В. Винниченко. Життя і творчість, громадська й політична діяльність, українська література

В. Винниченко. Життя і творчість, громадська й політична діяльність, українська література

Хід заняття В. Винниченко. Життя і творчість, громадська й політична діяльність, українська література

I. Актуалізація опорних знань

Колективна робота.
Заслуховування усних творів за проблемними питаннями у зв’язку із вивченням драматичного етюда «По дорозі в Казку».

II. Мотивація навчальної діяльності

«Кого у нас читають? Винниченка. Про кого скрізь йдуть розмови, як тільки річ торкається літератури? Винниченка. Кого купують? Знов Винниченка»,— так говорив про письменника, з постаттю якого ми сьогодні будемо знайомитися, М. Коцюбинський. Про цю людину ви чули на уроках історії України як про відомого державного діяча. А ще це художник, історик, літературознавець, митець різнобічних обдарувань. Сподіваюся, ви вже зацікавлені, адже багато хто мріє стати відомим, досягти значних успіхів, здійснити свою мрію. Дороговказом у цьому часто може стати життєпис великих.

IV. Сприйняття й засвоєння навчального матеріалу

1. Міні-лекція з елементами бесіди.

— Що ви вже знаєте про В. Винниченка з уроків історії, які твори вчили раніше, яке у вас враження від них? (6-й клас. Оповідання «Федько-халамидник».)
Володимир Винниченко народився 1880 року в Херсонській губернії Єлисавєтградського повіту (тепер Кіровоградська область). Батько його був безземельним селянином, наймитував у поміщицькій економії. Мати вже мала від першого шлюбу трьох дітей. Майбутній письменник зростав на півдні України, серед широких степів і саме з них, мабуть зачерпнув велич духу й силу. Із семи років малий Володимир вчиться в народній школі. Розумний, допитливий, цікавий від природи хлопець легко оволодіває азами науки.
Сім’я переїжджає до Єлисавєтграда. Батько працює теслею на будівництві, а старший брат Андрій — робітником-складачем у друкарні. Володимир вступає до Єлисавєтградської гімназії, де вчиться на кошти брата. Та закінчити навчання хлопцеві не пощастило. Одні дослідники творчості Винниченка стверджують, що через матеріальні нестатки, інші — що його виключили з гімназії. Непокірний, але чесний і відвертий «мужицький син» давав відсіч «благородним» дітям, міг постояти за себе й слабших товаришів, принципово говорив українською мовою.
— Чи не нагадує це когось із героїв його творів (наприклад, Федька-халамидника)?
У сьомому класі він організував гурток, метою якого була боротьба за права людини. Начальство гімназії вирішило спекатися «політично неблагонадійного» учня. Уже тоді юнак пробує свої сили в літературі, пише поезії, оповідання, поеми, сатиру, але нічого із цих творів, на жаль, не збереглося.
Сімнадцятилітній парубок вирушає в мандри Україною. Пробує прожити самостійно, заробляючи наймитуванням у поміщицьких економіях, працює на заводі, залізниці й водночас займається самоосвітою, щоб скласти іспит на атестат зрілості.
Мандри й поневіряння стали для нього суворою школою життя. 1900 року, склавши екстерном екзамени в Златопільській гімназії, він вступає на юридичний факультет Київського університету.
Винниченко повністю занурюється у вир студентського, політичного життя — стає членом української студентської громади, Революційної української партії, пише брошури, прокламації, листівки, веде активну пропаганду. За це його заарештовують, саджають до в’язниці, потім випускають, але виключають з університету без права вступу і з забороною проживання в Києві. Цього ж 1902 року в журналі з’являється його оповідання «Сила і краса».
Далі — шалений вир подій: підпільна діяльність, солдатчина, втеча з війська, еміграція в Галичину, праця в газетах, нелегальні переходи кордону із забороненою літературою, арешт і півторарічне ув’язнення в камері-одиночці Лук’янівської тюрми. Винниченко намагається визволитися у будь-якій спосіб, навіть імітує самогубство, яке ледь не скінчилося трагічно. Єдина розрада — можливість писати. Далі — служба в «дисциплінарному батальйоні», втеча за кордон, повернення із чужим паспортом і знову мандри, знову кіпуча діяльність. Життя давало безліч тем, конфліктів, ситуацій, усе це, переплавлене творчим талантом, виходило з-під пера Винниченка. Він навіть домігся дозволу й успішно склав випускні іспиті в університеті.
Знову тюрма, втеча, еміграція. І щаслива зустріч із майбутньою дружиною, другом на все життя — Розалією Ліфшиц.
У роки Першої світової війни Винниченко повертається до України, живе на нелегальному становищі й багато пише — романи «Заповіт батьків», «Записки кирпатого Мефистофеля», «Хочу!», «Божки», «Чесність з собою», «Рівновага». Його драми «Щаблі життя», «Дисгармонія», «Великий Молох», «Мементо», «Чужі люди», «Брехня», «Гріх», «Закон», «Співочі товариства», «Панна Мира», «Чорна Пантера і Білий Ведмідь» та інші йшли на сценах українських, російських, західноєвропейських театрів.
1917 рік В. Винниченко разом із М. Грушевським очолює уряд Української Народної Республіки (УНР). Він стає заступником голови Центральної Ради та головою її генерального секретаріату — автономного уряду України, а з 1918 по 1919-й очолює Директорію.
У лютому 1919 року Винниченко виходить з уряду і виїздить за кордон. Наступного року намагається вести переговори з керівництвом більшовиків щодо автономії України, але зазнає поразки. Не склалися його стосунки й з колишніми соратниками. Він робив усе, що міг, для щастя України, готовий був, як пише в щоденнику, «на всі жертви, навіть на смерть аби тільки врятувати українську націю від розп’яття». У травні 1920 року подружжя Винниченків знову приїздить до Росії з переговорами, але безрезультатно. Письменникові доводиться назавжди покинути батьківщину. Його політична кар’єра закінчується провалом. Потяглися гіркі роки еміграції.
В. Винниченко побував і у фашистському концтаборі за членство в комуністичній партії Франції та відмову служити новому режиму; відчув «принади» емігрантського напівголодного, злиденного існування.
Не стало письменника 1951 року. Він помер у «Закутку» села Мужек біля Канн у Франції.
Єдиною втіхою на чужині для В. Винниченка була літературна та малярська праці. З-під пера майстра з’явилися романи «Сонячна машина», «Поклади золота», «Слово за тобою, Сталіне!», «Нова заповідь», «Вічний імператив», «Лепрозорій», повість «На той бік», цикл оповідань «Намисто», а також есе, драми, філософський трактат, кіносценарії, щоденник.

2. Повідомлення
(Учень розповідає про В. Винниченка як художника.)
Ще одна грань таланту Винниченка — живопис, графіка. «Для повного самовираження чи, навпаки, втечі від себе — літератора й політика — відчував потребу в спілкуванні ще з однією Музою,— пише критик Федченко.— Інтерес до спеціальних образотворчих студій виник у Винниченка під час його роботи над романом «Сонячна машина», який з усіх творінь письменника відзначається особливою політематичністю, поліфонічністю, сказати б, поліколористичністю». Цей інтерес підтримувався дружбою з художником Миколою Глущенком, який згадував: «Здається, якщо я не помиляюся, Винниченко почав малювати п’ять років тому літом. Вперше ми разом малювали в Сен-Рафаелі, в 1927 році. Спочатку малярство для нього було спочинком від літературної діяльності…
Малював він тоді пейзажі, вишукуючи сполучення фарб, спрощуючи складний, детальний південнофранцузький краєвид. Цей своєрідний підхід до натури давав виразну індивідуальність його малюнкам». Найкращі пейзажі того часу цікаво скомпоновані; з різними обробленими малярськими планами не поступаються кращим малярам школи «Еколь-де-Парі». 1935 року Винниченко подарував Глущенкові свій етюдний альбом, у якому було півтора десятка малюнків аквареллю і тушшю. Дивом цей альбом зберігся до наших днів. Акварельні та олійні пейзажі, портрети, натюрморти й графічні композиції Винниченка експонувалися свого часу у Франції та за її межами. Вони були належно оцінені паризькою критикою і здобули визнання таких видатних художників, як Анрі Сіньяк, Пабло Пікассо, Леже. З кожним роком успіхи Винниченка в малюванні були помітнішими. Спокійнішою стає палітра, сполучення фарб, виразнішим — індивідуальний стиль.
Велике досягнення В. Винниченка — його натюрморт. Літературознавець Сергій Гальченко відзначає чудову скомпонованість, витончені поєднання фарб, малярську щирість автора у натюрмортах.
Мистецтвознавця М. Келлер у творчості Винниченка вразило надзвичайне багатство фарб. Його пейзажі, квіти, інтер’єри «пройняті світлом і неначе прозорі. Його червоні та жовті тони мають безліч відтінків і заглиблюються та збагачуються контрастовими плямами рідких, темних тонів. Винниченко закоханий у фарби. Він бавиться ними, як дорогоцінним камінням, і знаходить з надзвичайною легкістю дедалі нові кольорові багатства. Закоханість у природу, повага і «чесність» до всякої малярської теми, свіжість та щирість сприймання моделі — все це надає творчості Винни-ченка неповторної краси».

3. Запитання
— Які б риси характеру В. Винниченка ви б назвали визначальними, видатними, чому? (Активна громадянська позиція, працелюбність, патріотизм.)

V. Закріплення знань, умінь та навичок

Тестове завдання.

• Укажіть рядок відповідних за змістом слів, опущених у висловлюванні І. Франка про В. Винниченка. Прокоментуйте цю цитату.

«Серед млявої, тонко-артистичної та млосної або ординарно-шаблонної та безталанної генерації сучасних українських письменників раптом винирнуло щось таке дуже рішуче, мускулисте і повне… , щось таке, що не лізе в кишеню за словом, а сипле його потоками, що … крізь сито, а валить валом, як саме життя, всуміш українське, московське, калічене й чисте, як срібло, що не має меж своїй обсервації [спостережливості] і границь своїй пластичній… . І відкіля ти взявся у нас такий? — хочеться по кожнім оповіданні запитати д. [добродія] Винниченка».

А зброї … не губить … оперативності;
Б темпераменту … не сіє … творчості;
В обличчя … не робить … грації;
Г розуміння … не любить … грамотності.