийшли на Україну німці. Посадили на «престол» гетьмана Павла Скоропадського, — стрункого, з красивою сивиною генерала російської армії, — нащадка колишнього гетьмана Скоропадського, що гетьманував після Івана Мазепи. Я мав нагоду, разом з Довженком, близько бачити Скоропадського, коли він вручав грамоту утвореному тоді так званому Українському університетові…
    Студенти збирались, мітингували і різко засуджували політику Скоропадського. Пам’ятаю загальний мітинг всього студентства м. Києва на університетському подвір’ї, де виступав і О. Довженко. Мітинг цей був протестом проти оголошеного призову студентів у гетьманську армію.
    Коли мітинг закінчився і студенти вийшли на Володимирську вулицю, їх зустріли білі офіцери, що були на службі в гетьмана. З вантажних автомашин офіцери почали розстрілювати з рушниць студентську демонстрацію. Всі студенти попадали на брук: лише Довженко стояв, розмахував руками і щось кричав у бік офіцерів. Брук обагрився молодою кров’ю студентів: були вбиті й поранені.
    Скоропадський посадив С. Петлюру в тюрму. Але місяців через шість випустив під слово честі, що Петлюра не буде піднімати повстання проти нього.
    Не минуло двох тижнів, як Петлюра очолив повсталий проти гетьманщини і поміщиків український народ і пішов на Київ. Гетьман утік, німці пішли з України, а Петлюра вступив у Київ.
    Із-за Дніпра йшло на Київ червоне військо більшовиків…
    Наступив 1919 рік, найбільш буремний і трагічний за всі революційні роки.
    Розгубились ми з Сашком. Як бути далі, куди йти, що робити? У Києві жити нам не можна — було голодно і холодно. Вищі школи не працювали. Я вирішив добиратись до хати своєї матері. На дорогу Сашко, вперше за все наше товаришування, добре вилаяв мене, а сам пішов у революцію, тільки, як писав він потім, «не тими дверима»[5, 110—111]. Фраза «не тими дверима» говорить про те, що пізніше Довженко, як і В.Сосюра, змушений був виправдовуватись за своє «петлюрівське» минуле.
    На наш погляд, у цих спогадах М.Вовченка є певні часові протиріччя. Мітинг, про який іде мова, як відзначає І.Семенчук, «відбувся 15 листопада 1918 року»[15,26]. Випадково, чи ні? Але саме 15 листопада від імені Директорії було поширено звернення до громадян України із закликом повалення влади П.Скоропадського. С.Петлюра в цей час був уже головним отаманом українських військ»[9, 204]. Він дійсно був ув’язнений з наказу П.Скоропадського, але до листопадових подій — 12 липня 1918 року.
    Як свідчить Довженків земляк інженер Петро Шох, Довженко разом із ним «був 1918 року вояком 3-го Сердюцького полку Української армії» [8, 43].
    Виникає питання: коли це було? Все було б логічно, і Вовченко міг дещо помилитися стосовно 1919 року, і факт перебування Довженка у складі 3-го Сердюцького полку Української армії міг мати місце тільки після організованої ним маніфестації 15 листопада 1918 року (адже не міг Довженко одночасно навчатись і перебувати у війську Української армії, якщо влада у Києві належала П.Скоропадському), якби не свідчення Олеся Гончара про те, що Довженко брав участь у штурмі «Арсеналу». Повстання робітників у Києві мало місце наприкінці січня — на початку лютого 1918 року. За історичними даними, завод «Арсенал» військами УНР було взято 4 лютого 1918 року [4, 228]. Якщо Довженко справді брав участь у цих подіях, то ймовірно, що після того, як 8—9 лютого 1918 року Київ захопили більшовицькі війська Муравйова [9,184], він залишився у Києві, і пізніше, коли було встановлено владу П.Скоропадського, продовжив навчання або змушений був відступити у складі військ УНР до Житомира [9, 185] і вже потім повернувся до Києва, де знову ж таки продовжив навчання аж до подій 15 листопада 1918 року.
    Проте ці наші припущення заперечують спогади ще одного очевидця тих подій Олександра Савовича Грищенка. Із його свідчень (теж вважаємо за доцільне навести окремі з них) випливає, що в 1918 році Довженко якийсь час викладав у школі старшин армії Петлюри в Житомирі і побував у камері смертників: «Було це сімнадцятого чи вісімнадцятого березня 1918-го року. Полк Примакова зненацька захопив Житомир. Петлюрівці відступили. Наша партія боротьбистів, до якої я належав, вийшла із підпілля й почала діяти. Я став працювати в губнаросвіті. Водночас дістав і партійне доручення: мене було призначено інспектором РСІ (робітничо-селянської інспекції). На той час РСІ мала великі повноваження. Мені видали в ревкомі мандат і запропонували негайно проінспектувати тюрму. По тому мене запросили на розмову лідери нашої партії Блакитний, Шумський і Гнат Михайличенко. Я зрозумів, що це за їхнього клопотання дісталися мені такі високі повноваження. Запам’яталися слова Василя Блакитного: «Товаришу Грищенко, просимо тебе якнайсерйозніше поставитися до свого завдання. Нам відомо, що цієї ночі мають бути розстріляні представники української інтелігенції, які служили в Петлюри. Будьте уважні й прискіпливі, аби не загинули потрібні для України люди».
    З такими настановами я пішов перевіряти тюрму. Там супроводжував мене сам начальник тюрми, вчорашній «пролетарій». Ось ми підійшли до першої камери смертників і зупинилися. Начальник тюрми зазирнув у свою теку і тихо мовив: «Здесь дожидает своей пули петлюровский комиссар Довженко. Большая у них шишка. Преподавал в петлюровской школе какой-то главный предмет»….
    Мене вразила поведінка людини, яку засуджено до смертної кари і котру вночі мають розстріляти. «Його треба будь-що врятувати», — подумалося мені, і я спокійно мовив: — Даруйте, але мені хотілося б з вами поговорити. Я вчитель за фахом, а ви, здається, теж педагог…
    Довженко зреагував на це — швидко повернув голову і пильно подивився мені у вічі. Відтак сів, обіперся руками об нари і сказав: «Будь ласка».
    Тепер я міг роздивитися цю людину, яка по-справжньому хвилювала мене. Чим? Так, мужність, зневага до смерті. Але його очі випромінювали глибинний розум, а його чоло — навіть тут, у напівтемній камері — здається, аж сяяло мудрістю. Мені на пам’ять несподівано прийшло слово: «Пророк!» Я подумав з жахом: «І його мали розстріляти?!»
    А вголос я запитав: «Що викладали ви в школі старшин?» — «Історію України й естетику» [12, 9].
    Грищенко запропонував Довженкові викладацьку роботу і таким чином врятував його від розстрілу. Також із спогадів Грищенка ми дізнаємось про те, як Довженко рятував уже його самого, коли Житомир захопили петлюрівці, що він був особисто знайомий з С.Петлюрою, короткий період перебував у загоні отамана Чалого, разом із Грищенком у квітні 1919 року мешкав у Луцьку, куди була евакуйована школа старшин, а також про те, як Довженко став членом партії боротьбистів і яким чином остання (і Довженко) влилася в комуністичну партію.
    Ці спогади, з одного боку, до певної міри суперечать свідченням М.Вовченка і потребують уточнень, а з другого — дають змогу з’ясувати, чому так саркастично-негативно пише пізніше Довженко про свій вступ і перебування в партії боротьбистів в «Автобіографії». На наш погляд, О.Грищенко помилково називає сімнадцяте чи вісімнадцяте березня 1918-го року, замість сімнадцятого чи вісімнадцятого березня 1919 року. Адже аналіз історичних джерел, зокрема [4], [9] та інших, свідчить, що події, про які говорить Грищенко, могли мати місце тільки в 1919 році.
    Також потребують уточнень ще деякі факти з життя Довженка, зокрема О.Слоньовська зазначає: «Тільки недавно стало відомо, що в 1918 році Довженко якийсь час викладав у школі старшин армії Петлюри в Житомирі при штабі 44-ї Української стрілецької дивізії» [16, 117]. Тут, мабуть, відбулося механічне об’єднання двох фактів або теж допущена неточність, адже Грищенко зазначає, що «Довженка призначили викладачем історії України та естетики в Школі червоних старшин при 44-й дивізії» одразу після їхнього повернення у Житомир із Луцька, а це вже було після квітневих подій 1919 року. І. Семенчук засвідчує: «З кінця 1919 року (Довженко) служить у Житомирському губвійськоматі, потім викладачем у школі при штабі 44-ї стрілецької дивізії» [15, 28].
    Проте і тут мають місце «білі плями» в біографії митця, про які ні Грищенко, ні Семенчик не знали або свідомо промовчали. Адже, як стало відомо з матеріалів «Справи № 112» (оригінал документа зберігається в ЦДАМЛМ України), О.П.Довженко перебував під слідством у грудні 1919 року. Як свідчить постанова (заседания Чрезвычайной комиссии г. Житомира по борьбе с контрреволюцией, бандитизмом, спекуляцией и преступлениями по должности. Декабря 27 дня 1919 года), «… как в действительности Довженко […] были петлюровцами, куда поступили добровольно, […] отнестись к Довженко и Орловскому как к врагам рабоче-крестьянской власти и заключить их в Концентрационный лагерь до окончания гражданской войны».
    Не зовсім з’ясованими залишаються й інші факти з життя Довженка, зокрема першого одруження з Варварою Кириловою, можливого його вбивства радянською спецслужбою КДБ та інші. Літературознавці вважають, що дослідити їх можна буде тільки після оприлюднення у 2009 році архіву кінодраматурга (а це бібліотека і сто п’ятдесят папок з документами й рукописами). Проте, як слушно зауважує О.Слоньовська, постає тільки одне питання: « Чи хотів би сам Довженко, щоб широкому загалу стало відомо про всі подробиці його особистого життя та те, що було написано підневільною рукою у страшні часи?». Адже, як підкреслював у свій час 0.Гончар: «Він був вічний в’язень, заручник тоталітарного режиму. Не раз йому писалося в атмосфері терору, з метою самозахисту!»[16, 130]. А тому погоджуємося з думкою тих дослідників творчості О.П.Довженка, які підкреслюють, що у певних його записах тих часів годі шукати щирість і відвертість. І до їх прочитання потрібно підходити обережно, зважаючи на епоху, в якій довелося жити і творити славному синові українського народу.

    Література
    1. Довженко О.П. Кіноповісті: Щоденник. — К.: Веселка, 1994.
    2. Довженко О. Вибрані твори. — Харків: Веста: Видавництво «Ранок». — 2003. — 320 с.
    3. Довженко О. Зачарована Десна. Кіноповісті. Оповідання. — К., 1969.— 590с.
    4. Історія України / Керівник авт. колективу Ю.Зайцев. — Львів: Світ, 1996. — 486 с.
    5. Корогодський Р. Неофіційний Довженко // Київська старовина. — 2000. — №2. — С. 102—115.
    6. Кошелівець І. Про затемнені місця в біографії Олександра Довженка//Дніпро № 9—10.— С. 2—25.
    7. Кудін В. Зоряний шлях: Художньо-документальна повість. — К.: Парламентське видавництво, 2004. — 224 с.
    8. Лавріненко Ю. З книги «Розстріляне відродження», Мюнхен, 1959. Українське слово (Хрестоматія української літератури та літературної критики XX ст. — С. 43.
    9. Новітня історія України (1900—2000): Підручник /А.Г.Слюсаренко та ін. — К.: Вища школа, 2000. — 663 с.
    10. Отчет Сосницкого уездного земства по народи образованию за 1903 год. Сосница. — 1903.
    11. Памятная книжка Киевского учебного округа 1909/1910 год. — К., 1909.
    12. Плачинда С. Довженко, якого ми не знали//Дивосвіт, 1994. — №8.— С. 8—10.
    13. Полум’яне життя: спогади про Олександра Довженка —К., 1973. — 719с.
    14. Пригоровська Л., Пригоровський В. Олександр Довженко: «Навчання давалось мені легко» // Українська мої література а середніх школах, гімназіях, ліцеях та колегіумах. — 2004. — №2. — С. 170—175.
    15. Семенчук І.Р. Життєпис Олександра Довженка. — Молодь, 1991. — С. 24.
    16. Слоньовська О. В. Конспекти уроків з української літератури. Нове прочитання творів. 11 клас. — Кам’яне Подільський: Абетка, 2003. — 640 с.
    17. Степаненко М.І.: Публіцистична спадщина Олеся (чара (мовні, навколомовні й деякі інші проблеми), — Полт; АСМІ.2008. — 396 с.
    18. Степанишин Б. Дивосвіт Олександра Довженка: 100-річчя від дня народження: літературно-критичний нарис. — К.: «Просвіта», 1994. — С. 9
    19. Шишов І. Біля Довженкового вогню // Дзвін. — №7. — С. 119—122.
    20. Фонди музею Глухівського державного педагогічго університету. Папка №1.

    Володимир Гриневич

    Ще раз про «затемнені» сторінки з життя Олександра Довженка (Володимир Гриневич). Біографія, шкільні твори, статті, розробки уроків, контрольні роботи, українська література. Олександр Довженко, шкільна програма

    Повернутися на сторінку Українська література

    Повернутись на сторінку Олександр Довженко

    Вас можуть зацікавити:

    1. Автобіографічний характер твору О. Довженка «Зачарована Десна»

    2. Вплив давніх язичницьких вірувань на світогляд українського народу (за кіноповістю О. Довженка «Зачарована Десна»)

    3. О. Довженко — кіномитець

    4. «Щоденник» О. Довженка — документ епохи

    5. Трагічність долі митця (за творами О. Довженка «Автобіографія», «Щоденник»)

    6. Чи можна вважати вчинок Івана Карналюка подвигом? (за оповіданням О. Довженка «Воля до життя»). Характеристика образу

    7. Краса людини і природи у кіноповісті О. Довженка «Зачарована Десна». Аналіз твору

    8. Краса людини і природи у кіноповісті О. Довженка «Зачарована Десна»

    9. Краса людини і природи у кіноповісті «Зачарована Десна» О. Довженка

    10. Моральна краса і духовна велич людини в кіноповісті Олександра Довженка «Зачарована Десна»

    11. Олександр Довженко про причини й перебіг другої світової війни («Щоденник»)

    12. Наодинці зі «Щоденником» Олександра Петровича Довженка

    13. Засудження війни у кіноповісті Олександра Довженка «Україна в огні». Аналіз твору

    14. Що з дівочою гідністю? (за творами О. Довженка «Україна в огні» О. Гончара «Собор», І. Багряного «Тигролови»)

    15. Родинні традиції й виховання в сім’ї очима українських митців (О. Довженко, О. Коломієць, М. Рильський, І. Багряний та ін.)

    16. Олександр Довженко: трагізм творчої долі

    17. Моє ставлення до Олександра Довженка, людини і митця

    18. Олександр Довженко — кінорежисер

    19. Краса людини та природи у кіноповісті «Зачарована Десна» Олександра Довженка

    20. Чарівний світ дитинства у «Зачарованій Десні» О. Довженка

    21. Сила народного духу в повісті О. Довженка «Україна в огні». Аналіз твору

    22. О. Довженко — «творець мистецтва так сильно національного, що аж вселюдського»

    23. «Україна в огні» О. Довженка — страшні сторінки історії. Аналіз твору

    24. Чарівний світ рідної землі (за повістю О. Довженка «Зачарована Десна»)

    25. Моральна краса і духовна велич людини у кіноповісті О. Довженка «Зачарована Десна»

    26. Моральна краса і духовна велич людини у кіноповісті О. Довженка «Зачарована Десна». Аналіз твору

    27. Засудження війни у кіноповісті О. Довженка «Україна в огні»

    28. Моральна краса і духовна велич людини в кіноповісті О. Довженка «Зачарована Десна». Аналіз твору

    29. Аналіз кіноповісті О. Довженка «Україна в огні»

    30. Моpальна кpаса і духовна велич людини в кіноповісті Олександpа Довженка «Зачаpована Десна»

    31. Моральна краса і духовна велич людини в кіноповісті О. Довженка «Зачарована Десна». Аналіз твору

    32. Тема війни у творчості Олександра Довженка

    33. «Зачарована Десна» як сповідь душі Олександра Довженка

    34. Психологія дитини у кіноповісті «Зачарована Десна»

    35. Образ рідного краю в кіноповісті О. Довженка «Зачарована Десна»

    36. Зображення війни в кіноповісті О. Довженка «Україна в огні»

    37. Кіноповість О. Довженка «Україна в огні»: доля народу крізь призму авторського бачення й оцінки

    38. Доля народу у кіноповісті О. Довженка «Україна в огні»

    39. Твір О. Довженко «Зачарована Десна» — гімн красі й духовній насназі людини

    40. «Зачарована Десна» О. Довженко — гімн красі й духовній насназі людини

    41. Духовна краса українського народу в повісті О. Довженко «Зачарована Десна»

    42. Тема єднання людини з природою у кіноповісті О. Довженко «Зачарована Десна»

    43. Тема єднання людини з природою у кіноповісті О. Довженко «Зачарована Десна». Аналіз твору

    44. Єднання людини з природою у кіноповісті О. Довженко «Зачарована Десна»

    45. Образ оповідача в автобіографічній повісті «Зачарована Десна» О. Довженко

    46. Образ оповідача в автобіографічній повісті «Зачарована Десна» О. Довженко. Характеристика образу

    47. «Україна в огні» — твір про трагедію українського народу

    48. «Україна в огні» — твір про трагедію українського народу. Аналіз твору

    49. «Щоденник» О. Довженко — документ доби

    50. «Щоденник» О. Довженко — документ доби. Аналіз твору

    51. Світ уявлень і вражень малого Сашка (за фрагментами повісті Довженка «Зачарована Десна»)

    52. «Україна в огні» О. Довженка і неприхована правда війни

    53. Моральна краса і духовна велич людини у кіноповісті О. Довженка «Зачарована Десна»

    54. Сповідь душі митця у кіноповісті О. Довженка «Зачарована Десна»

    55. Природа у кіноповісті О. Довженка «Зачарована Десна»

    56. Засудження війни у кіноповісті О. Довженка «Україна в огні»

    57. Моє ставлення до образу Олесі з кіноповісті О. Довженка «Україна в огні». Характеристика образу

    58. Трагедійний образ України в кіноповісті О. Довженка «Україна в огні»

    59. Художня майстерність кіноповісті О. Довженка «Україна в огні»

    60. «Щоденник» О. Довженка — вражаючий документ трагічної доби

    61. Образ автора у «Щоденнику»

    62. Образ рідного краю в кіноповісті О. Довженка «Зачарована Десна»

    63. Відповідальність митця перед майбутнім (за творчістю Олеся Гончара та Олександра Довженка)

    64. Людська праця й людина (за творами Олеся Гончара «Кресафт», «Соняшники», Юрія Мушкетика «Суд», Олександра Довженка «Щоденник», «Україна вогні»)

    65. Конспект уроку за уривками з кіноповісті О. Довженка «Зачарована Десна» 6 клас

    66. Світ дитинства у «Зачарованій Десні» О. Довженка. 6 клас

    67. Філософське осмислення краси природи і людини в кінопоемі О. Довженка «Зачарована Десна»

    68. Аспектний аналіз кіноповісті О. Довженка «Україна в огні»

    69. Елементи народознавства у творі О. Довженка «Зачарована Десна»

    70. Правда про народ і його лихо

    71. Олександр Довженко. «Україна в огні» — твір про трагедію українського народу в Другій світовій війні

    72. «Україна в огні» — твір про трагедію українського народу

    73. Олександр Довженко. Тестові завдання. І варіант

    74. Олександр Довженко. Тестові завдання. ІІ варіант

    75. О. Довженка. «Зачарована Десна». Тестові завдання

    76. Олександр Довженко. Кіноповість «Зачарована Десна». Літературний диктант

    77. Олександр Довженко. Кіноповість «Зачарована Десна». Дидактична гра «Блеф-клуб»

    78. Тематичне оцінювання. 7 клас. Творчість О. Довженка, М. Стельмаха.

    79. Тематичне оцінювання. Творчість О. Довженка

    80. Тематичне оцінювання. О. Довженко. «Україна в огні». І варіант

    81. Тематичне оцінювання. О. Довженко. «Україна в огні». ІІ варіант

    82. Тематичне оцінювання. Олександр Довженко. «Зачарована Десна». «Україна в огні» (І варіант)

    83. Тематичне оцінювання. Олександр Довженко. «Зачарована Десна». «Україна в огні» (ІІ варіант)

    84. Літературний диктант за змістом кіноповісті «Зачарована Десна» О. Довженка

    85. Тестові завдання. О. Довженко. «Зачарована Десна»

     

    Комментарии закрыты.