Драматургія. Розвиток національного театру. Микола Куліш. Літературна спадщина драматурга. П’єса «Мина Мазайло», українська література
Хід уроку Драматургія. Розвиток національного театру. Микола Куліш. Літературна спадщина драматурга. П’єса «Мина Мазайло», українська література
2. Актуалізація опорних знань з раніше вивченого матеріалу
Проблема жанрових особливостей комедій Миколи Куліша в сучасній українській літературі мало ким досліджена.
Микола Куліш – великий драматург ХХст. Жанрові особливості його комедій було досліджувати надзвичайно цікаво. У ньому найрізноманітніші різновиди комедій, які повинні досліджуватись і сучасними критиками.
Комедія – драматичний твір, у якому сатиричними засобами відображається смішне в житті, висміюються потворні, суспільні й побутові явища, все відстале і відмираюче, негативні риси людей. Комедія як жанр зародилася в Стародавній Греції. Одним із найвидатніших драматургів тієї пори був Аристофан, якому належать комедії “Ахарняни”, “Мир”, “Вершники”, “Птахи”. Пізніше в літературі античного Риму помітне місце посідав Плавт. Пафос комічності виникає тоді, коли автор свідомо знижує свої дійові особи до певного середнього рівня, що існує в суспільному житті. Не маючи належних позитивних якостей, дійові особи комедійних творів, однак, претендують на певну значущість у родині, середовищі друзів тощо. Їм притаманне ілюзорне бачення дійсності, вони завжди прагнуть розв’язати свої проблеми способами, які не підходять у даному випадку, оскільки вступають у протиріччя з об’єктивними законами суспільного розвитку.
3. Викладання нового матеріалу.
3.1.Тема заняття:
Драматургія. Розвиток національного театру. Микола Куліш. Літературна спадщина драматурга. П’єса «Мина Мазайло». Художнє відтворення проблеми українізації, запроваджуваної у 20-х рр., її прихильників (Мокій, дядько Тарас) та супротивників (Мина, тьотя Мотя)
3.2. Мотивація вивчення теми:
Вершини розвитку комедія досягла у творчості М.Куліша (“Отак загинув Гуска”, “Хулій Хурина”, “Мина Мазайло”)
Комедіографія ХХ століття набула нових характерних ознак “Фантазія, гротескне бачення світу, пародійність, цілеспрямоване перебільшення в парадоксальних ситуаціях і характерах – все це переплітається з драматизмом, з елементами трагічного потрясіння. І вже не тільки один сміх панує в комедії, від трагедії переходить до неї сприйняття пагубного як страшного, а від драми – наявність елементів кризового драматичного стану”, – Фролов.
Отже, під впливом соціальних катаклізмів вміст трагічного у комедіях 20-30 рр. XX століття збільшився. Але специфічною особливістю комедії є те, що комедійні характери н6е повинні глибоко страждати, вони не можуть перебувати в жахливих конфліктних ситуаціях. Бо інакше комедія втратить бадьору мажорну тональність і здатність викликати сміх.
Микола Куліш — найвидатніший український драматург ХХ століття. Це митець великого масштабу і філософської глибини, який потребує сучасного прочитання і відповідного осмислення: “ Якщо ми хочемо збагнути глибинно покоління 20-их років, якщо ми хочемо знати його вірую, його внутрішню трагедію дисгаморності, його звитяжні шукання нових шляхів, нової людини і, нарешті, його започаткування в теорії і практиці нової доби модерного пореволюційного українського мистецтва, доби, яка ще й дотепер не завершена, — то ми повинні якнайглибше вивчити творчість і образи М.Куліша. Саме в них ми знайдемо таємниці й розгадки цих “мятежних” років, що їх вірним, активним творцем і сином був М.Куліш”, — підкреслював Григорій Костюк.
Комедія найважчий жанр, бо крім того вона викриває і висміює людські вади чи соціальні явища, їй необхідно зберегти ефект анекдоту: “Властивість комедії полягає в тому, щоб схопити смішне, отже на цьому нахилі й будується мета того виду мистецтва, що полягає в збуджені сміху, цю мимовільну судоргу вважають за ознаку радості, але серця від того виду мистецтва, що полягає в збуджені сміху; цю мимовільну судоргу вважають за ознаку радості, але від того не робиться менш порожнім, ніж було”.
У комедії переважно більше вимислу – тут драматург часто зображує події, які важко уявити в житті, тому він повинен володіти великою майстерністю, щоб створити ілюзію життєвої вірогідності, яка називається художньою правдою. Характери у комедії хоч і більш умовні, ніж у власне драмі чи трагедії, але вони мусять бути кумедними, ефектними і дотепними.
Особливу роль виконує здатність драматурга творити комічні ситуації, де мають змогу виявити себе образи-характери. для цього автор часто використовує сатиру, гумор, сарказм та іронію. Комедія розрахована на людину з добре розвиненою естетичною свідомістю та почуттям гумору, здатною розуміти і відчувати комічне.
В українській ( а також і російській) драматургії комедія вийшла за межі потішного жанру. Вона зразу ж спрямувала сміх проти негативних суспільних явищ, її елемент не є та невинна дотепність, яка добродушно кепкує з усього через саме бажання позубоскалити; ні, її елемент є цей “Жовчний гумор, це грізне обурення, що не усміхається жартівливо, а регоче люто, що переслідує нікчемність та егоїзм не епіграми, а сарказмами”.
Комедіографія ХХ століття набула характерних ознак. “Фантазія, гротескне бачення світу, пародійність, цілеспрямоване перебільшення в парадоксальних ситуаціях і характерах – все це переплітається з драматизмом, з елементами трагічного потрясіння. І вже не тільки один сміх панує в комедії, від трагедії приходить до неї сприйняття пагубного як страшного, а від драми – наявність елементів кризового, драматичного стану”.
В українській нації у зв’язку з об’єктивними обставинами і особливим складом характеру, спалахували час від часу епідемії яничарства, відступництва і запроданства. Українська література, як жодна інша, постійно боліла тією проблемою, починаючи від геніального Шевченка.
Не обминув і цієї важливої події і Микола Куліш. Перебуваючи у вирі революційних процесів, далекоглядний драматург не міг не помітити, що завдання хронічна хвороба розшарування української нації набрала в 20-х рр. ХХ ст. найбільш загрозливих форм.
За важливістю проблем твори цього жанру – це соціально-політичні комедії, спрямовані проти негативних тенденцій української суспільності з метою оздоровлення національного організму, пробудження національної енергії. Але незважаючи на серйозність поставлених проблем, Микола Куліш дивовижно точно витримує комедійну атмосферу та загальну мажорну тональність. Хоч у комедіях Миколи Куліша є значна доля трагізму, який обумовлений ідейно-тематичним спрямуванням його творів.
3.3. План вивчення нового матеріалу:
- Микола Куліш (1892—1937). Від Чаплинки до Соловків
- «Без брехні і фальші». Творчість
- Розвиток комедії. Творчість Куліша.
- Значення п’єси Миколи Куліша «Мина Мазайло» вчора і сьогодні.
4. Виклад нового матеріалу.
МИКОЛА КУЛІШ (1892—1937)
ВІД ЧАПЛИНКИ ДО СОЛОВКІВ
Драматург Микола Куліш жив в епоху колосальних історичних потрясінь. Коли він був підлітком, Росією прокотилася революційна хвиля 1905—1907 рр, Перша світова війна запопала його у 22-літньому віці, покликавши спочатку на фронт, а потім у криваву січу класових битв… Для творчості доля визначила М.Кулішеві всього десять років. Наприкінці 1934 р. його забрали енкаведисти і відправили на Соловки. Додому він уже не повернувся.
Буремна, сповнена гострих політичних протиріч доба поклала свій трагічний карб на долю цієї обдарованої людини — романтика революції, українського інтелігента, одного з найталановитіших творців «розстріляного відродження» 20-х рр., який раніше від багатьох своїх сучасників збагнув, що молох радянського тоталітаризму зводить нанівець ціну людського життя, знищує цвіт національної культури, а заразом — поглинає й ідеали його, Миколи Куліша, юності, молодості… Хлопчик з «українського Техасу». Влітку 1932 р. М.Куліш разом із Ю. Яновським мандрував степами рідної Херсонщини. Побували вони й у містечку Олешки, де минали підліткові літа і юність Куліша, довго блукали просторами неповторного, пропахлого різнотрав’ям і сонцем українського півдня. Микола Гурович багато згадував; розповідав Яновському про свою степову Чаплинку, пригоди дитячих літ, про молодість, яка розчинилась у вихорі громадянської війни… Юрій Яновський тоді якраз обдумував своїх «Вершників». Перегодом оті Кулішеві оповіді оживуть на сторінках цього роману… Селянський син із села Чаплинка на Херсонщині (народився 6 грудня 1892 р.), Микола Куліш змалку звідав найми, і тільки в дев’ятилітньому віці батьки віддали його до школи. Цей кароокий, маленький на зріст, але широкоплечий, кмітливий і впертий чабанець, якого природа наділила прекрасною пам’яттю, дивував учительку своїми запитаннями і відповідями. Був надзвичайно жадібний до книжок. Потяг до навчання мав настільки великий, що місцева інтелігенція зібрала для нього 100 крб. і у вересні 1905 р. він подався вчитися до Олешків.
Мати через рік померла. Звідтоді довелося Миколі покладатися на власні сили, витривалість, почуття гідності та на свої виняткові здібності. Квартирував у добрих людей, потім якийсь час мешкав у притулку для сиріт. Згодом його пригорнула родина олешківських інтелігентів Повелів (один із предків її, француз по крові, був покараний за зв’язки з декабристами довічним засланням в Олешки). Дітей тут учили співу, грі на фортеп’яно, віолончелі. Разом із братами Невелями, шкільними друзями М. Куліш влаштовував музичні ії театральні імпрези, сам брав у них участь. На вечірки приходили гімназисти, вчителі… Це був новий для селянського хлопця світ. Тут він закохався в Антоніму Невель, майбутню дружину. Туг навчався грати на скрипці. Сперечався з друзями про прочитане, ділився враженнями від творів Мольєра, Шекспіра, Толстого, Достоєвського…
У 1909 р. Микола закінчив чотирикласну школу і вступив до 5-го класу приватної гімназії. Саме там починає виявлятися його художній і літературний хист. Куліш видає журнал, до якого сам же пише вірші й малює карикатури. І навіть диригує гімназійним хором! «Був він душею і розумом зовсім не подібний до всіх, кого я тоді знала,— згадувала пізніше Антоніна Куліш. Такий простий, щирий, вибачливий і зрозумілий до всього, що є недосконалого в людині. Саме це полонило моє дівоче серце».
Мабуть, о тій порі Микола Куліш був схожий на свого героя з «Патетичної сонати» Ілька Югу — романтичного юнака, який жив любов’ю і мріями, що 8 них відбивалися душі прекрасні поривання…
Влітку 1924 р. він вступив до історико-філологічного факультету Новоросійського (Одеського) університету. Невдовзі почалася перша світова війна.
«Блакитні й червоні мрії мої…» Замість університетських аудиторій —чотири місяці казарм, навчання в Одеській школі прапорщиків. Після її закінчення Миколу Куліша відправляють у розпорядження головного військового штабу. Але штабне життя не влаштовує його: друзі, з якими вчився в школі прапорщиків, воюють на фронті. Куліш не витримує і просить, щоб його теж відправили на фронт.
Ішов 1915 рік. Під Смоленськом М. Куліша було тяжко поранено. Смерть чигала зовсім поруч, але доля вберегла його. У 1916 р. Куліша знову призначають на службу при штабі полку. «Миколу любили в штабі і в полку, — згадувала дружина. — Він писав у польовій газеті такі дотепні вірші на генералів і полковників, що її буквально розхоплювали й у вільні хвилини всі читали й дуже сміялися. Писав він тоді й маленькі одноактові п’єси на «злобу дня», що їх виконували вояки, переодягаючися, коли треба було, у жіночі одяги, пороблені з простирал…».
А тим часом війна добігала кінця. Заворушення в Росії перекинулись і на армію, там почали створюватися революційні комітети. Делегатом на військовий з’їзд, що мав відбутися в Луцьку, обрали й штабс-капітана Миколу Куліша. Висока революційна хвиля підхопила його, запаливши ідеєю соціального й національного визволення України.
В «Автобіографії» 1921 p. М. Куліш писав про себе, що на той час він «політично слабко був розвинений. Співчував есерам». Але в цьому не було нічого дивного: саме партія соціалістів-революціонерів у 1917 р. була найчисленнішою в Україні, оскільки її програма відображала інтереси селянства. А загалом, 1917—1919 pp. з їхньою надзвичайно складною мозаїкою партійних програм, зіткненням інтересів різних суспільних станів, революційними катаклізмами, наростанням національно-демократичного руху були дуже непростою порою для політичного самовизначення молодого українського інтелігента селянського кореня.
Миколу Куліша, як і багатьох його ровесників, поманили червоні зорі. Одним із перших у своєму полку в березні 1917 р. він перейшов у революційний табір, працював у полковому комітеті. Ось як зафіксував сам письменник хроніку тих незвичайних літ в «Автобіографії»:
«На початку 1918 року повернувся в Олешки, де приєднався до групи місцевих більшовиків і лівих есерів. Був обраний головою міського виконкому ради робітничих, селянських і червоноармійських депутатів. У липні 1918 р. за гетьманщини був арештований і відправлений до в’язниці, де знаходився до листопада. У період української Директорії за наполяганням олешківського соціалістичного блоку (більшовики, меншовики, есери) став членом Олешківської міської управи. В 1919 році від травня до червня був членом Дніпровського повітвиконкому і завідуючим управлінням народної освіти. В липні того ж року евакуювався в Херсон у складі Дніпровської організації КП(б)У і формував Дніпровський селянський полк (згодом 517-й радянський стрілецький полк 58-ї дивізії. З полком брав участь у боях проти денікінців, починаючи з Херсона, Миколаєва і до Києва. У листопаді 1919 був відряджений полковим осередком у тил білих для формування повстанських ревзагонів. Пішки пройшов Київську, Волинську, Подільську і Херсонську губернії.
В лютому 1920 року був членом Дніпровського повітового ревкому і головою повітового раднаргоспу, офіційно вступив до партії КП(б)У в липні 1919 р.
Шкода, що М. Куліш так і не завершив свого автобіографічного роману «Тимофій Леміш», розпочатого ним ще 1918 р.! Тоді він іще не знав, що не проза, а драматургія стане його головним покликанням. На все коротке творче життя…
Роздоріжжя. Після громадянської війни М. Куліш працює переважно на ниві освіти. Організовує дитячі садки і школи, укладає український буквар «Первинка»… А влітку разом із дружиною, малими Олею та Володимиром переїздить до Одеси, де йому кілька років доведеться працювати інспектором губернського відділу народної освіти. Завантаженість службовими обов’язками була настільки великою, а потяг до творчості ставав таким сильним, що Куліша чимраз дужче тягло до Харкова, де вирувало літературно-мистецьке життя.
«В Одесі мені холодно», — писав він на початку 1925 р. Проте саме тут, в Одесі, було завершено першу велику п’єсу — «97», розпочату ще в Олешках.
Переїзд до Харкова ускладнювався тим, що Куліш був… „солдатом партії», а значить, залежав від рішень губернських партійних органів. Саме з цієї причини у квітні 1925 р. він опинився в степовому Єлисаветграді. М. Кулішу доручили очолити місцеву газету «Червоний шлях». Уже другий рік здійснювалася політика українізації, і він мак вдихнути життя в цю, як він писав, «напівмертву газетку» Писав статті й фейлетони, організував передплату, пропагував українську мову й культуру, долаючи при цьому скепсис обивателів… А вечорами схилявся над сторінками нових своїх комедій — «Отак загинув Гуска» та «Хулій Хурина». Життя в закутковому Єлисаветграді давало чимало матеріалу для творів саме комедійного жанру. «Люба моя, кізячно-болотяна провінція», — іронізував і зітхав водночас Куліш.
І все ж у серпні 1925 р. він переселився до Харкова і нарешті дістав можливість зосередитися на літературній праці. Навіть більше, незабаром він стає однією з чільних постатей у культурному і громадському житті тодішньої столиці УРСР.
Кулішева драма. Колії Микола Куліш із родиною поселився у крихітній квартирці старого двоповерхового будинку на Михайлівській площі, у Харкові визрівала атмосфера гострих політичних дискусій. Вони точилися і в літературному середовищі. В центрі їх опинилися статті й памфлети найпопулярнішого українського прозаїка 20-х рр, М. Хвильового про шляхи розвитку національної культури. М. Куліш став на його бік. У січні 1927 р. був обраний президентом ВАПЛІТЕ.
Період з 1927 р. до 1933 р. був для нього часом душевного сум’яття, Втома, про яку він 1924 р. часто писав у листах до І. Дніпровського, доповнилася складнішими відчуттями й колізіями, викликаними практикою пожовтневих років з її численними «гримасами». Співець комуни, М. Куліш бачив, що «село живе в злиднях дуже погано її брудно». Бачив, відчував: множиться партійна бюрократія, яка встановлює дедалі жорсткіший контроль над усіма сферами суспільного життя, включно з духовною. Людина розчиняється в масі, стаючи засобом для реалізації абстрактних, хоч і грандіозних, ідей. У суспільстві — як у мешканців «Санаторійної зони» М. Хвильового — наростає атмосфера підозрілості й страху, а велика частина української інтелігенції стає об’єктом переслідувань.
На недоладності й викривлення в національній політиці М. Куліш реагував особливо гостро; природні патріотичні й національні почуття його страждали, коли стикався з великодержавною пихою чи холуйством обивателів-малоросів.
Він щиро прагнув бачити свою націю дужою, висококультурною і гордою. Але — як було поєднати свою жертовну відданість ідеї соціалізму, на олтар якої покладено молодість, із тими реаліями життя, за якими вже вгадувалася кривава сталінська диктатура? «Я люблю революцію й боротьбу. Я люблю партію, бо тільки на її шляхах зачатки нопого життя (хай яке далеке від нас це життя)», — писав М. Куліш до коханої жінки 1925 р., ще коли жив у Єлисаветграді. І був цілком щирий у цьому своєму несподіваному (з огляду на жанр і адресатку послання) зізнанні.
Він узагалі жив і творив «без брехні і фальші». Тим гострішою була внутрішня драма цього революціонера, талановитого драматурга, комуніста, людини. Розчарування, викликане тим, що «червоні зорі» починали тьмяніти, поглиблювалося прикрим усвідомленням власної вини, мимовільної причетності до практики впровадження соціалізму, яка оберталася вакханалією терору, війною влади з власним народом. У таких людей, як М. Куліш, не могли не з’явитися тяжкі сумніви («Що відбувається? І хіба за це лилася кров на громадянській?»), але ж віра в партію давно заступила віру в Бога! Дії ж Бога оскарженню не піддягають. Значить, так треба; партія не помиляється; шукай помилки в собі, а не в ній…
І Куліш теж мучився, розкаювався, сповідався перед собою і виносив собі суворі присуди… Вже після самогубства М. Хвильового й М. Скрипника, після страшного голодомору, морального терору, який звалився на нього після появи пес «Народний Малахій» та «Патетична соната», а також у зв’язку з президентством у ВАПЛІТЕ, він картає себе, безжально ревізує власну творчість…
У певному розумінні М. Куліш був глибоко релігійною людиною — він вірив у революцію, партію, соціалізм. Але він був і митцем, щирим, талановитим художником слова. Сідаючи за письмовий стіл, уже не так покладався на постулати своєї віри, як вслухався в голоси самого життя, ставав провідником тих голосів. Вони звучали в його п’єсах, створюючи складну і драматичну симфонію. І виявлялося, що було в ній те, що суперечило плоским постулатам віри, адже реальне життя завжди багатше за його ідеологічні інтерпретації. За письмовим столом Куліш-комуніст відступав перед Кулішем — художником. Проте жили вони все-таки в одній душі, і звідси — драма цієї людини, драма, варта шекспірівського пера.
5. Закріплення нового матеріалу:
«БЕЗ БРЕХНІ І ФАЛЬШІ». ТВОРЧІСТЬ
«На межах революції» («97», «Комуна в степах»).
Куліш-драматург починається з п’єси «97», яку він задумав ще в Олешках 1923 р., а завершив в Одесі 1924 р. Усе, що передувало цьому творові, було лише пробою голосу.
9 листопада 1924 р. прем’єрну виставу за п’єсою М. Куліша показав Харківський театр їм. І. Франка. Успіх вона мала неабиякий. Про п’єсу заговорило все місто. Драма швидко завоювала місце і в репертуарі багатьох інших українських театрів. Чим же був викликаний небувалий успіх твору нікому досі невідомого автора?
По-перше, 1924 р. український театр вимагав нового репертуару — талановито написаних п’єс, у яких відбилося б не придумане, а реальне життя, яке вирувало в Україні після потрясінь 1917—1920 рр. Воно буквально «просилося» на сцену.
По-друге, такою ж потребою жив і глядач, для якого театр був одкровенням, можливістю безпосереднього спілкування з мистецтвом слова, акторської гри, режисерської майстерності.
По-третє (це, може, найголовніше!), сама п’єса М. Куліша була мовби гарячим шматком життя — глядач знаходив у ній сувору правду про українське село під час голоду 1921 р., колоритні сільські типи, сповнену трагізму соціальну колізію на зламі історичних епох.
Конфлікт у «97», безперечно, класовий. Такою була реальність, яку змальовував Куліш. У його творі зіштовхуються дві сили — комнезамівці й сільські багатії. Одні (Мусій Копистка, Серьога Смик, підліток Вася Стоножка та їхні спільники) захищають «совєцьку владу, которая за нашого брата стала і стоїть», як каже столітній дід Юхим. Інші (Гиря, Годований, дід з ціпком) добиваються повернення старих порядків, а з ними —й свого багатства.
Втім, є й ще декотрі, «нейтрали», які просто дорікають новій владі за те, що «наробили слободи», а тепер «варити оно нічого». Є ще й такі, як секретар сільради Панько: той колись у повстанцях ходив, а тепер — заграє з куркулями, по суті — продається, прислужує їм. Революція, громадянська війна були для нього великим і кривавим бенкетом, будні ж розчаровують Панька.
Конфлікт загострюється тим, що розгортається він за трагічних обставин. Голод викошує село; доходить і до людожерства.
Сюжет Куліш свої п’єси мав цілком реальну основу. Голод 1921 р, на Поволжі й Кубані був масштабний і жорстокий. З волі Раднаркому українське село стало «донором» для російських областей, тому в ньому теж почався голод.
У М. Куліша йдеться саме про цей момент пожовтневої історії. Кульмінацією в п’єсі є сутичка комнезамівців і куркулів біля церкви після того, як із повіту прийшов наказ передати церковні коштовності для закупівлі хліба. Дев’яносто сім незаможників дають свою згоду на експропріацію золотого хреста й чаші. Але боротьба триває, ось-ось спалахне куркульський заколот. Авторитет радянської влади досить примарний. У кількох сценах диктатура пролетаріату — основний інструмент революції — постає як синонім насилля та беззаконня. Зрештою, й голод почався через те, що продзагонівці відібрали у селян хліб. А що сказати про Мусієве проголошення самого себе головою ревкому? І чого більше в його туманних поясненнях — наївності, самовпевненості чи простуватого селянського лукавства? Можна сказати, що Копистка діє під тиском жорстоких обставин. Можливо, в нього й справді немає іншого способу вберегти односельців від куркульської розправи. Звідки йому знати, що саме ці обставини и виникли тому, що законом стало насилля, логіка диктатури витиснула право, про яке допитуються односельці…
Автор симпатизує Копистці. Привабливість «97» великою мірою —у привабливості Мусія, діда Юхима та його онука Васі, Серьоги Смика. Драматург із неабияким знанням селянської натури змалював цих простих українських степовиків, які потяглися до нової влади, як до своєї надії. Багато над чим вони ще не задумуються, керуючись швидше здоровим глуздом і соціальним інстинктом.
М. Куліш розумів, що його п’єса «мимоволі вийде трошки агітаційною». Так воно і сталося. Але тільки до певної міри: надто живими і яскравими постали у драмі її герої. Письменник уважав, що фінал у ній повинен мати трагічний кінець. Але авторської волі враховано не було. Науково-репертуарна рада наполягала, щоб драма «97» мала щасливе закінчення. Це було перше, але далеко не останнє, насилля над драматургом. Мотив його був із тих, якими користувався й Кулішів Мусій Копистка: «Так треба»…
Своєрідним продовженням «97» була п’єса «Комуна в степах» (1925). Сюжетна інтрига в ній пов’язана з тим, як вирішиться питання; буги чи не бути комуні? Як і в «97», М. Куліш удався тут до різкої поляризації персонажів. Зіштовхуються колишнє (його уособлюють Вишневий, якому належав хутір, і «червоний куркуль» Ахтительний) — і теперішнє (захисниками нового життя виступають комунари).
Комуна в М. Куліша — це щось більше, ніж просто по-новому організований господарський осередок. Це ще й мрія — подібно до «загірної комуни» в М. Хвильового. Але мрія у «Комуні в степах» оповита смутком.
«Міщанство і українізація» («Мина Мазайло»). Розчарування М. Куліша в «голубій мрії» посилювалося наростаючою гостротою національної проблеми. На зламі 20— 30-х рр. уже було зрозуміло, що політика українізації згортається. Міщанство раділо цьому, ставало войовничо-самовдоволеиим. У 1929 р. Куліш пише комедію «Мина Мазайло», темою якої, за його ж словами, є саме «Міщанство і українізація». Комедію цю свого часу хтось Із критиків назвав «філологічним водевілем» —-малося на увазі, що суперечки її персонажів точаться переважно навколо української мови. Українізація, що велася з 1923 р., як рентгенівське проміння, висвітлила дражливість питання про те, наскільки українське суспільство готове бути Україною.
Поспішає змінити своє «невдале» прізвище (на «благородне» російськеї службовець Мина Мазайло, в особі якого бачимо тип «колишнього українця», малороса за своєю суттю. Як мщно вкоренилося в ного психіці, що українське — то «третій сорт», що відмова від свого, українського є способом вирватися з «плебейського» стану. І страждає, мучиться чоловік, з усіх сил намагається пошвидше стати Мазєніним,—просто як Мартин Боруля з його ідеєю-фікс; будь-що мати дворянське звання.
Страждає Мина ще й тому, що його син Мокій вдарився в «українські фантазії», розкопав навіть, що хтось із його предків був Квачем,— а цього Мині терпіти вже зовсім несила.
Мокій спочатку зворушує своїм щирим і трохи кумедним за формою захопленням рідною мовою, Хвильовим, Тичиною, Довженковою «Звенигороюн. Але щось у його (і його друзів) комсомольському ентузіазмі є таке, що змушує насторожитися: може, ота запаленість ідеєю «всесвітньої нумерної системи»? Мовляв, навіщо взагалі якісь прізвища, нехай «кожний член великої всесвітньої трудової комуни замість прізвища матиме свого нумера»…
Переполох, який учинився в родині Мини Мазайла у зв’язку з тим, що Мокія відвідав, як каже його батько, «дур український», втягує у свій вир дедалі більше дискутантів. З’являється дядько Тарас з його категоричними судженнями. У 1918 р. він носив у Києві жовто-блакитний прапор, а тепер веде суперечки з Мокієм, який для нього — «радянський українець», і особливо — з Мотроною Розторгуевою, яка спеціально приїхала з Курська, щоб «урятувати» свого племінника Мокія від «українських фантазій».
Тьотя Матя з Курська змальована Кулішем блискуче: перед нами — живе втілення великодержавної пихи. Прикмети її українофобства (від зневажливо-зверхнього тону до демагогічної аргументації) так точно схоплені М. Кулішем, що й нині, слухаючи недоброзичливих до української незалежності людей, раз по раз упізнаєш у їхніх словах і манерах… синдром усе тієї ж Кулішевої тьоті Моті з Курська.
Лесь Танюк мав рацію: «Глядач прочитував Кулішевий гротеск як політичну сатиру на міщанство в цілому, на філістерство як на духовне явище, як уїдливу критику будь-якої національної упередженості й зверхності — від «хатнього» українського націоналізму до великоросійського шовінізму».
Розвиток комедії. Творчість Куліша.
“Мина Мазайло” – ідеологічна, неясна і суперечлива п’єса. З одного боку, вона нібито виступає проти російського і українського шовінізму, будь-якого національного людиноненависництва. З другого боку, в ній багато від цього самого людиноненависництва. З одного боку, вона оспівує силу української мови, а з другого – ряд її “комічних” моментів побудованих на виразах брутальних і цинічних, що ображають цю саму мову. З одного боку вона кличе до соціалізму, з другого – цей соціалізм зображується як система нумерованих людей”
“Комедія найцікавішого нашого сучасного драматурга – це дуже вчасний, дуже потрібний і дуже щасливий голос письменника-громадянина про той, як декому простий, дуже складний, на ділі дуже простий, хоч і багатогранний, комплекс культурних проблем, що йомуна ім’я – “українізація”.
Українізація – це не тільки вивчення української мови, це не тільки перемалювання вивісок, це – можна сказати – навіть зовсім не те”
Сюжет п’єси відомий ще з часів Мольєра, І.К.Карпенка-Карог7о. Тут у М.Куліша він знайшов нове, яскраве наповнення.
“Філолгічна комедія” М.Куліша “Мина Мазайло”(1928) була спрямована проти войовничого шовіністичного міщанства, яке шалено чинило опір спробам національного відродження в Україні в 20-ті роки, зокрема і українським націоналам,(Скрипнику, Хвильовому), які намагалися у межах можливого сприяти впровадженню рідної мови в життєвих сферах.
У спогадах Антоніни Куліш зустрічаємо і такий цікавий анекдотичний факт: “…Микола якось зайшов до загсу і там прочитав список змінених прізвищ прізвищ. Між іншими там було прізвище Гімненко, змінне на Алмазов. Це так його розсмішило, що він вирішив вставити цей випадок у п’єсу…”
Анекдотична фабула, пов’язана зі зміною прізвища зденаціоналізованого українця Мини Мазайла, на Мазенініа, і лежить в основі сатиричної комедії Миколи Куліша – п’єси що задумувалася разом з тим як драма ідей, де зіткнулись у дискусії різні політичні світогляди: і відверті войовничі шовіністи-русифікатори, і національні нігілісти, і свідомі українці, стурбовані упослідженістю і занепадним становищем рідної мови, але й одірвані от глибин справжньої національної культури.
Так п’єсу-диступ, по суті твір бездійовий, побудований на дискусійній основі, драматург майстерно подає в комедійній формі, надавши таким чином драмі ідей (у світовій літературі – Гете, Ібсен, Костомаров, Чехов, Леся Українка – це переважно твори з трагедійними характерами, з гострими драматичними колізіями) ознак гротескно-сатиричної комедії не тільки антиміщанського, але й одверто соціально-політичного спрямування.
Тут Куліш проявив себе справді драматургом-новатором, багато в чому спорідненим із багатьма майстрами світової драматургічної класики ХХ ст., такими, як Шоу, Чехов, О’Кейсі, Піранделло, Брехт та ін. Говорячи про літературні традиції, слід відзначити органічний зв’язок комедії “Мина Мазайло” з “Міщанином-шляхтичем” Мольєра і ”Мартином Борулею” Карпенка-Карого. Справді, міщанин Мазайло, як мольєровський Журден, будь-що намагається увійти в елітарні кола, у даному випадку стати таким собі новітнім аристократом. Тому і наймає учительку, що вчить його “правильных произношений”.
У мольєровських традиціях висміюється обмежений світ. На це слушно вказував Ю.Шерех: “Куліш не приховує, що саме цей твір Мольєра був його зразком. До дрібниць він підкреслює паралелізм. Коли Мина Мазайло вчить “Пахнет сено над лугами” і потім каже: “У такому, сказать, маленькому віршику – і така сила правильних проізношеній”, — це парафраза здивувала Журдена, коли він довідується (теж від свого вчителя), що говорить прозою. “Мина Мазайло” закінчується тим, що “заграла музика, і почався балет”, а “Міщанин-шляхтич” Мольєра так і називається комедія-балет”. Сама тема – пряма паралель Мольєровій”. У французького комедіографа Журден пнеться у вище товариство, і так робить Мина Мазайло. Герой Мольєра набирає вчителів, щоб здобути добрі манери, і так робить Мина. Грайлива закохана пара молодят – неодмінне тло комедії Мольєра, і вона виступає у Куліша”.
“…Для Миколи Куліша людина була невід’ємною часткою природи, всесвіту, вкорінена в історію, вона мусила її відчувати усім своїм єством і продовжувати нитку життя як індивідуального, так і суспільство. Все це неможливо поза національним, і мова – один з найперших показників фізичного здоров’я нації. Але мова не вичерпує віяла інших проблем, що поступають перед сучасником… Саме це й забезпечило комедії шалений успіх – попри всі її філологічні здобутки, на яких так багато наголошувала критика, глядач прочитував Кулішевий гротеск як політичну сатиру на міщанства в цілому, на філістерство як на духовне яви снити це можна тим, що в ній письменник не зміг осягнути тієї дійсності, напруженості сюжету, яка необхідна п’єсі не лише як літературному, а й драматичному, театральному творові. Та й самі виразні яскраві типи були взяті політично неглибоко, адже це був “людський порох”, як сказав А.Луначарський з приводу подібних образів п’єси М.Єрдмана “Мандат”.
“Мина Мазайло” відрізняється оригінальним сюжетом, у якому переплетено культурно-соціальний та родинно-інтимні аспекти, містить галерею виразних характерів з індивідуалізованим культурним і національним світоглядом (Мина Мазайло, Мокій, Уля Розсохина, тьотя Мотя, дядько Тарас), насичена дотепними, пародійними, карикатурними, фарсовими сценами. Колоритна мова рельєфно відображає специфіку духовних та національних цінностей основних персонажів. Комедія характеризується широкою палітрою інтонацій та мелодійних візерунків — великих, ніжних мажорних, романтичних, елегійних, сумних, трагікомедійних і навіть фантасмагорійних.
“Мина Мазайло” – комедія типів. Ґрунтовно розроблені дійові особи складають сюжетно-колізійні та концептуально-світоглядні пари. Це Мина Мазайло і Мокій, Рина й Уля, тьотя Мотя і дядько Тарас. Їхні репліки, діалоги і всупають чинниками та носієм суто комічного начала.
Мина Мазайло та Мокій, тьотя Мотя та дядько Тарас з моменту появи у п’єсі одразу постають як духовні антитези. Образи Улі та Рини на початок змальовано як суголосні. Дівчата діляться своїми інтересами, таємницями Рина говорить про Улю не інакше, як “моя подруга”. Проте з плином комедійної колізії ці образи стають протилежними, в них починають домінувати різні духовно-світоглядні ціннності.
Варто наголосити на тому, шо “Мина Мазайло” є лірико-соціальною комедією. Суспільне явище українізації та пов’язані з ним різноманітні культурно-духовні, національно-світоглядні тенденції та процеси. Микола Куліш поєднує з глибоко розробленою інтимною лінією, з мотивами романтичної закоханості й ніжного кохання.
Інтимні перепитії відіграють у п’єсі помітну концептуальну й структурно-композиційну роль, вони є одним з вагомих чинників руху дійової інтриги, психологічної загостреності, розвитку комедійної тональності та комічних ситуацій, розкриття етичної та ціннісної сутності образів-персонажів.
“Мина мазайло” – це не лише феєрверк художніх типів, концептуальних зіткнень, світоглядних поєдинків, чітко виписаних сцен, дотепних діалогів, епатажних реплік, афористичних висловів, жартівливих умовиводів, трагікомедійних суджень, мовленнєво-фонетичної гри. Це й вишукана у структурно-композиційному відношені п’єса, що характеризується численими знахідками, “секретами”організації та динаміки комедійної дії.
Репліки та афоризми, мізансцени та пасажі комедії цитувати й обговорювали різні представники українського суспільства. Образи, характери п’єси “Мина Мазайло” активно проектувалися на сучасну українську дійсність і трактувалися як живі й самобутні типи з навколишнього життя.
Отже, багатство і соковитість української мови знайшли своє відображення у п’єсі “Мина Мазайло”, і це не могло привернути уваги читачів до проблеми її збереження та розвитку.
Совєтська система цілеспрямована і планомірно робила все для того, щоб в Україні залишилося якнайменше українського, нав’язуючи чужих, штучно створених героїв, котрі знаменували нову більшовицьку еру. Микола Куліш, як і багато інших свідомих українців, не сприймав таких методів, та й не міг сприймати, бо це шкодило українському народові, за майбутнє котрого він щиро вболівав. Куліш дуже добре розумів, що без національних святинь, національних героїв, без національного світосприйняття неможливо зберегти моральні орієнти, духовну монолітність та самобутність українського народу. Тому так болісно реагував він на появу нових гнучкошиєників, які самі підставляли шию під московський хомут і намагалися запрягти до рабського воза свободолюбивих і непокірних українців.
Комедії “Отак загинув Гуска”, “Мина Мазайло”, “Хуліо Хурина” відображають надзвичайно важливі проблеми українського народу у 20-х рр. Кожна з них має свою тематику, проблематику і відповідно до цього свою поетику. Використовуючи їдку іронію та сарказм, Микола куліш відтворив негативних персонажів, які через свою нікчемність, малодухість, втрату орієнтирів потрапляють у смішне становище. Але герої комедій Миколи Куліша не тільки комічні, вони трагічні за своєю суттю і відбивають реальний стан певної частини української нації, котра загубила сама себе, віддала на поталу свою честь та гідність. Разом з тим ці герої є певними соціальними типами, образами – характерами, котрі реально відбивали стан розшарування українського народу, який, не маючи своєї державності, єдиної віри, єдиної волі, втратив свою однорідність та одностайність.
Зараз прийшов час, коли, глибше зрозумівши причини духовної кризи М.Куліша, його політичні хитання і помилки, ми можемо взяти до своєї скарбниці все по-справжньому цінне, створене цим винятково талановитим драматургом.
Все це належить нам не тільки по праву успадкування всього справді значного, створеного людством, а й по праву близькості людей, що разом торгують важкий шлях до гармонійного розвитку трудящих. Високий ідеал “людяної людини”, який незмінно світив М.Кулішеві, і для нас, будівників комунізму; так само чистий і незаперечний. Служити йому найвище покликання художника і кожної людини.
Значення п’єси Миколи Куліша «Мина Мазайло» вчора і сьогодні.
У цьому творі найввдатніший український драматург двадцятого століття Микола Куліш яскраво зобразив процес українізації, який відбувався у двадцяті роки. Ї саме завдяки цьому п’єса не втратила своєї гостроти і в наш час. Чому? Тому, що дійсність того часу і наше буття схожі: в Україні відбувається процес відродження національної культури та мови, національної самосвідомості та української нації взагалі. Українізація, як і будь-що, має і своїх прихильників, і своїх супротивників. Одні допомагають їй, інші стають на перешкоді. Представників обох таборів можна зустріти навіть в одній родині. Такою є родина Мазайлів. Сам Мина, його дружина та дочка Рина — це противники українізації. Всі родичі, окрім сина Мини Мокія, дуже бажають змінити своє «плебейське» прізвище Мазайло, яке здається їм «недоброзвучним», на Тюльпанова, Розова, Сіренєва або Алмазова, чи вже на крайній випадок — на Мазеніна. Для зміни прізвища у них є кілька «дуже вагомих» підстав. По-перше, голові родини ніколи не щастило через це прізвище: у школі його на регіт брали, жодна гімназистка не хотіла з ним гуляти, за репетитора не брали, на службу не приймали, од кохання відмовлялися-Мазайло! Жінку свою він вже обдурив: сказав, що прізвище його Мазалов, а не Мазайло. По-друге, Мина прагне будь-що пробитися до «вдасть імущих». А щоб досягти цього, переконаний він, треба зректися своєї предківщини, змінити українське прізвище, тобто зректися власного «я». А по-третє, в той час дуже багато хто змінював своє прізвище. Це була, так би мовити, мода. Тож Мина не хотів відставати. Крім цього, можна було б похвалятися новим прізвищем перед сусідами. На думку Мини після зміни прізвища для нього почалося б нове життя. Він вважає, що перед ним одразу одчиняться всі двері, думає, що зі зміною прізвища він змінить також і ставлення оточуючих до себе: його будуть шанувати, всі будуть вважати за честь бути з ним знайомими, а особливо — приймати у своєму домі. Нарешті його мрія збулась: він став Миною Мазєніним. Але Мазайлу-Мазєніну не вдалося здійснити все, чого він так прагнув: за систематичний і зловмисний опір українізації його звільнено з посади. Отже головне в людині — це її вчинки, її душа, а не зовнішність, прізвище чи багатство. Палкий прихильник українізації в родині Мазайлів — це Мокій. Він не лише не бажає змінювати своє малоросійське прізвище на Мазєніна, а навпаки, намагається додати до власного прізвища ще й Квач, щоб було виключно українське прізвище. Мока — українець в душі, а не лише на словах. Він дуже чітко і дохідливе висловлює свої думки про українізацію, дивовижно ніжно відчуває всі відтінки, всі нюанси українських слів. Наприклад, слово «бринить» він не переклав просто «звучить», а розкриває його повний зміст на прикладі багатьох словосполучень, щоб Уля зрозуміла всю красу і дивовижність української мови: орел бринить, сніжок бринить, думка бринить, спів бринить. Мокій так впевнено доводить свої думки, що навіть зміг переконати Улю, яка згодом приєдналася до нього. Але ж у цій п’єсі ми бачимо, що й українці можуть бути різними. Такими, наприклад, як Мокій та дядько Тарас. Вони обидва українці, але українізацію сприймають по-різному. Мока робить все, щоб полегшити та прискорити цей процес, а дядькові Тарасові це не подобається. Він каже: «Їхня українізація — це спосіб виявити всіх нас, українців, а тоді знищити разом, щоб і духу не було…» Різниця між Мокієм та дядьком Тарасом в тому, що старий, хоча і за все українське, але за таке, яке було раніше, за старі звичаї, обряди, традиції; він не хоче нічого нового. Я гадаю, що така думка неправильна: не можна весь час залишатися на одному місці, завжди треба щось оновлювати, йти вперед, бо без нового історія залишалась би на місці. Кожен час несе з собою властиві йому ознаки, які по-новому відтінюють старі традиції, звичаї та обряди, а не змінюють чи відкидають їх зовсім» Ніколи не можна забувати про минуле, бо це життя наших предків, наша власна історія. Як висновок зі всього написаного можна сказати лише одне: ми — українці, живемо в Україні, тут жили наші предки І будуть жити наші діти, а тому ми повинні шанувати та любити і свою країну, і свій народ, і свою мову та культуру, бо все це — наше. Як кажуть американці: и Можливо, в цій країні погана економіка, тяжке життя, багато безробітних і ще дуже багато чого поганого, але це — моя країна!» Нам треба це взяти за приклад. Значення цього твору і сьогодні дуже велике. Він допомагає нам зрозуміти, як треба поводити себе в наш складний і такий суперечливий час.
6. Підсумки
МИКОЛА КУЛІШ (1892-1937)
Народився в с. Чаплинці, що на Херсонщині, у селянській родині, помер у Карелії (Російська Федерація).
Драматург.
Найвідоміші твори: п’єси «97», «Народний Малахій», «Патетична соната», «Маклена Граса», «Мина Мазайло».
Комедія «Мина Мазайло» (1929)
Літературний рід: драма.
Жанр: сатирична комедія.
Тема: зображення українізації й міщанства в Україні у 20-і роки XX ст.
Головна ідея: засудження міщанства, національної упередженості й зверхності.
Головні дійові особи: родина Мазайла — Мина Мазайло, його діти Рина й Мокій, дружина Килина (Мазайлиха); дядько Тарас, тьотя Мотя, Уля.
Сюжет: харківський службовець «Донвугілля» Мина Мазайло (колишній українець) у своєму прізвищі вбачає головну причину своїх життєвих і службових поразок, тому й вирішив змінити його на «більш благородне» — російське Мазєнін. Мина наймає вчительку «правильних проізношеній», яка вчить його грамотно говорити «по-руському». Син головного героя, навпаки, прихильник української мови і взагалі всього українського. Мина від цього страждає. Не підтримує позиції Мини й національно свідомий дядько Тарас, який дуже схожий на запорожця. На боці Мини — дружина, дочка Рина й терміново викликана телеграмою родичка з Курська тьотя Мотя. Кульмінаційним моментом у творі стає звільнення Мини Мазайла-Мазєніна з посади за «систематичний опір українізації».
Літературознавці про твір: Питання мови, точніше, ставлення до неї персонажів, узято за основу конфлікту, що розгортається в комедії у формі дискусій, які породжують комічні ситуації, визначають основні сюжетні лінії (Мина — Мокій, Уля — Мокій, тьотя Мотя — дядько Тарас та ін.). Вдало дібрані мовні засоби допомагають авторові яскравіше індивідуалізувати характери комедійних персонажів, виявити малоросійську меншовартість і духовну порожнечу українського міщанства.
Незважаючи на певну однобічність при змалюванні драматичних характерів і помітну авторську налаштованість на відповідну ідею, образи комедії «Мина Мазайло» відображали правду життя, те типове й суттєве, що характеризувало тогочасне суспільство. Наприклад, національний нігілізм, як домінуюча риса характеру частини персонажів, розкриває і становить суть малоросійства, є підґрунтям ідей великодержавного шовінізму.
Характери комедії виписані майстерно, поведінка героїв, їхні репліки психологічно вмотивовані. Головна постать у творі — Мина Мазайло, який уособлює духовну порожнечу й малоросійську меншовартість міщан. Його намір зректися свого прізвища породжує низку сюжетних колізій.
Мина цурається свого українського прізвища, мови, культури; готовий убити рідного сина, щоб той не завадив здійснити задумане: «Заставлю! Виб’ю з голови дур український! А як ні — то через труп переступлю. Через труп!..» На його думку, українізація принижує, робить з нього другосортну людину: «Серцем передчуваю, що українізація — це спосіб робити з мене провінціала, другосортного службовця і не давати мені ходу на вищі посади». Досить влучну характеристику Мині дав син Мокій, назвавши його «валуєвським асистентом».
Чи не найколоритніша постать у творі — Мотрона Розторгуєва з Курська… Уже перша її репліка викликає і гіркий сміх, і тривогу за долю рідної мови. Приїхавши на українську землю, вона була вражена нечуваним, як їй здалося, зухвальством українців: «Тільки що під’їхали до вокзалу, дивлюсь — отакими великими літерами: «Харків». Дивлюсь — не «Харьков», а «Харків»! Нащо, питаюсь, навіщо ви нам іс- портілі город?»
Згущуючи фарби, автор вдається до нещадної сатири, гротеску та влучного шаржування. Абсурдні твердження Розторгуєвої, що «українська мова — то австріяцька видумка», як і вся її поведінка («А тьотя ходила Наполеоном і думала») допомагають не лише розвінчати негативні явища, а й загострити проблему.
Полярний до шовіністок образ дядька Тараса з Києва. Це національно свідомий українець, який гаряче вболіває за рідну мову, ревниво обстоює її самобутність, бореться за збереження національного кореня, козацького духу.
Головним опонентом войовничого міщанства змальовано в комедії Мокія. Він активно дискутує з тими, хто чинить опір українізації, рішуче розвінчує ідеї російського шовінізму, які намагається утвердити у своїй родині Мина Мазайло. Мокій не лише не хоче міняти прізвища, а й уважає, що до нього треба додати колись втрачену частину «Квач» (Мазайло-Квач). Хлопець гаряче пропагує красу рідної мови, демонструє глибокі знання не тільки з філології, а й з етнографії, антропології, історії (Г. Семенюк).
Юрій Лавріненко зазначає, що в п’єсі діють лише негативні персонажі: «Персонажі схоплені в таких найсуттєвіших і оголених рисах, що цілий ряд типів остався в пам’яті глядача, немов маски старого вертепного українського театру чи commedia dell’arte».
Тестові запитання
1. Перу М. Куліша належать твори
А «Вальдшнепи», «Майстер корабля»
Б «Народний Малахій», «Ярослав Мудрий»
В «97», «Чотири шаблі»
Г «Мина Мазайло», «Санаторійна зона»
Д «Патетична соната», «Маклена Граса»
2. До засобів творення комічного НЕ НАЛЕЖИТЬ
А іронія
Б сарказм
В гротеск
Г анафора
Д шарж
3. Визначальною жанровою рисою комедії «Мина Мазайло» є
А наявність фантастичних елементів
Б єдність місця, часу й дії
В кульмінація на початку твору
Г наявність однієї сюжетної лінії
Д передача внутрішнього стану героя
4. Події, зображені в комедії «Мина Мазайло», відбуваються в
А дореволюційному Києві
Б революційному Харкові
В Києві 20-х років XX ст.
Г Харкові 20-х років XX ст.
Д Харкові під час «хрущовської відлиги»
5. Характеристикою «…очі, рот, стан — все чисто українське» Мокій наділяє
А Мазайлиху
Б Рину
В Улю
Г дядька Тараса
Д Мину Мазайла
6. Прочитайте рядки
— «Бринить» має декілька нюансів, відтінків. По-українському кажуть: орел бринить. Це означає — він високо, ледве видко — бринить… Можна сказати — аеро бринить. А от іще кажуть: сніжок бринить. Це як випаде, а тоді зверху, в повітрі, ледве помітний такий, бринить… Або кажуть — думка бринить…
У цій репліці звучить
А іронічне ставлення до української мови
Б захоплення й гімн багатій і милозвучній мові
В сумнів щодо виражальних лексичних можливостей мови
Г заклик до обов’язкового вивчення української мови
Д думка про брак окремих слів на позначення різних понять
7. Репліка Тільки що під’їхали до вокзалу, дивлюсь — отакими великими літерами: «Харків». Дивлюсь — не «Харьков», а «Харків»! Нащо, питаюсь, навіщо ви нам іспортілі город? належить
А Рині
Б Мазайлисі
В Бароновій-Козино
Г тьоті Моті
Д Мині Мазайлу
8. Своє ставлення до української мови (з байдужого на прихильне) з часом змінює
А Уля
Б Рина
В Килина
Г тьотя Мотя
Д Баронова-Козино
9. Події в комедії «Мина Мазайло» розгортаються в такій послідовності:
А телеграма до Курська — приїзд тьоті Моті — звільнення з посади Мазайла — навчання «правильних проізношеній»
Б звільнення з посади Мазайла — телеграма до Курська — приїзд тьоті Моті — навчання «правильних проізношеній»
В телеграма до Курська — навчання «правильних проізношеній» — приїзд тьоті Моті — звільнення з посади Мазайла
Г приїзд тьоті Моті — телеграма до Курська — звільнення з посади Мазайла — навчання «правильних проізношеній»
Д телеграма до Курська — звільнення з посади Мазайла — навчання «правильних проізношеній» — приїзд тьоті Моті
10. Темою комедії Миколи Куліша «Мина Мазайло» є
А показ перших паростків русифікації
Б засудження міщанства й українізації
В змалювання життя української інтелігентної родини
Г панорама життя харківської молоді на початку XX ст.
Д зображення українізації й міщанства
11. Установіть відповідність
| Дійова особа | Роль у творі |
| 1 Рина | А береже в пам’яті героїчне славне козацьке минуле України |
| 2 Уля | Б намагається «врятувати» родину Мазайла від українізації |
| 3 тьотя Мотя | В через закоханість вивчає українську мову |
| 4 дядько Тарас | Г навчає Мазайла «правильних проізношеній» |
| Д намагається відволікти брата від вивчення української мови через подругу |
12. Установіть відповідність
| Дійова особа | Репліка |
| 1 Мина Мазайло | А В інтелігентній мові вимовляють «єво», а не «єго» і не «єхо». |
| 2 дядько Тарас | Б Та в «Днях Турбіних» Альоша, ти знаєш, як про українізацію сказав: все це туман, чорний туман, каже, і все це минеться. І я вірю, що все оце минеться. Зостанеться єдина, неподільна… |
| 3 тьотя Мотя | В Провокація. Хто стане нищити двадцять мільйонів одних лише селян українців, хто? |
| 4 Мокій | Г їхня українізація — це спосіб виявити усіх нас, українців, а тоді знищити разом, щоб і духу не було… Попереджаю! |
| Д Серцем передчуваю, що українізація — це спосіб зробити з мене… другосортного службовця |
Драматургія. Розвиток національного театру. Микола Куліш. Літературна спадщина драматурга. П’єса «Мина Мазайло», українська література
Повернутися на сторінку Українська література