УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА ЗА МЕЖАМИ УКРАЇНИ. ЛІТЕРАТУРА В ЗАХІДНІЙ УКРАЇНІ (ДО 1939 РОКУ). (ОГЛЯД.) Б.-І. АНТОНИЧ. ЖИТТЯ І ТВОРЧІСТЬ, УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА

Українська література за межами України. Література в Західній Україні (до 1939 року). (Огляд.) Б.-І. Антонич. Життя і творчість, українська література

Хід заняття Українська література за межами України. Література в Західній Україні (до 1939 року). (Огляд.) Б.-І. Антонич. Життя і творчість, українська література

ІІ. Мотивація навчальної діяльності

Так історично склалося, що частина людей, які відчували себе українцями, мислили й говорили українською мовою, опинилися за межами своєї держави. Йдеться про західноукраїнські землі, що були й австро-угорськими, й польськими й іншими через переділ територій «сильними світу цього». Але, як не дивно, вони зберегли своє українство, ще й збагатили літературу та мистецтво завдяки відкритості зарубіжним традиціям і новітнім модерновим процесам. Саме тому можна відзначити, що автономність сприяла високому розвиткові літератури в Західній Україні до 1939 року.

Про ці літературні процеси, а також одного з найяскравіших поетів цієї доби Б.-І. Антонича ми будемо говорити сьогодні на уроці.

ІІІ. Сприйняття та засвоєння навчального матеріалу

Міні-лекція з елементами бесіди.

Західноукраїнська література першої третини ХХ ст. представлена багатьма яскравими талантами в усіх літературних жанрах. Серед поетів це Б.-І. Антонич, С. Городинський, Ю. Липа та ін. У прозі продовжують плідно працювати О. Кобилянська, В. Стефаник, долучають свої твори І. Вільде, О. Турянський тощо. Історична проза збагачується художніми полотнами Б. Лепкого, Ю. Опільського, Катрі Гриневичевої та ін. Кожен із них торував свій шлях у літературі, обираючи стиль відповідно до власних світоглядних естетичних відчуттів.

Короткі повідомлення про письменників.

(Учні розповідають про західноукраїнських митців, крім Б.-І. Антонича, а також О. Кобилянської та В. Стефаника, творчість яких уже вивчалася.)

Продовження міні-лекції

«То в чому ж безсмертя? — в творіннях духу. Мої пісні — над рікою часу калиновий міст».— Так пише про себе у вірші «Автобіографія» Б.-І. Антонич.

Б.-І. Антонич належав до тих діячів культури, які в основу творчої праці покладали освіту та культуру. І всім своїм життям поет утверджував цей принцип. Завдяки лише одній мистецтвознавчій статті «Національне мистецтво» він став членом АНУМ (Асоціація Незалежних Українських Митців), яка діяла у Львові й була осередком культурного життя. У статті поет робить висновок, що «мистецтво само по собі є суспільною вартістю, а нація, очевидно,— суспільство; отже, мистецтво само по собі є також і національною вартістю. Митець тоді є національним, коли визнає свою приналежність до даної нації та відчуває співзвучність своєї психіки зі збірною психікою свого народу».

— Погодьтеся, дуже серйозно й ґрунтовно для людини, якій ледь за двадцять.

Поезія ввійшла в його душу, мабуть, із народженням — світ йому відкрився 5 жовтня 1909 року в с. Новиці Горлицького повіту (тепер Польща) в родині сільського священика Василя Кота, який перед народженням сина прибрав прізвище Антонич. Доглядала, пестила, оповідала казки, вірші, легенди, співала народні пісні сільська дівчина-няня. Хлопець уважно слухав, якщо подобалося, просив повторити. Завчав напам’ять, іноді віршував щось своє, вимислене, спонукане оповідями і підсилене враженнями від великого, неосяжного світу темного лісу і світлої місячної ночі. Грамоти навчався приватно, згодом батьки віддали Богдана до польської гімназії в Сяноці. Вчився він добре, відзначався постійно, ще з першого класу, за успіхи, бо рано припав до книжки. Любив збирати книги — витрачав на них усі гроші, надіслані батьками. Цікавився не лише літературою, мистецтвом, а й технікою, медициною, спортом. Особливо його вабила музика. Навчився грати на скрипці, навіть виступав на концертах. Хоча любив більше слухати, ніж говорити — часто загортав себе в задуму, проте товариство любив, радо спілкувався на різні теми, віддаючи перевагу студентству українського походження. Зі своїм лемківським діалектом Б.-І. Антоничу — студенту Львівського університету відділення слов’янської філології з 1928 року — було нелегко зблизитися з радикальними студентами-українцями, бо декотрі, особливо дівчата, за спогадом І. Вільде, «бокували зразу від нього, вважаючи його за поляка, що робиться «приємним» для нас, українок». Та він уперто й послідовно, з особливою жадобою пізнання вивчав українську літературну мову, українську і світову літератури, слов’янські мови, мову англійську, німецьку, іспанську. Виписує незнайомі слова, синоніми, метафори, конспектує праці з історії, літератури, філософії, мистецтва, перекладає і пише вірші.

Праця над словом захоплює юного Антонича. На картки він записує фрази із творів українських письменників, розставляє наголоси, складає словнички болгарської, білоруської, чеської, словацької, російської та давньоруської мов, старанно поглиблює знання польської.

Антонич відвідує гурток студентів-україністів при науковій секції товариства «Прихильники освіти», вступає до товариства «Любителі польської мови».

Заглиблений у себе, нерідко замкнутий, наїжачений, гордовитий, самовпевнений і водночас — зніяковіло усміхнений, сором’язливий. Ті, хто із захопленням і подивом читали його перші поезії, що з’являлися в журналах «Вогонь», «Вісник», «Студентський шлях», «Дажбог», «Дзвони», з деяким розчаруванням дивилися на білявого, невисокого на зріст юнака, тисли мляву руку молодого поета, розглядаючи його обважнілу, схильну до товстіння постать, а отже, з драматичним «натяком» на слабосиле серце, велику, з полисінням голову, яку обважнювали масивні рогові окуляри. Невже це той «хлопчина з сонцем на плечах», «п’яний дітвак із сонцем у кишені»? Невже це той, що казав про себе: «Я є рушниця, радістю набита, якою вистрілю на честь життя», «Я не людина, я рослина, а часом я мале лися», «звір’я сумне і кучеряве»? Невже це він написав такі гарячі, гострі, мов промені сонця, рядки:

Я, сонцеві життя продавши
За сто червінців божевілля,
Захоплений поганин завжди,
Поет весняного похмілля?

Що ж, важко «накладався» образ чарівника слів і звуків на живу постать Б.-І. Антонича, бо ж Божий дар поета він носив у собі, у своїй душі, у своєму серці, яке немилосердно вистукувало невблаганний час. Він прислухався до себе, отого внутрішнього, жадібного до пізнання таїни природи і космосу, неспокійного у своєму бажанні виповідання незбагненної музики, якою звучать поріднені уявою слова-метафори, і чекав, які метафори, які несподіванки вигулькнуть із його неспокійного духовного «задзеркалля».

Цей стан народження ще в напівсонній уяві — на межі сну, ще не пробудженої свідомості та навальної з’яви реальних елементів дійсності, нових образів, ритмів, звуків — Антонич переживав чи не щодня. «.Мушу признатись, що значна частина моїх, і то бодай найкращих поезій повстала. напів у сні,— розповідав Б.-І. Антонич в редакції журналу «Назустріч» у 1935 році.— Найкраща пора писати для мене, це ранній ранок. Напівпробуджений, ще в ліжку складаю вірші. Тоді уява викликує образи небагато ріжні від сонних мрій, тоді маю дослівно враження, мовби мені хтось у сні нашіптував якісь дивні слова. Буджуся вже цілком, одягаюсь і записую якнайскоріше зложені в цей спосіб поезії. Так повсталі вірші здебільше не потребують згодом майже ніяких поправок і змін. Все на своєму місці, нічого не можна переставити».

У Б.-І. Антонича мистецький акт спричинений, інспірований і стимульований чуттєвою інтуїцією, тим, що Паскаль називав «тонким розумом», який здатний вловлювати невловиме, мозаїчне, розкрилене, мерехтливе, те, для словесного вираження якого не вистачає слів. Не випадково Антонич так багато, послідовно і систематично працював над поглибленням української мови, так багато часу приділяв перекладам, так переймався творчістю П. Тичини — прислухався уважним музичним подивом до звучання його ронделів, тріолей, октав «у космічному оркестрі».

Благословенні:
матерія і просторінь, число і міра!
Благословенні кольори, і тембри, і огонь,
огонь, тональність всього світу,
огонь і рух, огонь і рух!

«Співаючи хвалу надлюдським і рослинним бурям», поет прагне не стільки пізнати, скільки відтворити, образно виразити язичницький шал народження-вмирання, відродження-згасання всього сущого в природі, яка живе за непізнаними законами («…за законами нам невідомих формул вирують дні й міста, й вирують бормашини»).

Збіркою «Привітання життя» (1931) розпочалися міфопоетичні «прояснення» сутності життя.

Проте марно шукати таємну пружину механізму життя, бо ж «його основа є невпійманна». Життя тому таке гарне, звабливе, химерне, дивне, примхливе, що володіє магією вічної таїни. Для молодого Антонича життя гарне «у тій своїй безпанській вередливості, у тій ніким не кермованій химерній грі, у тій необлічальності пригоди, у тій загадочній змінливості, у тій бунчужній зачіпливості, у тій солодкій розкоші небезпеки».

Антонич-прозаїк начебто умліває від розкошування образними порівняннями, які мовби набігають одне на одне, нарощуючи темп оповіді і водночас демонструючи марність вираження повноти настрою, відчуття митця, невтомної спраги нового слова, нового образу.
(За М. Жулинським)

— Як ви думаєте, чи завжди співпадає зовнішній вигляд людини з її духовним наповненням, душевними якостями?

Життя відміряло Б.-І. Антоничу всього 28 років (помер 1937 року від запалення легенів). Але яскрава зоря його творчості не втомлюється вабити нові й нові покоління, відкривати красу поетичного слова й самого буття у всіх його виявах.

IV. Закріплення знань, умінь та навичок

Творча робота.

Змалюйте «психологічний» портрет письменника.

Проблемне завдання.

Прокоментуйте рядок із поезії Б.-І. Антонича «Запрошення»: «Із всіх явищ найдивніше явище — існування».

VІ. Домашнє завдання

Вміти розповідати про літературний процес в Західній Україні (до 1939 року), знати біографію Б.-І. Антонича; підготувати повідомлення.