Остап Вишня (П. Губенко). Трагічна творча доля українського гумориста. «Моя автобіографія», «Зенітка», українська література

Хід уроку Остап Вишня (П. Губенко). Трагічна творча доля українського гумориста. «Моя автобіографія», «Зенітка», українська література

2. Актуалізація опорних знань з раніше вивченого матеріалу

Остап Вишня ввів в українську літературу й утвердив у ній новий різновид гумористичного оповідання, що його сам же й назвав УСМІШКОЮ.

Лаконізм,
влучність,
дотепність,
іронічність,
обов’язкова присутність автора (в ліричних відступах, окремих репліках оповідача) створюють загальну викривальну тональність такого твору.

В Остапа Вишні є цілі тематичні цикли усмішок: сільські, кримські, закордонні, реконструктивні, київські, мисливські тощо. Найперше привертає увагу художній типаж в усмішках — багатий, своєрідний і різноманітний, як різноманітні й уособлені ним вади, недоліки. Можна сказати, і персонажі, зображені в творах, і проблеми, осмислені автором,— це сама дійсність, це саме життя села в неповторній вишнівській художньо-гумористичній інтерпретації.

Теорія літератури

Гумореска — невеликий художній твір, у якому події та люди зображені в жартівливому тоні.

Усмішка — різновид фейлетону й гуморески, уведений в українську літературу Остапом Вишнею. Своєрідність жанру усмішки полягає в поєднанні побутових замальовок і жанрових сценок із частими авторськими відступами, їй властиві дотепність і лаконізм.

Фейлетон — невеликий художньо-публіцистичний твір у періодичному виданні, у якому злободенні події зображені сатирично або гумористично.

3. Викладання нового матеріалу.

3.1.Тема заняття:

Остап ВИШНЯ. Огляд життя і творчості. Тематика і проблематика, жанрова різноманітність творів періоду до заслання. «Моя автобіографія». «Зенітка».

3.2. Мотивація вивчення теми:

Вказується значущість теми; наводяться дані, спрямовані на формування позитивної мотивації, пізнавального інтересу до теми, що вивчається.

3.3. План вивчення нового матеріалу:

Остап ВИШНЯ Огляд життя і творчості.
Тематика і проблематика, жанрова різноманітність творів періоду до заслання.
Популярність Остапа Вишні, масові тиражі його творів.
Арешт і заслання.
Повернення до літературної діяльності в роки Другої світової війни.
«Моя автобіографія»
Гумореска «Зенітка». Висміювання вад українського характеру та менталітету. Комедійність ситуацій, народний гумор, дотепність вислову, глибина думки.

4. Виклад нового матеріалу.

Остап Вишня
(13 листопада 1889 — 28 вересня 1956)

1 листопада (старого стилю) 1889 року
«У мене не було жодного сумніву в тому, що я народився, хоч і під час мого появлення на світ білий і потім — років, мабуть, із десять підряд—мати казали, що мене витягли з колодязя, коли напували корову Оришку.

Трапилася ця подія, в містечку Груні Зіньківського повіту на Полтавщині.

Власне, подія ця трапилася не в самім містечку, а в хуторі Чечві біля Груні, в маєтку поміщиків фон Рот, де мій батько працював у панів»—із таким тонким гумором писав у «Моїй автобіографії» 1927 р. Остап Вишня (справжнє ім’я —Павло Михайлович Губенко).

Його життя було незвичайним, наповненим найрізноманітнішими подіями, сумними і радісними, але він завжди сприймав їх із гумором. Певно, такий удався. До речі, найстарший брат Остапа Вишні—теж письменник, гуморист, відомий як Василь Чечвянський. А найменший — Костик, мав лише один рік, коли помер їхній батько, тож його «виводили в люди» старші брати і сестри, та чи не найбільшу роль у цьому відіграв Павло. Мама їхня на той час також померла. Остап Вишня протягом усього свого життя допомагав людям. Вій їх дуже любив. І вони його любили і поважали надзвичайно. Максим Рильський, найближчий друг, так казав про це: «Він світив, як сонце, до нього люди тяглись, як до сонця. Він умів і гриміти, як грім, і того голосу боялись усі плазуни й негідники».

…Родина Губенків не була заможною. Батько працював прикажчиком у поміщицькому маєтку. «Злидні злиденні»,— пригадуватиме згодом письменник. І все ж батько мріяв дати освіту всім дітям. У шестилітньому віці Павлушу віддали до місцевої початкової школи. Він дуже рано навчився читати. Як згадує сестра, часто читав на піддашках, у самотині, і довго опісля ходив задуманий. Брав книжки з собою, коли бігав із хлопцями до лісу, на річку, в поле. А як умів розповідати їм прочитане! Або ще краще—казки, що їх придумував сам.

Після закінчення двокласної школи в місті Зінькові дуже просився вивчитися «на вчителя», та грошей не було, і його відвезли в Київську військово-фельдшерську школу, де вже навчався Василь. Брати, як діти колишнього солдата, утри-муваліїси там на державний кошт, лише треба було по закінченні відпрацювати у військовому госпіталі.

Вчився Павло з охотою і добре. Писав додому якісь надзвичайні листи—вся родина сміялася, читаючи їх. На канікули часом приїздив із другом-сиротою. Грав у сільському драматичному гуртку комічні ролі. Глядачі радо йшли на вистави, бо там був Павло Губенко.

до 1917
Після закінчення навчання аж працював фельдшером у Київській залізничній лікарні. Там його полюбили всі: і персонал, і хворі, які чекали його чергувань, наче свята. Умів поговорити з людьми, підбадьорити, розвеселити смішними історіями, що їх тут же придумував. Але, певно, не судилося Павлові Губенкові бути лікарем, хоча, поза сумнівом, і в цій галузі мав би успіх, бо від природи був талановитою людиною.

Доля спрямувала його іншим шляхом. Екстерном склав іспити за гімназію і 1917 р. вступив до Київського університету на історико-філологічний факультет, якого закінчити так і не довелося. Були то роки розрухи, революції, громадянської війни, голоду. Про своє студентство перегодом розповість так: «Як ударила революція—завертівся. Будував Україну. Бігав з Центральної Ради в Університет, а з Університету в Центральну Раду. Тоді до святої Софії, з святої Софії до «Просвіти», з «Просвіти» на мітинг, з мітинга на збори, з зборів у Центральну Раду, з Центральної Ради на з’їзд, із з’їзду на конференцію, з конференції в Центральну Раду. До того було ніколи, що просто страх… Хотілося, щоб і в війську бути, і в парламенті бути, і в Університеті бути, і по всіх комітетах бути, і на національний фонд збирати, і пісень співати. Та куди вам? Де співають — там і я! Де говорять, — там і я! Де засідають,—там і я. Державний муж—одне слово». Хіба тоді було до навчання?

2 листопада 1919 р.
Ця непосидюча вдача привела майбутнього письменника до Кам’янця-Подільського, де в газеті «Народна воля» за підписом П. Грунський опубліковано його перший сатиричний твір «Демократичні реформи Денікіна (Фейлетон. Матеріалом для конституції бути не може)». Автор став працювати в редакції есерівської газети «Трудова громада». Водночас писав і друкував дописи, фейлетони, гуморески, часто виступав перед селянами.

1920
За ту його активну діяльність у добу УНР (Української Народної Республіки) був заарештований органами ЧК і, як «особливо важливий контрреволюціонер», на щастя, не розстріляний, а відправлений на додаткове розслідування до Харкова. Там його знайшов і порятував відомий політичний і партійний діяч, письменник Василь Еллан-Блакитний.

у квітні 1921
Звільнення сталось Навіть більше, Остапові Вишні було запропоновано посаду перекладача газети «Вісті ВУЦВК». Відтоді й починається довгий шлях Остапа Вишні в літературі. Праця в газеті стала для нього доброю життєвою школою. Співпрацював і в «Селянській правді», яку очолював Сергій Пилипенко, майбутній лідер письменницької організації «Плуг». Редагував «Червоний перець».

22 липня 1921
в «Селянській правді» з’являється усмішка «Чудака, їй-богу!», вперше підписана псевдонімом Остап Вишня. В різноманітних газетах і журналах охоче друкують його гуморески, усмішки, фейлетони. Першою збіркою стала книжка «Марк Твен—Остап Вишня. Сільськогосподарська пропаганда» 11923). У ній вміщено оповідання Марка Твена «Як я був редактором сільськогосподарського часопису» і три —Остапа Вишні. Одна за одною з’являються наступні книжки.

26 грудня 1933
Не дивно, що під репресійний прес Остап Вишня, широковідомий сатирик і гуморист, член Пролітфронту, друг Хвильового і Куліша, потрапив одним із перших. Його арештували, звинувативши в контрреволюційній діяльності й тероризмі, зокрема в замаху на товариша Постишева під час жовтневої демонстрації. Абсурдність очевидна.

до 4 квітня 1934
Під слідством перебував, зазнав численних тортур і допитів, нарешті не витримав і «зізнався» в усьому, чого домагалися від нього слідчі. Його засудили до розстрілу, одначе вирок замінили десятирічним ув’язненням у північних таборах, яке відбував у Чиб’ю Ухта-Печорського табору (нині це місто Ухта Республіки Комі).

Великою підтримкою в засланні була для нього дружина Варвара Олексіївна. До арешту вона була актрисою. Разом із сином Остапа Вишні від першої дружини В’ячеком і власною донькою Марією її вислали з України, Цієї родини «ворога народу» цуралися друзі, її обминали знайомі. Поселилися вони в Архангельську, звідки п посилали письменникові посилки з одягом і харчами. Якось Варварі Олексіївні навіть поталанило провідати чоловіка. Велике значення мали її теплі, щирі листи.

1935
приніс нові несподіванки. Після смерті Кірова репресії посилилися. За спеціальним розпорядженням Остапа Вишню посилають на загальні роботи до Кожви. за 300 км від Чиб’ю. До місця призначення мав добиратися сам. То була рірна загибель. Порятували друзі, серед яких і відомий актор, тоді теж в’язень Й. Гірняк. Вони добре спорядили його в небезпечну подорож до концтабору на тяжкі роботи…

в грудні 1943
Із заслання повернувся Остап Вишня до родини добирався через Москву. Спочатку прийшов до Максима Рильського в готель. «Треба їхати в Київ і починати працювати в літературі, а отут (він торкнув скроні) —жодної думки… Мабуть, я вже не зможу писати…», — так казав тоді Остап Вишня дружині. Але поступово родинне тепло, увага друзів робили свою справу. Письменник повертався до життя і творчості. Звісна, багато чого навіки залишилося в минулому. З таборів повернувся морально зломлений, тепер мусив виконувати роль слухняного служителя партійної ідеології. «У Вишні був великий сміх, та його витравили»,—скаже про нього в щоденнику Григір Тютюнник.

26 лютого 1944
Першим друкованим твором у післятаборовім житті митця була його усмішка «Зенітка», опублікована 26 лютого 1944 р. у газеті «Радянська Україна». Потім вона з’явиться в багатьох фронтових газетах, часто звучатиме по радіо.

У 1955
був реабілітований судовими органами.

28 вересня 1956
смерть, що постійно чатувала на нього на півночі, наздогнала.

ТВОРЧІСТЬ ОСТАПА ВИШНІ

Остап Вишня —письменник, який у 20-х рр. заохотив мільйонні маси до читання української літератури. Він був «королем українського тиражу». За життя побачило світ понад 100 збірок його творів, деякі з них неодноразово перевидавалися.

Письменник Б. Гжицький згадує: «Слава Остапа Вишні росли з кожним днем. Люди сміялись, тількп-но побачивши його підпис під фейлетоном чи гуморескою, наперед смакуючи її зміст. Величезним успіхом користувались його «Усмішки сільські», «Мисливські», «Закордонні» та інші. У ті часи (двадцяті роки) Павло Михайлович писав дуже багато. Щодня було щось нове. Його фейлетони і гуморески робили тиражі газетам, у яких друкувались. Він скоро завоював село, його ім’я стало чи не най популярнішим після Т. Шевченка. Адже півмільйонний тираж книжки в ті далекі тепер часи, кінець 20-х років, щось-таки значив».

У 1924 р. вийшло 9 збірок Остапа Вишні, 1927 —15, 1929—28. Серед них найпопулярніші «Вишневі усмішки сільські», «Вишневі усмішки кримські» (1925), «Українізуємось»(1926), «Вишневі усмішки театральні», «Моя автобіографія» (1927), «Вибрані твори»[1929), «Усмішки. Т. 1» (1929), «Вишневі усмішки закордонні» (1930), «Усмішки» в 4 т. (1928, 1930).

Це був по-справжньому народний митець. У табірному щоденнику він колись занотував: «Скажіть усім, що я не ворог народу». То був крик його душі, зраненої тяжкими обвинуваченнями в репресійні роки.

Не міг Остап Вишня спрямувати своє перо сатирика проти всього, що заважало його рідному народові стати вільним, не міг сказати болючої правди вголос. Робив те., що дозволяли обставини. Із його творів постала вся Україна 20—30-х рр., яка мовби дивилася в дзеркало і всміхалася, пізнаючи себе.

Тематика творів Остапа Вишні завжди була пов’язана із злободенними проблемами свого народу.

Насамперед бачимо у цих творах українське село, затуркане, неписьменне, яке ніяк не може виборсатися із своїх віковічних злиднів. Зустрічаємо різні типи селян-хліборобів, старих, чоловіків, жінок у несподіваних життєвих ситуаціях, їхня мова колоритна, жвава, побут передано з допомогою яскравих, найприкметніших деталей. Письменник застосовує часто вживані народні вислови, прислів’я, приказки. Показує, як люди тягнуться до нового життя, до світла, прагнуть стати кращими. Вони мовби придивляються до вад один одного і хочуть їх позбутися. До того ж це не було придумане в кабінетній тиші, а почуте, спостережене, вихоплене з реального життя.

Остап Вишня ніколи не цурався звичайних людей. Приходили колгоспники, робітники, студенти, молоді літератори, артисти. Приходили зі скаргами, з радощами, з творчими задумами, приходили просто розповісти якийсь факт із життя, і всіх він приймав, з усіма говорив» .

Він писав також на злободенні суспільно-політичні теми, його цікавила доля інших народів, наприклад, кримських татар. Звісно, ці твори були спрямовані протії ура-патріотизму та націоналізму, проти релігії, бо ж був Остап Вишня дитям свого часу. Його цікавив розвиток української культури, особливо літератури і театру. У нього є ціла серія влучних і дотепних «мистецьких силуетів» про Петрицького, Довженка, Курбаса. Гірняка, Василька. Він висміював і дрібні вади своїх сучасників, хуліганство і грубість, ледарство і консерватизм, браконьєрство, легковажність у шлюбі, безвідповідальність у родині.

Певно, немає тем, що їх не торкнувся б у своїй творчості Остап Вишня. Ніде правди діти, він мусив вІдданати данину своєму часові і тим, що стояли над його долею. Найвищий суд вершила тоді партійна ідеологія. Більшість письменників були невільниками -на своїй землі, мусили співати в єдиному хорі. Тому кажемо, що сміх Остапа Вишні був сміхом крізь сльози.

Загальна тональність його гуморесок — світла, сонячна.

Природа ніби оживає на очах —автор щедро використовує персоніфіковану метафору. На тлі подібного пейзажу відразу створюється відповідний настрій, здебільшого життєствердний і оптимістичний. Бо такий настрій, всупереч усьому, переважав у світосприйманні письменника.

Жанрова своєрідність творів Остапа Вишні. У великому творчому доробку письменника представлено різноманітні жанри малої прози, але скрізь присутній іронічно усміхнений автор у ролі мудрого, дотепного оповідача. Він мовби сам усміхається, розповідаючи. Остап Вишня ввів в українську літературу і утвердив у ній новий різновид гумористичного оповідання, що його сам же і назвав усмішкою. Лаконізм, влучність, дотепність, іронічність, обов’язкова присутність автора (в ліричних відступах, окремих репліках оповідачаї створюють загальну викривальну тональність такого твору. В Остапа Вишні с цілі тематичні цикли усмішок: сільські, кримські, закордонні, реконструктивні, київські, мисливські тощо.

Писав він і автобіографічні оповідання: «Моя автобіографія», «Отак і пишу», «Великомученик Остап Вишня», «Все життя н Гоголем», «Панська ялинка», в яких намагався посміхнутися над своїм життям, іронічно подивитися на себе мовби збоку.

Сюжетами, взятими з самого життя, злободенною тематикою, простотою й зрозумілістю широкому загалу Остап Вишня заслужив глибоке визнання й популярність у свого народу. В його усмішках знайдемо і типовий український пейзаж, і український характер, і українську поетичність, і український гумор—«лукавий і добродушний».

Отже, не вдався план утечі від власного таланту-погибелі. Гірняк оповідає: 1935 року Вишню як видатного “злочинця”, засудженого за “терор проти вождів партії”, перекинули в ізолятор на Кожву (коло Воркути), а звідти 1937 року — саме в час масових розстрілів політв’язнів по концтаборах — відправили пішим етапом — 800 кілометрів! сніг! пурга! морози! — назад до Чіб’ю для додаткового “слідства”, а фактично на розстріл. Та по дорозі Вишня, хронічно хворий на улькус і ревматизм, захворів на гостре запалення легенів і був покинутий в непритомному стані на якійсь таборовій цегельні, за дротом. Поки Вишня дужав смертельну хворобу — минула масова єжовська операція розстрілів в’язнів.

1943
Вишня кінчає десятий рік тюрми й концтабору, тим часом як Україна — тероризована, зруйнована, але неупокорена — активним і пасивним спротивом зустрічала і проводжала брунатних і червоних окупантів, виростаючи з трагедії терору і війни на міжнародний фактор. Недомученого Вишню перекидають просто із арештантського барака на Печорі в письменницький кабінет у Києві. Він мусить своїми гуморесками спростовувати наклепи “націоналістів”, нібито улюбленця цілої України — Вишню — закатувала Москва, і висміяти “буржуазних націоналістів” та насамперед УПА. Так 1945 — 46 появилась “Самостійна дірка” Остапа Вишні — голос гумориста з могили. Як на лихо, “буржуазні націоналісти” й повстанці привітали воскресіння Остапа Вишні, частину заслуги в якому цілком слушно приписали і собі, та подякували гумористові, що він першим у широкій радянській пресі поінформував світ, що УПА ще й досі живе і бореться.

Було якесь нерушиме порозуміння між Остапом Вишнею і мільйонами його читачів. Мов воду крізь сито, спускали вони все, що було в “усмішках” Вишні для цензури й диктатури, а собі брали зернятка сміху, який завше давав свіжий віддих у задушливій атмосфері загального рабства. Як у 20‑их роках селяни не брали серйозно його слів про куркулів, так у 40-их роках повстанці не брали серйозно його слів про “націоналістичних запроданців”, а сміялися, читаючи його “самостійну дірку”, бо ж вона була символом “самостійності” УРСР під московським чоботом. Мав Вишня усі підстави записати слова любові і вдячності отаким читачам у згаданому щоденнику: “Я дожив до того часу, коли ходжу вулицями в Києві… І я гадаю, що всіма своїми стражданнями, всіма моїми серцями, і працями, і думками маю право сказати всім моїм читачам: “Я люблю вас! …Спасибі тобі, народе, що я єсть я! Хай буде благословенне твоє ім’я!.. я маю честь велику, чудесну, незрівнянну і неповторну, ч е с т ь належати до свого народу”.

Але найбільше Вишня атакував таки слабості свої, своїх земляків, вважаючи, за Гоголем, що “кому вже немає духу посміятися з власних хиб своїх, краще тому вік не сміятися”. Особливо нещадно викривав Вишня слабість в українців інстинкту громадської і національної єдності, їх анархічний псевдоіндивідуалізм, їхню інертність, всі ті анахронічні риси в психології і думанні українця, що так дорого обійшлись і обходяться Україні на суворому іспиті доби динамічних перемін і модернізації.

Засоби Вишні були “прості”. Насамперед свіжа, дотепна, багата мова

З кількох тисяч “усмішок” і фейлетонів Вишні останеться жити в літературі, може, яких два-три томи вибраного. Не легкі підсумки робив Вишня своєму життю і праці. “Мало я зробив для народу! Мало! Хотілося б більше, але що я можу зробити”, — пише він у щоденнику. Він натякає на те зло, якого не знали ні Чехов, ні Твен і яке найбільше давило і різало його талант: “Зло найбільше космополітизму (Вишня під цим терміном розуміє ЦК КПРС, про погромницьку роль якого говорив Кулик) в тому, що вони молодим не давали ходу. Вони… позбивали на протязі кількох десятків років всі молоді паростки літературні! Ось у чім найбільше зло!”

Тут Вишня завуальовано пише про Розстріляне Відродження і серед зрубаних молодих паростків літературних він бачить і себе. Москва в 30-их роках знищила українську радянську літературу за “націоналізм”, змішуючи в цьому терміні зовсім відмінні явища патріотизму і шовінізму. “Оті дурні, — пише Вишня в згаданому щоденнику, — що кричать “Націоналісти!”, не розуміють, що я зумів об’єднати любов до мого народу з любов’ю до всіх народів світу!” І далі: “Ой, як буде комусь соромно за мої страждання! Ой, як буде!”

Точно в 15-ту річницю оголошення в пресі про розстріл 28 українських письменників московським виїзним судом у Києві — 18 грудня 1949 року Вишня обережно й завуальовано нотує в щоденнику: “Чому я мушу боліти, страждати за того, хто прийшов у літературу?.. серцем, душею, болем моїм? Чому? Чому такий біль у мене, не тільки за “провалля” в літературі… Який жах, що я знаю особисто людей, що створили перли нашої літератури. Я їх бачив, з ними говорив, за одним столом сидів, їв, пив, сміявся, жартував… А потім читав”.

Видатний український радянський письменник Остап Вишня широко знаний на Україні, в Радянському Союзі і за рубежем. Протягом усього свого творчого шляху Остап Вишня виступав як талановитий і неповторний митець, слово якого глибоко проникало в пласти народного життя й успішно слугувало його безупинному поступові. Справедливо буде сказати: творчість гумориста надихалась і окрилювалась великим поняттям Народ, про що він полишив щирі свідчення в своїх щоденникових записах.

“Який би я був щасливий, — занотував письменник 15 травня 1949 р. в щоденнику, — якби своїми творами зміг викликати усмішку, хорошу, теплу усмішку, у радянського народу!
Ви уявляєте собі: народ радісно усміхнувся!
Але як це трудно!”

Неодноразово, особливо на схилі літ, Остап Вишня з великою сердечністю говорив про суспільне покликання радянського письменника, про вірність нашого мистецтва правді життя, про любов і повагу до людини праці. Органічність цих роздумів митець підтвердив своєю художньою творчістю.

5. Закріплення нового матеріалу:

ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ

1. Як і чому життєва біографія Остапа Вишні вплинула на тематичне спрямування його творів, кон’юнктури їсть деяких із них?

2. Прочитайте автобіографічні оповідання «Моя автобіографія». «Великомученик Остап Вишня», «Отак і пишу», щоденник «Думи мої, думи мої». Врахуйте при цьому обставини часу, за якого вони створювалися.

3. Що нового додають ці твори до вашого розуміння Остапа Вишні?

4. У щоденнику «Думи мої, думи мої» Остап Вишня писав: «Коли входиш у літературу, чнсть черевики! Не забувай, що там був Пушкін, був Гоголь, був Шевченко! Обітри черевики!» Як ви прокоментуєте ці слова?

5. Використовуючи додаткові джерела, підготуйте розповідь про життя Остапа Вишні на засланні.

6. Що таке усмішка? Фейлетон?

7. Схарактеризуйте образ оповідача в усмішках гумориста.

8. Проаналізуйте роль художніх засобів, використаних у «Ярмарку», «Темній нічці-петрівочці». Які з них виконують там першорядну роль?

9. Підберіть із текстів усмішок пейзажні описи. Чим вони характерні?

10. Які риси українського національною характеру розкриваються в усмішках Остапа Вишні?

11. Доберіть портретні характеристики героїв із творів гумориста.

12. На чому заснований гумор Остапа Вишні: комізмі ситуації чи комізмі вислову?

6. Підсумки заняття.

МОЯ АВТОБІОГРАФІЯ

Письменник не має жодного сумніву, що він таки народився, хоч мати років з десять казала синові, що його «витягли з колодязя, коли напували корову Оришку». Ця подія відбулась 1 листопада (за ст. ст.) 1889 року, в містечку Груні Зіньківського повіту на Полтавщині. Але насправді він народився на хуторі Чечві, поблизу Груні в маєткові поміщиків фон Рот, де працював батько.

Умови для розвитку були непогані, бо мама була поруч малого сина, годувала його, а він їв, спав і ріс собі помаленьку.

Один дідусь, швець, жив у Лебедині, другий, хлібороб, у Груні.

У батьків було аж сімнадцятеро дітей, «бо вміли вони молитись милосердному». Одного разу батько сказав про сина, що той писатиме, і це віщування з часом справдилось. Письменниками так просто не стають. їх завжди супроводжують якісь незвичайні явища, події, а якщо цього у житті не буває, то не буває й письменника.

Втім головну роль у становленні майбутнього письменника відіграє все ж таки природа — картопля, коноплі, бур’яни. Саме вона навівала на дитину різні думки, а дитина сиділа собі і думала, думала. Все це відбувалося на городі, у картоплі, де хлопець сидів і колупав ямку, підриваючи картоплю.

Хлопчик ріс нервовим, вразливим змалку.

«Як покаже, було, батько череска, або восьмерика — моментально під ліжко й тіпаюсь».

З раннього дитинства добре запам’яталась авторові одна подія:

«Упав я дуже з коня. Летів верхи на полі, а собака з—за могили як вискочить, а кінь — убік! А я — лясь! Здорово впав. Лежав, мабуть, з годину, доки очунявся… Тижнів зо три після того хворів».

Тоді він зрозумів що, мабуть, потрібний для літератури, якщо в такий момент не вбився. Ось так проминули перші роки дитинства. Пізніше хлопця віддали до школи — не простої, а «Міністерства народного просвещенія». Вчив старенький учитель Іван Максимович, білий, як бувають хати перед зеленими святами. Вчив сумлінно, інколи застосовуючи лінійку, що ходила по школярських руках. Може, ця лінійка виробляла літературний стиль письменника.

«Вона перша пройшлася по руці моїй, оцій самій, що оце пише автобіографію. А чи писав би я взагалі, коли б не було Івана Максимовича, а в Івана Максимовича та не було лінійки, що примушувала в книжку зазирати?»

Саме тоді почала розвиватися у автора «класова свідомість», і хоч за наказом батька він цілував пані ручку, та потім толочив їй квіткові клумби, тобто поводився, «як чистий лейборист». А коли пані починала кричати на хлопця, він ховався під веранду та й шепотів: «Пожди, експлуататоршо! Я тобі покажу…»

До школи пішов дуже рано, не було й шести років. Коли скінчив школу, батько, повіз сина в Зіньків у міську двокласну школу. Цю школу закінчив 1903 року, зі свідоцтвом, яке дозволяло «бути поштово—телеграфним чиновником дуже якогось високого (чотирнадцятого, чи що) розряду». Але працювати: було ще рано, бо хлопцеві виповнилося лише тринадцять років.

Повернувся додому, а батько сказав, що доведеться знов його вчити, а в сім’ї було вже дванадцятеро дітей. Мати повезла сина до Києва у військово—фельдшерську школу, адже батько, як колишній солдат, мав право в ту школу дітей оддавати на «казьонний кошт».

Вперше попавши до Києва, автор йшов, роззявивши рота, бо все йому було цікаво. Закінчив школу, став фельдшером. А потім було нецікаве життя. Служив, вчився. Згодом вступив до університету.

Найбільше враження на автора справила книга «Катехізис» Філарета. її треба було не просто читати, а знати напам’ять. Дуже любив книжки з м’якими палітурками:

«Їх і рвати легше, і не так боляче вони б’ються, як мати, було, побачить.

Не любив «Руського паломника», що його років двадцять підряд читала мати. Велика дуже книжка. Як замахнеться, було, мати, так у мене душа аж у п’ятах.

А решта книг читалася нічого собі».

У 1919 році почав писати в газетах, підписуючись псевдонімом Павло Грунський. Перші матеріали — фейлетони.

1921 року працював в газеті «Вісті» перекладачем. Перекладаючи, зрозумів, що треба цю справу кинути і стати письменником:

«Он скільки письменників різних є, а я ще не письменник. Кваліфікації,— думаю собі,— в мене особливої нема, бухгалтерії не знаю, що я, — думаю собі,— робитиму».

Зробився Остапом Вишнею, та й почав писати…

З гумором, легкою іронією пише Остап Вишня про себе. Добрим словом згадує своїх батьків і вчителя, що «літературний стиль І виробляв» йому, про своє захоплення книгами. Можна було тільки уявити собі, яким було життя в такій багатодітній бідній родині, найбільшим багатством якої була безмежна любов батьків та їхня турбота.

ГУМОРЕСКА «ЗЕНІТКА» у творчій біографії Остапа Вишні відіграє особливу роль: вона розпочинає другий етап творчості.

Задум, історію її написання розкриває сам письменник в автобіографічному нарисі-усмішці «Отак і пишу». Говорила про це у своїх спогадах і дружина Остапа Вишні, відома артистка Варвара Олексіївна Губенко-Маслюченко.

За мемуарними й рукописними джерелами, задум «Зенітки» виник наприкінці 1943 року. Безпосередня ж робота над текстом розпочалася на початку січня 1944 року.

«Спостереження над рукописними матеріалами, — як зазначає літературознавець В. О. Дорошенко, — засвідчують, що Остап Вишня особливо наполегливо і цілеспрямовано працював над рукописним текстом твору, зокрема над його чорновим варіантом. Спочатку були зроблені стислі нотатки першої частини гуморески, потім записано деталізований варіант «Зенітки», який Остап Вишня ретельно редагував, змінював, доповнював. Після старанного авторедагування чорнового варіанту письменник записує чистовий автограф «Зенітки», який і ліг в основу тексту першодруку в газеті «Радянська Україна» і, з незначними правками, був опублікований у збірці «Зенітка» (1947). В усіх наступних прижиттєвих виданнях Остап Вишня не вносив у текст гуморески якихось суттєвих мовностилістичних правок.»

Як писав сам гуморист, свою «Зенітку» він вигадав, вона не написана на фактичному матеріалі, а є «чистісінький авторський витвір, домисел».

Але це не значить, що твір позбавлений життєвої правди. «…Я певний, — пише Остап Вишня, — що подібні діди були, бо, якби їх не було, я б погрішив проти художньої правди і читач обов’язково десь, колись, — не тепер, так у четвер, — запротестував би… Читача не обдуриш. За десять років життя «Зенітки» я протесту жодного не чув.»

За жанром «Зенітка» — гумористичне оповідання, гумореска, яка відповідає усім ознакам жанру. її тема — показ героїзму українського народу при захисті своєї вітчизни від німецько-фашистських загарбників, всенародного характеру визвольної боротьби проти окупантів.

Проблематику твору дослідник І. В. Зуб визначив так: «Секрет змістової й художньої сили та популярності цього твору — в його правдивості, повній відповідності народному уявленню про красиве й потворне, чуже людині, безперспективне й оптимістичне. Де — стосовно філософії й естетики ідейного задуму твору».

Тобто у «Зенітці» чітко виділяються проблема самовідданого служіння народові навіть без усяких засобів та можливостей для цього, проблема оптимістичного, життєстверджуючого начала в людині й народі, яке робить їх безсмертними.

Композиційно гумореска складається з двох частин. У першій йдеться про мужній вчинок діда-патріота, який з вилами воює з ворогом. Друга частина логічно вмотивовує попередню, оскільки, на думку Свирида, свій воєнний досвід він здобував не у завжди мирних «баталіях» із своєю дружиною, бабою Лукеркою — «з нею я так напрактикувався, що ніяка війна мені ані під шапку». Це порівняння — контраст між серйозними діями героя і його побутовими сутичками з дружиною — джерело комічної ситуації, яка лаконічно і водночас об’ємно характеризує героїв.

Твір побудований на діалозі автора-оповідача й діда. Щоправда, репліки діда Свирида переростають у цілі монологи-оповіді. Цікаво, що розповідь селянина про свій подвиг займає трохи більше за півсторінки, інші ж дві сторінки йде опис його з кумом «сраженій» з бабою Лукеркою. Це говорить про надзвичайну скромність головного героя.

Сама назва гуморески — іронічно-жартівлива, тому взята в лапки. Вороги сприйняли дідові вила за зенітку, що «із землі» б’є.

Головний герой твору — дід Свирид. Йому, як сам казав, «чи сімдесят дев’ять, чи вісімдесят дев’ять» років, вже й забув точно. Незважаючи на такий похилий вік, охоплений патріотичними почуттями й ненавистю до фашистів, дід пішов у партизани. Там «обіди хлопцям варив, коні пас». Проте тягнуло до рідної хати, до місць, де стільки прожито й пережито, а тепер хазяйнують чужинці. Не маючи зброї, старий вирішив скористатися селянським знаряддям — вилами — для помсти ворогам і їх прибічникам за скривджений рідний край і народ, сплюндроване обійстя.

Отак від «соприкосновенія» з дідом пішли «у соприкосновеніє з землею» троє фашистів.

Дід Свирид — сміливий та винахідливий, мудрий і дотепний.

Про це свідчить його героїчний вчинок — розправа над ворогами: хай знають вони, що в них і земля під ногами горітиме, поки житиме хоч один її захисник— чи мала дитина, чи старий дід.

Кількома влучними словами дід характеризує зрадника Пань-ка Нужника (автор підібрав тому дуже промовисте прізвище!): «…а воно, сопливе, виплакало… А тепер, бач, ста-а-ро-ста!»

У притаманному йому жартівливому тоні розповідає головний герой про свої «війни» з дружиною Лукеркою, розкриваючи сімейні таємниці. І читачі бачать уже іншого діда Свирида. Вдома, у мирний час, він, виявляється, був тихим та боязким (бо остерігався-таки Лу-керки!).«Наступати на Лукерку, щоправда, — розповідав він, — я не наступав, більше одбивав атаки…» Від одного голосу дружини дід здригався і починав якнайзавзятііпе працювати:

«Сидю, було, я під повіткою, зубці до грабель тешу, а вона вийде на ґанок та як стрельне:

— Свириде!

Вірите, сокира в мене в руках сама собі тільки — стриб! стриб! стриб! Як на теперішню техніку, так чиста тобі «катюша». Або: « Коли це знову як бахне:

— Знову за люльки!

Так ми з кумом як стій з кислиці у піке».

Проте десь у душі дід, мабуть, дуже пишався своєю «бойовою» подругою: «А покійниця моя — хай царствує! — та вона б сама на дивізію з рогачем пішла!» Чи: «Держись, — кажу, — куме, битва буде! Якщо поодинці, будемо биті. Давай згуртуємось у військове соєдінєніє, бо інакше розгром. Перемеле живу силу й техніку!» Отже, Свирид з великою шаною ставився до дружини, сумував після її смерті, так і залишився сам, бо розповідав: «…одинцем я жив, один як палець».

Разом із тим не цурався дід Свирид у свій час і розваг з кумом (любив випити, покурити!), з гумором сприймав сімейні баталії.

Напевне, саме такий оптимізм допоміг дідові дожити до глибокої старості, ще й принести користь у битві з ворогами народу. І після «демобілізації» він не сидів без діла; робив іграшки в дитячий садок, виглядав з евакуації колгоспну череду, щоб випасати, і мріяв «відбудовувати після фашистської погані» мирне життя.

Сам Остап Вишня писав: «Героями «Зенітки» я вибрав двох дідів: діда Свирида та його кума. Чому я вибрав дідів? Щоб показати, що з ворогом воював увесь наш народ, що мав силу держати в руках як не гвинтівку, то бодай вила. Я зробив старого діда партизаном (а хіба таких не було?), а в партизанах навіть кволі діди не сиділи без діла, а хоч обід хлопцям варили та коні пасли».

Торкаючись художніх особливостей своєї гуморески, автор зазначав: «Дідів, що попадали з кислиці, я прозвав льотчиками.

Такі контрасти: зенітка і вила, ціла військова муштра з одного боку і баба Лукерка з другого, таран і спідниця і т. д. Та ще коли старі діди по-своєму вживають у розмовах військових термінів (а хіба не поприщеплювалися такі терміни до нашої мови за час війни?!) — от і вийшло, кажуть, дуже смішно».

Отже, основним прийомом створення комічного автор вважає контрасти, на яких, власне, і побудоване все наше життя.

Крім того, у гуморесці «Зенітка» переплелися тонкий жарт, дошкульна іронія, вбивча сатира, ліричний настрій і мотиви героїчного.

Засобом гумору у творі є й мова персонажів, у якій помітне поєднання військової термінології, побутової лексики, говіркових слів та варваризмів, тобто слів і зворотів, запозичених з іншої мови, у даному разі — з німецької.

Так, дід Свирид упевнено вплітає у свою розповідь «гут», «вас іст дас?» («добре», «що це?»). Цей зрозуміло, бо він був «у соприкосновенії з ворогом». Вживання героєм військової термінології, особливо в побутових і комічних ситуаціях, надає творові сильного гумористичного звучання. У першій частині це зумовлено і самою сюжетною дією, адже воює дід Свирид з добре озброєними окупантами таким знаряддям сільської праці, як вили.

У другій частині йдеться про непорозуміння у сім’ї: в одному випадку через горілку, в іншому — через куріння на кислиці, але ці описи нагадують зведення з фронту. Наприклад: «… Перехрестився кум і рвонув в Н-ському направленії. І таки пробився в розположеніє своєї Христі. Щоправда, рогачем його таки контузило, але з ніг не збило! А я аж до вечора в окруженії за діжкою з сирівцем просидів». З теплим усміхом згадує дід Свирид уже покійних кума і дружину: «Так ми з кумом як стій з кислиці у піке. Кум таки приземлився, хоч і скапотував, а я з піке — в штопор, із штопора не вийшов, протаранив Лукерці спідницю й урізавсь у землю! За півгодини тільки очунявся… Ворухнувсь — рулі повороту ні в руках, ні в ногах не дєйствують, кабіна й увесь фюзеляж мокрі-мокрісінькі…»

Неповторний народний колорит гуморесці надають часто трансформовані автором фразеологізми, прислів’я та приказки: «по вітру розвіяв», «щоб і сліду не було», «один як палець», «за хазяїна правити», «чоловіче божий», «війна — …рідне дело», «медом частувати», «іродові душі», «царство небесне» іподібні.

Для характеристики своїх героїв автор використовує різноманітні художні засоби, здебільшого комічно-іронічного плану. Наприклад, вживає займенник середнього роду і дієслово у третій особі однини («…а воно, сопливе, виплакало…» — про зрадника Панька Нужника), щоб висміяти персонажа, показати презирливе ставлення народу до запроданців.

Для ворогів Остап Вишня підбирає лайливо-презирливі слова: «песиголовці», «сучі… сини», «фашистська погань». Вони «хропуть», «заверещать», «поздихали».

Широко представлена народна етимологія («сидю», «драстуйте», «се, думаю», «обшибка» та інші), що надає творові неповторного народного характеру.

А чого вартий отой вислів Остапа Вишні про кума, що «аварію зачухує»!

Усе це, разом узяте: простота викладу і задушевний тон, несподівані висновки, поетизація побутових деталей, характер героя з міцним національним підґрунтям — викликає не лише доброзичливий сміх, а й гордість за життєстверджуючий пафос нашого народу і за його талановитих митців, які цей пафос показують і підносять.