Остап Вишня. Трагічна творча доля українського гумориста, велика попуярність і значення його усмішок у 1920-ті роки, українська література
Хід заняття Остап Вишня. Трагічна творча доля українського гумориста, велика популярність і значення його усмішок у 1920-ті роки, українська література
ІІ. Мотивація навчальної діяльності
О. Вишня, із життям і творчістю якого ми розпочинаємо знайомство, писав: «Я вважаю за українця не того, хто вміє добре співати «Реве та стогне» та садити гопака, і не того, в кого прізвище на «ко»,— а того, хто бажає добра українському народові, хто сприяє його матеріальному і духовному розвиткові, бо ото і є справжні українці». Як актуально звучать ці слова і в наш час! Письменник обрав своєю зброєю в боротьбі за людину сміх — то дошкульний, то доброзичливий, то гіркий крізь сльози, який завжди супроводжував наш народ у його багатостраждальній історії. На поневолення й зневагу українці часто відповідали в’їдливим висміюванням (згадаймо хоча б знаменитий лист запорожців турецькому султану). Сам Остап Вишня замислювався: «Оце я собі думаю: що треба, щоб мати право з людини посміятися, покепкувати?..» І сам відповідав: «Треба — любити людину. Більше ніж самого себе.» Чи відчуємо й ми цю любов — подивимося на уроці.
ІІІ. Сприйняття та засвоєння навчального матеріалу
Колективна робота.
(За сторінками усного журналу, підготовленого учнями за випереджальним завданням.)
Сторінка перша, біографічна
1. Виразне читання уривків із гуморески «Моя автобіографія» (про родину, батьків, навчання, роботу, погляди).
2. Перегляд ілюстративних матеріалів.
3. Зачитування спогадів сучасників Остапа Вишні про нього.
Сестра гумориста, заслужена вчителька УРСР Катерина Михайлівна Даценко, згадувала: «Мрійником був Павлуша, рано навчився читати, любив книжку, не розлучався з нею. Дома на піддашку сидить і читає, в поле, в ліс побіжить — читає, а коли грати захочеться з хлопцями, бережно ховає книжку в кашкет. Природу любив Павлуша, усе живе любив. Голубів любив і вони його. Сяде голуб на плече і ходить з ним Пав-луша. А старі люди казали: коли голуб любить — добра людина буде».
(Можна подати й інші уривки із книги спогадів «Про Остапа Вишню».)
Сторінка друга, письменницька
1. Зачитування уривків з автобіографічної гуморески Остапа Вишні «Отак і пишу».
Павло Губенко працював у редакції газети «Селянська правда», виконуючи технічну роботу. Якось написав «для внутрішнього вжитку» усмішку про комічні епізоди та курйози в редакційному житті. Колеги твір схвалили щирим сміхом і запропонували написати фейлетон.
«Я їм кажу:
— Та не вийде в мене!
— А вони мені:
— А ви спробуйте! Про редакційні ж справи вийшло! Напишіть! Почав писати. Іноді виходило, іноді не виходило. Згодом почало частіше «виходити», ніж «не виходити». Почало частіше братися за Гоголя, за Щедріна і за Чехова…
Читав, думав: «Чому смішно? Звідки сміх? Дістав словники, збірники приказок… І прислухався. Прислухався і в трамваях, і в базарах, і по ярмарках, і по поїздах,— чому сміються, чого так весело?.. І записував»».
2. Остап Вишня став родоначальником нового жанру — усмішки. Від звичайної гуморески усмішка відрізняється тонким ліризмом і чудовими описами природи, що не є притаманним для сатиричних творів. Особливість жанру усмішки — це поєднання побутових зарисовок, жанрових сценок з авторськими відступами. Усмішки завжди лаконічні й дотепні.
3. Складання таблиці.
Жанрові різновиди гумористичних творів Остапа Вишні
| Жанри | Приклади |
| Автобіографічні оповідання | «Моя автобіографія», «Отак і пишу», «Перший диктант» |
| Мистецький силует | «Олександр Довженко», «Мар’ян Крушельницький» |
| Гуморески | «Федько Зошит», «Геометрія» |
| Фейлетони | «Музична історія», «Драстуйте!» та ін. |
| «Реп’яшки» | «Богодухівська голова», «Ізюмська свиня», «На себе глядя…» |
| Усмішка-нарис | «Ленінград і ленінградці» |
| Усмішка-оповідання | «Зенітка» |
| Усмішка-фейлетон | «Каченята плачуть» |
| Усмішка-жарт | «Ведмідь», «Бенгальський тигр», «Дикий кабан, або вепр» (за змістом), «Не сваріться!» (за визначенням автора) |
Сторінка третя, репресивна
На початку 1930-х років Остап Вишня був одним із найулюбленіших і найпопулярніших письменників в Україні. Видано величезними тиражами кілька його збірок, він пише для сатирично-гумористичного журналу «Червоний перець», якийсь час навіть редагує його.
Але настає страшний час наклепів, доносів, навішування ярликів і репресій. Під прицілом — українська інтелігенція, особливо письменники, надто ж сатирики (обов’язково когось із владних зачепили!).
1931 року Остап Вишня подає заяву до ВУСППу, але його не приймають, бо в нього, виявляється, «підозріле» оточення — «попутники» й «націоналісти» Хвильовий, Довженко, Курбас, Куліш, Гірняк та ін.
Письменник довго не може отямитися після звістки про самогубство М. Хвильового у травні 1933 року. У грудні цього ж сумнозвісного 33-го був заарештований і сам Остап Вишня. Він сидів у харківській тюрмі НКВС, з нього «вибили» зізнання про участь у контрреволюційному заколоті. Його засудили до розстрілу, а через рік вирок замінили десятьма роками ув’язнення. Покарання відбував у сталінських таборах Ухти, Комі АРСР, на руднику Еджит-Кирта. Зміг вижити тільки завдяки стійкості характеру, життєвому оптимізму й почуттю гумору. А ще — завдяки підтримці дружини Варвари Олексіївни, яка зі своєю дочкою поїхала за ним, оселилася неподалік (разом жити не дозволили), слала посилки й листи.
Звільнили дещо раптово (зазвичай, строк постійно додавали), на початку 1944 року, а реабілітували — тільки через одинадцять років, за рік до смерті.
Про письменника клопоталися М. Хрущов і О. Довженко.
На засланні Остап Вишня практично нічого не писав, крім щоденника.
Сторінка четверта, цікава
З особистістю Остапа Вишні пов’язано багато «цікавинок», анекдотів і навіть легенд.
Рідний брат Остапа Вишні — В. Чечвянський — теж став письменником-гумористом, був репресований.
Популярність і дієвість творів Остапа Вишні була такою великою, що в народі склали прислів’я: «Де Остап Вишня, там міліція лишня».
До письменника приходили зі скаргою жіночки, навіщо він їх так змалював у своїх фейлетонах, що тепер над ними сміється все село.
Завдяки творам Остапа Вишні тираж газети «Вісті ВУЦВКу» зріс майже до мільйона.
Перебуваючи на засланні, Остап Вишня деякий час завідував медпунктом як людина, що мала медичну освіту. У цьому закладі не було ніяких ліків, крім «Зеленки». А люди зверталися з виразкою шлунку, головним болем, О. Вишня лікував їх сміхом: розкаже анекдот, смішну бувальщину, дивись, посміється чоловік — і вже легше йому стане.
Кажуть, що матір Остапа Вишні, як родичку репресованих, теж вивозили в товарному вагоні на висилку. Вдома залишилися малолітні діти, яких могли забрати в дитячий будинок. Не маючи паперу, мати написала на ганчірці прохання до людей, щоб повідомили у Київ сестрі — хай та забере дітей. Записала адресу й викинула шматину на колію. Як не дивно, люди знайшли й виконали прохання. Діти були порятовані (у ті часи і до дітей репресованих ставилися так само жорстоко — розкидали по всіх усюдах, міняли прізвища, примушували відмовлятися від батьків, тримали як злочинців).
Сторінка п’ята, літературознавча
Про твори Остапа Вишні захоплено відгукувались письменники — його сучасники М. Хвильовий, В. Сосюра, П. Тичина та ін.
Але були й такі, що цькували та шельмували його твори, здебільшого не за власним переконанням, а «за вказівками партії».
Так, якийсь письменник Б. Вірний запевняв, що «гумор О. Вишні спирається, насамперед, на комізм вислову…, комізм… вульгарщини, досить прозорого натяку на елементи звичайнісінької порнографії.»
Ще інший зазначав: «Постать реакційна, гальмо на потягові культурної революції на Україні». Навіть ім’я гумориста писав з малої літери: «Остап вишня є чималою мірою апологет дрібновласницької, а може, й куркульської частини радянського села»; «треба сказати одверто, що творчість Остапа вишні не є багатство, не є досягнення української літератури. Остап вишня є наша бідність, бо в його творчості знайшли найповніше виявлення хуторянство, некультурність і провінціалізм».
І це при всьому тому, що Остап Вишня підтримував радянську владу, відгукувався на всі злободенні проблеми свого часу.
Над робочим столом у нього висів аркуш паперу з надрукованим списком: «Мої «друзі», будь вони трижди прокляті, про що я, нещасний, мушу думати й писати».
Мої «друзі», будь вони трижди прокляті
Бюрократи
Вельможі
Перестраховщики
Окозамилювачі
Хапуги
Зажимщики критики
Підлабузники
Хабарники
Спекулянти
Круглодобові патякали
Дрімучі дурні
Чваньки
Замасковані паразити
Одверті мерзотники
Сутяги й склочники
Халтурщики
Пошляки
Хами
Здирщики
Ханжі
Браконьєри
Грубіяни
Задаваки
Аліментщики-літуни
та інші сукини сини й прохвости
Про що я, нещасний, мушу думати й писати:
Про хуліганство, грубість і невихованість
Про виховання лоботрясів і шалопаїв
Про легковажне ставлення до кохання, до шлюбу, до сім’ї
Про широкі натури за державний кошт
Про начотчиків і талмудистів у науці
Про консерваторів у сільському господарстві й промисловості
Про винищувачів природи
Про всяке, одне слово, дермо!
Господи, Боже мій! Поможи мені!
Звичайно, не всі твори Остапа Вишні були високохудожніми, пройшли випробування часом (особливо це стосується політичних фейлетонів, газетних матеріалів), але кращі з них заслуговують на те, щоб про них сказали видатні люди.
Відгуки про творчість Остапа Вишні та його особистість
Я — не критик, не теоретик і навіть не публіцист. Я — звичайнісінький собі читач. Читав я, звичайно, й твори Остапа Вишні (хто не читав творів Остапа Вишні?). «Усмішки» Остапа Вишні я полюбив. Полюбив їх за те, що вони запашні, за те, що вони ніжні, за те, що вони жорстокі, за те, що вони смішні, за те, що вони часто глибоко трагічні, за те, що вони злободенні. за те, що вони близькі робітничо-селянським масам, за те, що на них виховувалась і виховується наша письменницька молодь. (М. Хвильовий)
З малої літери писалося там навіть ім’я людини: «постать реакційна, гальмо на потягові культурної революції на Україні». Оце культура: «Остап Вишня є чималою мірою апологет дрібновласницької, а може, й куркульської частини радянського села»; «треба сказати одверто, що творчість остапа вишні не є багатство, не є досягнення української літератури. Остап Вишня є наша бідність, бо в його творчості знайшли найповніше виявлення хуторянство, некультурність і провінціоналізм»; «час вже зрозуміти й час мужньо піднести голос проти фальстафа вишні, як його влучно в «авангард-альманасі» назвав Гео Шкурупій.»
Зупинися. Не треба. Не треба піднімати цю гидоту, її в нашому житті досить. Але, може, нашої, сьогоднішньої — коріння там? Там, там: «усмішки остапа вишні є вже замкнене коло, що з їх виходу немає, що вже вмерла літературна машкара їх продуцента, але загробні закликання все нових і нових деся-титисячних тиражів «усмішок» — є ще живий літературний факт, що розплодив уже цілий садок вишневий усмішок — і по ньому пройти повинні трактори нашої сучасності.»
Ми — моголи, моголи, згодні були, мовчали, не заперечували, не заступалися, не кидалися на амбразуру гидоти й бруду. Я перегорнув пресу усіх тих років — і ніде нічого не знайшов. Як води в рот понабирали. (В. Коваль, літературознавець)
Сталінський редакторський апарат одержав настанову не просто на, сказати б, ідеологічне «виправлення» літературних творів, а на пряме знищення тих, які не вписувалися у задану схему природно, що правовірний український журнал «Нова генерація» тут же заходився виконувати сталінську вказівку, повідомивши, що починає друкувати детальний аналіз творчості низки сучасних українських письменників. Природно також, що розпочався цей «аналіз» нищівним ударом по жанру, найбільш небезпечному для режиму — по сатирі. Почався безсовісною і провокаційною статтею Олексія Полторацького «Що таке Остап Вишня?». Автор бездоганно виконав високе замовлення. І от уже українська мова «науково» поділяється на «куркульську», якою писав Вишня, та «мову колгоспника і пролетаря». А пише Вишня такою мовою виключно з метою «зробити наклеп на ленінську національну політику». Сам же письменник «без сумніву є постать реакційна, гальмо на потягові культурної революції на Україні», «контрреволюціонер, націоналіст», а разом з письменниками Михайлом Яловим та Олесем Досвітнім вони — «бездарності, шпигуни, для яких література є маскування основного їхнього заняття — шпигунства та шкідництва». Це вже не науково і, тим паче, бездоказово, але… завдання виконано. (Г. Хоменко, журналіст)
Розум він мав вольтерівської гостроти, викривач він був незрівнянний, та все ж визначальним, мені здається, в його вдачі було саме це: ніжність, душевність, поетичність. Ніякі найстуденіші вітри тяжких часів не могли остудити в його душі жар любові — невгасимої любові до народу, до Вітчизни, до краси життя й мистецтва. (О. Гончар)
Сміливо кажемо: Остап Вишня — найвизначніша зоря, що так барвисто засвітилася на обрії українського… гумористичного неба.
Найвизначніша і найясніша. (О. Ковінька, письменник-гуморист)
…Його люблять і заокеанські українці — в Канаді, в Сполучених Штатах Америки. Його чудові гуморески й фейлетони читали й читають десятки тисяч українців, яких… доля закинула за океан… (П. Кравчук (Канада))
Творчість Остапа Вишні, здається мені, дуже близька до творчості Гоголя. Так само, як і Гоголь, Остап Вишня поєднує в своїй творчості ліричність з гумором, так само любить свій народ і українську природу. (Д. Чавдаров-Челкаш (Болгарія))
Остап Вишня — серцем промовляю і бачу усміхнене, добре, розумне, випромінююче світло обличчя людини, умудреної життям, але молоде, як сама поезія. Чую інтонацію його мови, в якій сонце, гумор, влучність, народна звучність і глибина! Чудова людина! Спасибі тобі, Україно, за такого ангела сатири і гумору. (С. Смирнов, поет (Росія))
Нікого з нас так не любив і не любить український народ, як Вишню. (В. Сосюра)
Ви — сміху й гумору до пари, / Ви — укрсатири Головвишня! (Ю. Яновський)
Люблю Остапа Вишню. Твори його заражають нас любов’ю до життя. (П. Тичина)
Сторінка шоста, мистецька
Постановка інсценівок за гуморесками Остапа Вишні.
СЦЕНАРІЙ І
(Сидить бабуся, дере пір’я, хлопець напівлежить, співає «Очеретом качки гнала», бабуся підхоплює, співає.)
Бабуся. Їдеш уже, синку, скоро?
Хлопець. Їду, бабусю!
Бабуся. Знову до Києва?
Хлопець. До Києва, бабусю!
Бабуся (зітхає). А я ж у Києві і не була. І святої Лаври не бачила. Все своє життя збиралася, збиралася, та так і не зібралася. Спочатку — діти, а потім — онуки.
Хлопець. Та чого ж, бабусю: давайте поїдемо вдвох. Поїздом швиденько. За півтора дні й там. А я там собі й знайомих познав: буде де й переднювати й переночувати. Поїдемо, бабусю! Я тата й маму впрошу — вони пустять. От добре! І мені буде веселіше. Та й те — Київ побачите, і Дніпро, і Лавру. Все, все я вам, бабусю, покажу, і все розкажу.
Бабуся. А назад як же без тебе?
Хлопець. Та й назад так. Посаджу вас на поїзд, попрохаю кондуктора, щоб попередив, на якій станції вам висідати. А перед тим вдаримо додому телеграму, тато виїдуть на станцію і заберуть вас. І вже, поїдемо!
Бабуся. Та боязко якось.
Хлопець. Ну, бабусю, бабусечку!
Бабуся. Ну добре вже, добре!
(Виходять. Вдалині видно паровоз, чути гудок. Входять хлопець у картузі, з чемоданчиком, бабуся з кошиком. При свистові бабуся присідає, затуляє очі, плаче.)
Бабуся. Не поїду!
Хлопець. Та чого ж не поїдете! Та нічого страшного нема, то він свистить, щоб на путі не стояли, щоб ні на кого не наїхати.
Бабуся. Та щоб ото я лізла на оте чорне та їхала! Та ніколи в світі! За що ж я там держатимусь? Біжи, хай батько вертається та забере мене додому!
Хлопець. Та де ж я наздожену тата, вже вони за цей час верст десять од’їхали.
Бабуся. Не полізу я на те чорне, що ото шипить і свистить!
Хлопець. Та ні, бабусю, не треба вам туди лізти, не там люди їздять, а у вагонах. От зараз подадуть вагони, сядемо й поїдемо.
Бабуся. Не сяду, бо впаду.
Хлопець. От побачите, сидітимете, як у хаті на лаві. Ну, ходімте, сідати вже пора.
Бабуся. Не полізу. (Плаче.) Пусти мене, хай уже я вмру вдома.
Хлопець. Та не сраміться, бабуся. Он на нас усі дивляться.
Бабуся. (Глянула докірливо, з плачем.) Зав’яжи ж мені хоч очі, щоб не бачила я, куди лізу.
(Виходять, бабуся примовляє, затулившись рукавом: «Ой лишенько! Спаси Царице небесна!»)
Хлопець. Тепер, коли я бачу, як жінка-машиніст упевнено й рішуче веде величезні залізничні состави, мені хочеться підійти до неї і спитати:
«— Тьотю, чи вам не страшно, як ото паровик так здорово закричить? А чи не зав’язуєте ви собі хусткою очі, як на свого паровика вилазите?
А моя бабуся зав’язували.
А десь у піднебессі, далеко-далеко, аж десь-десь, аж он там, поза хмарами, реве на яструбкові мотор. А в яструбкові сидить — може, білява, може, русява, може, чорнява — дівчинка й мертво-петляє, усміхаючись, і була вона грозою для розбишак, фашистських загарбників, ота білявенька, чи, може, чорнява, а то й русява дівчинка. І хочеться в неї спитати:
— Дівчинко! Чи не паморочиться в тебе голова, коли з отакенної вишини на землю поглянеш? У моєї бабусі паморочилася, як вони колись на другий ярус театру потрапили.
Та й думається мені:
— А може б, і моя покійна бабуся тепер «мертві петлі» робили, якби вони за нашого чудесного часу жили. Онуки чи правнуки, бачите ж, як роблять».
Очеретом качки гнала
Очеретом качки гнала
Спіткнулася та й упала.
За те мене мати била,
Щоб я хлопців не любила.
Якби ж мати та не била,
Я б Степаночка любила.
Тільки Грицька та Степана,
Бо личенько, як у пана.
Ой Степане, Степане,
В тебе личко рум’яне!
Очеретом качки гнала
Заплуталася та й упала,
За те мене мати била,
Щоб я хлопців не любила,
А я хлопців не любила,
Тільки Грицька та Кирила,
І Микиту і Данила,
А іншим лік загубила.
Опанаса і Уласа,
Бо танцюють у два баса.
За Трохима під кінець
Побив мене панотець.
Паралелепіпед
(Зустрілися два приятелі, Олег Трійченко та Ігор П’ятьорський, і почалася розмова.)
Ігор. Ну, як діла з іспитами? Ось-ось уже!
Олег. «На большой».
Ігор. Готовий?
Олег. Як з пушки! Ти знаєш — уже два тижні я ворожу, попадеться мені з геометрії перший білет, кручу палець круг пальця і щоразу пальцем у палець попадаю. Перший номер — і п’ять. А в тебе як?
Ігор. Працюю. Хоч у мене з геометрії п’ять, проте все повторюю, щоб як слід бути готовим.
Олег. Пхе! Повторюю. А я та мало не щодня в Пущі-Водиці. Ох, і красота!
Ігор. Та я знаю, що красота, та хай уже після іспитів.
Олег. Чудно! Іспити в нас «на п’ять» будуть.
(Іспит з геометрії. Олег Трійченко покрутив пальцем круг пальця, розвів широко руками, знову звів руки і вдарив палець об палець.)
Олег. Єсть! Складу!
(Упевнено підійшов до столу, хоробро взяв білет, глянув і зблід.)
Олег. Парателепіпед. Що воно таке?
Учителька. Ну, Трійченко, який у тебе білет?
Олег. Двадцять третій, Олена Василівно.
Учителька. Що там у двадцять третім?
Олег. Ралелопопопід.
Учителька. Як-як? Що ти сказав?
Олег. Паралелеопі-пі.
Учителька. Ну-ну?.
Олег. Пі. пі. пі. Пі. пі. пі.
(Учителька розгнівано похитала головою.)
Учителька. Не «пікай» ти краще, мов те курча! Іди собі, не страмись і не страми мене. Восени складатимеш, а літо попрацюй як слід. (Хтось збоку: «Пі… пі… пі… Агов, паралелепіпед!»)
Ігор. Привіт, Олегу! Уявляєш, я все літо у Пущі-Водиці в ставу купався та рибу вудив, а що ти робив улітку?
Олег. А я (зітхає) — геометрію вчив.
Відкриття охоти
(Зустрічаються два мисливці, вітаються, розповідають один одному, як справи на полюванні.)
1-й мисливець. Одного разу мій знаменитий гордон став на стойку в густій ліщині на вальдшнепа, та так став, що ніякими свистками, ніякими гудками його не можна було зрушити з тої стойки, довелося його залишити в лісі, бо настала вже ніч, а обставини змусили мене на другий день ранком виїхати з того міста. Повернувся, Петре Івановичу, аж через рік, згадав про пса, пішов у ліс, розшукав ті кущі. Дивлюся, стоїть кістяк мого гордона, і стоїть з піднятою правою лапою! От був собака! Мертва стойка! Такого собаки я не бачив! Даси, бувало, в зуби йому записку й гроші: «Джек! Миттю пляшку вина!». За півгодини вже летить з вином. Тільки не можна було більше грошей давать: решту обов’язково проп’є!
2-й мисливець. А я більше люблю полювати на звіра, а птиця це так тільки, за традицією! Я ж гончатник. І є в мене собака Флейта, як вона ганяє! По два місяці вовка ганяла. А спочатку боялась, перший раз як наткнулась на вовка, вискочила на просіку бліда-бліда, як стінка. Чотирнадцять вовків колись за нами з Флейтою гнались!
1-й мисливець. Ну, Петре Івановичу! Невже таки чотирнадцять?
2-й мисливець. Факт! Спитайте Флейту! І обидва сірі!
1-й мисливець. А ще хочу розповісти вам про короткозорого старенького бухгалтера — пристрасного мисливця, жертву фантастичних вигадок усієї компанії, з якою він завжди полював. Я скажу про зайця, який після бух-галтерового пострілу з страшним криком «н-н-няв» вискочив аж на вершечок телеграфного стовпа, а переляканий бухгалтер кинув рушницю і, приказуючи «да воскреснет Бог», біг три кілометри додому…
2-й мисливець. А то, бачте, я сам натягнув на кота заячу шкуру й посадив біля телеграфного стовпа, на дорозі, де мав іти той бідолаха-бухгалтер.
1-й мисливець. Та й це ще не все! Одного разу ми прикололи шпилькою до вбитого зайця папірця з написом: «За що ви мене вбили?» та того зайця й посадили під кущем і спрямували на нього короткозорого бухгалтера.— Він — бах! Заєць — беркиць! Підбігає, а там такий на записці заячий докір! Що сміху було!
2-й мисливець. А чули ви цю історію про старенького дідуся, як він колись, бувши молодим, не мав рушниці, а завжди додому з качками приходив. Отам на плесі завжди качки є! Він на острівець перепливе та в очереті й заховається. Знає-бо, що обов’язково хтось із мисливців туди прийде сидячих бити. Баче — підкрадається, підкрадається мисливець. Бах! А він в очереті як закричить «Рятуйте!». Ну, мисливець зразу драла, бо, думає, убив когось чи поранив! А дід тоді роздягається, качечки позбирає — і додому.
1-й мисливець. Фіть-фіть-фіть!
2 й мисливець. Бах! Бах! Бах!
Разом. Полювання відкрито!
Ведмідь
(Відпочивають на узліссі два приятелі-мисливця, один запитує другого про успіхи на полюванні.)
1-й мисливець. Нещодавно мій знайомий розповів мені — дуже інтересний спосіб вполювати ведмедя. На мою думу, вартий всілякої уваги, тим паче, що він зовсім безпечний, і мисливець тут своїм життям не ризикує.
2-й мисливець. Це як?
1-й мисливець. А ось так. Виявляється, що дорослі ведмеді — дуже пристрасні математики. Давай знайдемо місце, де ведмідь полює чи просто годується, бери аркуш і пиши великими літерами таку формулу: 2 х 2 = 5 (бере аркуш і пензль, пише).
2-й мисливець. Що потім?
1-й мисливець. Прибиваєте цю формулу до ясенька чи дуба, де ведмідь подорожує. Прибивати треба не дуже високо та й не дуже низенько, щоб ведмідь ту математичну формулу побачив (прибивають аркуш).
2-й мисливець. Зараз я побіжу додому, запряжу коня в гарбу й приїду до цього математичного місця.
(Мисливці ховаються й спостерігають. Ось повільно йде ведмідь. Йде й бачить аркуш із формулою. Він то ступне назад, вдивляючись у числа, то підходить ближче, протирає лапою очі, то знову дивиться. Хапається лапами за голову й починає нею крутити, крутить, крутить, а потім падає і вже не підводиться. Із засідки виходять мисливці, хапають за лапи ведмедя і кладуть його на віз.)
1-й мисливець. Отаке воно, полювання на ведмедя!
2-й мисливець. Спробуйте, товариші охотники!
Сторінка сьома, мисливсько-природнича
У розмові зі своїм другом, відомим актором «Березоля» Й. Гірняком, влітку 1934 року в Чіб’ю, концтаборі «Ухтпечлаг» Остап Вишня скаже: «Як дасть Бог вижити каторгу — то нехай мені рука всохне, як візьму перо в руки. Тільки — Сибір, глушина! Сільця розставляю і рибу ловлю».
Але він лише частково дотримав своєї обіцянки: полюбляв природу, полювання, однак не втримався й від письменства. Так виник чудовий цикл «Мисливських усмішок», у яких він із неперевершеним гумором розповідав про реальні та вигадані мисливські пригоди, і з не-перевершеною теплотою та захватом — про красу рідної природи.
V. Домашнє завдання
Знати біографію письменника, прочитати гуморески «Моя автобіографія», «Як варити і їсти суп із дикої качки», «Сом».
Остап Вишня. Трагічна творча доля українського гумориста, велика популярність і значення його усмішок у 1920-ті роки, українська література
Повернутися на сторінку Українська література