Остап Вишня. Секрети творчої майстерності, українська література
Хід заняття Остап Вишня. Секрети творчої майстерності, українська література
I. Мотивація навчальної діяльності
«Остап Вишня, хто він для нас? Країна веселої мудрості. Слава України, її невмируща краса»,— писав О. Гончар. І дійсно, у світовій літературі не так багато письменників, котрі б усю свою творчість присвятили гумору, і не просто викликали сміх заради самого сміху, а щоб «народ. у своїм титанічнім труді, у своїх печалях, горестях, роздумах, ваганнях,— щоб народ. усміхнувся! Щоб хоч не на повні груди, а щоб хоч одна зморшка ота розгладилася! Щоб очі. народу, коли вони часом печальні та сумом оповиті,— щоб вони отакеньким шматочком радості засвітилися!»
На сьогоднішньому уроці ми поміркуємо над секретами художньої майстерності Остапа Вишні та перевіримо власні творчі можливості.
II. Основний зміст роботи
Дослідницька робота з текстами.
Прочитайте пейзажні уривки з різних творів (класиків ХІХ ст. та сучасників Остапа Вишні), спробуйте визначити авторів. Порівняйте стильові манери, заповнивши табличку, зробіть висновки.
Спільне і відмінне у пейзажах письменників
| Спільне | |||||
| Захоплення красою природи, відчуття єдності людини з нею, багатство виражально-зображальних засобів | |||||
| Відмінне, особливе | |||||
| І. Нечуй-Левицький | Панас Мирний | О. Кобилянська | Г. Косинка | М. Хвильовий | Остап Вишня |
| Детальність, розлогість опису, нагромадження епітетів, порівнянь, безсторонність | Одухотвореність, оціночні епітети, проекція на сприйняття людиною, героєм | Психологізм, єдність із почуттям людини | Метафоричність, радість буття, персоніфікація, ліризм | Романтичність | Філософське осмислення, комічні мотиви |
Матеріали для дослідницької роботи
І. Нечуй-Левицький. «Кайдашева сім’я»
Недалеко од Богуслава, коло Росі, в довгому покрученому яру розкинулось село Семигори. Яр в’ється гадюкою між крутими горами, між зеленими терасами; од яру на всі боки розбіглись, неначе гілки дерева, глибокі рукави й поховались десь далеко в густих лісах. На дні довгого яру блищать рядками ставочки в очеретах, в осоці, зеленіють левади. Греблі обсаджені столітніми вербами. В глибокому яру ніби в’ється оксамитовий зелений пояс, на котрому блищать ніби вправлені в зелену оправу прикраси з срібла. Два рядки білих хат попід горами біліють, неначе два рядки перлів на зеленому поясі. Коло хат зеленіють густі старі садки.
На високих гривах гір кругом зеленіє старий ліс, як зелене море, вкрите хвилями. Глянеш з високої гори на той ліс, і здається, ніби на гори впала оксамитова зелена тканка, гарно побгалась складками, позападала в вузькі долини тисячами оборок та жмутів. В гарячий ясний літній день ліс на горах сяє, а в долинах чорніє. Над долинами стоїть сизий легкий туман. Ті долини здалека ніби дишуть тобі в лице холодком, лісовою вогкістю, манять до себе в тінь густого старого лісу.
Панас Мирний. «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»
Надворі весна вповні. Куди не глянь — скрізь розвернулося, розпустилося, зацвіло пишним цвітом. Ясне сонце, тепле й приязне, ще не вспіло наложити палючих слідів на землю: як на Великдень дівчина, красується вона в своїм розкішнім убранні. Поле — що безкрає море — скільки зглянеш — розіслало зелений килим, аж сміється у очах. Над ним синім шатром розіп’ялось небо — ні плямочки, ні хмарочки, чисте, прозоре — погляд так і тоне… З неба, як розтоплене золото, ллється на землю блискучий світ сонця; на ланах грає сонячна хвиля; під хвилею спіє хліборобська доля… Легенький вітрець подихає з теплого краю, перебігає з нивки на нивку, живить, освіжає кожну билинку… І ведуть вони між собою тиху-таємну розмову: чутно тільки шелест жита, травиці. А згори лине жайворонкова пісня: доноситься голос, як срібний дзвіночок,— тремтить, переливається, застигає в повітрі. Перериває його перепелячий крик, зірвавшись угору; заглушає докучне сюрчання трав’яних коників, що як не розірвуться,— і все те зливається докупи у якийсь чудний гомін, вривається в душу, розбуркує в ній добрість, щирість, любов до всього…
О. Кобилянська. «Земля»
В деяких днях, коли небо прибиралося у синявий шовк, а сонце розходилося самим блискучим золотом, коли тепло все переймало і розпирало, добувалося неначе силоміць із землі наверх,— жилося прегарно!.. Переживав сам стан землі й був із нею одним. Знав все, що було любо і збіжжю, і всьому, що піднімалося з неї, особливо ж по дощі. Неначе чув і бачив, як земля з задоволенням розходилась, розкошувала, як її соки відсвіжувались і як вона, насичена, віддихала важкими пахощами. В тім її віддиху так і купалося все над нею! Те знали і бджоли його — вони були розумні і проворні, і ані одна не лишилася в такій порі в улію, хіба котра мусила. Вилітали поспішно, літали сквапливо, лукувато від одної квітки до другої всуміш, схилялись чимраз нижче над землею і бриніли всі враз так вдоволено й важко, що їх бренькіт, зіллявшись в одну струю, становив одностайну, одначе несказанно гармонійну, сонливу музику, що в тиші заносилася далеко-далеко… Ниви з конюшиною простиралися ген-ген, приманювали кожного до себе, а їхні білі й рожеві цвіти, всуміш зі свіжою зеленню, дрібним барвним усміхом своїм до ясного сонця клонилися до легкого півсну, уколисувані одностайним, ніжним бренькотом бджіл.
Гарна була земля.
У своїх барвах жива й свіжа, шкода лиш, що не говорила.
Г. Косинка. «В житах»
Все було просто до дрібниць: і я, і заспаний ранок, і сивий степ. Я пам’ятаю хороше тільки ранок: заплаканий у росах, молодий і трохи засоромлений сонцем, що смутне купалося у стрижні.
Степ зустрічає низькими поклонами пашні вітер, а він проходить полями — теплий, ніжний, смикає за вуса горду пшеницю, моргає до вівса і довго, довго цілує кучеряві голови гречок — п’є меди степові.
М. Хвильовий. «На озера»
Коли на дальню ріку спадали липкі тумани і води тихо парували на захід, тоді вогняна куля прекрасного сонця пливла за ліси — туди, за Атлантіку, за океан. Надходив вечір. Переді мною стояло все озеро, і було воно в багрянцях вечорової зорі. Над озером пливла м’яка й тендітна тиша. І тоді в селі дзвонили до Вечірні. На небі вже бурульками зорі, і із степу йшов легкий димок пожарища. Починався переліт. Таємними кажанами носились над водою чирята.
Сонце вже лежить на горизонті грандіозною червоною трояндою і збирається на ночівлю. По степу метушаться маленькі вітерці. З далекого села зрідка долітають парубочі й дівочі вигуки.
— Бац! Бац! — чую навкруги.
Потім сонце ховається, і тільки ледве помітний слід його залишається на заході.
Остап Вишня. Із гуморески «Вальдшнеп»
Ось падає кленовий лист,— умер він, одірвався з рідної галузки і падає.
Він не падає сторч на землю — ні.
Йому так не хочеться йти на вічний спокій, лежати і тліти серед завмерлих собратів своїх…
Він кружляє на галявині, то вгору підноситься, то хилиться до землі.
Ой, як не хочеться йому тліти!
Останнім конвульсивним рухом він поривається вгору, до світла, до сонця, що так пестило його, так голубило…
Але нема вже сили в кленового листу, нема вже життя в нього, падає кленовий лист на землю і затихає…
Навесні на його місці молодший буде лист, зелений, він з вітром розмовлятиме, хапатиме жилками своїми сонячний промінь, під дощем купатиметься й росою умиватиметься…
Щоб потім умерти…
Старе одживає, нове — народжується.
Остап Вишня. Із гуморески «Як варити і їсти суп із дикої качки?»
…Швиргається вгорі якийсь космічний хлопчик зорями, залишаючи в чорно-синій безодні золоті смуги, рипить Віз, дишель свій униз спускаючи, блідне поволі Чумацький Шлях…
М. Пришвін. «Глубокий фокус»
Снимал скворцов, поющих везде и всеми голосами.
Снимал чудесные лужи на дороге с оторочками из белых кружев.
Снимал опушки березовые и самые березы — до того белые в лучах утреннего солнца, что эта белизна принималась, как свойство жизни, как цвет лица, как девичий стыд.
Осиновые же опушки не были так ярки, как березовые, зато были они теплее и глубже, на них было множество птиц, бегающих по земле и распевающих на деревьях, певчих и всяких дроздов и скворцов. Треск льдинок под моими ногами был далеко слышен птицам, и они не улетали, а только издали вытягивали шеи навстречу мне.
Снимал сережки ольхи над водой, истлевающий лед на дорогах.
К. Паустовский. «Луга»
Между лесами и Окой тянутся широким поясом заливные луга.
В сумерки луга похожи на море. Как в море, садится солнце в травы, и маяками горят сигнальные огни на берегу Оки. Так же как в море, над лугами дуют свежие ветры и высокое небо опрокинулось бледной зеленеющей чашей.
В лугах тянется на много километров старое русло Оки. Его зовут Прорвой.
Это заглохшая, глубокая и неподвижная река с крутыми берегами. Берега заросли высокими, старыми, в три обхвата, осокорями, столетними ивами, шиповником, зонтичными травами и ежевикой.
Один плес на этой реке мы назвали «фантастической Прорвой», потому что нигде и никто из нас не видел таких огромных, в два человеческих роста, репейников, голубых колючек, такой высокой медуницы и конского щавеля и таких исполинских грибов-дождевиков, как на этом плесе.
Густота трав в иных местах на Прорве такая, что с лодки нельзя высадиться на берег — травы стоят непроходимой упругой стеной. Они отталкивают человека. Травы перевиты предательскими петлями ежевики, сотнями опасных и колких силков.
Над Прорвой часто стоит легкая дымка. Цвет ее меняется от времени дня. Утром — это голубой туман, днем — белесая мгла, и лишь в сумерки воздух над Прорвой делается прозрачным, как ключевая вода. Листва осокорей едва трепещет, розовая от заката, и в омутах гулко бьют прорвинские щуки.
А. Куприн. «На глухарей»
Ночь побледнела еще больше. От земли поднялся густой туман. Я слышу его влажное прикосновение на своем лице, слышу его сырой запах. На его седом фоне ближайшие сосны однотонно, плоско и неясно вырисовываются своими прямыми, голыми стволами. В их неподвижности среди этой глубокой тишины, среди этого холодного, мокрого тумана чувствуется что-то суровое, сознательно печальное и покорное.
Когда мы возвращались обратно, лес совсем проснулся и ожил и весь наполнился птичьим радостным гомоном. Пахло весной, талой землею и прошлогодним прелым листом. Голубое небо было так прохладно, чисто и весело, а верхушки сосен, точно осыпанные золотой пылью, уже грелись в первых лучах весеннего солнца.
И. Тургенев. «Рудин»
Было тихое летнее утро. Солнце уже довольно высоко стояло на чистом небе; но поля еще блестели росой, из недавно проснувшихся долин веяло душистой свежестью, и в лесу, еще сыром и не шумном, весело распевали ранние птички. На вершине пологого холма, сверху донизу покрытого только что зацветшею рожью, виднелась небольшая деревенька. К этой деревеньке, по узкой проселочной дорожке, шла молодая женщина, в белом кисейном платье, круглой соломенной шляпе и с зонтиком в руке. Казачок издали следовал за ней.
Она шла не торопясь и как бы наслаждаясь прогулкой. Кругом, по высокой, зыбкой ржи, переливаясь то серебристо-зеленой, то красноватой рябью, с мягким шелестом бежали длинные волны; в вышине звенели жаворонки.
Слово вчителя.
«Гумор,— як писав літературознавець Ю. Лавріненко,— можна вважати за синонім свободи — принаймні внутрішньої свободи людини. Очевидно, Вишня володів секретом внутрішньої свободи за важких ситуацій, свободи від «нечистої сили» і своєї, і чужої». Виявом такої свободи можна вважати українознавчі гуморески Остапа Вишні «Чукрен», «Чухраїнці», «Дещо з українознавства», написані в цікавій манері нібито «наукового трактату». Давайте подискутуємо щодо проблем, порушених письменником.
Диспут.
Ведучий. Сьогодні ми зібралися, щоб обговорити питання: чи можна висміювати свій народ, виставляти на посміх хиби національного характеру, як це зробив у відомих українознавчих усмішках Остап Вишня, чи робити цього не треба.
У нас є два опоненти та дві групи прихильників однієї та іншої думки. Отже, слово надається опонентові, який думає, що можна й потрібно вказувати народові на його недоліки.
1-й опонент. Що таке народ? Це сукупність мільйонів людських індивідуальностей, уподобань і нахилів. Але вони об’єднані спільними історичними, географічними, економічними та суспільними умовами. Тому, безперечно, мають якісь спільні риси, вироблені тими умовами, причому як позитивні, так і негативні.
Як же формувався український характер?
На Україну постійно нападали загарбники. Необхідність боронитися формувала героїчні риси народу: мужність, хоробрість, стійкість. Переважно сільськогосподарська праця виробляла в характері спокійність, терплячість, розважливість. Краса природи — романтизм, мрійливість, пісенність.
Надмірна ж довірливість, природна доброта привели до вікової покори гнобителям. Ось тоді й з’явилося, згодом перетворившись на постійне, мріяння «стати паном». Це яскраво змальовує Остап Вишня в гуморесці «Чухраїнці»: «А найбільше чухраїнці любили на вгородах соняшники.
— Хороша,— казали вони,— рослина. Як зацвіте-зацвіте-зацвіте! А потім, як ісхилить голову і стоїть перед тобою, як навколюшках… Так, ніби він — ти, а ти ніби — пан. Уперто покірлива рослина. Хороша рослина».
Постійне, протягом віків, гноблення, приниження, примус до покірливості, незмога самостійно приймати рішення спричинили формування в українців лінощів, байдужості, пасивності, схильності до марних сподівань, безвідповідальності. Тому Остап Вишня виділяє п’ять головних рис-вад вдачі чухраїнців, тобто українців:
«1. Якби ж знаття?
2. Забув.
3. Спізнивсь.
4. Якось то воно буде.
5. Я так і знав!»
Колоніальна політика російського царату була спрямована на те, щоб завойовані народи, зокрема українці, не знали своєї, часто славної історії, відчували себе другосортною нацією, були «безбатченками»: «Чухраїнців було чимало: щось понад тридцять мільйонів — хоч здебільша вони й самі не знали, хто вони такі суть…
Як запитають було їх:
— Якої ви, люди, нації?
Вони, почухавшись, відповідають:
— Та хто й зна… Живемо в Шенгеріївці. Православні».
Отже, Остап Вишня дійсно назвав найхарактерніші негативні риси своїх земляків, які, на жаль, збереглися й до нинішніх часів.
Хочу звернути увагу на цікаву деталь у гуморесці «Чухраїнці». Остап Вишня пише: «Одну з книжок, писану віршем, викопано разом із глечиком.
…Книжка дуже попсована, вся в сметані. Сметана та взялася струпом. Хімічний дослід того струпа виявив, що то крейда.
Як догадуються вчені, сметану ту було накрито біля якогось великого міста».
Просто смішний епізод? Але що за цим стоїть? Держава мало турбувалася про окремих своїх громадян. Заробітна плата, особливо в сільському господарстві, була невисокою, тому кожна людина виживала, як могла, мусила вдаватися до обману, крадіжки, навіть злодійства. Сметану кмітливі селяночки розмішували з крейдою, щоб густіша була, і продавали в місті дорожче.
Чи ж мав право письменник так гостро говорити про свій народ, виставляти його в такому непривабливому, «зачуханому» вигляді? Думаю, що мав. Адже Вишня любив народ всією душею, вболівав за нього, хотів допомогти позбавитись негативних рис, відкрити очі на недоліки, з’ясувати причини вікових невдач. Ось у третьому розділі «Чухраїнців» «один чухраїнський поет», чекаючи смерті від невблаганної стихії, журно декламував:
«Ой, поля, ви поля,
Мати рідна земля,
Скільки крові і сліз
По вас вітер розніс.
А в цей момент пропливав повз вербу атлантідянин і, захлинаючись уже, промовив:
— І все по-дурному».
Остап Вишня мав право говорити різко й висміювати свою націю, бо й себе від неї не відділяв жодним чином. Про це свідчать заключні рядки гуморески «Чухраїнці»: «Читав я оці матеріали, дуже сумно хитаючи головою. Прочитавши, замислився і зітхнув важко, а з зітханням тим само по собі вилетіло:
— Нічого! Якось то воно буде. Тьху!»
2-й опонент. Письменники — виразники дум народу, його кращі представники. Народ вірить своїм митцям, довіряє їм репрезентувати свою націю перед усім світом.
Кожен народ, звичайно, має як позитивні якості, так і негативні. Але, мабуть, лише українці люблять виставляти свої недоліки напоказ, займатися «самоїдством». Українознавчі усмішки Остапа Вишні викликають скоріше не сміх, а сльози, сум. Письменник не знаходить доброго слова ні для жодного явища українського, ні для жодної риси вдачі своїх краян.
Сміх Вишні найчастіше іронічний, уїдливий, навіть саркастичний. Ось послухаймо уривки з гуморески «Чухрен»: «Дитинча маленьке, як тільки починало було спинатися на ноги і коли його чи запитають про що-небудь, чи загадають що зробити, зразу воно лізе до потилиці й починає чухатись. І так ото чухається все своє життя, аж поки дуба вріже…» Або: «Жили там люди — чухраїнці. Усе було вони чухаються та співають». Згадаймо й прізвище чухраїнського царя… Звичайно, за законами гумористичного жанру таке допустиме, але ж то йдеться не про щось чи когось там, а про наших предків, про нас самих, врешті. Невже ж ми такі недолугі й так виділяємося цим серед інших народів, щоб, хай і в гумористичній формі, у творі «Чухраїнці», сказати: «Мали чухраїнці цілих аж п’ять глибоко національних рис. Ці риси настільки були для них характерні, що коли б котрийсь із них загубився в мільйоновій юрбі собі подібних істот, кожний, хто хоч недовго жив серед чухраїнців, вгадає:
— Це — чухраїнець.
І ніколи не помилиться.»
Добре «пройшовся» Остап Вишня своїм сатиричним пером у гуморесці «Дещо з українознавства» і по Богові, й по Біблії, і по назвах українських міст («Вінниця самогон гнала…»), і по гетьманах та регаліях запорозького війська, ставлячи в один синонімічний ряд «горщик для борщу, кишку для ковбаси, булаву, клейноди й ноти до «Гиля, гиля, сірі гуси…». Така фраза, як «А далі вже йде Європа, що чекає на українську культуру», звучить у загальному контексті твору дуже іронічно, навіть просто вбивчо. Але ж хіба не в ту Європу Анна, донька князя Ярослава Мудрого, везла Євангеліє і чи не вона була єдиною на той час письменною жінкою (чи й взагалі людиною!) при дворі французького короля? І хіба не французький інженер Боплан ще в XVII ст. дивувався грамотності українського населення?
Звернімося до твору Остапа Вишні «Українізація», який має підзаголовок «Інтермедія до п’єси «Вій»». Треба віддати належне авторові, який зберіг у творі всі традиції й ознаки «гопачно-горілчаних» інтермедій давніх часів. І слово «українізація», і сама ідея набувають тут такого відворотного значення, що можуть сприйматися лише негативно. А йдеться ж про повернення українцям їх рідної мови, про знання громадянами України мови державної.
Не можна відмовити авторові українознавчих усмішок у геніальності, адже він побачив і висвітлив явища, які, на жаль, існують і нині. Так само на папері «запроваджується» державна мова. Тому й називати подібні твори слід не усмішками, а, скоріше, памфлетами…
Отже, я вважаю, що виставляти в такому вигляді свій народ на посміх усім не можна. Це і не патріотично, і не етично. Адже нашу літературу читають за кордоном і найчастіше уявлення про українців складають саме з писемних джерел. Погане, та ще в такій цікавій формі, завжди запам’ятовується швидше. Звичайно, не можна лише розхвалювати свій народ, вивищувати його, але й весь час «посипати голову попелом» теж не слід. Мабуть, потрібно було знайти золоту середину, яка б достатньою мірою відобразила й хороше, й погане в українському національному характері. Урешті-решт, є речі, над якими просто гріх сміятися.
(Після цих виступів ведучий дає змогу висловитися по черзі прихильникам різних думок, задати питання опонентам. Учасники дискусії можуть також дати відповіді на питання, заздалегідь записані на дошці (або на аркуші паперу). Ці питання може задавати і сам ведучий.)
Питання до дискусії
— Чи поділяєте ви думку М. Гоголя, який говорив, що «кому вже немає духу посміятися з власних хиб своїх, краще тому вік не сміятися»?
— Якими почуттями, на вашу думку, керувався Остап Вишня, пишучи українознавчі гуморески: любов’ю чи зневагою,— і з чого це видно?
— Чи тільки менталітет українців, на ваш погляд,— причина їх історичних трагедій та сучасних негараздів?
— Чи змінилося щось у характері українців від часів написання Вишнею українознавчих гуморесок?
— Наскільки, на ваш погляд, залишаються актуальними проблеми, порушені Остапом Вишнею, сьогодні?
Підсумок «експерта»
Існує просто критика і критика конструктивна. Можна знаходити й знаходити вади людей та народів, гостро висміювати їх, але чи стануть ті нації мудрішими, гіднішими, вправнішими, впевненішими у своїх силах — от у чому питання.
Українознавчі усмішки Остапа Вишні були новим і незвичайним явищем в українській літературі тих часів. Треба було мати велику мужність і велику любов, щоб так сказати про себе. Тому не будемо надто суворими до письменника, віддамо належне його гумористичному таланту й сподіватимемося, що великий гуморист робив це з бажання бачити свій народ кращим.
Сьогодні ми вже не можемо безоглядно висміювати всіх і все. У нас прокидається гідність і національна самосвідомість, ми багато чого переоцінюємо і справедливо повертаємося лицем до того, що завжди було в народу святим — Бога, віри, історичної пам’яті, національних героїв. Разом із тим ми повинні намагатися долати в собі вади, про які писав Остап Вишня: інертність, безвідповідальність, слабкість інстинкту громадської та національної єдності.
ІV. Домашнє завдання
Підготуватися до контрольної роботи за вивченими темами.
Остап Вишня. Секрети творчої майстерності, українська література
Повернутися на сторінку Українська література