Євген Плужник. Поезії. «Для вас, історики майбутні...», «Вчись у природи творчого спокою...», українська література

Євген Плужник. Поезії. «Для вас, історики майбутні…», «Вчись у природи творчого спокою…», українська література

Хід уроку Євген Плужник. Поезії. «Для вас, історики майбутні…», «Вчись у природи творчого спокою…», українська література

2. Ознайомлення з темою та навчальними цілями заняття

Євген Плужник.
«Для вас, історики майбутні…»
«Вчись у природи творчого спокою…»
«Ніч… а човен — як срібний птах!..»
«Річний пісок…»

Один із провідних поетів «розстріляного відродження». «Громадянський інтим», сповідальність, ліризм, філософічність лірики. Урівноваженість душевного стану ліричного героя, мотив туги за минущістю краси, гармонією світу і людини. Мить і вічність у чуттєвому, образному вираженні.

3. Мотивація навчання: наводяться дані, спрямовані на формування позитивної мотивації, пізнавального інтересу до теми, що вивчається.

4. Актуалізація опорних знань:

Поглиблення поняття про ліричного героя.

Ліричний герой — суб’єкт висловлювання в ліричному творі, свого роду персонаж лірики. «Ліричний герой» — це образ, що виникає в уяві читача під враженням висловлених у творі почуттів, переживань, роздумів. Ліричний герой не обов’язково тотожний з автором. Через нього автор або передає власні почуття, або ж просто відображає переживання певної якості. Ліричний герой — поняття суб’єктивне.

Поняття ліричного героя, не тотожного з автором тексту, виникло в працях Юрія Тинянова й отримало розвиток у таких дослідників, як Лідія Гінзбург, Григорій Гуківський , Дмитро Максимов. Деякі дослідники розрізняють поняття ліричний герой та поняття ліричне «Я» поета.

Ліричний герой — це, за Лідією Ґінзбурґ, «не тільки суб’єкт, а й об’єкт твору», тобто зображуване і те, що зображають збігаються, ліричний вірш замикається на самому собі. У такому випадку природним чином відбувається зосередженість ліричного героя перш за все на своїх почуттях, переживаннях, що і є, суттю самої категорії ліричного. Про ліричного героя говорять лише тоді, коли розглядається весь корпус творів конкретного автора.

5. Формування професійних вмінь і навичок – укладання хронологічної таблиці.

ПЛУЖНИК ЄВГЕН
(26 декабря 1898 — 02 февраля — 1936)

Псевдонім — Кантемирянин.

26 грудня 1898 р.
Плужник Євген Павлович народився у слободі: Кантемирівці Воронезької губернії в родині дрібного купця

у 1918—1920 pp.
Закінчивши гімназію в м. Боброві,. жив на Полтавщині, працював учителем, вів театральний гурток, був актором.

У 1920-1921 р.
Плужник переїхав до Києва, де навчався в Київському ветеринарно-зоотехнічному інституті

У 1921 р.
він вступив до Київського музично-драматичного інституту ім. Лисенка, але вищої освіти не здобув.

У 1923 р.
під псевдонімом Кантемирянин Плужник опублікував перші вірші в газеті «Більшовик» і журналі «Глобус».

У 1926 р.
вийшла його збірка «Дні». Поет став членом літературного угруповання «Ланка». У цей час загострилась його хвороба на туберкульоз, але Є. Плужник продовжував працювати: разом з Валерьяном Підмогильним видав словник «Фразеологія ділової мови», редагував твори інших письменників, перекладав російську класику. У цей час Є. Плужник написав п’єсу «Болото», текст якої не зберігся.

У 1927 р.
з’явилась збірка його поезій «Рання осінь», наступного року був надрукований його перший і єдиний прозовий твір — побутово-психологічний роман «Недуга» (про любов комуніста, керівника підприємства Івана Орловця до жінки з ворожого йому буржуазного світу. Заводської).

У 1929 р.
письменник опублікував п’єси «Професор Сухо-раб» і «У дворі на передмісті».

У наступні три роки він написав віршовану драму «Змова в Києві» (мала робочі назви «Інженери», «Фашисти», «Шкідники», «Брати»), яка завдяки Леоніду Черевагенку побачила світ аж у 1992 р. Закінчив у цей час роботу над третьою збіркою поезій — «Рівновага», яка тоді так і не вийшла.

5 грудня 1934 р.
Є. Плужник був заарештований і звинувачений у терорі в справі вбивства Кірова.

Відразу після розстрілу двадцяти восьми «ворогів народу», серед яких були друзі Є.Плужника по «Ланці» і «Марсу», митець потрапляє в «чергу» призначених до розстрілу. Ордер на арешт і трус у його квартирі був виписаний 4 грудня 1934 року. Але ще 2 грудня уповноважена секретно-політичного відділу НКВС УРСР Гольдман скомпонувала постанову, в якій Плужник звинувачувався в тому, що він «є членом контрреволюційної організації, був зв’язаний з націоналістичною групою письменників, вів контрреволюційну роботу. Знав про практичну діяльність організації по підготовці терактів». На підставі цього зроблено висновок: «перебування його на волі є соціально небезпечним», а тому Євген Плужник підлягає «утриманню в спецкорпусі Київського обласного управління НКВС».

Арешт Плужник зустрів спокійно. Після безпідставних ув’язнень його колег-літераторів, його власний арешт не став несподіванкою для нього. 25 березня 1935 року Євгену Павловичу Плужнику оголосили вирок: смертна кара, яку пізніше було замінено десятьма роками заслання. Проте десять років заслання на Північ з суворими умовами полярного клімату та напівголодне життя в’язничних казарм для людини, хворої на легені, — означали вірну смерть. Заміна розстрілу на заслання не давала поетові жодних шансів на порятунок. Та все ж, того дня, коли йому повідомили про зміну вироку, він зрадів. У листі, написаному до дружини під першим враженням одержаної звістки, Євген Плужник писав:

«Галча моє!
Це не дрібничка, що пишу я тобі чорнилом, але разом з тим — це величезну має вагу: я хочу, щоб надовго, на все своє й моє життя, зберегла цей лист — найрадісніший, вір мені, з усіх листів, що я коли-небудь писав тобі. Галю, ти ж знаєш, як рідко я радів і як багато треба для того, і от тепер, коли я пишу тобі, що сповнює мені груди почуття радості — так це значить, що сталося в моїм житті те, чому й ти разом зо мною — я знаю — радітимеш. У мене мало зараз потрібних слів — мені б тільки хотілося пригорнути тебе так міцно, щоб відчула ти всім єством твоїм, що пригортає тебе чоловік, у якого буяє життєва сила і в м’язах, і в серці, і в думках. Я пишу тобі, а надворі, за вікном, сонце — і мені, їй-богу, так важко стримати себе, щоб не скрикнути: яке хороше життя, яке прекрасне майбутнє в людини, що на це майбутнє має право! Я цілую тебе, рідна моя, і прошу: запам’ятай дату цього листа, як дату найкращого з моїх днів.
28.03.35

Твій Євген».

28 березня 1935 р.
він був засуджений, але розстріл майже відразу було замінено десятирічним ув’язненням у спецтаборах.

До Соловецьких казематів разом із побратимами по засланню в арештантських вагонах поет вже їхати не міг. Його, тяжко хворого, везли окремо. На Соловках він переважно лежав у тюремній лікарні, зрідка писав листи в Україну. Останній його лист датований 26 січня 1936 року. Цей лист Євген Плужник уже продиктував, а дружині лише приписав власною рукою: «Присягаюся тобі, я все одно виживу!» На жаль, це було вже нереальним.

2 лютого 1936 р.
Є. Плужник помер від сухот у тюремній лікарні на Соловках.

У 1948 р.
за кордоном окремим виданням вийшла збірка «Рівновага».

4 серпня 1956 року
постановою Військової колегії Верховного Суду СРСР вирок Євгену Павловичу Плужнику скасовано й справу припинено «за відсутністю складу злочину».

У 1979 р.
у Мюнхені було перевидано всі збірки разом.

6. Закріплення знань.

Перша збірка поезій Є. Плужника, про яку схвально відгукнувся М.Рильський, свідчила про появу в українській літературі одного з найвизначніших поетів XX ст. Його лірика вирізняється навіть серед найдобірніших зразків української поезії 20—30-хрр. Це лірика напруженої, схвильованої, але абсолютно не патетичної образної думки, лірика стислого, психологічно насиченого висловлювання, що вкладається здебільшого в кілька строф.

Перша збірка поезій «Дні» була відгуком на події 1917—1920 pp., але Плужник на перше місце поставив не класові чи політичні проблеми, а ідею абсолютної цінності людського життя, несхитний протест проти жорстокості й безглуздого розливу людської крові.

До збірки «Дні» Є. Плужник включив два досить цікаві твори: лірико-драматичну, психологічну поему «Галілей» і поему-роздум «Канів». Поема «Галілей» привертає увагу ще й тим, що не має зовнішнього сюжету, а дію твору перенесено в душу ліричного героя, який розмірковує над одвічними проблемами людського буття.

Епіграфом до твору автор взяв рядки М. Некрасова: «От ликующих, праздно болтающих, Обагряющих руки в крови, Уведи меня в стан погибающих За великое дело любви», які підказують, що ліричний герой не належить до «сильних світу цього», які вирішують долю інших. Про себе герой каже, що він «дуже тихенький», «злиденний», що він з тих, «хто обідає раз на три дні». Проте саме він (ліричний герой)являє собою образ справжнього патріота, людини, не байдужої до своїх співвітчизників, до минулого і майбутнього своєї землі. Навіть тоді, коли герой критикує обивателів за їх піклування тільки про своє тіло («Жруть, торгують собою, плюють») і абсолютну байдужість до душі («Ну кому це потрібно сьогодні? Дурень той, хто ще й досі поет! Вчора — модні частушки народні, А сьогодні — уривки з старих оперет!»), ми розуміємо, що насправді героєві просто боляче від усіх тих негараздів, які не дають можливості щасливо жити його народові.

У цілому поема має досить оптимістичне звучання: поет вірить, що будуть вигнані геть «похмурі» — гнобителі, володарі, егоїсти; будуть увінчані славою герої, «хто, вірні меті, йшли безупинно до неї»; помилувані, але не виправдані, обивателі, які «не відали, що творили»; і нарешті, відбудеться справедливий присуд таким, як ліричний герой поеми («не герої, не жертви… ми так собі»…): не виправдуючи, мабуть, їхню надмірну «тихенькість» і «маленькість», їм все ж з глибоким співчуттям скажуть: відпочиньте.У фіналі твору, нарешті, з’являється і образ Галілея:

А вгорі, в далині, наді мною — Неприступний для зору людей, Оповитий віків тишиною — Ґ а л і л е й. Гей! Герої ! Каліки!

Службовці!
Торговці!
Поетики!
А живіть собі, як вам бажається!
Через те, що —
ви чуєте? —
все-таки
обертається!
(Галілей)

Щоб зрозуміти ці рядки, слід згадати відомий вислів, що історія обертається по колу (а тому, щоб не наробити помилок у майбутньому, слід добре вивчити і знати минуле), а оскільки історія «обертається», то незабаром і в Україну прийде той щасливий час, який замінить криваву добу революцій.

«Канів» — поема медитативна і філософська, і розмова в ній іде про минуле, сучасне й майбутнє українських сіл та міст. Є. Плужник був добре обізнаний з проблемами України початку XX ст.., зокрема з проблемою поступового знищення українських сіл у зв’язку з масовим виїздом селян до найближчих міст у пошуках ліпшої долі. Краще це для країни чи гірше прагнули з’ясувати прихильники різних точок зору — «селюки» та «урбаністи» шляхом постійних суперечок, які вже тоді велися в українській радянській літературі. Є.Плужник посів досить розважливу позицію: «Бо виріс я на межах двох світів — півмерлих сіл і міста молодого, і не зречусь ні там, ні тут нічого…» (Канів). Поет усвідомлює неминучість урбанізації (історичного процесу швидкого зростання старих і появи нових міст та підвищення їхньої ролі в економічному й культурному житті суспільства), бо це майбутнє життя країни, але в той же час він намагається застерегти від повного занепаду села, адже це може призвести до втрати тих цінностей, які набула країна протягом історії: творчість, знання, розум, «велика єдність праці і культури», пам’ять і любов до того «порогу батьківської хати», від якого «і досі серця не віддер» сам поет Є. Плужник.

Поезія збірок «Рання осінь» (1927) та «Рівновага» (1933) — лірична, а точніше,— переважно інтимно-особистісна, глибоко психологічна за характером. Є. Плужник — великий майстер передавати особливості різних станів душі людини. Настрій збірок «Рання осінь» та «Рівновага» суттєво відрізняється від збірки «Дні»: здебільшого це медитативні, елегійні твори: наприклад, «Дивлюсь на все спокійними очима, давно спокійним бути я хотів…», «Вчись у природи творчого спокою…». У цих збірках багато творів пейзажної лірики, яка неодмінно, хоча б на рівні підтексту, співвідноситься з долею людини, наприклад.

Так гірко відати, що юність відцвіла! Та нарікань і розпачу немає, — Така відміна, зрештою, мала: Колишні мрії досвід заступає. Так дерева, відцвівши навесні, Тільки на те годують соком віти, Щоб в дні серпневі, теплі та ясні, Упав на землю овоч соковитий.

(Все більше спогадів і менше сподівань, із збірки «Рання осінь»).

Або вдається до відомого в літературі образу човна — симво¬лу людської долі, ідо несеться по хвилях життя, передає глибоке зачарування красою світу:

Ніч… а човен — як срібний птах!
(Що слова, коли серце повне!)
…Не спіши, не лети по сяйних світах,
Мій малий ненадійний човне!
І над нами, й під нами горять світи…
І внизу, і вгорі глибини…
О, який же прекрасний ти,
Світе єдиний1.
(Ніч… а човен — як срібний птах!.., зі збірки «Рівновага»).

Отже, за досить коротке творче життя Євген Плужник встиг сказати дуже багато, а це і є ознака талановитості майстра. Певним підсумком його поетичної творчості можна вважати рядки зовсім коротенької поезії на останній сторінці збірки «Рівновага»:

Суди мене судом твоїм суворим, Сучаснику! — Нащадки безсторонні Простять мені і помилки, й вагання, І пізній сум, і радість передчасну, — їм промовлятиме моя спокійна щирість.

(Суди мене судом твоїм суворим)
Для вас, історики майбутні…»
Для вас, історики майбутні,
Наш біль — рядки холодних слів!
О, золоті делекі будні
Серед родючих вільних нив!
Забудь про вистраждані свята,
Що в них росила землю кров!
Мовчи, мовчи, душе підтята, —

— Агов!
Якийсь дідок нудний напише, —
Війна і робітничий рух…
О, тихше!
— Біль не вщух!
ДНІ. Київ, 1926, с. 10.

Ахали, сюсюкали – Європа!
Тато – не звертались, а рара!
Доки навіть хутір не второпав:
– Слів в крові намочених лупа!

Вийшли гречкосії на узгір’я,
Усмішкою очі зайнялись, –
Сходу ще не оране безмір’я,
Заходові в серце подивись!

Виродки, зодягнені по моді…
Визиски… аборти… кокаїн…
Поруч – гнів натомлених заводів,
Болі поневолених країн!

…Опери?.. Розбещені малюнки?..
«Золота, кокоток і вина!»
…Раз за день набиті хлібом шлунки…
…раз в житті розігнута спина!

…Стерлінги… і франки… і корони…
…рани у серцях робітників!..
…трупами уквітчані закони!..
…зброєю зґвалтовані віки…

…Вславили і поступ, і культуру
Воєм ненажерливих гармат!
Трупами розстріляних край муру!
Сотнями в крові омитих дат!

…Бавиться гуманністю по змозі
Сили і кишені адюльтер!

………………….Заходе! чого ж
Ти й досі
Крові на кишенях не обтер?

Ахали – максліндери і поступ!
Мріяли Прилуки про Париж!
– Доки все у формулочку просту –
Шлунок, гаманець і ніж!

Стали гречкосії – і докором
Очі невблаганні зайнялись:
– Заходе, ану, коли не сором,
Сходові в обличчя подивись!
1923 — 1925

ШЕВЧЕНКО
Коли надійдуть втома і зневір’я,
В його портрет вдивляюся тоді, –
І знову в серці відчуваю мир я
І тихий голос радісних надій.

Такий спокійний дивиться він з рами.
О, це за всіх замислене чоло,
Що, наче символ, стало над часами –
Того, що в нас нове перемогло!

І крізь обличчя, кождій хаті рідне,
Немов виразно бачу я в імлі:
Вже близько час – за нього ж день розквітне –
І на його оновленій землі!

Тоді я знов часам назустріч – згоден,
Бо чую я часів жаданих крок!
– Щасливий нарід, що його відродин
Був на землі воістину пророк!
1923 — 1925

* * *напам’ять)
Мудрості не вивчитись чужої, —
Треба помилятися самим.
…Скільки слів лишилося від Трої,
Що забрав собі на оди Рим?

А проте вчитайся в кожну кому,—
Всякий промовлятиме рядок:
Краще помилятися самому,
Ніж чужих навчитись помилок!
1927

* * *
Дивлюсь на все спокійними очима
(Давно спокійний бути я хотів) –
І вже не тішить вишукана рима,
А біль її шукати – й поготів!

Коли дійшов за ранній біль розплати –
Збагнув усю непереможність днів, –
Чи потребуєш час твій марнувати
На лад закінчень, суфіксів і пнів?

Ні, на вуста усмішкою гіркою
Ляга мовчання мудрого печать…
Дар нелегкий ваш, досвіде й спокою,
Дар розуміти, знати і мовчать!
1927

9. Підсумок заняття: творча робота-відгук про Є. Плужника.

Євген Плужник: власний погляд на навколишнiй свiт

Бачив життя до останнього
дна сотнями ран!
Євген Плужник

Серед тих, кому судилося «Розстрiляне Безсмертя» постає талановитий поет Євген Плужник. Доля подарувала йому всього 38 лiт (1898-1936). Тяжко хворий на сухоти, вiн був заарештований i зiсланий до концтабору на Соловки, там i помер.

Скiльки їх, молодих, талановитих, люблячих свiт i життя, розтоптав чобiт сталiнських iнквiзицiй?! Особливих провин не шукали, варто було лише потрапити у сiтi людоловiв. З особливою ретельнiстю полювали на опозицiйний талановитий свiт мистецтва, на духовну елiту з її життєтворчим духом.

Євген Плужник — людина iз вершин незвичайного таланту, тихої вдачi, стриманий, навiть обережний. Тримався незалежно, i цього було досить…

Вiн не був «ворогом народу», ворогом радянського ладу. Плужник намагався його зрозумiти, осмислити, «…бачив життя… сотнями ран!..» Його твори стали вираженням правди i совiстi. Хто ще мiг так щиро ввiрити себе сучасникам?

Суди мене судом твоїм суворим,
Сучаснику! — Нащадки безстороннi
Простять менi i помилки, й вагання…
Поет переконаний, що зрозумiють його:
I пiзнiй сум, i радiсть передчасну, —
Їм промовлятиме моя спокiйна щирiсть.

Отже, саме «спокiйна щирiсть» була основою його свiтобачення та свiтосприйняття, яку не могли пробачити йому, коли у 20-тi роки почалися в Українi судово-полiтичнi процеси.

Читаєш чистi i проникливi рядки поета i розумiєш, що свiт його душi мiститься у душi багатостраждального українського народу:

Ой, упали ж та впали кривавi роси
На тихенькi-тихi поля…
Мiй народе! Темний i босий!
Хай святиться твоє iм’я!

Вражає глибина думок i почуттiв Є. Плужника. Життєву науку вiн пiзнає у природi:

Вчись у природи творчого спокою
В днi вересневi. Мудро на землi…
…Вiр i наслiдуй.

Вiчнiсть природи, Всесвiту навiває фiлософськi роздуми про вiчнiсть i незнищеннiсть краси:

…Я дивлюсь i бачу: все навiки
На цiй осiннiй лагiднiй землi…

Життєву даль йому вiдкривали «…пелюстки вуст дитячих», чиста душа, перша зустрiч i любов. У найскрутнiшi хвилини втоми i зневiр’я звертався до Т. Г. Шевченка, у нього поет черпав сили:

I знову в серцi вiдчуваю мир я
I тихий голос радiсних надiй.

Отже, прагнення миру i радiснi надiї були йому так необхiднi! Поезiя Є. Плужника, як i його життя, адресована суспiльству. Задля майбутнього суспiльства вiн здатний на самопожертву:

Благословен єси, часе мiй!
О, жорстокий! I весь в кровi!
— Це нiчого, що я, мов гнiй, —
Пiд посiви твої новi!

Ця жертовнiсть життєстверджуюча: «Бо ось вiрю i зросту колись». Вийшовши з народних витокiв, страждаючи за народ, останнiм шматком хлiба дiлячись iз сусiдськими дiтьми у голодному 1933, Є. Плужник увiйшов у безсмертя, вiрячи у торжество добра:

Зiйде колись велетенський посiв
Тишею вiрних днiв!