ОГЛЯД ПРОЗИ УКРАЇНСЬКИХ ЛІТЕРАТОРІВ В ЕМІГРАЦІЇ. І. БАГРЯНИЙ. ОСНОВНІ ВІХИ ЖИТТЯ І ТВОРЧОСТІ МИТЦЯ, УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА

Огляд прози українських літераторів в еміграції. І. Багряний. Основні віхи життя і творчості митця, українська література

Хід заняття Огляд прози українських літераторів в еміграції. І. Багряний. Основні віхи життя і творчості митця, українська література

I. Актуалізація опорних знань

Виразне читання одного з віршів Є. Маланюка та його літературознавчий аналіз із вираженням власної думки (або есе).

Завдання

Прокоментуйте звернення Є. Маланюка в передмові першого тому «Книги спостережень».

«…Навчіть їх любити, а не ненавидіти один другого. Скажіть їм, що Україна — це не рай земний,— бо раю на землі не може бути, — а найкраще виконаний обов’язок супроти Бога і людей. І скажіть їм, що Україна не створиться хитрими спекуляціями, а тільки великим і організованим ідейним поривом. Тільки великим хрестовим походом Духа на українське пекло тілесних пристрастей і хаосу матерії можна створити Україну».

ІІ. Мотивація навчальної діяльності

Вступне слово

«Сміливі завжди мають щастя»,— переконана одна з героїнь твору І. Багряного «Тигролови». Мабуть, це правда. Письменники, про яких ми сьогодні говоритимемо, дійсно сміливі, адже пройшли через неймовірно складні випробування й зробили все, щоб змінити свою долю, не пропасти безвісти. Правда й те, що щастя їхнє дуже важке — любити батьківщину, хоч віддалі, творити для свого народу, його майбутнього.

ІІІ. Сприйняття та засвоєння навчального матеріалу

Робота з документом.

Українська література збагатилася талановитими прозовими творами, що з’явилися з-під пера західноукраїнських письменників та митців-емігрантів. Серед потоків модерних стильових течій У. Самчук обрав собі шлях класичного реалізму. Відомий прозаїк, духовно близький до представників «Празької школи», він своєю повістю «Марія» (1933) довів невичерпні можливості цього стилю, в річищі якого працювали І. Нечуй-Левицький, Панас Мирний, І. Франко та ін. Письменник одним із перших звернувся до художнього осмислення найбільшого лиха українського народу — голодомору 1932-1933 років, розкривши його на прикладі гіркої долі селянської родини. Події розгортаються довкола центрального персонажа — Марії (від її сирітського дитинства до сумної старості), котра постає символом української жінки, втілюючи в собі національний культ матері та євангельський образ Божої Матері. Повість «Марія» — звинувачувальний літературний документ проти широкомасштабного нищення українського села, свідомо реалізованого більшовиками. Прагнення прозаїка бути «літописцем українського простору» з усією повнотою здійснилося в романі-трилогії «Волинь» (1928-1937), що детально розкриває життєвий шлях Володька Довбенка на драматичних зламах національної історії першої половини XX ст. Поглиблений інтерес до минувшини рідного краю, що його переживала творча інтелігенція міжвоєнного двадцятиліття, зумовив появу низки повістей і романів, в основу яких покладалася героїчна тематика києво-руського чи козацького періодів. Увагу тогочасного читача привернули повісті Катрі Гриневичевої («Шоломи на сонці», 1928; «Шестикрилець», 1935), спрямовані на художнє осмислення подій у Галицько-Волинській землі на межі XII—XIII ст., зокрема непересічна постать князя Романа Мстиславича та боротьба за утвердження запроваджуваних ним державотворчих ідей, коли його справу довелося продовжувати вже простим галичанам — полонинським пастухам на чолі з Дужем.

Помітною в прозі тих літ виявилася трилогія Б. Лепкого «Мазепа», яку він почав писати ще у 20-х роках. Монументальний твір про героїчну спробу українства визволитися з-під московського ярма характеризувався перевагою романтичної манери зображення над аналітичним осягненням подій початку XVIII ст., спричиняючи ліризацію оповіді, посилення в ній ефекту авторської присутності. Унікальним явищем в українській історичній прозі 30-х років був доробок Наталени Королевої, в жилах якої текла іспанська та українська (сіверська) кров. Захопившись археологічними студіями, письменниця цілком свідомо обирала коло своїх літературних мотивів, переосмислювала або євангельські сюжети про Ісуса Христа («Во дні они», 1935; «Quid est Veritas?», тобто «Що є істина?», 1939), або гостродраматичні події пізнього Середньовіччя, коли було винайдено порох — «диявольський вогонь» (повість «1313», 1935), або ж фатальні сторінки з періоду панування римського імператора Публія Енія Адріана з ІІ ст. н. е. («Сон тіні», 1938), або ж родова хроніка іспанського пращура письменниці з XVI ст.— Карлоса Лачерди, який завдяки Адамові Дуніну-Борковському оселився на благодатній Волині («Предок», 1937).
(За Р. Мовчан)

«Я читав Багряного тільки «Тигролови» і вважаю, що Багряний може виробитись на серйозного і дуже цінного письменника»,— писав В. Винниченко.

Творчість І. Багряного — від «Тигроловів» до «Саду Гетсиманського», від роману «Людина біжить над прірвою» до памфлета «Чому я не хочу вертатись до СРСР» — це й автобіографія письменника, і «великий, вопіющий, страшний документ», за висловом того ж В. Винниченка. Хто ж він, І. Багряний? У чому його сміливість і в чому щастя?

Повідомлення

І. БАГРЯНИЙ (1906-1963)

Інші псевдоніми — Полярний, Дон Кочерга та ін. Справжнє ім’я — Іван Павлович Лозов’яга (Лозов’ягін). Іван Багряний народився 2 жовтня 1906 року в с. Куземин на Полтавщині (тепер Сумська область) у родині робітника-муляра.

У 1912-1916 роках хлопець навчався в церковно-парафіяльній школі в Охтирці, згодом у вищій початковій школі та у Краснопільській художньо-керамічній школі.

У 1920 році він став свідком жорстокої розправи чекістів із його дядьком і 92-річним дідом на пасіці (кололи багнетами, стріляли з револьверів), їх смерть страшенно вразила хлопця. До того ж іншого дядька вислали на Соловки, звідки він не повернувся. Усе це народжувало протест у душі Івана.

У 1922-1926 роки він викладав малювання, працював на шахтах Донбасу, а 1924 року вступив до Охтирської філії організації селянських письменників «Плуг». Учителював, заробляючи на прожиток. Писав вірші. Побував у Криму, на Кубані, в Кам’янці-Подільському, де редагував місцеву газету.

Протягом 1926-1930 років Багряний навчався в Київському художньому інституті, але диплома не отримав, бо виявив себе «політично неблагонадійним». По-перше, «сумнівна» ідеологічна позиція прочитувалася між рядками його віршів, опублікованих у журналах «Глобус», «Життя й революція», «Червоний шлях», «Плужанин». По-друге, він входив до попутницької організації МаРС, до якої належали Г. Косинка, Є. Плужник, В. Підмогильний, Б. Тенета, Б. Антоненко-Давидович, Т. Осьмачка, Д. Фальківський. А також товаришував із М. Хвильовим, М. Кулішем, Остапом Вишнею, М. Яловим.

У 1928 році І. Багряний написав роман у віршах «Скелька», де використав почуту в дитинстві легенду про те, як у XVIII ст. селяни села Скелька (що на Полтавщині), протестуючи проти засилля московських ченців, спалили чоловічий монастир. Наступного року з’явилася друком збірка поезій І. Багряного «До меж заказаних», яка вже в самій назві містила активний протест, не кажучи про зміст творів, що був своєрідною прискіпливою оцінкою пореволюційної дійсності. Наступні книжки «В поті чола» і «Комета» потрапляють тільки до портфеля НКВС. Того ж року він написав поему «Аве Марія», де в присвяті розмістив таке звернення: «Вічним бунтарям і протестантам, всім, хто родився рабом і не хоче бути ним, всім скривдженим, зборканим і своїй бідній матері крик свого серця присвячує автор». Цікаво, що книжка вийшла у світ без усякого цензурного дозволу, до того ж зі вказівкою неіснуючого видавництва «САМ». Поки справжні наглядачі зорієнтувалися й наказали зняти книжку з продажу, кількасот примірників встигли розкупити. Зрозуміло, що подібний твір не міг залишитись непоміченим владою.

У 1930 році харківське видавництво «Книгоспілка» видало роман у віршах «Скелька». Волелюбний пафос твору привернув увагу офіційної критики — «Скельку» було конфісковано. Наступного року з’явилась стаття О. Правдюка «Куркульським шляхом», яка свідчила про наміри влади щодо бунтівливого, ідеологічно невпокореного І. Багряного. Після цієї статті твори письменника було вилучено з бібліотек і книжкових крамниць.

У 1932 році І. Багряний був заарештований у Харкові в присутності колег В. Поліщука і О. Слісаренка «за політичний самостійницький український ухил в літературі й політиці…», засуджений на п’ять років концтаборів БАМЛагу (Байкало-Амурский лагерь).

У 1936 році І. Багряний утік, переховувався між українцями Зеленого Клину на Далекому Сході (враження від цього періоду життя відбито в романі «Тигролови»). Через два роки письменник повернувся додому, був повторно заарештований, сидів у Харківській в’язниці 2 роки й 7 місяців (пережите в ув’язненні він пізніше описав у романі «Сад Гетсиманський»).

1940 року з відбитими легенями й нирками був звільнений під нагляд. Знову оселився в Охтирці, працював декоратором у місцевому театрі, редагував газету «Голос Охтирщини», після початку війни потрапив до народного ополчення, працював в ОУН: малював листівки, плакати, складав пісні, виступав перед воїнами УПА.

Згідно з німецьким курсом щодо української національної інтелігенції 1942 року мав бути розстріляний, але випадково врятувався.

У 1944-му І. Багряний розійшовся в поглядах з керівництвом УПА і сам, без родини, емігрував до Словаччини, а згодом — до Німеччини. Новий Ульм стає місцем його постійного перебування в еміграції. Завдяки І. Багряному це місто перетворюється на центр українського культурного відродження, демократично-визвольного руху. Він у 1945 році заснував газету «Українські вісті». При ній почали діяти кілька видавництв, зокрема «Україна», «Прометей», у яких з’являються заборонені в СРСР книжки українських письменників, переклади зарубіжної літератури українською мовою. Багряний бере участь у створенні МУРу (Мистецький Український Рух), який згодом у США перетворився на об’єднання українських письменників «Слово» із центром у Нью-Йорку.

1946 року письменник перейшов на легальне становище.

У памфлеті «Чому я не хочу вертати до СРСР?» (1946) І. Багряний виклав вражаючу правду про істинне становище людини в СРСР. Цим самим він привернув увагу світової громадськості, урятувавши від репатріації не одного нещасного. 1948 року Багряний заснував Українську Революційну Демократичну партію (УРДП), очолив Українську національну раду, заснував ОДУМ (Об’єднання демократичної української молоді).

За кордоном побачили світ романи «Тигролови» (1944, «Звіролови» — 1946), «Сад Гетсиманський» (1950), «Огненне коло» (1953), «Буйний вітер» (1957), «Людина біжить над прірвою» (1965), п’єси («Генерал», «Морітурі», «Розгром»), поема «Антон Біда — герой труда», збірка «Золотий бумеранг», твори для дітей.

Помер письменник 25 серпня 1963 року у санаторії Блазієн у Шварцвальді (Західна Німеччина).

1991 року Івана Багряного посмертно реабілітовано, відтоді почала перевидаватися його творча спадщина.

IV. Закріплення знань, умінь та навичок

Проблемне завдання.

Прослухайте текст. Прокоментуйте ці відомості й зробіть висновки. Роман «Тигролови» написано в 1943 році, надруковано в 1944-му, у Львові відзначено премією на літературному конкурсі. 1946 року твір побачив світ у розширеному, вдосконаленому варіанті. Він витримав багато видань українською та німецькою мовами; перекладався англійською (у США, Канаді, Англії), голландською, французькою мовами.

В Україні про роман не знали майже 30 років. Він вийшов друком на батьківщині письменника лише 1991 року.

Орієнтовна відповідь

Дуже довгим був шлях твору до батьківщини автора, тому що розкривав страшну правду, яку дехто заперечує і в наш час, не вірячи в страхіття тоталітарного режиму. Роман завоював серця читачів у багатьох розвинених країнах світу. Патріотизм автора полягає в тому, що він думав про майбутні покоління й застерігав нащадків від помилок, а також демонстрував дивовижні приклади волі, сміливості, відданості Батьківщині.

VІ. Домашнє завдання

Прочитати роман «Тигролови». Об’єднаним за інтересами групам підготувати матеріали досліджень, творчі роботи для презентації проекту.