Григорій Тютюнник. Вічна тема любові в новелі «Три зозулі з поклоном» Роль художньої деталі в розкритті характеру, ідеї, українська література

Хід уроку Григорій Тютюнник. Вічна тема любові в новелі «Три зозулі з поклоном» Роль художньої деталі в розкритті характеру, ідеї, українська література

3. Мотивація навчання:

Даємо аналіз афоризму Гр.Т.тюнника: «І захотілося раптом, щоб коли помру, крізь прах мого серця проріс дубовий корінь, а з нього вимахав могутній дуб і щоб гілля його пішло на кілки – бити тупих і немічних серцем людей». Студенти висловлюють свої думки, наводять приклади з власного життя щодо байдужості.

4. Актуалізація опорних знань:

Що таке новела?
Хто з українських письменників звертався до цього жанру? (М.Коцюбинський, В. Стефаник, Г. Косинка, Г. Тютюнник)
Чи можна за допомогою коротких творів показати «великі почуття»?

Григір Тютюнник — людина великого серця. Для нього ідеалом завжди були «доброта, самовідданість і милосердя людської душі»… Герої його творів звичайні люди, чуйні й добрі, з щедрою душею, здатні на глибоке, вірне кохання. Більшість творів письменника — новели. Та в цих невеликих оповіданнях талановитий письменник створив колоритні — незабутні образи простих людей.

5. Формування вмінь і навичок

Кохання — це прекрасне почуття. Воно залишає слід на все життя. Але приходить воно до кожного по-різному. В. Вінниченко сказав: «Кохання приходить зразу, в один момент, і може одійти з такою ж раптовістю і несподівано. Любов приходить помалу, «приходить непомітно, стає господинею і одходить трудно, з муками, з смертю».

З творчої роботи студентки: «Розпочалася весна. Запахло теплом. Дні стають довшими. Все оживає, скидає з себе оману сну. Серце переповнюється виром життя… У такі дні до людей непомітно приходить таємниче почуття – кохання. Воно прокидається у серці, мов ніжний тендітний пролісок, який так уперто пробивається з-під снігу, простягає свої бліді пелюстки ще прохолодному сонцю. Але саме він є першим вісником весни і тепла.

Кохання… Наскільки трепетне і ніжне слово… Кохання… Це – життя! Те незвичне й до нестями дивне почуття, яке людина зустрічає лише один раз на своїй недовгій дорозі. Ніколи не знаєш, коли воно заполонить твоє досі пусте і безборонне від цього болю серця… Мов та солодка отрута, воно п’янить, розливається по жилах бурною і ніжною рікою, несе мрії щасливого буття.

Кохання – це Божий дар людині. Воно може бути взаємним, пестливо-лагідним і безтурботним. А іноді стріла амура потрапляє лише в одне серденько, присуджуючи його на безжалісний біль і жагучий вогонь таємного мовчання.

Кохання дає силу життя. Охоплена ним людина дивиться на світ просто, оптимістично. І так тоді хочеться жити! Поєднатися з навколишнім світом! Посміхатися і плакати від радості!

Що таке кохання? Це безмежне блакитне небо, прекрасна і непорочна рідна земля, це вільна пташка в височині, мільйони ясних зір, палаюче сонце… Це вітер, що розносить по всьому світу твою пісню, місяць, який бережно приховує твою таємницю. Це пелюстки квітів, їх чарівний мрійливий аромат… Це очі коханої людини, в яких повністю розчиняєшся, її спраглі солодкі вуста, ніжні турботливі обійми, в яких відчуваєш себе щасливою і вільною. Посмішка, яка, здається, рятує від людської суєти і пронизує сутність…

Кохання – коли дихаєш одночасно з милим одним повітрям, коли ваші серця б’ються одночасно, в такт, виливаючи з себе мелодію єднання… Це розуміння один одного з ледь помітного, але вразливого погляду, жесту чи дотику руки…

Хто може сказати, що таке кохання? Чи є йому визначення? Ні. Просто коли кохаєш, не віриться, що можна любити цілий світ просто за те, що він є у тебе, а у ньому існує маленький, але настільки рідний і необхідний пломеніючий людський образ, без якого, здавалося б, ти не зможеш прожити.

Це біль… Але приємний… Недоспані ночі, марні сльози з подушкою – подружкою, недоречна усмішка, високі мрії та страждання… Але як солодко все це відчувати! Як важко жити без цього примхливого почуття!

Як це чудово – кохати! Просто кохати! Кохати і нічого не вимагати взамін! Мліти від його імені… Горіти! Горіти вогнем, що палить тіло, душу, серце…

Чи можна після цього розлюбити, викинути з голови, вирвати з серця чийсь образ? Часто буває так, що люди розлучаються. Можливо, хтось до цього ставиться байдуже. А для когось руйнується світ, життя втрачає сенс… ця лиховісна рана загоюється, але залишається на все життя шрам, якось дивно поєднуючись із найприємнішими спогадами.

Кохання поєднує у тобі всі найкращі людські риси. Воно допомагає подолати прикрості, невдачі, тривоги. Це те, що приховуєш на дні своєї душі від чужих очей і злих язиків.

Сухомлинський писав: «Любов повинна назавжди, на все життя залишитися для людини найсвітлішим, найінтимнішим і недоторканим.» Велика кількість митців присвятила цій темі безліч творів.»

Та в житті буває, що ні муки, ні страждання не можуть затьмарити світле почуття. Отож, познайомимось з героями новели «Три зозулі з поклоном».

Після заголовка читаємо: «Любові всевишній присвячується».

Скільки горя й смутку у творі. Які нелегкі долі героїв. І над усім цим возвеличується земна любов. Чиста, щира, безкорисна й безнадійна.

-Хто ж з героїв здатний на таке високе почуття?

6. Закріплення знань.

Зачитати рядки на підтвердження.

-Що відчував до Марфи Михайло?

-Якими рисами наділив його автор?

-Що розповідав Михайло про своє життя в «Сибірі неісходимій»?

-Хто в новелі наділений милосердям, здатністю розділити чужий біль, як власний?

-Який біографічний момент у новелі? (Батька Григорія Тютюнника як ворога народу було заарештовано в 1937 році. Із Сибіру батько так і не повернувся. Родина не отримала навіть відомостей про дату смерті й місце поховання.)

-Які символи використані у творі? -Народ створив багато пісень, в яких присутній образ зозулі. Це такі пісні: «Прилетіла зозуленька», «До Петра зозулі да кувать, да кувать», «Ой летіла зозуленька все вгору та вгору», » Ой петрівочка минається, сива зозуленька ховається» та інші. У всіх цих піснях зозуля — це символ туги, смутку.

-А як ви пояснюєте три зозулі?

-Число три в народній творчості дуже поширене: у казках («Мудра дівчина», «Названий батько»), у думах ( «Бідна вдова і три сини», » Дума про втечу трьох братів з города Азова, з турецької неволі»), у піснях («Ой у полі три криниченьки», «Ой летять галочки да у три рядочки»). Можливо, у Григора Тютюнника це три долі: Марфи, Михайла, Софії, можливо, Михайло, передаючи Марфі «Три зозулі з поклоном, бажає їй душевного спокою, щастя, любові. Я вважаю, що слово три — символ щастя. А ще через усю новелу проходить образ сосни. Він є символом рідного житла.

Скласти розповідь від імені героїв новели (можна у формі листа).

Розповідь від імені Марфи.

Любий Михайло! Як я кохаю тебе. Я відчуваю кожний твій крок, рух, твоє дихання. Усе моє єство, кожна моя клітинка належить тобі, хоч знаю, що не мою ніякої надії на своє кохання, бо ти чоловік іншої жінки, батько рідного сина. Та впевнена в тому, що ніхто тебе так не відчуває, як я. Страждаю, мучусь, але я щаслива, що кохаю тебе. Не можу передати словами, що я відчуваю, знаючи, що ми в далекому Сибіру. Так хочеться полегшити твоє життя, тож думкою, душею я завжди поруч з тобою. Я з нетерпінням чекаю твоїх листів, хоч вони не для мене. Щодня бігаю до пошти, щоб першою дізнатись, чи є від тебе лист. А тоді благаю листоношу, щоб дозволив потримати в руках твого довгожданого листа. Я ніби відчуваю тепло твоїх рук, плачу від радості, пригортаю листа до грудей, цілую зворотну адресу — і мені стає легше, бо це надає мені сили для життя й любові. Дякую тобі, любий, за те , що відчуваєш, як ходить коло тебе моя душа.

Твір-розповідь від імені Михайла.

Твір-розповідь від імені Соні.

Бажаючі складають замість твору вірш за цим сюжетом і лексикою.

Зразок вірша.

Три зозулі з поклоном
(за новелою Г. Тютюнника)
Кохання — це велике почуття.
Не кожному дано його пізнати.
Від нього іноді залежить сенс життя,
Хоча цього не хочеш визнавати.
Воно дає натхнення й сили,
Здаються люди всі і добрі, й милі,
Така приходить жага до життя,
Що забуваєш негаразди нашого буття.
Тендітна, молода, струнка, немов тополя,
«Маленька» Марфа у житті багато знала горя,
А серце мала таке велике й щире,
Що безнадійную любов в собі таїло.
Самій лиш дев’ятнадцять порівнялось,
Як в зрілого чужого чоловіка закохалась.
Усім єством і кожною клітинкою своєю
Михайла відчувала всією душею.
І знало все село про цю любов безмежну,
Й поштар Левко був з нею обережний.
І син Михайла, і Михайлова дружина мила —
Всі дивувались, що кохання — така велика сила.
Поруч з Михайлом Марфи душа нещасна,
Яку він відчуває неймовірно ясно.
Із «несходимої» Сибірі три зозулі їй з поклоном посилає,
Чи долетять вони, чи ні — не знає.
А у селі дружина Соня й син чекають,
Що не повернеться Михайло, того не знають.
А під вікном сосна шумить,
Про що вона із вітром гомонить?

9. Підсумок.

Який же ідейний зміст твору? (Утвердження добра, гуманізму, уславлення великої любові — найсильнішого почуття, даного Богом).

Додаток

ТРИ ЗОЗУЛІ 3 ПОКЛОНОМ. Григір Тютюнник

Любові всевишній
Присвячується

Я виходжу з-за клуба, в новенькому дешевому костюмі (три вагони цегли розвантажив з хлопцями-однокурсниками, то й купив) і з чемоданчиком у руці. І перше, що бачу—хату Карпа Яркового. А перед нею— молоденька сосна рівними рядочками на жовтому піску. На ґанку Карпової хати стоїть Марфа Яркова і веде мене очима. Вона стоїть без хустки, сива, пишноволоса — колись її волосся сяяло проти сонця золотим, тепер не сяє. Видно, думаю собі, волосся умирає раніше, ніж людина…

Підійшовши ближче, я вклоняюся Марфі й кажу через молоденьку сосну;

— Здрастуйте, тітко.

Марфа ворушить губами І проводжає мене далі, аж доки я не увійду в сосну “велику” (у нас її називають ще: “та, що твій тато садив”).

Дома мене стрічає мама, радіє, плаче і підставляє мені для поцілунку сині губи.

— Мамо, — питаю після того, як куці студентські новини розказано (сесію здав, костюм ось купив), — а чого тітка Марфа Яркова на мене так дивиться?

Мама довго мовчить, потім зітхає і каже:

— Вона любила твого тата. А ти на нього схожий…

Марфа — тоді її в селі за маленький зріст звали “маленькою Марфою” — знала, що лист від тата приходить раз на місяць. Вона чула його, мабуть, ще здалеку, той лист, мабуть, ще з півдороги. І ждала. Прийде до пошти, сяде на поріжку — тонесенька, тендітна, в благенькій вишиваній сорочині й рясній спідничині над босими ногами — і сидить, сяє жовтими кучерями з-під чорної хустки: втекла від молотарки або від косаря, за яким в’язала, або з лук, де сіно скиртують.Сидить на поріжку і обриває пелюстки на ромашці, шепочучи: “Є — нема, є — нема, є…”

Коли з пошти виходив наш поштар дядько Левко — височенний, худющий, як сама худорба, з брезентовою поштарською сумкою через гостро підняте вгору плече, Марфа підхоплювалася йому назустріч і питалася тихо, зазираючи знизу в його очі:

— Дядечку Левку, а од Мишка є письомце?

— Нема,— одказував Левко, блукаючи очима поверх золотого Марфиного волосся, що вибилося з-під чорної хустки.

— Не брешіть, дядечку. Є…

— Ну — є! Є…»так не тобі, а Софії.

— Дядечку Левку! Дайте я його хоч у руках подержу…

— Нельзя. Чужі письма нікому давати не можна. Заборонено.

— Я тільки в руках подержу, дядечку, і оддам. Сині Марфині очі запливають слізьми і сяють угору на дядька Левка — ще синіші.

Левко озирається довкола, зітхає немічно худими грудьми і манить Марфу пальцем за пошту. Там він дістає із суми конверт і простягає Марфі:

— На. Тільки нікому не кажи, що давав, бо за це… виженуть мене.

— Ні-ні-ні, дядечку! — аж похлинається від щирості Марфа. — Ось вам хрест святий!

Вона хапає з Левкових пучок листа — сльози рясно котяться Їй по щоках — пригортає його до грудей, цілує в зворотну адресу…

—Чорнила слізьми не розмаж,—каже Левко і одвертається: жде. Марфа, якщо поблизу не видко людей, нескоро віддає йому листа, мліючи з ним на грудях, і шепоче, шепоче…

— Ну, от бачте, нічого я йому і не зробила… Тепер несіть Софії. Я ж нічого йому не зробила… Спасибі, дядечку, рідненький… Нате вам осьо, вип’єте за його здоров’я.

Вона дістає з-за пазухи пожмаканого карбованця і вкладає Левкові в долоню.

— Хіба що за його здоров’я,— бурмотить Левко,— а так зроду не взяв би…

І чимчикує в село, наставивши вгору гостре плече з Порожньою майже сумою (тоді не дуже-то люди писали один одному).

А Марфа біжить на роботу, птахою летить, щоб дов’язати до вечора свої шість кіп — і вітер сушить — не висушить сльози в її очах.

— А хто вам про це розказував, мамо? Дядько Левко?

— Ні. Він мовчав. Сама бачила й чула. Я теж-бо за нею слідкома з роботи тікала. Отуди ярком, ярком — і до пошти. Дивлюсь, а вона вже на поріжку сидить, жде…

Вона щораз перша вгадувала, коли тато обізветься.

— І ви на неї не сердилися?

— У горі, сину, ні на кого серця немає. Саме горе.

— А як же то — вона вгадувала, а ви — ні?

— Хтозна, сину. Серце в усіх людей неоднакове. В неї таке, бач, а в мене таке…

Вона за тата набагато, молодша була. Йому тридцять три, а їй дев’ятнадцять. Два годочки прожила з Карпом своїм і нажилася на сто. Тато ж… він якось і не старів, однаковий зоставався і в двадцять, і в тридцять годочків… сокіл був” ставний такий, смуглий, очі так і печуть чорнющі! Гляне було—просто гляне і все, а в грудях так і потерпне. Може, тому, що він рідко піднімав очі. Більше долонею їх прикриє і думає про щось. А востаннє як бачила його (ходила з передачею аж у Ромни, їх туди повезли), то вже не пекли, а тільки голубили— такі сумні.

Дивиться ними — як з туману.

Вони до нас на посиденьки ходили, Карпо і Марфа. Щовечора. І гомонимо бувало втрьох або співаємо потихеньку. Тато баритоном, а я другим йому помагаю, а Марфа першу веде. Голосок у ней тоді такий був, як і сама вона, ось-ось наче переломиться, ну, ловкий. А Карпа хоч викинь. Сидить у стелю дивиться. Або у вуса дме, то в один, то в другий — розпушує. То я йому галушок миску гарячих (він їсти страх любив), ложку в руки — їж, Карпе! І тьопає, як на себе кидає. Ми співаємо, а він вусами пару з миски ловить та сопе так, що каганець на столі як не погасне. “Я,— каже,— картоплю в галушках люблю. Картоплі треба більше кидать у галушки”. Товстопикий був, товстоногий. І рудий — матінко ти моя… Як стара солома. Марфа проти нього—перепілочка. Ото гляне було, як він над галушками катується, зітхне посеред пісні й одвернеться, а сльози в очах, наче дві свічечки голубі. До тата… Я ж бачу. А він затулить надбрів’я ‘ долонею і співає. Або до тебе в колиску всміхається та приколисує легенько.

— Ти, Михайле, кажу, хоч би разочок на неї глянув. Бачиш, як вона до тебе світиться. А він:

— Навіщо ж людину мучити, як вона й так мучиться?

Очі мамині сухі, голос ані здригнеться, і я чую за ним: спогади її не щемлять їй і не болять — вони закам’яніли.

Останній лист від тата «Софіє! Соню! Учора дав мені товариш скалку од дзеркальця, я глянув на себе і не впізнав. Не тільки голова, а й брови посивіли. Зразу подумав: може, то іній (це надворі було), тернув долонею — ні, не іній… Більше не дивитимусь. Часто сниться мені моя робота. Наче роблю вікна, двері фільончасті, столи, ослони. І так мені руки потім засверблять, що, буває, ложки хлопцям ріжу на дозвіллі. А руки як не свої… Ти питаєш, як нас годують, як одягають на зиму. Годують такою смачною юшкою, що навіть Карпо Ярковий п’’ятнадцять мисок умолотив би, ще й добавки попросив! Вдяганка звичайна, селянам до неї не звикати. Сю ніч снилася мені моя сосна. Це вона вже досі в коліно, а може, і вища. Сосна — а за нею річки синє крило. Ні ти, ні синок, мій колосок, чогось давно не снитесь, тільки привиджуєтесь. Сусіда мій по землянці молиться уві сні, а Бога не називає. До кого молиться?… Соню! Не суди мене гірко. Але я ніколи нікому не казав неправди і зараз не скажу: я чую щодня, що десь тут коло мене ходить Марфина душа нещасна. Соню, сходи до неї і скажи, що я послав їй, як співав на ярмарках Зінківських бандуристочка сліпий, послав три зозулі з поклоном, та не знаю, чи перелетять вони Сибір несходиму, а чи впадуть од морозу. («Сибір неісходиму» було нерішучою рукою закреслено густим чорним чорнилом, а вгорі тою ж рукою написано знову: «Сибір неісходиму».) Сходи, моя єдина у світі Соню! Може, вона покличе свою душу назад, і тоді до мене хоч на хвильку прийде забуття. Обіймаю тебе і несу на руках колиску з сином, доки й житиму… » Коли се було… А я й досі думаю: «Як вони чули одне одного — Марфа і тато? Як?…» А ще думаю: «Чому вони не одружилися, так одне одного чуючи?» «Тоді не було б тебе — шумить велика «татова» сосна».