В. Симоненко. Місце і значення творчості поета в українській поезії, українська література

В. Симоненко. Місце і значення творчості поета в українській поезії, українська література

Хід уроку В. Симоненко. Місце і значення творчості поета в українській поезії, українська література

«Не пiддавшись зарiбку легкому,
Я не прислужував нiколи i нiкому».
Симоненко В.

2. Ознайомлення з темою та навчальними цілями заняття.

Демонстрація комп’ютерної презентації (триває протягом усього заняття)

Слайд 1. Тема заняття: «Василь Симоненко — «витязь молодої української поезії». Патріотичні лейтмотиви творчості («Я воскрес, щоб із вами жити…»)»

3. Мотивація навчання:

Вступне слово викладача. матеріал заняття виховує людяність, загальнолюдські цінності, що важливо на даному етапі розвитку суспільства. На прикладі долі та творчості Симоненка виховувати порядних фахівців – молодих спеціалістів. Тема та матеріал заняття сприяє вихованню найкращих людських почуттів: милосердя, любов до людини, відповідальність за свої вчинки; виховує чуття прекрасного, любов до рідного краю, його багатств, викликає почуття гордості за свою Батьківщину. Відмітити, що інтимна та громадянська лірика невід’ємно пов’язана з життям поета.

У шістдесяті роки ХХ століття в українську літературу ввійшов молодий, талановитий, із великим творчим потенціалом поет, який згодом став символом правди художнього слова і незрадливої любові до України. Ім’я цього поета — Василь Симоненко.

Слайд 2. Пояснюється епіграф

Так уже склалося для України, що найкращим її дітям судилося несправедливо коротке життя: 47 років — Т. Шевченку, Б. Грінченку, В. Стусу, 42 — Лесі Українці, 38 — П. Грабовському і зовсім мало — 28 — В. Симоненку. І хоч коротким було життя поета, однак він чітко окреслив для себе справжні життєві цінності й утвердив їх у своїй творчості, яка відкрита читачеві. А найдорожчою цінністю для людини є Батьківщина, без якої немає щастя людині:

Можна все на світі вибирати, сину,
Вибрати не можна тільки Батьківщину.

Слайд 3. Виховні задачі.

4. Актуалізація опорних знань:

Перед тим, як перейти до вивчення творчого шляху поета ми з вами пригадаємо теорію літератури.

Слайд 4. Теорія літератури (подається у роздатковому варіанті)

Рима — це однакове звучання або співзвуччя закінчень віршових рядків.

Ритм — повторюваність у віршованій мові однорідних звукових особливостей.

Аналіз віршованих розмірів

Строфа — кілька віршових рядків, поєднаних за змістом і певним порядком римування. Залежно від кількості рядків у строфі розрізняють такі строфи: дистих, тривірш, терцина, катрен, сонет тощо. Вони різняться ще й системою римування.

1,3,5,7,9 – хорей

2,4,6,8,10 – ямб

1,4,7,10 – дактиль

2,5,8,11 – амфібрахій

3,6,9,12 – анапест

Слайд 5. Відзначаємо завдання на заняття. Ставлю проблему: «Проаналізувати: визначити теми та ідеї, віршові розміри запропонованих поезій та зробити висновок про улюблений розмір поезій Симоненка» Наприклад.

Ще в дитинстві я ходив у трави,
В гомінливі, трепетні ліси,
Де дуби мовчали величаво
У краплинах ранньої роси.
Бігла стежка вдалеч і губилась,
А мені у безтурботні дні
Назавжди, навіки полюбились
Ніжні і замріяні пісні.
В них дзвеніло щастя непочате,
Радість невимовна і жива,
Коли їх виводили дівчата,
Як ішли у поле на жнива.
Ті пісні мене найперше вчили
Поважати труд людський і піт,
Шанувать вітчизну мою милу,
Бо вона одна на цілий світ.
Бо вона одна за всіх нас дбає,
Нам дає і мрії, і слова,
Силою своєю напуває,
Ласкою своєю зігріва.
з нею я ділити завжди буду
Радощі, турботи і жалі,
Бо у мене стукотить у грудях
Грудочка любимої землі.

Зачитайте, будь ласка, поезію «Грудочка землі».
Проаналізуйте віршовий розмір
Визначте тему та ідею поезії
Висловте власні думки до почутого

Можлива відповідь. Поезія написана 5стопним хореєм. У творі відображається краса природи, яка зливається з красою рідного слова, пісень “замріяних і ніжних”, у яких “дзвеніло щастя непочате”, а співали ці пісні дівчата, які “ішли на поле на жнива”. Оці прикмети, чудова природа, пісні, праця, люди чесні й роботящі, і є те, що складає світлий образ Батьківщини, з якою поет хоче ділити “радощі, турботи і жалі” І в його грудях стукотить як в серце, “грудочка любимої землі”.

Учні висловлюють свої думки щодо почутої поезії.

Викладач. Що ж додати до слів поета? Що ми знаємо про Василя Симоненка? Тривалий час його творчість замовчувалася, відсувалася подалі на полицях бібліотек. Проаналізуємо його твори і спробуємо зрозуміти – чому?

5. Формування вмінь і навичок (аналіз поезій)

Саме розтоптану в роки сталінського свавілля людську гідність очищає від бруду, підносить з болота В.Симоненко. Одним із його найперших віршів, що справив враження вибуху в країні, де ще не відійшли духовні зашпори від постійного ляку, в якому жили-існували люди, є вірш “Ти знаєш, що ти людина…” Наче нічого нового, невідомого читачеві не говорить поет. Але він здатний перевернути душу, примушує замислитися над таким простим – і таким складним питанням:

Ти знаєш, що ти – людина?
Ти знаєш про це чи ні?
Усмішка твоя – єдина,
Муку твоя – єдина,
Очі твої – одні.

Вірш “Ти знаєш, що ти людина?” має глибокий філософській підтекст. Людина повинна знати, що вона – що вона не бездушний гвинтик. Що вона повинна мати право на свободу, на визнання своєї людської гідності, на можливість жить так, як вона хоче і право на щастя. Людина – це цілий світ. “На світі безліч таких, як я, але я, їй-богу, один”; “Ми – це безліч стандартних “я”, і безліч всесвітів різних” – утверджує цю думку В.Симоненко у вірші “Я” Ось і тут він з щирим запалом звертається до читача:

Усмішка твоя –єдина
Мука твоя – єдина,
Очі твої –одні.

І ця проста, здавалось би, думка виявляється зовсім не просто. Людина замислюється над нею. Починає думати – а чи так я живу? Чи гідний я високого імені людини? Що треба зробити, аби залишити по собі добру пам’ять, бо ж

Завтра на цій землі
Інші ходитимуть люди,
Інші кохатимуть люди –
Добрі, ласкаві й злі.

А сьогодні все – озера, гай, степи – для тебе. Отож проживи життя гідно, достойно людини, передай нащадкам те, що дістав ти в спадок від пращурів. На такі роздуми наводить вірш. Людина повинна відчути власну значимість, власну гідність на цьому світі.

Ти знаєш, що ти — людина.
Ти знаєш про це чи ні?
Усмішка твоя — єдина,
Мука твоя — єдина,
Очі твої — одні.
Більше тебе не буде.
Завтра на цій землі
Інші ходитимуть люди,
Інші кохатимуть люди —
Добрі, ласкаві й злі.
Сьогодні усе для тебе —
Озера, гаї, степи.
І жити спішити треба,
Кохати спішити треба —
Гляди ж не проспи!
Бо ти на землі — людина,
І хочеш того чи ні —
Усмішка твоя — єдина,
Мука твоя — єдина,
Очі твої — одні.

Чи насправді людина відіграє таке значення у суспільстві як е відтворив Симоненко?

Можлива відповідь. Можливо. Так. Саме людина створює цей світ і вона має про це пам’ятати, шанувати гідність свою.

Треба було перетворювати людину — вона не могла далі залишатися безмовною, пригніченою, безправною — такою, яку знеособлювала страхом репресій сталінська епоха.

А вже на цій основі, філософській, світовизначальній, різьбилися вірші, до щемливого болю вражаючі душу картини життя простих людей. Дядько добре знає, що “красти погано, куди вже гірш”. Та злидні, вимірювані порожніми трудоднями, штовхають його на це. Василеві боліло людське горе, він дошукувався першопричин його – і виносив на люди. В поезії Симоненка жодного разу не вжито слово система, але її зловісна примара постає між рядками поезій. Цим і страшний був Симоненко партійно-бюрократичному апаратові, системі, тим і намагалася вона заглушити голос поета, цькуючи його, не пускаючи твори в світ, між люди. Та поезія Симоненка сама йшла до людей, ішла не зі сторінок книжок, які мали б вийти і не виходили, а з вуст в вуста. Голос поета став голосом народної совісті, виразником правди, надії, віри народу. При цьому змальовуючи злободенні гроші життя конкретних людей, конкретного часу, він силою поетичного таланту, образного узагальнення підніс їх до рівня загальнолюдських проблем та ідеалів, залучив до духовних здобутків світової культури.

Патріотична лірика, любов до рідної України посідає визначальне місце в творчості Симоненка. І не даремно. В.Симоненко знайшов проникливі, яскраві образи, щоб передати силу любові до Батьківщини, до рідної української землі. Почуття патріотизму – найсвятіше почуття людини. Кожен з нас любить землю, де народився, виріс, мову, вперше почуту з уст матері, вулицю на якій зростав. Любить сильно, щиро. А от знайти слова, щоб виразити свою любов – важко, не збиваючись на загальні трафаретні.

Василь Симоненко такі слова знайшов. Він зумів передати у “Лебедях материнства” й любов до рідної матері, й любов до прекрасної неньки нашої –України у простих, щирих словах.

За формою це, власне, колискова пісня. Але здається, що створена не матір’ю, а батьком, хоч і має романтичну назву “Лебеді материнства”. У ній воєдино сплелися й материнська ніжність й чоловіча твердість. Головне в поезії – побажання синові вирости справжньою людиною, вірним сином України.

У “Лебедях материнства” поет у дусі народної творчості малює картину вечора, Коли “заглядає в шибка казка сивими очима, материнська добра ласка в неї за плечима”, коли танцюють лебеді в хаті на стіні, лопочуть “крилами і рожевим пір’ям”. Чуєш, як ненька відганяє від синової колиска досаду, просить, або тихі зорі опускалися синові під вії. Весь світ в очах у матері фантастичний. А далі починається своєрідна розмова поета з сином, про те, що він, підрісши, вирушить в життєву дорогу – з дорогою часто зв’язані зміни в людському житті:

Виростеш ти, сину, вирушиш в дорогу,
Виростуть з тобою приспані тривоги

Поет говорить про зустрічі, які чекають сина на життєвих шляхах, про майбутнє кохання, друзів, дружину. Все, все може вибрати людина, і шляхи, якими піде. Та завше з сином будуть “очі материнські і білява хата”:

За тобою завше будуть мандрувати
Очі материнські і білява хата.

Епітет білява хата не тільки передає традиційний білий колір хати, а й наче олюднює її, створює таке враження, наче йдеться про живу істоту людину.
Ніколи й ніде не забуваймо: щоб нас у житті не спіткало, може, доведеться і впасти на сухому полі, але “Прийдуть з України верби і тополі”.

Завершується пісня рядками, які говорять, що можна вибирати друга, дружину “і по духу брата, та не можна рідну матір вибирати”:

Можна все на світі вибирати, сину,
Вибрати не можна тільки Батьківщину.
Для неї жив і творив сам Симоненко.

У вірші “Грудочка землі” у людській душі засіваються перші зерна любові до рідного краю, коли ще мала дитина любується природою, серед якої зростає:

Ще в дитинстві я ходив у трави,
В гомінливі трепетні ліси,
Де дуби мовчали величаво
У краплинах ранньої роси.

Краса природи зливається з красою рідного слова, пісень “замріяних і ніжних”, у яких “дзвеніло щастя непочате”, а співали ці пісні дівчата, які “ішли на поле на жнива”. Оці прикмети, чудова природа, пісні, праця, люди чесні й роботящі, і є те, що складає світлий образ Батьківщини, з якою поет хоче ділити “радощі, турботи і жалі” І в його грудях стукотить як в серце, “грудочка любимої землі”

Вірш “Україні” – це поетична декларація, в якій автор образно говорить про свою злитість з Україною, з її долею:

Я… з твоїм іменем вмираю
І в твоєму імені живу

Без любові до Вітчизни немає справжньої людини. Любити Україну, жити для неї – це означає любити її людей , працювати на їх благо. Дбати про те, щоб передати їм світ, землю кращими, як були до нас.

У вірші “Люди прекрасні” поет розкриває свою жадобу життя, творчості, любов до рідної землі та людей:

Люди – прекрасні,
Земля – мов казка,
Кращого сонця ніде нема,
Загруз я по серце
У землю в’язко.

Вона мене цупко трима.

Поет закликає не бути байдужим, залишити по собі добру пам’ять, щоб не сказали люди – “їх на землі не було”.

Та, мабуть, найсильнішим, найбільш емоційним та художньо довершеним є вірш “Задивляюся у твої зіниці”. Побудований вірш у формі звернення сина до матері — України:

Задивляюся у твої зіниці
Голубі й тривожні, ніби рань.

Уже дієслово “задивляюсь” у зіниці свідчить про близькість, тісний зв’язок сина з матір’ю-Вкраїною, в зіницях якої поет бачить її буремне минуле.

Крешуть в них червоні блискавиці
Революцій, бунтів і повстань

Два рядки – а скільки сказано: не було мирним і щасливим минуле рідної землі, доводилося постійно виборювати не тільки волю й незалежність, а й саме право на існування: то в боротьбі проти татаро-монгольського нашестя, то у визвольних війнах і повстаннях проти польської шляхти, то даючи відсіч турецьким людоловам, то захищаючись проти русифікованої політики царизму чи сталінської диктатури.

Україна для поета – найдорожче в світі. Він називає її “дивом”, своєю “молитвою, віковою розлукою” — бо ж вічно вона знемагала в боротьбі проти сильніших ворогів, часто майже безнадійній. Як і в інших поезіях, Симоненко говорить, що живе й творить лише заради України:

Ради тебе перли в душі сію,
Ради тебе мислю і творю.
Хай мовчать Америки й Росії,
коли я з тобою говорю .

в цих рядках казенна цензура побачила вияв націоналізму, зневагу до інших народів, зокрема російського. Однак це думка хибна:

Одійдіте, недруги лукаві !
Друзі, зачекайте на путі!
Маю я святе синівське право
З матір’ю побуть на самоті.

Мати – найдорожча на землі істота. Їй несе людина свої болі й радощі, сумніви й успіхи, помилки й гріхи. З нею хочеться порадитись, поділитись турботами, покаятись в гріхах. І хіба може бути присутній при цій сповіді хтось третій? Бодай навіть брат, сестра чи батько? Ні – з матір’ю на самоті. Тому й попереджає ліричний герой недругів “одійдіте”, друзів просить “зачекайте на путі”. Отже, коли людина говорить з матір’ю-Україною, — то й усі інші країни – америки, росії мають не втручатися в цю розмову.

Поет немов клянеться у вірності батьківщині, прагне віддати їй усе: працю, творчість, всього себе:

Ради тебе перли в душі сію,
Ради тебе мислю і творю.
І останні рядки вірша:
Я проллюся крапелькою крові
На твоє червоне знамено.

Роздуми над гірким минулим, тривога за сучасне народу, бо вже було видно, що короткочасна ейфорія “відлиги” завертає на морози, змушували поета замислитись і гад тим, що є першопричиною зла, хто винен у пережитій трагедії. Ще у вірші “Пророцтво 17-го року” В. Симоненко гнівно звертається до “катів-тиранів” з попередженням про грядущу кару. Цей вірш з’явився після того, як Василь із друзями відвідали одне з місць поховання жертв сталінських репресій — Биківню. Ця подія збурила душу поета, загострила гнів і ненависть до тиранії. Він передрікає пришестя справедливого суспільства, коли

Встане правда і любов на світі,
І на сторожі правди стане труд.

Цій темі присвячений вірш “Де зараз ви, кати мого народу?” З гнівним пекучим сарказмом звертається поет до тих, хто десятиліттями гнітив і катував народ: “Де велич ваша, сила ваша де?” – протиставляючи їхній “чорній злобі” почерпнуті з народного джерела символічні образи рідного краю – “ясні зорі і тихі води”. Деякі рядки звучать як лозунги:

Народ мій є! Народ мій завжди буде!
Ніхто не перекреслить мій народ.

Ставлення до людини як до гвинтика, яка принижувало людину, її гідність, убивало її творчий дух, найяскравіше та найпереконливіше, з величезним почуттям любові до людини викрито й осуджено у таких віршах, як “Ти знаєш, що ти людина…”, “Я”, “Дід умер”, “Баба Онися”, “Перший” та ін.

Разом з тим В.Симоненко засуджує бюрократів, апаратників, чиновне керівництво – від колгоспу й сільради до центральних установ – за бездумне, зневажливе ставлення до людей праці, до їхнього життя, потреб, вимог. Так, в одному з найсильніших віршів –“Злодій” – розповідається про те, як “дядька затримали чи впіймали – Дядька і сільраду ескортували”, “дядька повчали й докоряли: “Як же вам, дядьку, не ай-ай-ай красти на полі свій урожай?” Та дядько знай і без них , що красти погано, куди вже гірше”… Це бачимо й з таких деталей, як “він кліпав довгими віями”, як йому “важко дивитися в очі ганьби” й самого мучить совість. Та крав він, якщо це можна назвати крадіжкою, з безвиході. Поет це добре розуміє і питає:

…Хто обікрав, обскуб його душу,
Хто його совісті руки зв’язав?

Краса і щирість почуттів в інтимній ліриці В.Симоненка.
Василь Симоненко прожив 28 років. Та він назавжди увійшов в історію рідної культури своїм болем за долю України, тривогами за Всесвіт, ліричним звучанням своїх інтимних творів, у яких зворушує краса і щирість почуттів. І хоч інтимні мотиви Симоненка переважно тісно пов’язані з пейзажами, соціальними, громадянськими, все ж у вірші про кохання у його поетичній спадщині займають чільне місце. Більшість з них увійшла до циклу “Тиша і грім”, частково – до циклу “Земне тяжіння”

Юнацькі мрії, сподівання разом з легким смутком охоплюють ліричного героя поезій “Люди різні між нас бувають…” та “Пригадую усе слова…” Образ коханої порівнюється ним з весняним громом, який стає “совістю і душею” і “щасливим щастям”. Самовіддане глибоке кохання сповнює ліричного героя у вірші “Ображайся на мене, як хочеш”. У цьому творі лунає заклик поета прожити життя, розмінюючи кохання на дрібниці:

Для кохання в нас часу мало,
Для мовчання — у нас віки.

Несподівано прийшла любов до ліричного героя у вірші “Вона прийшла”. Під впливом чару кохання міняється його внутрішній світ, і все довкола теж стає привабливішим і кращим. Душа закоханого співає солов’ями, вона тягнеться за чудовим покликом:

Прийшла любов непрохана й неждана
Ну як мені за нею не піти?

Ліричний герой створив для себе образ коханої, далеко від чогось конкретного, реального, кохана з’явилася хлопцеві тільки в романтичних маревах. І ось сталося “Вона до мене виплила з туману моїх юнацьких несміливих слів”. Почуття любові всесильні, вони здатні оповити людину, особливо молоду, здатні направити її на рівну дорогу життя. Поет малює привабливий образ вимріяної в снах любові:

Вона прийшла заквітчана і мила,
І руки лагідно до мене простягла,
І так чарівно кликала й молила,
Такою ніжною і доброю була.

У душі ліричного героя сталася зміна – і досить примітна: він “не чув, як жайвір в небі тане, кого остерігає з висоти…” Образ оспіваного в піснях солов’я українських степів не випадково появився в поезії: він символізує злагоду між людьми, несе добро і щастя.

Людина глибокої душі, В.Симоненко у віршах про любов не міг бути поверховим чи нещирим. Він був прекрасним і чистим навіть тоді, коли не все склалося за бажанням, коли не вдалося висловити коханій те, чим жила душа.

Не вір мені, бо я брехать не вмію,
Не жди мене, бо я і так прийду.
Я принесу тобі свою надію,
Я подарую смуток і біду.

Надзвичайно самокритичний герой у другій строфі вірша:

Слова ясні, лише мені відомі,
У бурмотіння скучне переллю
Свою усмішку у холодній втомі,
Бездумно, безголово утоплю.

Заслуговують на увагу ті вірші інтимної лірики В.Симоненка, в яких він по-філософськи розмірковує про взаємини коханих на тлі буденщини. На думку автора, втрачає багато той, хто не вміє поступитися, не здатен відрізнити жахливого від дріб’язкового , мізерного. Життя, звичайно, “не можна заховати за рожевих ілюзій вуаль”, але можна обійти незначні життєві незгоди. Вчасно сказане “Пробач…, моя вина”, як у вірші “Моя вина” рятує кохання, допомагає подолати кризу.

У вірші “Є в коханні і будні і свята…”

І вагання і сумнівів час
Дріб’язкові хмарки образи
Не закрили б сонце від нас.

Любов у душі “щедро… б світила” і знову й знову оновлювала б людські почуття. Цікаве закінчення поезії:

Ненаглядна, злюща, чудова,
Я без тебе не можу жить!

6. Закріплення знань.

Василь Симоненко належав до поетів-шістдесятників. За суттю своєю шістдесятники були новаторами, які прагнули поставити нашу літературу в рівень світової культури. Вони по-новому підходили до конструювання художніх образів, поетизуючи, зокрема реалії, що їх принесла науково-технічна революція, досягнення в розвитку космонавтики, атомної енергії, різних галузей науки. Особливо яскраво ці нові якості мистецтва слова розкрилися у творчості І.Драча, М.Вінграновського, Ліни Костенко, Дмитра Павличка.

І боляче щемить серце, коли слухаєш слова пісні «Виростеш ти, сину…», бо вона пережила літами автора слів. Але і радісно, бо разом із піснею живе в пам’яті людській й ім’я її автора — Василя Симоненка. Сила поезії Симоненка — у безмежній щирості й правдивості і тому вона житиме.

Василь Симоненко такі слова знайшов. Він зумів передати у “Лебедях материнства” й любов до рідної матері, й любов до прекрасної неньки нашої – України у простих, щирих словах.

Лебеді материнства
Мріють крилами з туману
Лебеді рожеві,
Сиплють ночі у лимани зорі сургучеві.
Заглядає в шибу казка сивими очима,
Материнська добра ласка
В неї за плечима.
Ой біжи, біжи, досадо,
Не вертай до хати,
Не пущу тебе колиску синову гойдати.
Припливайте до колиски, лебеді, як мрії,
Опустіться, тихі зорі, синові під вії.
Темряву тривожили криками півні,
Танцювали лебеді в хаті на стіні.
Лопотіли крилами і рожевим пір’ям,
Лоскотали марево золотим сузір’ям.
Виростеш ти, сину, вирушиш в дорогу,
Виростуть з тобою приспані тривоги.
У хмільні смеркання мавки чорноброві
Ждатимуть твоєї ніжності й любові.
Будуть тебе кликать у сади зелені
Хлопців чорночубих диво-наречені.
Можеш вибирати друзів і дружину,
Вибрати не можна тільки батьківщину.
Можна вибрать друга і по духу брата,
Та не можна рідну матір вибирати.
За тобою завше будуть мандрувати
Очі материнські і білява хата.
І якщо впадеш ти на чужому полі,
Прийдуть з України верби і тополі,
Стануть над тобою, листям затріпочуть,
Тугою прощання душу залоскочуть.
Можна все на світі вибирати, сину,
Вибрати не можна тільки батьківщину

Запитання до поезії:

Яка основна думка висловлена у поезії
Які два образи ототожнює автор?
Яким розміром написано поезію, на що це впливає?

Можлива відповідь. Хорей, яким написано цю поезію, звучить легко, читається без напруги.

У цій поезії автор відтворює щирі почуття до своєї матері, до рідної країни, образи яких він ототожнює. В.Симоненко знайшов проникливі, яскраві образи, щоб передати силу любові до Батьківщини, до рідної української землі. Почуття патріотизму – найсвятіше почуття людини. Кожен з нас любить землю, де народився, виріс, мову, вперше почуту з уст матері, вулицю на якій зростав.

В. Симоненко — поет — гордість нашої літератури, застава її майбутнього. Його творчість залишиться у скарбниці світової культури, тому що слово його — щире слово поета про вічні і безсмертні істини. До нього можна звернутися за порадою, його вірші можна читати й перечитувати і знаходити потрібні слова, щоб утамувати біль чи образу, стримати злість, навчитися розуміти і любити людей.

Уся творчість Симоненка — це крик ХХ віку, і він не пролунав, а «прогримів золотим салютом, молодим повесняним громом» (А. Малишко, «Рядок про Довженка») й відлунюватиме і в наступні віки. Прийдешні бачитимуть нас ясніше із образів Василя Симоненка: жорна, які ми крутили у переддень космічної доби, звучать негативні нотки про відгодованих демагогів і брехунів, що «крила зв’язали дядьковій вірі, пробиваючись у крісла і чини», що гноїли людську працю і нівечили душу. Усе це — крик двадцятого віку, крик душі, зболеної, зганьбленої, але не зламаної і нескореної.

Де зараз ви, кати мого народу?
Де велич ваша, сила ваша де?
На ясні зорі і на тихі води
Вже чорна ваша злоба не впаде.
Народ росте, і множиться, і діє
Без ваших нагаїв і палаша.
Під сонцем вічності древніє й молодіє
Його жорстока й лагідна душа.
Народ мій є! Народ мій завжди буде!
Ніхто не перекреслить мій народ!
Пощезнуть всі перевертні й приблуди,
І орди завойовників-заброд!
Ви, байстрюки катів осатанілих,
Не забувайте, виродки, ніде:
Народ мій є! В його гарячих жилах
Козацька кров пульсує і гуде!

Які думки виникають у вас причитанні поезії?

Можлива відповідь. Це 5-стопний ямб. Якщо реалізм — реальність, то Василь Симоненко — найвиразніший його представник. Народила його «найгеніальніша з породіль», «велика мати» — українська земля, як надію свою — помолодіти і побачити весну, з наказом — стати «жорстким катом недоумства, підлоти й брехні».

Кривда (новела)
У Івася немає тата.
Не питайте тільки чому.
Лиш від матері ласку знати
Довелося хлопчині цьому.
Він росте, як і інші діти,
І вистрибує, як усі.
Любить босим прогоготіти
По ранковій колючій росі.
Любить квіти на луках рвати,
Майструвати лука в лозі,
По городу галопом промчати
На обуреній, гнівній козі.
Але в грудях жаринка стука,
Є завітне в Івася одно —
Хоче він, щоб узяв за руку
І повів його тато в кіно.
Ну, нехай би смикнув за вухо,
Хай нагримав би раз чи два,—
Все одно він би тата слухав
І ловив би його слова…
Раз Івась на толоці грався,
Раптом глянув — сусіда йде.
— ти пустуєш тута,— озвався,—
А тебе дома батько жде —
Біг Івасик, немов на свято,
І вибрикував, як лоша,
І, напевне, була у п’ятах
Пелюсткова його душа.
На порозі закляк винувато,
Але в хаті — мама сама.
— Дядько кажуть, приїхав тато,
Тільки чому ж його нема?..
Раптом стало Івасю стидно,
Раптом хлопець увесь поблід —
Догадався, чому єхидно
Захихикав сусіда вслід.
Він допізна сидів у коноплях,
Мов уперше вступив у гидь,
З оченят, від плачу промоклих,
Рукавом витирав блакить.
А вночі шугнув через грядку,
Де сусідів паркан стирчав,
Вибив шибку одну з рогатки
І додому спати помчав…
Бо ж немає тим іншої кари,
Хто дотепи свої в іржі
Заганяє бездумно в рани,
У болючі рани чужі…

Чи часто зустрічаються подібні сусіди у Вашому житті?

Можлива відповідь. На жаль, бувають і такі. Як писав Симоненко: «О, якби мені духовний меч! — мріяв про переможну зброю Сковорода. — Я б знищив… скупість, убив би розкіш і дух нетверезості, вразив би честолюбство, вигнав би страх перед смертю і бідністю…»

Василь Симоненко був вільний від цих моральних пороків і став духовним мечем свого покоління, вкладав цю зброю в руки інших — і не його вина, що для декого ця зброя виявилася надто важкою…

Став він і «жорстоким катом недоумства, підлоти й брехні». Слабка плоть Василя Симоненка не витримала наслідків воєнного і повоєнного сирітства, недоїдання, перемерзання, а пізніше побиття при загадкових обставинах — і він, як би не протестувала наша свідомість проти його передчасної смерті, уже став нашою літературною історією, частиною нашої духовності.

Скільки б не судилося страждати,
Все одно, благословлю завжди
День коли мене родила мати
Для життя, для щастя, для біди.
День, коли мої маленькі губи
Вперше груди мамині знайшли,
День, що мене вперше приголубив
Ласкою проміння із імли.
Як мені даровано багато,
Скільки в мене щастя, чорт візьми! –
На землі сміятись і страждати
Жити і любить поміж людьми!

У чому філософія поезії?

Можлива відповідь. 5-стопний хорей. Його почуття загострюються, слух стає ще чутливішим до звуків життя, не вистачає образів, щоб відтворити і передати драматичну гаму багатобарвного світу. Відчувається, що поет визріває і готується виходити на нову — вищу орбіту образного осягнення людини і дійсності. Що то за простір, коли в ньому не можна рухатися? Яка то поезія, коли вона не мислить? Поезія — це прекрасна мудрість.

Україні
Коли крізь розпач випнуться надії
І загудуть на вітрі степовім,
Я тоді твоїм ім’ям радію
І сумую іменем твоїм.
Коли грозує далеч неокрая
У передгроззі дикім і німім,
Я твоїм ім’ям благословляю,
Проклинаю іменем твоїм.
Коли мечами злоба небо крає
І крушить твою вроду вікову,
Я тоді з твоїм ім’ям вмираю
І в твоєму імені живу!

Як показано любов до України? Чи допомагаю образи природи?

Можлива відповідь. Так, саме через образи природи автор відтворив свої почуття до рідної країни. Найпершу надію «найгеніальнішої з породіль» він справдив: він наближав весну незалежності, і в тому, що Україна її зустріла і побачила — є і поетів внесок. 5стопний ямб.

Моя мова
Все в тобі з’єдналося, злилося —
Як і поміститися в одній! —
Шепіт зачарований колосся,
Поклик із катами на двобій.
Ти даєш поету дужі крила,
Що підносять правду в вишину,
Вченому ти лагідно відкрила
Мудрості людської глибину.
І тобі рости й не в’януть зроду,
Квітувать в поемах і віршах,
Бо в тобі — великого народу
Ніжна і замріяна душа.

Чи насправді мова дає «поету дужі крила»?

Можлива відповідь. Так. Василь Симоненко з великою, гідною народного поета надією і довірою, реально і усвідомлено сприймав неминучу і так необхідну перебудову суспільного мислення і буття. Та ця перебудова загрузла в болоті парадного застою. 5стопний хорей.

9. Підсумок заняття.

Задивляюсь у твої зіниці
Голубі й тривожні, ніби рань.
Крешуть з них червоні блискавиці
Революцій, бунтів і повстань.
Україно! Ти для мене диво!
І нехай пливе за роком рік,
Буду, мамо горда і вродлива,
З тебе дивуватися повік…
Одійдіте, недруги лукаві!
Друзі, зачекайте на путі!
Маю я святе синівське право
З матір’ю побуть на самоті.
рідко, нене, згадують про тебе,
Дні занадто куці та малі,
Ще не всі чорти живуть на небі,
Ходить їх до біса на землі.
Бачиш, з ними щогодини б’юся,
Чуєш — битви споконвічний грюк!
Як же я без друзів обійдуся,
Без лобів їх, без очей і рук?
Україно, ти моя молитва,
Ти моя розпука вікова…
Гримотить над світом люта битва
За твоє життя, твої права.
Ради тебе перли в душу сію,
Ради тебе мислю і творю…
Хай мовчать америки й росії,
Коли я з тобою говорю.
Хай палають хмари бурякові,
Хай сичать обращи — все одно
Я проллюся крапелькою крові
На твоє священне знамено.

Що відчувається у цій поезії?

Визначте вид даної поезії.

Можлива відповідь. На жаль, Василь Симоненко болісно відчув і швидко усвідомив, що за відлигою не завжди приходить весна оновлення суспільного життя і творчості. У суспільній атмосфері вже чулися сухі потріскування нових морозів. І це в той час, коли багатьох заполонила дерзновенна ейфорія революційної перебудови суспільного і духовного буття.

«Iкс плюс iгрек (Чорнявiй математичцi)»
I здається, що я володiю
Вiковiчним секретом краси
Лиш тому, що я розумiю
Загадковi твоï iкси.
Розумiю? Який там розум!
Просто здорово, що ти є!
Що вслухається в нiжнi погрози
Збаламучене серце моє.
Я не заздрю уже нiкому —
Де ще мудрих таких знайти?
Одному лиш менi вiдомо:
Iкс плюс iгрек — це будеш ти.

Запитання:

Яке почуття відтворено у цій поезії?
Який віршовий розмір допомагає легко сприймати поезію?
Що найбільше вражає у поезії?

Можлива відповідь. У поезії відтворене юнацьке наївне почуття. Хорей допомагає сприймати поезію легко та приємно. Вражає проникливість і чистота його рядків.

Вона прийшла
Вона прийшла непрохана й неждана,
І я її зустріти не зумів.
Вона до мене випливла з туману
Моїх юнацьких несміливих снів.
вона прийшла, заквітчана і мила,
І руки лагідно до мене простягла,
І так чарівно кликала й манила,
Такою ніжною і доброю була.
І я не чув, як жайвір в небі тане,
Кого остерігає з висоти…
Прийшла любов непрохана й неждана
Ну як мені за нею не піти?

Проаналізуйте поезію.

Можлива відповідь. Мереживо його поезії тонке і прозоре: то овіяне сердечною тугою, то бурхливою радістю кохання і буття А які епітети, метафори, порівняння знаходить поет! Глибина почуттів поета розкривається не тільки через особистий духовний світ, він уміє прислухатися до емоційного стану інших людей: коханої, друга, просто жінки, що йде вулицею. Чутлива поетова душа завжди готова відгукнутися на чужий біль, чужу радість, бо коли співчуваєш комусь, то це вже і твій біль, і твоя радість.

Є в коханні і будні, і свята,
Є у ньому і радість, і жаль,
Бо не можна життя заховати
За рожевих ілюзій вуаль.
І з тобою було б нам гірко,
Обіймав би нас часто сум,
І, бувало б, темніла зірка
У тумані тривожних дум.
Але певен, що жодного разу
У вагання і сумнівів час
Дріб’язкові хмарки образи
Не закрили б сонце від нас.
Бо тебе і мене б судила
Не образа, не гнів — любов.
В душі щедро вона б світила,
Оновляла їх знов і знов.
У мою б увірвалася мову,
Щоб сказати в тривожну мить:
— ненаглядна, злюща, чудова,
Я без тебе не можу жить!..

Дайте коротку характеристику даній поезії.

Можлива відповідь. Серед безлічі сьогоднішніх сумнівних істин, що часом ллються з телеекранів, як ковток свіжої води сприймаються проникливі рядки В.Симоненка про цнотливе почуття. Його герой цілком віддається почуттю.

Любов
Дзвенять німою тугою ліси,
Коли їх ніч тремтлива обнімає
І від очей у ревності ховає
Принади їх первісної краси.
Бринять живою радістю ліси,
Як ранок спалахне на небокраї,
Як сонце огняне завісу піднімає
Із їх первісної і чистої краси.
Мені здається, — може, я не знаю, —
Було і буде так у всі часи:
Любов, як сонце, світу відкриває
Безмежну велич людської краси.
І тому світ завжди благословляє
І сонце, що встає, і серце, що кохає.

Які думки викликає у вас ця поезія?

Можлива відповідь. Безмежні почуття охоплюють героя. Відтворюється принада первісної краси людини. Кохання тісно пов’язане з природою, з її красою, радістю та сумом.

Я…
Він дивився на мене тупо
Очицями, повними блекоти:
— Дарма ти себе уявляєш пупом,
На світі безліч таких, як ти. —
Він гримів одержимо і люто,
І кривилося гнівом лице рябе,
Він ладен був мене розіпнути
За те, що я поважаю себе.
Не стала навколішки гордість моя…
Ліниво тяглася отара хвилин…
На світі безліч таких, як я,
Та я, їй богу, один.
У кожного Я є своє ім’я,
На всіх не нагримаєш грізно,
Ми — не безліч стандартних «я»,
А безліч всесвітів різних.
Ми — це народу одвічне лоно,
Ми — океана вселюдська сім’я.
І тільки тих поважають мільйони,
Хто поважає мільйони «я».

***
Ну скажи — хіба не фантастично,
Що у цьому хаосі доріг
Під суворим небом,
Небом вічним,
Я тебе зустрів і не зберіг!
Ти і я — це вічне, як і небо.
Доки мерехтітимуть світи,
Буду Я приходити до Тебе,
І до інших йтимуть
Горді Ти.
Як це все буденно!
Як це звично!
Скільки раз це бачила Земля!
Але ми з тобою…
Ми не вічні,
Ми з тобою просто — ти і я…
І тому для мене так трагічно
Те, що ти чиясь, а не моя.
24.09.1962

Тести

1. Інтимізації поезії «Ти знаєш, що ти — людина?» з читачем сприяють
А повтор глухих приголосних (алітерація)
Б повтори й неповні речення
В зменшувально-пестливі слова
Г риторичне запитання й оклик
Д атмосфера втаємничення в уявній розмові ліричного героя

2. Вірш В. Симоненка «Ти знаєш, що ти — людина?» належить до лірики
А громадянської
Б філософської
В особистої
Г пейзажної
Д медитативної

3. Афоризмом став уривок із «Лебедів материнства» В. Симоненка

А Темряву тривожили криками півні,
Танцювали лебеді в хаті на стіні…

Б Виростеш ти, сину, вирушиш в дорогу,
Виростуть з тобою приспані тривоги.

В За тобою завше будуть мандрувати
Очі материнські і білява хата.

Г Мріють крилами з туману лебеді рожеві,
Сиплють ночі у лимани зорі сургучеві.

Д Можна все на світі вибирати, сину,
Вибрати не можна тільки Батьківщину.

4. У вірші В. Симоненка «Ти знаєш, що ти — людина?» як художній засіб використано
А фольклорні елементи
Б міфологічні образи
В повтор
Г обрамлення
Д екзотичну лексику

5. У формі колискової написаний твір
А «Два кольори» Д. Павличка
Б «Ти знаєш, що ти — людина?» В. Симоненка
В «Пісня про рушник» А. Малишка
Г «Балада про соняшник» І. Драча

Д «Лебеді материнства» В. Симоненка

Відповіді: 1 Г, 2 Б, 3 Д, 4 В, 5 Д.