ЕМІГРАЦІЙНА ЛІТЕРАТУРА (ОГЛЯД). «ПРАЗЬКА ПОЕТИЧНА ШКОЛА» УКРАЇНСЬКОЇ ПОЕЗІЇ ТА ЇЇ ПРЕДСТАВНИКИ. Є. МАЛАНЮК, УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА

Еміграційна література (огляд). «Празька поетична школа» української поезії та її представники. Є. Маланюк, українська література

Хід заняття Еміграційна література (огляд). «Празька поетична школа» української поезії та її представники. Є. Маланюк, українська література

ІІ. Мотивація навчальної діяльності

Вступне слово

«Нашого цвіту — по всьому світу»,— говорить народне прислів’я. І це справді так. З різних причин і різними способами доля закидала українців далеко за межі рідного краю. Та закладена в генах любов до батьківщини не зникала, будила почуття патріотизму, прагнення прислужитися народові своїм талановитим художнім словом.

Українській літературі за кордоном та її найвидатнішим представникам і буде присвячено сьогоднішній урок.

ІІІ. Сприйняття та засвоєння навчального матеріалу

Міні-лекція з елементами бесіди.

Потужна енергія «розстріляного відродження» виявилася незнищенною. Водночас існувало ще одне відгалуження української літератури на теренах еміграції — «Празька школа». До неї входили Ю. Дараган, Є. Маланюк, О. Ольжич, Л. Мосендз, О. Теліга, Н. Лівицька-Холодна, О. Лятуринська, О. Стефанович та ін. Вона не мала ні статуту, ні членства, ні структури, як, скажімо, «Гарт» чи ВАПЛіте. Чимало її представників жило не тільки в Празі, а й у Варшаві, Львові, Мюнстері та інших містах Європи. Основу «Празької школи» складали вчорашні учасники визвольних, нещасливих для України, змагань 1917-1921 років, інтерновані в табори, зокрема на землях Польщі. Тут, поблизу м. Каліш, було зроблено спробу об’єднати творчу енергію погромленого українства на основі художньої літератури. У травні 1922 року гурток таборових письменників (Ю. Дараган, М. Селегій та ін.) провів організаційні збори і разом із літературно-мистецьким товариством «Вінок» прийняв програму журналу «Веселка» (1922-1923). На цій базі виникло й однойменне літературне угруповання, де виразно окреслювалися постаті Ю. Дарагана та Є. Маланюка.

Після того як Польща почала надто неприязно ставитися до українців, більша їх частина подалася до Чехословаччини. Адже тут, у Празі, діяв Український вільний університет при Карловім університеті, Український педагогічний інститут ім. М. Драгоманова, у Подєбрадах — Українська господарська академія та ін. У цих закладах навчалися Є. Маланюк, Н. Лівицька-Холодна, Ю. Дараган, О. Теліга, О. Ольжич, О. Лятуринська та ін. То було покоління, що складало досить сильний інтелектуальний пласт української еміграції, впливало на перебіг та кристалізацію національного руху. То були свідомі сили, які сприйняли поразку національної революції 1917 року як національну ганьбу, але не впали в розпач на противагу старшому поколінню (О. Олесь, М. Вороний, В. Самійленко та ін.). З’явилися «нові характери, виповнені напругою вольових імперативів. Вони формувалися на межі українського та європейського світів, пронизуваною потужними вітрами західної культури та стимульованою ними історичною пам’яттю рідного народу. На підставі цього й виникла їхня історіософічна (тобто, позначена мудрістю історії) лірика. І хоча для Європи вона лишилася непоміченою, в контексті української літератури окреслилась як яскраве художнє явище. Це явище дещо відмінне від галицького письменства, яке переживало тоді кризу символістського світобачення, начебто долало вплив стрілецьких мотивів (мова йде про пісні українських січових стрільців). Протистояла «Празька школа» і творчості об’єднання «пролетарських» письменників «Горно» (В. Бобинський, А. Іванчук, С. Тудор, Антоніна Матулівна та ін.).

«Празька школа», збагачена здобутками наддніпрянської лірики, за спостереженнями Б.-І. Антонича, «вражала своєю цілісністю». Вона переймалася не лише «тугою за втраченою батьківщиною», а й «розлитим широкою рікою історизмом». Її творчі пошуки позначались і на західноукраїнській ліриці, зокрема Б.-І. Антонича, Б. Кравціва, С. Гординського та ін. Від сучасників не приховалося й те, що «пражани» зазнавали впливу Д. Донцова, ідеолога українського націоналізму, який надавав їм змогу друкуватися на сторінках свого журналу «Літературно-науковий вісник» (1922-1933), а з 1933 року — «Вісник».

Д. Донцов закликав, на противагу естетиці «жалібників», тобто традиційній українській літературі, зосередженій на оплакуванні безталанної сирітської долі, до романтичного пориву в «моря безкраї», де панують «риск, боротьба, упоєння нею». Водночас він трактував митця невідповідно до природи його таланту.

Є. Маланюк ще під час періоду «Веселки» намагався послідовно відмежовувати художню літературу від некоректних спроб підпорядкування її позахудожніми ідеологічними силами. Він виступав проти приниження ролі митця, мислення якого відбувається «на його власній, єдиному йому відомій мові», до рівня виконавця службової повинності.

«Пражани» витворили довкола себе потужні силові поля «аристократизму духу», стали осередком формування нового типу українця, який зумів інтелектуалізувати чуттєву стихію української ментальності, дисциплінував її, ввів у тверді береги перспективної форми, надав українському рухові чіткого спрямування. Митці працювали в різних стилях. Так, О. Теліга тяжіла до чітко вираженого неоромантизму, О. Стефанович та Ю. Клен — до необароко. Ю. Клен поєднував у своїй поезії риси «неокласики», неоромантизму та експресіонізму. У «празькій школі» спостерігається органічний синтез переосмисленої традиції та критично поцінованого новаторства, зокрема модернізму. Не виключалися, навіть певні здобутки авангардизму, хоч його нігілістичні настанови засуджувалися.

Першими ластівками на небосхилі «Празької школи» були збірки Галі Мазуренко «Акварелі» та Ю. Дарагана «Сагайдак», що з’явилися 1925 року. Якщо книжечка Галі Мазуренко, позначена безпосередністю переживань, не вплинула на творчість «пражан», то дебют Ю. Дарагана сприймався їхнім заспівом. Його збірка під символічною назвою «Сагайдак» містила, як зауважив Б.-І. Антонич, «всі елементи, які згодом розвиватиме решта поетів еміграції: яскравий історизм, варяги, дикий степ, сонячний Дажбог, настрої вигнанця». Дараганівська лірика відновлювала героїчний епос (билини, думи, історичні пісні тощо) києво-руських та козацьких часів.

Найяскравіші історіософічні осяяння — у творчості О. Стефановича, автора самобутніх збірок «Поезії» (1927), «Stethanos І» (1938) та ін. У своєму доробку він заглиблювався в осмислення історичної долі України, де перехрещувалися язичницьке та християнське світобачення. Це справді дивно, адже поет постійно мешкав у містах, не помічаючи їх. Намагання вийти за межі видимої буденності, зосередитись у надреальному світі осучасненої минувшини та природи зумовлювали естетичну ненормативність його лірики, інтерес до винахідливого віршованого звукопису та ритмомелодики, несподіваного словотворення на основі архаїчного словника. Недарма в його доробку трапляються вірші з органічним відтворенням колориту києво-руського мовлення, приміром, «З літопису».

Вміння поєднувати суворість історичного мислення з «амазонською» ніжністю жінки-войовниці притаманне О. Лятуринській (збірки «Гусла», 1938; «Княжа емаль», 1941). Її занурення в праукраїнську добу сталося невимушено. Поетесі пощастило уникнути стилізації. Вона писала вірші так, немовби княгиня Ольга чи Ярославна. Для О. Лятуринської неначе не існувало часових меж, оскільки історична протяжність «стискалася» в одній точці ліричного сюжету. Це ж стосується і Наталі Лівицької-Холодної, яка вразила своїх сучасників «міццю почувань» (Є. Пеленський), що виповнювали її першу збірку «Вогонь і попіл» (1933). У ній постав образ волелюбної степовички, «сотниківни» в червонім намисті, здатної боротися за своє щастя.

Історіософічні мотиви є центральними і для О. Ольжича, сина уславленого українського лірика О. Олеся. Археолог за фахом, він заглиблювався в праісторичну добу (збірка «Рінь», 1935). Одночасно О. Ольжич звертався до виру буремної сучасності, яку називав так: «доба жорстока, як вовчиця». Знаходив героїчні риси у поколінні міжвоєнного двадцятиліття (збірка «Вежі», 1940). Тут, зокрема в циклі «Незнаному Воякові», формулювалися вольові вимоги національно свідомого українства: «Державу не твориться в будучині, Державу будується нині»; «Захочеш і будеш. В людині, затям, Лежить невідгадана сила» та ін.

В єдиній поетичній збірці Ю. Клена «Каравели» (1944) постала Україна в широкій історичній протяжності — від Київської Русі до періоду більшовицьких експериментів над нею. У своїй ліриці поет поєднував мотиви західноєвропейської лицарської романтики, античної героїки, української барокової та «неокласичної» культури. Він сприймався ніби живим мостом між київською «неокласикою» та «празькою школою», між якими виявилося чимало спільних рис. Найвагомішою у доробку Ю. Клена вважається незакінчена епопея «Попіл імперій» (1943-1947) — художній документ високого гуманізму, в якому з переконливою силою розкрито природу однаково антилюдських тоталітарних систем — більшовицької та нацистської, вказано на їхню спільну, небезпечну для світу суть, завбачено неминучість краху імперій зла, на уламках яких має виникнути, відродитися, як фенікс із попелу, нова Україна. Поет затаврував тоталітаризм надзвичайно виразно:

Страшні, нечувані ще гасла
шпурляє він, мов кості псам,
і за майбутній сир у маслі
купує душ дешевий крам.
(О. Теліга)

Поезія «Празької школи» характерна тим, що в її текстах віднайшов своє випробування вольовий тип українця, котрий невдовзі утверджувався в житті, яке потребувало «трагічних оптимістів». Гаряче дихання драматичної дійсності і міжвоєнного двадцятиліття (1921-1939) відчувається в невеликій за обсягом, але місткій за змістом поетичній спадщині О. Теліги (поки що віднайдено 38 її віршів), здатної по-спартанськи переживати найтяжчі хвилини спраглої невичерпної повноти життя.

Дороги представників «Празької школи» часто перетиналися, а надто О. Теліги та О. Ольжича. Обоє свідомо офірували свій талант, свою долю справі визволення України. Обоє стали найдіяльнішими активістами ОУН (Організації українських націоналістів) — єдино можливої на той час структури, спроможної об’єднати розпорошене українство, сконцентрувати його волю для відновлення історичної справедливості. Вони боролися проти німецьких окупантів і загинули: гестапівці розстріляли О. Телігу в Бабиному яру в Києві 21 лютого 1942 року, а 20 червня 1944-го замордували О. Ольжича в концтаборі Зоксенгаузен. Його збірка «Підзамча», де втілилися роздуми поета, який виріс до одного з керівників українських визвольних змагань і витримав гестапівські тортури, з’явилася посмертно (1946), як і ліричні книжки О. Теліги — «Душа на сторожі» (1946) та «Прапори духу» (1947).
(За Р. Мовчан)

— Якими були історичні умови функціонування української літератури за кордоном у першій третині ХХ ст.?

Повідомлення

Ю. ДАРАГАН

Ю. Дараган (1894-1926) — перший поет, в якого виразно окреслився комплекс ідей і почувань, характерний для «пражан»; прожив мало, лише тридцять два роки. У таборах інтернованих, куди він потрапив після поразки військ УНР, захворів на туберкульоз, який 1926 року звів його в могилу. Поетеса О. Лятуринська, яка надзвичайно високо оцінювала поезію Ю. Дарагана, написала зворушливий спогад: одна з її приятельок мала збірочку його віршів «Сагайдак» (єдину, яку поет встиг видати за рік до смерті) з дарчим написом «Милій панночці з фіалками». Потім ця «панночка» в роковини смерті ходила на його могилу в Ольшанах, щоб на неї покласти букетик свіжих квітів. Її наступниця — вже сама О. Лятуринська — одного разу не знайшла могили: рів зрівняли, бо минув десятирічний термін її «оренди». «Навіть кущ, буйний і здичавілий, посаджений невідомо чиєю рукою, викорчували і насадили інші квіти… Не лишилось ані сліду».

Ю. Дараган не розгортає перед читачем конкретних сюжетів з минулого (крім хіба поеми «Мазепа»), він оспівує стихію природи, пройняту духом язичницьких уявлень давніх русичів («Дажбог лякає білі коні…»). Гострота переживання посилюється літописною ремінісценцією:

Бисть тишина — в Шипюрні у шпиталі,
Бисть тишина та тіні-козаки,
Що від сухот мовчазними вмирали.
Бисть тишина безмежної тоски.
— Хто не зробив? — пригадуєш, не знаєш.
— Чи Гуня, чи Павлик, чи Гордієнко Кость? —
Стояв олуплений трагічний «Каліш»,
Ридав і — нічегоже бисть!
(«З літопису днів біжучих»)

Так в усіх цих асоціаціях, видобутих з глибин історичної чи доісторичної пам’яті, домінує боротьба: явища природи набувають ознак лицарів у бойових обладунках, вони сповнені «радощами нової борні»; місяць «в латах легких і ясних, як жар», а вечір, мов переможений воїн, «одкинув свій червоний щит». Характерним є вірш «У Празі». Поет стоїть на старому Карловому мосту, але снить «забутим краєм», і в уяві його картина, де

Мечі гриміли у танку,
І шал борні червоно-білих
Гукав і плакав, як дикун,

і вже важко сказати, чи та борня «червоно-білих» почалася колись тут, біля старого мосту в Празі, а чи десь у херсонських степах, де червоно-білі кольори мали не історичне, а зовсім інше, конкретне забарвлення, і сприймалися як натяк на події, у котрих він брав безпосередню участь.

Щось подібне бачимо навіть і в поемі «Мазепа», фрагменти якої увійшли до збірки «Сагайдак», де нема відкритої проекції на власні настрої, а є прагнення передати своє розуміння постаті гетьмана на тлі його епохи, показати картини боїв, руйнування Петром І Батурина і невгасне бажання свободи. Але фінал твору:

І тільки спрага, спрага волі
Так стисне горло, здавить так,
Що знов би, знов у дике поле!
Знов коні стріли, бранні голі,
Шаблі та повний сагайдак —

уже від самого поета. Риси як людського, так і творчого обличчя Ю. Дарагана досить проникливо передав його приятель і колега по перу Є. Маланюк:

Смаглявість від того вогню,
Грузинські очі, сухість вилиць,
Слова, що цокались і бились,
Продзьобуючи вихід дню.
Раз — оргій клекіт, раз — стріла,
Раз — вірна куля. І ніколи
Не змусив хам короткочолий
Схилити гордого чола.
Гірська душа зійшла в степи,
Де вітер і козацькі чоти,
І щось, либонь, від Дон-Кіхота,
Бувало, в постаті тремтить.
Щось старовинне, щось п’янке,
Як пісня, як лицарство й слава,
Щось разом ніжне і тужаве.
Мов криця — тверде і крихке.

О. ЛЯТУРИНСЬКА

О. Лятуринська народилася в 1902 році на Волині, померла в 1970-му у м. Міннеаполісі (США). Особиста доля поетеси склалася драматично. Дитинство її минуло серед щедрої волинської природи поблизу хутора Вишневця недалеко від м. Кременця. В її батьків (далеким предком батька є француз Лятур) було восьмеро дітей, Оксана серед них наймолодша. Видана у сімнадцятирічному віці силоміць заміж, вона втекла від нелюбого чоловіка й з пригодами дісталася до Чехословаччини. Завершивши середню освіту в Українській гімназії, вчилася в Карловому університеті, Українській мистецькій студії та Чеській вищій промисловій школі в Празі. Була талановитим скульптором, брала участь у художніх виставках, та 1945 року під час воєнних подій твори її пропали, а саму авторку спіткало лихо — вона майже зовсім втратила слух. По війні переселилася до США, де жила самотньо до смерті. Поетична творчість О. Лятуринської міжвоєнного періоду обмежується двома збірками: «Гусла» (1938) та «Княжа емаль» (1941), які, проте, поставили її ім’я серед найталановитіших представників «Празької школи».

О. Лятуринська назвала свою першу збірку «Княжа емаль», і ця назва найкраще, найточніше передає характер її світосприймання. Авторка добре обізнана з княжою епохою, де пущі й нетрі, де «зуб, ратище, копито, пазур» постійно чатують на людину, де «муж ішов на силу вражу», де і «гучні, меткі на гони, Перуна стріли, коні», але — «упали вежі, впали стіни, і зрівняно вали». Ця язичницько-ранньохристиянська атмосфера — не архаїка, а спосіб оживити історію. Спресованість зображення обумовлює лаконічність вислову, у якому немає ні розлогої метафори, ні навіть емоційно забарвленого епітета, а сам вірш стиснений, мов пружина. Смисловий простір поезії О. Лятуринської створює те, що за кожною деталлю проступають ниті зв’язку особистості зі світом пущ, з оживленою природою, великим світом, що простягся перед очима і відбився у душі, закарбувався в пам’яті. За спостереженням Ю. Шевельова, поезію О. Лятуринської пронизує традиційна обрядовість, завдяки котрій здійснюється живий зв’язок, особистості не тільки з людським гуртом, а зі всесвітом; «обряд робить людину частиною світу», і так стає можливою перспектива —

Сім зірок, одне весельце,
а між ними місяць.

Історична реалія в її віршах — ключ до розшифрування смислових кодів, ланка зв’язку споріднених явищ, що об’єднують віддалені між собою епохи:

Підводилися руки вгору,
сухі уста переривали:
«За тих, що згинули від мору…
За тих, які в боях упали».
(«Підводилися руки вгору…»)

День догоряв так світозарно!
Душа просила корабля.
Десь біля голосила Карна,
тужила Жля.
(«Жилились стязі, пнулись вгору…»)

Це не історія, це щось більше: гіркі уроки минулого не раз повторювалися, додаючи роботи Карні і Жлі (символи плачу й скорботи за полеглими на полях битв за свої, а частіше чужі інтереси, померлими від стихійного, а частіше штучно створеного голодомору). Можливо, що викликав з історичної пам’яті цих Карну і Жлю організований великим вождем і страшний голодомор 1933 року, від трагічних наслідків якого здригалось не тільки серце, а й сама земля.

«Гусла» О. Лятуринської мовби продовжують пісні тих гуслярів, що співали і про «золочені щити», і про «червоне поле бою», і про Карну та Жлю. А далі язичницькі символи зрощуються з християнськими («Василечки і чорнобривці за Миколою святим», «Щитом Господнім заслони, мечем Архистратига!»), а також кольорами національної історичної символіки («синьо-сині сподом, верхом, золоті, все йдуть хресним ходом, мов корогви ті»).

Поезія О. Лятуринської вражає органічним поєднанням мужності й ніжності, за словами відомого літературознавця того часу П. Зайцева, що рецензував збірку «Гусла», в ній є «щось від якоїсь особливої «амазонської» ніжності — ніжності жінки-войовниці, коли вона відкладає стріли й лук і віддається пестощам мрій, ще не стративши напруження м’язів».

Такий образ, таке враження — єдність мужності й ніжності — склалися й в уявленні інших авторів, обізнаних з її творчістю. Так, літературознавець Ю. Лавріненко назвав есе про поетесу: «Князівна, що обходить шатра», а поет Є. Маланюк їй присвятив такі рядки:

Аж пуща зашумить волинська
й на оксамит і златоглав
в сап’янцях легких Лятуринська
Виходить годувати пав.

Художня палітра поетеси збагачується, про це свідчать назви розділів, її поетичних збірок, а саме: «Печерні рисунки», «Княжа емаль», «Волинська майоліка», а відтак, уже в пізніші часи,— «Веселка». Повне видання творів поетеси вийшло в Торонто 1983 року.

Н. ЛІВИЦЬКА-ХОЛОДНА

Поезія Н. Лівицької-Холодної постає в еротичному вияві, через витончену, внутрішньо складну, але зовні прозору образну структуру. В її віршах не знайдемо ні традиційних персонажів слов’янської міфології, як у О. Лятуринської, ні героїки походів княжої дружини, ні насичення пейзажу язичницькою символікою. Лірична героїня Н. Лівицької-Холодної відчуває в собі темний голос крові й уявляє себе то «поганкою з монгольських степів», то бранкою татарина, яка наділена відьомським хистом любовного привороту, що несе з собою смерть, вона мовби посестра гоголівської сотниківни. Однак грань між реальним людським переживанням і художньою містифікацією настільки тонка, що відкривається не кожному навіть досвідченому оку. Тим-то збірка поетеси «Вогонь і попіл», де ці мотиви яскраво втілені, викликала дуже неоднозначну оцінку. Наприклад, поет і критик Л. Мосендз не сприйняв поетичної умовності, «маски» героїні, і його вирок був не те що суворий, а нещадний: «…з цього безрадісного ясира плоскості і виходить душа такою маленькою, з обтятими крилами.

В серці порожньо, тьмяно, глухо
по пожежі нічних екстаз,
і душа моя, мов старчиха,
і думки мої не крилаті.

Жорстокий самосуд, але справедливий… Однак чи треба в тридцятих роках двадцятого віку цю збірку видавати? Кликати на той пропащий шлях! Не «старчихи», але «крилаті» по нім простуватимуть». Які знайомі інтонації! Хто тільки не кликав поезію на поміч і хто тільки не відбирав у неї право залишатися собою! Не дивно, що така поезія в 30-х роках ХХ ст. не могла бути сприйнятою ні по той, ні по цей бік Збруча. Та й чи тільки в 30-х.

Н. Лівицька-Холодна і своєю біографією, і поглядами була подібна до інших своїх ровесників із «Празької школи». Дочка визначного політичного діяча Української Народної Республіки Андрія Лівицького (деякий час був міністром УНР), вона виїхала на Захід, не встигнувши навіть закінчити гімназії, і середню освіту здобула вже в Подєбрадах, відтак вивчала романістику в Карловому університеті в Празі, а після переїзду до Варшави там закінчувала університетські студії. Після Другої світової війни переїхала до США.

Як митець вона не піддавалася спокусі прямолінійної політичної риторики, прагнула зберегти право на творчу й людську індивідуальність, повноту емоцій з погляду жінки. Це не завжди знаходило прихильність і розуміння у той складний, до краю заідеологізований час.

Тож не дивно, що тільки значно пізніше збірка «Вогонь і попіл» була оцінена як неординарне художнє явище, що виникло на перехресті літературних впливів і взаємозв’язків. Б. Рубчак у статті «Серце надвоє роздерте», передмові до книжки вибраного поетеси «Поезії старі й нові», тлумачив еротизм лірики Н. Лівицької-Холодної як явище, породжене літературною традицією, явище, в якому перехрещуються національне джерело і впливи європейської поезії.
(З «Історії української літератури ХХ ст.»)

Є. МАЛАНЮК

Євген Филимонович Маланюк народився 20 січня 1897 року в Ново-Архангельську на Херсонщині в сім’ї українських інтелігентів. Спочатку він навчався в реальній школі в Єлисаветграді, а потім — у Петербурзькому політехнічному інституті. У 1914 році юнак подав документи до Київської військової школи, яку закінчив, отримавши звання офіцера, і став начальником кулеметної команди 2-го Туркестанського стрілецького полку на Південно-Західному фронті.

1917 року він перейшов у розпорядження полковника Мішковського, котрий під час встановлення гетьманської влади в Україні став керівником оперативного відділу Генерального штабу (побачене в цей час потім відбивалось і на творчості Є. Маланюка).

У 1920 році разом з Армією УНР (Української Народної Республіки) Є. Маланюк емігрував, спочатку жив у Каліші в таборі для інтернованих українських частин. 1922 року він разом з Ю. Дараганом заснував журнал «Веселка». Наступного року закінчив Подєбрадську академію в Чехословаччині, отримав диплом інженера, працював за фахом у Польщі. 1925 року в Подєбрадах вийшла поетична збірка Є. Маланюка «Стилет і стилос», 1926-го в Гамбурзі — книжка «Гербарій». 1929 року Є. Маланюк очолив у Варшаві літературне угруповання «Танк».

Протягом 1930-1939 років у Парижі та Львові виходили збірки «Земля й залізо», «Земна мадонна», «Перстень Полікрата».

1945 року Є. Маланюк опинився в Західній Німеччині, увійшов до складу МУРу (Мистецький Український Рух), 1949-го — переїхав до США.

У 1951-1966 роках вийшли такі його твори: збірки «Влада» (Філадельфія, 1951); «Поезії в одному томі» (Нью-Йорк, 1954); «Остання весна» (Нью-Йорк, 1959); «Серпень» (Нью-Йорк, 1964); поема «П’ята симфонія» (Нью-Йорк, 1953), два томи есеїстки «Книги спостережень» (Торонто, 1962. Т. 1; Торонто, 1966. Т. 2).

1958 року Є. Маланюк став почесним головою об’єднання українських письменників «Слово».

16 лютого 1968-го помер у передмісті Нью-Йорка.

Продовження міні-лекції

У лютому 1993 року відзначалося 25-річчя від дня смерті Є. Маланюка. Тоді думалося, що мине ще зовсім небагато часу — і вже не треба буде коло цього імені давати ніяких означень: видатний, великий, геніальний — просто вимовлятимемо два слова: Євген Маланюк. Як Тарас Шевченко, Іван Франко, Леся Українка. Це його високе товариство, це його кревні.

Українська земля, як не раз бувало в нашій історії, зродила собі сина — на свою оборону й славу. Щедро обдарувала його талантами, та не дала талану-долі. Але він сам збудував свою долю — всупереч усім перешкодам. Саме такі й стають великими.

Із відпущеного Богом 71 року Є. Маланюк прожив на чужині 50. Там і вмер. Але невтолима любов до батьківщини сотворила чудо: його душа ніколи не розлучалася з отчою землею й вилилася в таке жагуче, могутнє мистецьке слово, рівного якому годі знайти в нашій літературі XX ст.

Він був із тих, хто поєднав чин і слово. Як воїн армії УНР боровся з більшовицькими ордами, що напали на Українську Народну Республіку, як митець продовжив боротьбу за незалежність України в період еміграції. Мабуть, ніхто з українських поетів після Т. Шевченка так гостро не виповів пекучий біль і тугу за втраченою державністю, так суворо не «вчиняв бичем» свій народ за малоросійську кволість і брак твердої волі в національно-визвольних змаганнях, як Є. Маланюк.

Невже ж калюжою Росії
Завмре твоя широчина? —

з розпачем запитував він свою Батьківщину. І він же непохитно вірив:

Ти не загинеш, мій народе,
Пісняр, мудрець і гречкосій.

Ще в молоді роки Є. Маланюк вичерпно точно визначив свою політичну й людську позицію: «Я волю полюбив державну». Вона й стала йому провідною зіркою, що осявала життєву й творчу путь поета до кінця його днів.

Нам, хто дожив до омріяного і вистражданого поетом дня незалежності України, треба затямити просту й геніальну формулу патріотизму, яку вивів Є. Маланюк,— зрозуміти:

Що ця хата, цей шлях і цей обрій — це Мати-Земля,
Що її ображати ніхто не сміє —
Ні каган, ні король, ні мешканець Кремля.
Що не треба заплутано метикувати
В залежності від нагод і годин,—
Тільки знати:
Вона — Мати,
Ти — син.

Поет це завжди знав. У 1920 році він пішов з України переможеним, повернувся — переможцем. Бо був вірним сином своєї Матері-Землі.

…Так, Є. Маланюк повернувся. Його творчість вивчається в школі, в гуманітарних вузах. Ім’я поета надано вулицям наших міст і сіл. Але, хоч як прикро, він і досі не став тим, ким мав і має стати: нашим прапором і нашим духовним поводирем у побудові незалежної Української держави.

Ми так і не перейнялися його полум’яним пафосом: «Я волю полюбив державну…»

Якось так вийшло, що це ім’я, це вулканне серце ніби тихенько «приватизували»: у шкільній програмі поставили поруч з тими, хто в радянські часи ганьбив його й вимагав кари на поетову голову, заробляючи на цьому гидотному колінкуванні перед владою політичний капітал, вулиця, що носить ім’я Є. Маланюка, може з доброго дива сусідити з вулицею якогось більшовицького душогуба,— одне слово, «приватизатори» були недуже перебірливі, вони так і Україну ладні прибрати до рук і з молотка пустити.

Отож Є. Маланюк повернувся додому, але ще не посів належного йому місця в наших неприкаяних душах, особливо в душах тих, хто забув, якого вони роду-племені.
(За А. Шевченком)

IV. Закріплення знань, умінь та навичок

Творче завдання.

Змалюйте «психологічний портрет» Є. Маланюка, виділивши, на ваш погляд, головні його риси.

VI. Домашнє завдання

Вміти розповідати про українську літературу за кордоном, «Празьку школу» поезії та її представників, Є. Маланюка.