Вивчення творчості М. Петренка, М. Шаповала, українська література

Вивчення творчості М. Петренка, М. Шаповала, українська література

Хід уроку Вивчення творчості М. Петренка, М. Шаповала, українська література

2. Актуалізація опорних знань з раніше вивченого матеріалу

Сьогодні ми поговоримо про творчість наших письменників-земляків. Але спочатку перевіримо чи всі виконали домашнє завдання. Може, хто вивчив вірші напам’ять? Добре, у ході заняття ми будемо перевіряти їх.

Давайте пригадаємо, які роди є в літературі.

Учень: лірика, епос, драма.

Викладач: Правильно. Сьогодні ми торкнемося саме ліричних творів. А хто скаже, що таке лірика?

Учень: римовані поетичні твори

Викладач: А чи знаєте ви когось із письменників-поетів нашого краю?

Учень: Сосюра, Стус, Петренко

Викладач: Добре, але їх набагато більше. Згадаємо на нашому уроці вам відомого Петренка, М.Шаповала. А чи знаєте ви, хто автор пісні «Дивлюсь я на небо «?

3. Викладання нового матеріалу.

3.1.Тема заняття:

3.2 Мотивація вивчення теми: наводяться дані, спрямовані на формування позитивної мотивації, пізнавального інтересу до теми, що вивчається

3.3. План вивчення нового матеріалу:

Виступи із доповідями:

Михайло Михайлович Петренко, життєвий та творчий шлях
Творчість Микити Шаповала (Сріблянського) на уроках літератури рідного краю

4. Виклад нового матеріалу: виступи із доповідями.

5. Закріплення нового матеріалу.

Дивлюсь я на небо та й думку гадаю:
Чому я не сокіл, чому не літаю,
Чому мені, Боже, ти крилець не дав?
Я б землю покинув і в небо злітав.

Сучасний герб Слов’янська затверджений 22 липня 1997 р. В зеленому полі срібний сокіл з розпростертими крильми, під ним кадуцей, обабіч якої по срібному ромбу (вістрям до кінцівки жезла); внизу — золотий козацький хрест. Щит обрамований декоративним картушем і увінчаний срібною міською короною з трьома вежками. Срібні ромби символізують солеварні промисли. Хрест означає козаків, котрі захищали солеварів та спорудили поселення, що згодом перетворилося на місто. Кадуцея вказує на торговельну специфіку міста і належність його до Слобожанщини (Харківщини). Зелений колір — колір природи, підкреслює функцію міста як курорту. Сокіл є символом пісні «Дивлюсь я на небо», автор якої — Михайло Миколайович Петренко — є уродженцем міста.

Свої враження про дитинство, про рідне слобожанське місто поет висловив у віршах “Слов’янськ”:

Слов’янськ, Слов’янськ! Як гарно ти
По річці Тору, по рівнині
Розкинув пишнії садки,
Квіти пахучі по долині
I так красуєшся собі!

Так сталося, що донедавна біографія українського поета-романтика прогресивного напряму XIX століття Михайла Миколайовича Петренка була майже невідома. Були, щоправда, деякі скупі уривчасті свідчення, які важко було підтвердити. Зусиллями викладачів і студентів філологічного факультету Слов’янського педінституту майже тридцять років тому було незаперечно встановлено, що поет народився 1817 року в Слов’янську і, як говорить його перший біограф А.Метлинський, “проживав та вивчав мову і побут в місті Слов’янську і його околицях”. 1836 року Михайло Петренко вступив до Харківського університету і закінчив його 1841 року. Потім став працювати по цивільному відомству. В літературі, зокрема, вказується, що якийсь час він був наглядачем повітового училища в місті Лебедині (тепер Сумської області). Інших біографічних даних майже ніде немає. Не залишилося навіть його портрета.

Михайло Петренко — автор 19 поезій, надрукованих протягом 1841 — 48 років в харківських альманахах “Сніп”, “Молодик”, “Южный русский сборник”. Є відомості, що він написав п’єсу “Панська любов”, але вона не збереглась.

У зв’язку з підготовкою в “Бібліотеці поета” видання творів Віктора Забіли та Михайла Петренка в одній книзі завідуючий відділом Інституту літератури АН УРСР доктор філологічних наук, професор С. А. Крижанівський 18 вересня 1959 року в листі до автора цих рядків писав у Слов’янськ: “Чи не пощастило вам і вашим товаришам по інституту здобути які-небудь нові відомості чи розшукати якісь нові твори М. Петренка? Поет був цікавий, талановитий, і просто прикро, що ми так мало про нього знаємо. Чи не можна відшукати метричні книги, де записано всі дані про його народження — уже б знали батька й матір, точну дату. А головне — не знаємо, коли, чому і де померла людина… Я весь час думаю: а раптом щось нове відкриється!” Треба сказати, що за останні роки, дякуючи літературознавцям, нащадкам поета, ентузіастам-краєзнавцям, деякі білі плями в біографії М. Петренка тепер уже якоюсь мірою заповнені.

Велику пошукову й дослідницьку роботу по вивченню життя поета в Слов’янську провів студентський гурток книголюбів, яким керує ветеран педагогічної праці Слов’янського педінституту Надія Митрофанівна Корнієнко. Вона розповідає:

“Між річками Торець і Бакай знаходився колись вигін. Саме там, за рішенням сходу міщан Слов’янська, 10 березня 1809 року безземельному дворянинові Миколі Гавриловичу Петренку, тоді ще не жонатому, було відведено три десятини землі. Цей куточок опісля стали називати хутором Торецьким. Тут і почав господарювати Микола Гаврилович…”

Ленінградський письменник і шевченкознавець П. Жур у книзі “Третья встреча” підтверджує, що “М. Н. Петренко происходил из личных дворян *. В г.Славянске за ним и другими наследниками числилось два дома и при них четыре души крестьян”. (“Личный дворянин” — на відміну від природженого, успадкованого дворянства, давалось чиновникам 14-го — 9-го класів (за Петровським табелем про ранги) без права спадкоємства. Таким чином Михайло Петренко вже не був дворянином.)

Розповідають, що батько поета був людиною м’якої вдачі, прекрасним рибалкою і мисливцем. Любив природу, але господарювати не вмів. Та й землі було мало. Одружився. Зростала сім’я. Разом з нею зростала й матеріальна скрута. Михайлів батько б ув змушений орендувати землю у заможного купця Марченка, який у центрі міста мав дві великі крамниці. Тут Марченко допомагав своєму орендатору продавати вирощений урожай з баштану.

Хлопчик Михайло, за розповідями родичів, ріс тихою і лагідною дитиною. Любив самотність. Купець Марченко порадив батькам віддати хлопця до школи. Взимку, коли снігові замети відгороджували хутір від міста, Михайло жив у Марченків. Чудова природа була тим оточенням, у якому формувалась поетична натура хлопця. Пізніше він присвятив рідному місту цикл віршів “Слов’янськ”, у якому, за словами критика Г. Нудьги, поет “радісно говорить про красу земного життя, про розкішні сади і луги навколо міста”. Ця любов з особливою силою проявилася, коли Михайло навчався в університеті.

Слід відзначити українофільський характер впливів високоосвіченого середовища на світогляд і талант М.Петренка. У роки навчання поета у Харківському університеті посилилась увага до української історії, української народної культури. Харків як центр Слобожанщини і всієї Східної України докладав багато зусиль до відродження української духовності, і це значною мірою відбилося на життєвій позиції, творчості і, врешті, на долі Михайла Петренка.

На жаль, дослідники не мають сьогодні свідчень про те, чим займався поет одразу після закінчення Харківського університету. Висуваються припущення, що він працював десь за межами України. Підставою для таких висновків служать рядки одного вірша:

Далеко від родини
І на чужій землі,
немилій стороні
Броджу понурим я за краєм
України,
Один живу поміж чужими…

Проте з Слов’янськом пов’язані не лише його радощі, але й особисте горе. За переказами, що їх зібрали студенти, тут він пережив гіркоту нещасливого кохання до Галі — доньки купця Марченка. Про шлюб юнака з бідної сім’ї з багатою дівчиною годі було й думати. Тим часом батьки одружують Галю з багатим і знатним нареченим і вона нібито виїхала з ним за кордон. Під впливом цього Михайло Петренко пише вірші про нерозділене кохання, які зараз літературна критика цілком слушно розцінює як автобіографічні.

(Слухання фонограми пісні «Взяв би я бандуру…»)

Про самого поета і рід Петренків розповіла у своєму листі, який знаходиться у Слов’янському краєзнавчому музеї, правнучка поета по сину Миколі Наталя Борисівна Шептій. В Харківському обласному архіві вона зробила копію рапорту виконуючого обов’язки стряпчого Вовчанського повіту Михайла Миколайовича Петренка від 31 травня 1848 року, у якому він просив Харківського губернського прокурора надати йому відпустку, оскільки він одержав “третье известие, что болезнь матери моей усилилась и что если я не явлюсь к ней немедленно, то в случае ее смерти, я должен буду подвергнут невозвратимости потери”. Отже, незаперечним є те, що Михайло Петренко спочатку служить у Вовчанську, а потім у Лебедині. До речі, в листі подружжя Шептіїв говориться, що поет був одружений з дворянкою Анною Миргородовою. У них було двоє дітей, Микола і Людмила.

У листі автору цих рядків Шептії пишуть, що молодший брат Михайла Петренка Олексій навчався в Харківській губернській гімназії, але чомусь не закінчив її і пішов служити канцеляристом спочатку Бахмутського повітового суду, Харківської судової палати, а з 1849 року — секретарем міської ратуші в Слов’янську за мізерну плату — 51 карбованець 48 копійок на рік.

Краєзнавець А. І. Абрамов писав також про те, що до війни він добре знав онука поета по брату Павлу — Антона Костянтиновича Петренка, який спочатку жив на дідівській садибі. Будівля згоріла. Натомість була збудована зовсім бідна хатинка з хворосту й глини. Цієї хатини не стало під час війни, в 1942 році.

Ще один цікавий і дуже важливий для характеристики поета факт наводить у листі подружжя Шептіїв: “Незабутньою подією в житті Михайла Петренка було відвідання його в Лебедині Тарасом Григоровичем Шевченком під час останнього приїзду на Україну в червні 1859 року. Це була зустріч побратимів по перу, у взаємній прихильності яких не можна сумніватись”.

Тема рідного краю, Донеччини, увійшла досить широко у його творчість. Це збігалося з поетичним кредо Петренка: милі серцю краєвиди Слов’янська, давня і недавня історія України стали предметом його поетичної уяви.

Тема рідного краю, образи Донеччини відбились у таких віршах М. Петренка, як “Слов”янськ”, “Іван Кучерявий”, “Гей, Іване, пора”. Цим творам, як і іншим віршам поета, притаманний романтичний настрій: мотиви любовної туги, скарги на горе, замилування рідним краєм.

У циклі віршів “Слов’янськ” поет дещо відходить від своєї провідної теми смутку та розчарування життям. У віршах, присвячених рідному місту, де він народився, поет тепло говорить про рідну сторону, її пісенність, що є окрасою всієї України. Сприймаючи Слов’янщину як частку української землі, поет в образах дівчини та народної пісні розкриває духовне багатство української народної культури:

Чи бачив хто слов’янськую дівчину?
Чи був коли, як річ вона веде,
Жартуючи в веселую годину?
Або тоді, як сонечко зайде
І темрява почне томити очі,
Чи лучилось чувать пісні дівочі
І дослухатись як вони,
Так дуже, дуже жалібні,
Чарують Слов’янськ весь, од краю і до краю…

Тому-то й лине поет думкою у рідне місто, куди він часто “думку шле і сльози”, тяжко зітхаючи:

Коли ж, коли, великий Боже,
Мене пошлеш на рідний край,
Де мав я радість, мав я рай.

Вигідно від інших виділяється вірш «Іван Кучерявий», який складається з чотирьох частин. Тут розповідається про жінку Грициху, чоловік якої воював проти ляхів і потрапив до них у полон, про старшого сина, який пішов у похід проти татар. Журиться мати й за донькою:

Одпустила її з братом
В далеку дорогу,
Аж на Донець, в Святі Гори,
Помолиться Богу;
І жде її, не діждеться,
А матері мука;
Чи хто стукне, чи хто грюкне,
Так серце й застука…
Бо скучно їй, одна дома,
Ні з ким розмовляти,
І нікому старесенькій
Порадоньки дати.

У вірші “Іван Кучерявий” М.Петренко під могутнім впливом усної народної творчості першим в українській літературі звернувся до образу Савур-Могили. Як і в народній творчості, Савур-Могила – це край української землі, символ героїчної боротьби з нападниками. Саме звідти мати очікує, дивлячись у вікно, свого сина, який

Давно пішов з козаками
У степ на татарів;
І нема об них вісті,
Мов у воду впали.

Ще один образ Донеччини використав поет у вірші – це Свято горський монастир над Дінцем, в який ходили пішки молитись майже з усієї східної України. До нього відправляє мати свою дочку молитись за чоловіка і сина, які десь далеко воюють за рідну Землю. Милі донеччанам краєвиди рідної землі зустрінемо й у вірші “Гей, Іване, пора…”. Нехитрий сюжет тут розгортається з дією головного героя-козака, який вирушає за Дніпро, на польську Україну, за дівчиною. Як можна зрозуміти із змісту вірша, козак вирушає у далеку дорогу десь із північних земель нашого краю:

Минув Донець, минув Торець
І степом скаче по Самарі…

У цих віршах немає детального і розгорнутого зображення картин природи, конкретної (крім самих назв) місцевості. Такий принцип малювання характерний для творів романтизму, бо головним для поета є внутрішній світ героїв, власні почуття, а для лірики М. Петренка властива ще й деяка абстрактність. Та уява читача-донеччанина домальовує образи Дінця з пологим та гірським берегами, древнього монастиря над ним, широкого степу – це ж наша земля, наш донецький край.

Вершиною творчості поета вважається цикл віршів “Небо”, а перший вірш з нього став славнозвісною народною піснею. Дослідники творчості М.М.Петренка, зокрема відомий краєзнавець І.М.Овчаренко, стверджують, що ця поезія була написана під впливом чарівної природи й давньої української архітектури Свято горського монастиря. Ці вірші є типовим зразком романтичної поезії, сповненої роздумів над таємницями всесвіту, над долею людини, якій важко жити на землі. При цьому характер переживань обумовлюється дещо абстрагованими наріканнями на муки розлучення з коханою дівчиною, на сирітську долю:

Далекоє небо – моя сторона…
І на світі гірко; як стане ще гірше,
Я очі на небо; мені веселіше!
І в думках забуду, що я сирота,
І думка далеко, високо літа.

Щодо пісні «Дивлюсь я на небо», то, покладена на музику донькою українського поета В. Александрова Людмилою, вона швидко стала популярною на всій Україні. Пізніше була аранжована композитором В. Зарембою, Т. Г. Шевченко цього вірша власноручно записав собі в альбом.

Більше 125 років про М. Петренка писали: дата смерті невідома. Тільки дякуючи зусиллям подружжя Шептіїв встановлена точна дата кончини поета, з Лебединської метричної книги за 1862 рік. Вони встановили, що Михайла Миколайовича Петренка не стало 25 грудня 1862 року. Його останній чин —колезький асесор.

(Слухання романсу «Туди мої очі»)

Як же ми вшановуємо пам’ять нашого земляка?

У вересні 1987 року з нагоди 170-річчя славетного земляка у Слов’янську біля однієї з найкращих нових споруд міста — центральної міської бібліотеки для дорослих — відбувся багатолюдний мітинг на честь відкриття пам’ятної меморіальної дошки. На ній викарбувано: “У 1817 році в Слов’янську народився український поет-романтик XIX століття Михайло Миколайович Петренко”.

З ініціативи вчительки української мови і літератури Валентини Дмитрівни Нестелєєвої, при підтримці тодішнього директора СШ № 15 Ф. А. Неровної, тут відкрито музей М. Петренка. На цю подію радо відгукнулись відомі люди України. Так, Олесь Гончар надіслав музеєві свою книгу з надписом: «Слов’янськ на Донеччині. Землякам поета М. Петренка — творця невмирущої пісні «Дивлюсь я ній небо…» з вітанням і найкращими побажаннями. О. Гончар». Схвильовано відгукнувся на відкриття музею в СШ № 15 двічі Герой Радянського Союзу, льотчик-космонавт. голова товариства українців Москви «Славутич» Павло Попович : «На землі Донецькій народився чудовий поет М. М. Петренко, автор віршів і пісень, сповнених радістю, життям, любуванням природою. Я люблю його твори, особливо пісню «Дивлюсь я на небо…», яка стала народною і яка зворушує своєю глибокою щирістю; філософськими роздумами про Всесвіт, про нескінченність. Виконуючи її ніби набуваєш крил, і з’являється бажання бути корисним людям і Вітчизні». Відомий український співак, народний артист Анатолій Солов’яненко надіслав листа, в якому написав: «Дуже приємно, що У Слов’янську живе пам’ять про славного земляка М. Петренка і що ви шануєте його, організувавши музей і популяризуючи його творчість. Уже одне те, що він написав «Дивлюсь я на небо…», яку знають мільйони читачів, робить його ім’я знаменитим і дорогим серцю кожного, хто думає, живе і бореться за краще майбутнє і робить добро людям».

6. Перевірка засвоєного матеріалу

Група поділяється на 2 підгрупи.

1 ПІДГРУПА
отримує завдання написати п’ятихвилинне ессе на тему «Життя і творчість Михайла Петренко»

2 ПІДГРУПА
сідає за комп’ютери для тестування.

ТЕСТИ

1. Де народився Михайло Миколайович Петренко?
А) у Донецьку
Б) у Слов’янську
В) У Луганську

2. Коли народився М.М.Петренко?
А) у 1817
Б) у 1917
В) у ХХ столітті

3. Яку освіту здобув письменник?
А) закінчив повітове училище у м.Лебедині
Б) Харківський університет
В) не мав освіти

4. З якої родини походив М.Петренко?
А) з попівської родини
Б) з родини «личних дворян»
В) з крестьянської родини

5. У кого родина Петренків орендувала землю?
А) у купця Марченко
Б) у селян
В) не обробляли землі

6. Хто була «перша любов» Петренка?
А) донька селянського попа
Б) Анна Миргородова
В) Галя Марченко

7. Хто була дружина Петренка?
А) не був одружений
Б) Галя Марченко – донька купця
В) Анна Миргородова – дворянка

8. Хто відвідав Михайла Петренка в Лебедині?
А) Тарас Шевченко
Б) Іван Франко
В) Галя Марченко

9. Які твори написав письменник?
А) «Правда мила», «Мотря»
Б) «Жовтий князь»
В) “Слов”янськ”, “Іван Кучерявий”, “Гей, Іване, пора”

10. Які образи надихнули поета на написання вірша “Іван Кучерявий”?
А) Савур-Могила та Свято горський монастир над Дінцем
Б) коханої дівчини – Галі Марченко
В) Тараса Шевченка

11. Коли помер Михайло Петренко?
А) 25 грудня 1862р.
Б) ще й досі живий
В) дата невідома

12. Як вшановується пам’ять М.Петренка на Батьківщині поета?
А) відкрито його музей, меморіальну дошку, його творчість вивчають у школах
Б) встановлена премія його імені для молодих поетів
В) місто де він народився названо його іменем

Творчість Микити Шаповала (Сріблянського) на уроках літератури рідного краю

Грядущим нашим поколінням,
Новим невідомим людям
Ми залишаємо згадку – видіння –
І хвилювання їх грудям…
М. Сріблянський

Сучасний стан українського літературного процесу можна назвати Відродженням: відродженням нових імен, що були раніше забуті чи незнані. Тому наш час характеризується поліінформативністю (нові імена, події, факти). У цьому є як позитивний, так і негативний моменти. Адже людина, що бере участь у літературному процесі (безпосередньо чи опосередковано), має справу не лише з відкриттям для себе авторів, творів, ідей, що відіграли важливу роль у розвитку української літератури, а й з другорядною інформацією.

ШАПОВАЛ (СРІБЛЯНСЬКИЙ) МИКИТА ЮХИМОВИЧ
1882 (8.06) — 1932 (25.11)

МИКИТА ШАПОВАЛ — ВЕЛЕТЕНЬ ІЗ ДОНБАСУ

Уривки із літературно-краєзначої праці В. Т. Терещенка

РОДИНА
Народився Микита другим сином у Юхима і Наталії Шаповалів. Батьки землі не мали по спадщині; сім’я жила у хатині діда Олексія та баби Горпини Шаповалів. Дід Олексій, як кріпак, прослужив у солдатах 25 років; після реформи 1861 року землі через це не отримав і попав в категорію «государственных крестьян». За роки служби освоїв грамоту. Баба Горпина (дівоче прізвище не відоме), як і дід, була з кріпаків. Батька Юхима грамоті навчив вдома дід Олексій, а більше навчився на військовій службі, що дало змогу йому дослужитися до унтер-офіцера.

Російська армія впродовж кількох століть була сильною унтер-офіцерськими кадрами. Як свідчать військове — історичні дослідники, таких унтер-офіцерів не було в будь-яких збройних силах європейських країн і навіть в Германії.

На унтер-офіцерах тримались внутрішня служба, порядок, дисципліна, навчання молодих солдатів, безпосереднє ведіння бою. Унтер-офіцери в більшості своїй командували взводами, бо молоді підпоручики призначались зразу командирами рот.

Унтер-офіцерів а російській армії готували без поспіху, зважено і надійно як в мирний час, так і під час ведення війни.

Відбирали кандидатів в унтер-офіцери найбільш кмітливих, фізично розвинутих, рішучих, інколи напівграмотних рекрутів з сіл, в більшості своїй з українців. В навчальних командах, крім військової справи, викладались загальноосвітні предмети, що сприяло підвищенню освіченості.

Півроку навчання, екзамени, позитивні результати по службі — і молодший військовий командир, унтер-офіцер, готовий.

Енергійні, старанні і вимогливі на військовій службі унтер-офіцери такими, в основній масі, були і після демобілізації. Повернувшись в село з організаторським досвідом, вчорашні унтер-офіцери, добрі господарники і робітники, швидко досягали успіху, виділяючись із загального сільського гурту не тільки своєю роботою, а й культурою. За порадою до них йшли прості люди, їх вагоме слово позитивно сприймалось сільським старостою і урядником.

В роки російсько-турецької війни 1876-1877р. Юхим Олексійович воював у Болгарії, за що отримав царську медаль. З дитинства батько й мати наймитували, щоб звести кінці з кінцями. Після служби Юхим на «прості роботи» вже не наймався, а мірошникував по окрузі — Сріблянка, Званівка, Кремінна. Міг Юхим і сокирою майструвати: «кому хату зрубати» чи щось інше. З кожним роком сім’я зростала, жити було в дідівській хаті тісно і голодно. Мірошникування і теслярства не вистачало, щоб кінці звести з кінцями. З цих причин Юхим Олексійович подався до тестя в Кремінну, на шахти. Денні заробітки у шахтаря були не такі й великі — 60 копійок, та сім’я вже не голодувала.

Сім’я у Юхима та Наталі впродовж 20 років, як вони побрались в 1880 році, зросла на 9 чоловік від народження первістка Охріма до 1900 року — народження Єлизавети, єдиної доньки. За Микитою народився Дорош (1883р.), який продовжив селянський рід, працюючи хліборобом в Слов’яносербському повіті на Луганщині. Перші спроби шкільного навчання Микити відносяться до періоду тимчасового мешкання сім’ї Шаповалів у селі Званівка восени 1887 року. Про цю спробу він згадував не без гумору: «…мене віддали в школу, але після кількох день перебування в ній — утік з неї, бо нічого не розумів і не вмів прочитати слово «солома». «З боєм» був знову приведений до школи, але не увійшов у неї, простоявши біля тину півдня, вхопившись за коляку, од якої не могли мене оді рвати ніякі сили. Не допомогли ні бійка, ні впрошування».

У великої людини і перші шкільні кроки були незвичні. Не сприйнявши спершу шкільних порядків, малий Микита вдався до нестандартного оволодіння грамотою, бо жадоба до знань взяла верх. Самотужки Микита навчився грамоті вечорами у званівського шевця. Про це він згадує: » Тієї зими «сам» навчився читати, бігаючи вечорами до шевця, який учив своїх дітей’ грамоті…»

Решту півзими і весни Микита вчився в церковнопарафіяльної школі слободи Кремінна, куди переїхала сім’я. Після повернення до Сріблянки бігав до місцевої школи. В 1891 році, коли Шаповали проживали в Долинівці, Микита з братом Дорошем відвідував школу на ст. Варваропілля, за 4 версти. Восени 1892 року брати стали учнями Петро-Мар’ївської народної школи. З похвальним листом через два роки закінчив школу Микита, одержавши в нагороду твори М.В.Ломоносова з побажанням шкільного начальства: «Інспектор шкіл Лепетюк казав: «Бажаю тобі бути Ломоносовим». Книгочитання зайняло весь вільний час школяра: Лєрмонтов, Гончаров, Діккенс, М. Рід, Ж. Верн. Не все було підлітку зрозуміло, але розвивало мислення і світогляд.

На зиму (1894р.) батько знову подався на шахти і забрав з собою Микиту та Дорофія, які теж працювали поденно — вибирали породу з вугілля. Конторщики помітили старанного і розумного хлопця і в 1896 році взяли Микиту до контори хлопцем на побігеньках «за 3 рублі в місяць”. Шахтне виробництво несло передові технології в суспільство -нові підйомні машини, електрику. Монтер-електрик Клюге був дуже популярним серед юнаків шахтарського селища. Микита з братами теж мріяв стати монтером.

«У вересні 1896 року приїхав з слободи Комишувахи до Кривка родич його жінки (Нейман), який мені розповів, що в Комишувасі є школа, в якій вчаться такі, що вже скінчили народну школу. На другий день вертався додому, я упрохав його на шляху підвезти мене до Комишувахи». Микиті довелося складати вступні іспити в 4 клас двокласної школи Міністерства народної освіти. За навчання батьки платили 4 рублі на місяць, жив Микита у місцевих жителів Гудковського і у баби Удодихи. Директором (управителем) школи працював Аристарх Колтуновський, вчителями були федотов і Черкасов.

В школі Микита освоїв переплітну справу й інколи заробляв на цьому гроші. Все, що було в шкільній бібліотеці, допитливий хлопець перечитав в першу зиму.

В день свого народження 1898 року Микита першим учнем, на відмінно, закінчує школу. За час навчання в школі він полюбляв співати в — церковному хорі і завів багато зшитків «концертних співів», любив співати і народні пісні, яких навчився на вулиці.

Хлопцю було вже 16 років, а одягався найбідніше серед учнів, ходив у подарованій старій одежині та рваному взутті. В сім’ї Шаповалів за Дорофеєм народився Микола (1886 р.), Йосип (1888р.), Артем (1890р.), Іван і Олександр.

За зароблені на шахті гроші Микиті «справили»піджак, штани, картуз і сорочку. Тепер вже був парубок хоч куди! Жадобу до навчання не змогла втамувати добре оплачувана робота конторщика: «Мені дуже хотілось вчитися. Два шляхи: або в Лисиче у штергерську школу, або в лісову школу».

Верх взяла родинна професія-лісовод.

Крім Микити, найбільш відома біографія Миколи Шаповала. Микола Юхимович народився в 1886 році в селі Сріблянка. Після закінчення Петро-МарІ’вської народної школи теж навчався в двокласній школі села Комишуваха. Вчився так само на одні п’яті рки, як і старший брат Микита, що дало йому змогу закінчити з часом гімназію і філологічний факультет Київського університету. Призов до царської армії освіченим хлопцем проходив через юнкерське училище. В 1910 році Микола по закінченні Чугуївського юнкерського піхотного училища отримав офіцерське звання підпоручик. У званні поручика Микола зі своєю ротою відправляється на фронт першої світової війни. Тяжко поранений (1916 рік), був взятий у полон німцями.

В Райштадтському таборі військовополонених Микола Юхимович організовує підпільне культурно-освітнє товариство «СІЧ» для полонених українців.

У Відні, створений передовою українською інтелігенцією Союз Визволення України, зумів позитивно вплинути на австро-німецьке військове командування, що призвело в березні 1917 року до відправки на окуповану німцями Волинь групи «січовиків» на чолі з Миколою Шаповалом. Березнева українська революція для полонених «січовиків» була ковтком чистої води в подальших активних освітніх діях. Микола Шаповал, який мав досвід сільського вчителя, після закінчення університету, за декілька місяців організував роботу більше сотні українських шкіл, залучивши до навчання 7 тисяч дітей. Його організаторські здібності сягали далі шкіл — розпочато видання щотижневого українського журналу «Рідне слово», друкування шкільних підручників та українського календаря на 1918 рік. Такий різносторонній діяч не міг залишитись поза увагою Центральної Ради. Восени 1917 року Микола призначається командиром 18 Стародубівського полку. На чолі цього полку Микола Шаповал розділив трагізм бою з червоними військами Муравйова під Київом.

Взимку 1918 року Микола Юхимович активно бере участь у формуванні української козацької дивізії. На чолі полку ім. Шевченка (1200 багнетів) він організовує необхідні дії по забезпеченню правопорядку в Київі, але німецькі війська, згідно з умовами Брестського миру, роззброїли і розформували полк.

За часів гетьманщини, працюючи управлінцем на залізниці (станція Умань) серед вчорашніх військових, Микола Юхимович в підтримку дій Українського Національного Союзу, очолюваного В. Винниченком та його братом Микитою Юхимовичем, підпільно формує військовий підрозділ для проведення повстання проти П. Скоропадського. Після приходу до влади Директорії Микола Юхимович очолює 7 дивізію Армії Української Народної Республіки, а згодом військову школу старшин української армії у місті Кам’янець-Подільський. Курсантом цієї школи був і Володимир Сосюра. Активність, як особи Миколи Юхимовича і активність поета-початківця Сосюри, не виключає їх особистого знайомства.

Після повалення Української Народної Республіки Микола Юхимович з військами перебував у польських інтернованих таборах. Через деякий йому вдалося покинути Польщу і поселитися у Подєбрадах. Тут він а усьому по-генеральськи допомагає своєму братові.

В українській емігрантській громаді в Чехословакії авторитет братів був беззаперечний, про що свідчать спогади багатьох видатних українців.

Створена Микитою Юхимовичем Українська Громада в Подєбрадах» організаційно зміцнила молодшого брата Миколу. Він згодом, в 1929 році, очолив її керівництво. На вимогу з’їзду представників українських емігрантських осередків керівні органи Української Громади переїхали до Франції. Як її голова, Микола Юхимович теж виїхав (1929 рік) з Чехословаччини і очолював Українську Громаду до своєї смерті в 1948 році. Як голова українських емігрантських осередків, Микола Шаповал створює українське видавництво «Чорномор», де друкуються журнали різних вподобань і запитів: «Залізний стрілець», «Січ», «Козацька думка», «За Україну», «Джерело», військово-історичні «Табор» та «За державність». Багаторічна плідна діяльність Миколи Юхимовича дозволяє сказати, що він був не тільки військовим генералом, а й українським патріотом. Під час німецької окупації франції потерпіла і українська діаспора. Фашисти планово мордували українців, щоби вони згодилися йти воювати проти більшовицьких порядків на Україні. Микола Шаповал відмовився очолити військовий підрозділ. За цей сміливий вчинок був кинутий до концтабору, з якого був звільнений після залишення німцями франції в 1944 році.

У сім’ї Миколи Юхимовича залишився син, нині вже похилого віку, І живе він у Франції.

Похований Микола Шаповал у французькому містечку Соша.

Материн рід — козацький рід Самоткаленко із Гадяча Полтавської губернії. Дід Яків Зіновійович насильно відданий семилітнім хлопчиком в школу кантоністів, яка була розташована в слободі Кремінна Куп’янсько-го повіту Харківської губернії. Кантоністські школи діяли в Росії в 1805-1858 роках. Це військові навчальні заклади нижчого гатунку для солдатських дітей. Підлітків готували для постійної військової служби, вони отримували загальноосвітні знання на рівні народної школи. Слово «кантоніст» походить від німецького слова і перекладається як військовозобов’язаний. Вивчився, справно служив Яків унтер-офіцером і настільки себе зарекомендував, що офіцер Григорій Ланго дав йому згоду на шлюб зі своєю донькою Марією. Як поки що відомо, у них було дві дочки і син Левко. Старша Наталя вийшла заміж за Юхима Шаповала. Молодша дочка Марія, хрещена мати Микити, вийшла заміж за срібрянського помічника лісничого Ореста Панасенка. Дочка Наталя народилась приблизно в 1856-1858 році, одружилась з Юхимом в 1879 році.

Після смерті діда Якова баба Марія Самоткаленчиха вийшла заміж вдруге за сріблянського вдівця Гатченка. Гатченко був із заможних МІі.цевих селян і не дуже балував увагою нових родичів, тож Наталя і Юхим Шаповали аналогічно ставились до вітчима: «Мати чомусь дуже Лаяла Гатченка і називала «багатієм», а батько презирливо — «кулак», такі спогади з дитинства про сімейні гиркання виніс Микита Юхимович.

А ось материного дядька Григорія Микита згадує похвально і любов-но: «Живе у Сріблянці брат бабушки Григорій Григорович Ланго, неграмотний, високий, з сивою апостольською бородою, в піджаці і «штанина на випуск», як годиться «дворянинові», що пам’ятав ще свого батька (офіцера, інваліда, і всю принаду життя в Кремінній). Отож це материн дядько, жонатий з селянкою. Благородна, чарівна постать незвичайного красномовця, що розповідав побутові анекдоти, сам їх компонував, оп’яняюче гарною українською мовою, з дивовижним Гумором. Це мій любимий дід Ланго. Дворянин., хлібороб, лісовий сторож, уламок здеградованої соціальної фамілії…»

Батьки, Юхим і Наталя, з 1904 року проживали в м. Слов’яносербську, де і померли за один тиждень в 1923 році. Складне і важке життя прожили батьки в постійній боротьбі за притулок та кусень хліба, щоби прогодувати велику сім’ю.

Багато клопоту принесли батькам і діти: старшого Охріма відправили на російсько-японську війну і не дочекались, оплакували гірко ночами, не знаючи, де його могила. Як дуби, здіймалися один за одним сини: офіцери Микола — полковник, потім генерал, за ним Артем, теж полковник української армії, командир полку на Черкащині, розстріляний більшовиками в 1920 році. На Луганщині боронив українську республіку менший син Олександр, але і йому не судилося вціліти в горнилі громадянської війни. Три загиблих сини, три невідомих могили для вбитих горем батьків. На диво чудом уціліли від червоних переконані українською ідеєю самостійності агроном Дорофій, вчителі Йосип та Іван, що загубились в репресіях тридцятих років на Луганській землі. З армією Української Народної Республіки в 1918 р. зі Слов’яносербська поїхала до столиці шукати брата Микиту, Миколу та Артема наймолодша в сім’ї, єдина донька Ліза. Тиф тисячами косив і білих, і червоних, і Ирьожупанників, не розбираючи нації, віку і статі. Далі Донеччини Єлиза-вета не дісталась, звалилась від грізної хвороби. Поблизу Юзівки чужі люди виходили хвору дівчину. Червоне військо звільнило село, приглянувся чорнобривий юнак із зіркою на кашкеті, і подалося молоде подружжя до Юзівки шукати щастя, там і загубилась по житті Єлизавета Юхимівна.

Найбільшу радість, біль і клопіт батьки зносили за свого найрозумнішого сина Микиту. Любили вони його дуже, та й найбільше бідкались за нього. Завдяки старанням і працьовитості він із самих селянсько-шахтарських низів піднявся на офіцерську височінь, на вершини інтелігентності, на вчений олімп. Менші брати тягнулися за старшим Микитою, залучались до книжки, до революційних справ, розуміючи чи не розуміючи його справ, наслідували в усьому його, бо знали, що Микита схибити не може, що Микита надійний, міцний, як кремінь. Ставши на ноги, сини розуміли і бачили той значний, навіть великий контраст в знаннях і звичках між ними, батьками і родиною. Родинного розриву не було, хлопці дуже любили і поважали своїх батьків, дня без діла не просиділи вдома, навіть коли вчились. Бігли на шахту, щоб поденно чи як заробити для сім’ї зайву копійку. Розрив був духовний між синами і батьками. Батьки не розуміли великих устремлінь Микити, Миколи і Артема у звільненні українського народу від подвійного гніту. Це непорозуміння викликало у батьків почуття безпричинної, безпояснювальної провини перед дітьми, а у синів — почуття болю і безпорадності щось негайно змінити, миттєво чи ближчим часом. Розрив — це не конфлікт, конфлікту не було, бо батьківська інтуїція вірно визначала, де і як себе повести, що сказати, де промовчати, до кого поїхати, кого підтримати нехай простим словом, нехай одним поглядом чи дотиком руки, дати зрозуміти, що батьки з тобою. Хай нерозуміючи всього, але ти їхній, ти в сім’ї і сім’я тобі не причинить зла. Ці високі моральні якості шаповалівської сім’ї не декларувались, не проголошувались урочисто чи багатослівне, а були присутні в діях взаємопідтримки, взаємоповаги, доброти і порозуміння.

Патріотичні почуття, навіть здобрені соціалістичними ідеями, все одно не можуть побороти юнацьких почуттів до протилежної статі. Любов до книжок, до церковного співу збагатила юнака, зробила його цікавим співрозмовником. Гарний спів і музичні від природи здібності, характерні майже для кожного українця, робили Микиту бажаним учасником молодецьких гулянь будь-якого зборища: «Особливо любив народні пісні, які співав з дівчатами. В школі навчився грати на гітарі і багато міщанських українських мотивів»,— згадував з Прилук Ольги Василівни Терлецької. Познайомився з Ольгою г Микита за часів роботи помічником лісничого в Прилуках, в 1901 році, поли вона ще була ученицею гімназії. По закінченню гімназії (1905 рік) Ольга і Микита об’явили заручини і стали нареченими. Ольга поїхала і па батьківщину вчителювати в місцевій школі, а Микита продовжував ‘ нявчання в юнкерській школі в Чугуєві. Подорожуючи з дому на службу до Польщі, Микита заїхав наприкінці квітня 1906 року до своєї нареченої в Прилуки. Під час гостювання у нареченої Ольги Микита познайомився з її подругою, теж вчителькою Ольгою Павловською. Ольга була дочкою благочинного священика Філарета, який відзначався і воїми революційними поглядами на майбутнє України — самостійної і незалежної від Росії. Коли Микита томився у Варшавській в’язниці, наречена приїздила на побачення, та жандарми зустрічі не дозволили. Після виправдального вироку, повертаючись до батьків у квітні 1907 року, Микита заїжджає до Києва, зупиняється у Хилобченка, який тут служив. Відвідини шевченківського вечора 8 квітня подарували несподівану іустріч з Ольгою Павловською, яка в той час навчалась у Києві на Вищих педагогічних курсах. Минулорічне просте знайомство переросло в їлибоке почуття. Щоби бути до кінця чесним у стосунках з двома Ольгами, Микита приїздить до Ольги Василівни і владнує справу з нареченством.

Складний час переживав Микита Юхимович після вигнання з військової служби — морально було полегшення, спалахнуло кохання до дівчини, а і іншого боку — ні документів, десь йшли поліцейською поштою, ні і рошей, ні розуміння близьких і рідних про причини «отсидки» і залишення високооплачуваної служби. Літо 1907 року проходить напружено її постійних переїздах — Слов’яносербськ, Дебальцево, Чугуїв, Сріблянка, Харків,Золотоноша, де Ольга Філаретівна відбувала педагогічну практику в с. Деньга.

Підтримка друзів — Статона Гейка і Івана Сосницького, тимчасова робота и Харкові додають впевненості, віри. І перший осінній місяць просто щасливий для Микити: зараховано студентом історико-філологічного факультету Харківського університету, одруження з Ольгою Павловською. Побрались Микита з Ольгою в місцевій церкві села Деньга Золотоніського повіту Полтавської губернії, 12 вересня 1907 року’ і разом по житті пройшли до 25 лютого 1932 року. Після скромного весілля молодята їдуть до столиці влаштувати переведення Ольги з Київських Вищих педагогічних курсів на Харківські курси, формальності були недовгими, і на кінець вересня щаслива сімейна пара жадібно береться за студіювання наук і поновлення революційної діяльності в студентській українській громаді м. Харкова.

Сімейне життя подружжя Шаповалів було нелегким, в постійній тривозі обшуку, арешту. Сім’я ніколи не мала власного будинка чи квартири. Життя Микити Юхимовича повністю було віддане служінню Україні, її визволенню із неволі, її становленню в ряд Європейських незалежних самостійних держав. Такою ж, як і чоловік, була вірна ідеї незалежної України його дружина. Величезний обсяг партійної, підпільної і громадської роботи лягав на розум і плечі Ольги Філаретівни. Вона була не лише доброю, уважною господинею, вона теж була непомітним українським борцем. Крім всього цього, Ольга Шаповал повинна була бути вищою, сильнішою від Микити, бо хто міг зарадити його в розпачі, у важкі хвилини зневі ри робленої справи. Вона була надійним соратником, вірним товаришем, другом. Найкращі особисті якості Ольги Філаретівни слугували людям у тяжкі часи царської реакції, коли десятки соратників чоловіка потрібно було влаштувати, нагодувати, заспокоїти, подати звістку в сім’ї з лісів Чернігівщини та Київщини.

Загартована цими випробуваннями, Ольга Філаретівна діловою господинею поряд з Микитою Юхимовичем порядкувала в емігрантській українській громаді, залучаючи до працевлаштування і створення елементарних побутових умов, збирання пожертвувань речових і фінансових окремих осіб та всіляких міжнародних і Чехословацьких фондів.

Після смерті чоловіка Ольга Філаретівна доклала багато зусиль і творчого хисту, щоби не тільки зберегти і впорядкувати архів Микити Юхимовича, а й підготувати до видання багато його праць, розуміючи цінність і важливість їх для досягнення мети всього життя Микити і її життя — побудови незалежної України в єдиній Європейській сім’ї держав. Микита Юхимович і Ольга Філаретівна прожили цікаве подружнє життя, дуже сумували одне за одним, коли доводилось на деякий час розлучатися у справах. Велика туга за «рідною Оленькою» звучить зі сторінок його щоденника під час тривалої наукової поїздки до Америки та Канади.

Щасливе дружнє сімейне життя Шаповалів не засяяло народженням у них дітей через хворобу Ольги Філаретівни.

Останні роки життя, знаючи свою серцеву хворобу, Микита Юхимович заповідав Ользі Філаретівні в разі своєї смерті провести кремацію тіла і урну поховати на кладовищі містечка Ржавиця, поблизу Праги, зберегти його особистий архів для незалежної України. Ольга Філаретівна виконала останню волю чоловіка. Пережила його на 16 років і по смерті в 1948 році похована друзями на Ольшанському кладовищі в Празі. В її могилі знаходяться і урна з прахом М. Шаповала. З приходом до влади в Чехословаччині комуністів (1948 рік) після смерті Ольги Шаповал службовці радянської держбезпеки повністю вивезли впорядкований нею архів Микити Юхимовича до спецархіву в м.Київі.

Десятки років науковці України не могли мати до нього доступ. не з появою на карті Європи незалежної держави України 24 пня 1991 року з’явилась можливість повністю ознайомитись з великою творчою спадщиною вірного її сина — Микити Шаповала.

Вивчення архівних матеріалів збагатило інформацію про Шапова-:ьку родину. Дружину Миколи звали Антоніною, а Йосипа Рувіною Орловою зі Слов’яносербська. У брата Дорофія був син Іван 1910 року народження, у брата Івана — син Марко. У сестри Єлизавети, в сім’ї її звали Леся, Льоля, в 1926 році було троє дітей: Олександр, Орина і Маргарита. Чоловік її, Іван Карпович Волинюк, був державним службовцем в м. Сталіне. Мешкала сім’я Волинюків на 39 лінії, будинок 75. Микита Юхимович з батьками та родичами листувався не часто, але постійно пересилав їм гроші. У відповідях-листах мати Микити інакше не називає як «любий сину».

ПЕРІОДИ ЖИТТЯ МИКИТИ ШАПОВАЛА В ДОНБАСІ

6 червня 1882 р.
народився в селі Сріблянка Бахмутського повіту Катеринославської губернії (нині Артемівський район Донецької області) в сім’ї відставного унтер-офіцера, сільського наймита Юхима Олексійовича та Наталії Яківни Шаповалів.

Червень 1882 — осінь 1887 рр.
жив в селі Сріблянка з батьками.

Осінь 1887 — зима 1888 рр.
с. Званівкра Артемівського району. Спроба навчатись в місцевій школі. Самостійне навчання читати у зва-нівського шевця.

Весна — осінь 1888 р.
с. Сріблянка Артемівського району.

Осінь 1888 р.
с. Кремінна, Луганська область. Навчання в церковно-парафіяльній школі.

Весна 1889 р.
с. Сріблянка. Жив у баби Горпини. Навчався з перервами в церковнопарафіяльній школі.

Весна 1891 р.
с. Долинівка. Перше трудове гартування.

Весна 1894 р.
наймитування поденщиком на сільгоспроботах у місцевих заможників, на шахті та в паровозному депо.

Осінь 1891 — весна 1892 рр.
навчання у Варваропільській народній школі, м. Первомайськ Луганської області.

Літо 1892 —1893 рр.
робота поденна на шахті виборщиком породи.

Осінь 1892 — весна 1894 рр.
навчання в Петро-Мар’ївській народній школі.

Літо — осінь 1894 р.
с. Сріблянка Артемівського району. Поденна робота на сільгоспроботах у місцевих заможників. Знайомство з «Кобзарем» Т. Шевченка.

Осінь 1894 -1895 рр.
с. Голубівка Луганської області. Поденна робота сортувальником вугілля на Голубівській шахті.

Осінь 1896 р.
«Конторський хлопець» на Голубівській шахті. Знайомство з сім’єю Г. Кривка.

Осінь 1896 — весна 1898 рр.
навчання в Комишувахській двокласній школі Міністерства народної просвіти с. Комишуваха Луганської області.

Літо 1897 р.
під час канікул працює за «конторського хлопця» на Голубівській шахті.

Літо 1898 р.
призначений помічником конторщика на Голубівській шахті.

Осінь 1898 — літо 1900 рр.
учень Новоглухівської державної лісової школи с. Кремінна Луганської області.

Літо — осінь 1900 р.
працює землеміром і доглядачем за будівель-ними роботами, помічником інженера-архітектора Жиловської шахти, м. Алчевськ Луганської області.

Липень 1901 — березень 1902 рр.
село Маяки Слов’янського району Донецької області. Працює помічником лісничого Маяцько-го лісництва. Перше залучення до соціалістичної ідеї. Знайомство з О. Макаренком. Перші спроби боротьби з гнобителем місцевих селян.

Квітень 1906 р.
м. Слов’яносербськ, Луганська область; с. Сріблянка, Донецька область. Гостювання у батьків та родичів перед від’їздом до військової частини.

Квітень — липень 1907 р.
м. Слов’яносербськ, Луганська область; с. Сріблянка, Донецька область. Перебування у батьків та родичів після повернення з Польщі. Роздуми про пошуки майбутнього життєвого шляху.

Осінь 1907 р.
м. Слов’яносербськ, Луганська область; с. Сріблянка, Донецька область. Ознайомлення батьків та родичів з молодою дружиною Ольгою Філаретівною.

З 1908 по 1917 рр.
Микита Шаповал з дружиною короткочасно приїжджали до батьків в Слов’яносербськ та до тітки в село Сріблянка під час відпусток, коли вони йому випадали.

Творчий спадок М.Ю.Шаповала, його життя та громадська діяльність є підтвердженням першорядності письменника. Відкривши в книзі української історії сторінки його життя й творчості, наше суспільство познайомиться з особистістю небуденною – людиною, що все своє життя працювала в ім’я України та її народу.

Надзвичайно актуальним є вивчення доробку Микити Юхимовича як письменника рідного краю на Донбасі, оскільки його життєвий і творчий шлях ведуть до правди і добра.

“Пророка не визнають на рідній землі” – твердить біблійна мудрість. Мабуть, саме тому багато славних імен української літератури і культури, громадської й політичної думки залишаються невідомі широкому загалові.

Микита Юхимович Шаповал народився 8 червня 1882 року в селі Сріблянці (нині село Серебрянка Артемівського району). Пізніше саме назву рідного села він візьме як псевдонім – М.Сріблянський. Це свідчить про патріотизм письменника, його любов і повагу до малої Батьківщини.

Сім’я Шаповалів була небагатою. Батько – шахтар, мати – проста селянка. Тому маленькому Микиті довелось з дитинства працювати, щоб допомагати батькам. Він був хлопцем розумним і допитливим: у сім років намагається самотужки опанувати письмо. Вступає й закінчує з відзнакою дворічну школу, а потім – Ново-Глухівську лісову школу; дуже любив природу, хотів оберігати її – саме цим зумовлений вибір професії — лісовод.

М. Ю. Шаповал – людина небайдужа до щастя своєї нації, і це виявлялося не лише на словах. Він вивчав економічні і соціальні науки, щоб зрозуміти й допомогти у вирішенні проблем українського суспільства. Брав активну участь у національному русі, перебував на військовій службі, де за революційну діяльність був заарештований (8 місяців перебував під наглядом у Варшаві).

Повернувшись на Україну, вступає на історико-філологічний факультет Харківського університету, із запалом береться за журналістське перо, друкує свої статті в газетах. У цей час виходить його перша збірка “Сини віри” (1908). Пізніше побачать світ збірки “Самотність” (1910), “Лісові ритми” (1917), нариси “Листки з лісу” (1917).

Життєвий шлях М. Ю. Шаповала був нелегким і тернистим; він постійно перебував під наглядом поліції.

Опинившись без заробітку, переїжджає до Києва, де бере участь у виданні журналу – “Українська хата”, який був осередком української молоді. У ньому друкувались О.Кобилянська, Г.Чупринка, М.Євшан.

Друга світова війна, революція 1917 року зменшили можливості займатися літературою і Микита Юхимович працює лісоводом. Будучи знавцем цієї справи, стояв на чолі Всеукраїнської лісової спілки. За часів УНР перебував на посаді міністра пошт і телеграфів. Після розгрому УНР емігрує до Чехії і веде активну громадську діяльність. М.Ю.Шаповал був фундатором Української Господарської Академії, педагогічного інституту ім. Драгоманова, української Студії Мистецтв та ін.

Зважаючи на те, що в Чехії, на яку великий вплив мала Росія, робити все це було важко: скільки коштів, сил та енергії потребувала така діяльність. Але авторитет М.Шаповала за кордоном був безперечним. М.Ю.Шаповал і сам бував за океаном, де читав лекції з соціології (він вільно володів європейськими мовами), яку не припиняв вивчати протягом усього життя.

У 1924 році ним був заснований Український Соціальний Інститут, видано багато праць із соціології, які й зараз не втратили своєї актуальності. Плідне, змістовне життя М.Ю.Шаповала 25 лютого 1932 року обірвалося смертю. Про цю яскраву постать української історії і культури було забуто, адже раніше всім, хто боровся за незалежність України, чіпляли ярлика “буржуазний націоналіст”. Про таких людей було заборонено навіть згадувати. Ярлик було причеплено й М.Ю.Шаповалові.

Але часи змінились. І сьогодні ми маємо бути щасливі, що живемо у час, коли білі плями нашої історії зникають. А на їх місці проявляються факти і події, важливість яких сповнює душу кожного українця гордістю за славне минуле.

–––––––––––––––––––

“Нащо тут сонце? Чари квітки запашної? –
Хіба не можна так чудово в темноті,
Смакуючи чарівні пахощі од гною,
Нажертися… хрю-хрю… і спать на животі?
Отчизна – що це єсть? На погляд мій – корито,
В яке смачного пійла повно через край
Для мене й поросят моїх давно налито…”

Необхідно також звернути увагу на символіку назви; алегорію, наявну в цьому вірші; звуконаслідування, яке підкреслює основну ідею ницості міщанства; особливості вияву ліричного героя (через першу особу). У поезії піднято також проблему митця і його місця у меркантильному й обмеженому суспільстві:

Про сонце й місяць, і про квіти запашнії
Нехай співає вам якийся там поет –
– Худа, голодна і обшарпана повія,
А я – свиня — …хрю-хрю… шпурляє все те геть.

Авторське ставлення до теми митця у користолюбному суспільстві в поезіях М.Шаповала можна порівняти з розкриттям цієї теми у інших поетів цього періоду (Леся Українка, Іван Франко, Микола Вороний – твори на вибір учителя).
Вивчаючи ліричні твори М.Шаповала, потрібно звернути увагу учнів на трансформацію фольклорних мотивів, образів, символів у поезії митця:

Соловейко не співає
В зачарованому гаю,
Бо десь плаче у долині
На обірваній калині…
Моє серце не спочине
Біля серденька дівчини,
А самотнє проспіває
Співи згубленого раю.

Можна запропонувати вчителям звернути увагу учнів на синкретичне поєднання різних видових ознак ліричних творів у поетичній спадщині М.Шаповала – поєднуються риси громадянської, пейзажної, медитативної лірики у межах одного поетичного твору: наприклад, вірш “Мандрівна арія”

Уранці йду…не оглядаюсь;
Дивлюся пильно в далечінь,
І непохитно сподіваюсь
Побачить вільною хоч тінь
Краси життя, краси природи…
І ясні зорі, й тихі води…
Іду, але не покидаю
Тебе, одданий…
Мій рідний і коханий краю,
Велике царство смутку й сліз –
Я йду туди… у царство згоди…
На ясні зорі, тихі води…
Шумить-говоре чисте поле,
Назустріч сонце виплива;
Неначе мрії, йдуть навколо
Степи, ліси, квітки, трава –
Гуртом ідуть, немов сноходи…
На ясні зорі, тихі води…

Можна спробувати разом із студентами визначити функцію повтору-рефрену: “На ясні зорі, тихі води…” Що символізує цей образ? Чому останнім рядком кожної строфи стає саме це речення?

Необхідно звернути увагу на жанрову різноманітність творчості Микити Шаповала: це медитативна лірика, пісні як жанровий різновид, цікаві авторські визначення жанру: “одгук”, “елегія” тощо. Можна розглянути детально елегію “В сосновому борі”:

Шумить і стогне понад яром
Одвічний і сумний сосновий бір…
Простягся він, як та осіння хмара,
Безкрайній і холодний, як Сибір

Натяки алюзійного характеру на “Сибір”, гілки як “каліки” надають поезії соціального забарвлення, і це є специфічною рисою, притаманною творчості Микити Шаповала. Навіть елегія, вірш, який найчастіше має пейзажну основу, повністю позбавлену тенденційності, заангажованості, у Шаповала несе таке важливе політично-громадське навантаження.

Треба допомогти учням зорієнтуватися в контексті літературної доби стосовно саме творчості Микити Шаповала. За допомогою деяких текстів, між якими і творами Івана Франка, Лесі українки, Олександра Олеся наявні чітко визначені паралелі, це не буде дуже складно зробити. Так, порівняти із прологом до “Мойсея” І. Франка можна поезію М. Шаповала “Така вона розхристано-погана…” багато спільного можна побачити у трактуванні образу України і використанні прийому протиставлення, своєрідного оксюморону, коли жахливий образ збезчещеної України поєднується із закликом до любові до неї, не зважаючи ні на що. Симптоматичним із цих позицій видається рік написання поезії – 1919 р. Учитель повинен заглибитися у хроніку історичних подій, нагадати учням, що відбувалося у ці роки на теренах України.

Порівняти з “Каменярами” І. Франка “На шліху поступу” М. Шаповала просто необхідно – інтертекстуальні зв’язки настільки тісні між цими двома творами, що не приділити увагу цьому просто неможливо. Алегоричний образ революціонерів-каменярів є спільним для обох авторів.

Цікавий діалог розпочинає за допомогою своїх поезій М. Шаповал з Олександром Олесем. У цьому аспекті необхідно у першу чергу спиратися на твір з присвятою О.Олесеві “З журбою радість обнялась”, де М. Шаповал полемізує із колегою з приводу одвічного питання призначення поезії:

Ще не засохли скрути сльози,
А щастя стало на порозі –
Весела пісня полилась.
Кругом панує лютий кат:
Людей мордує, палить хати,
Шпики лаштує і гармати,
Розстріли й громи аж лящать,
А радість б’є! Як з джерела
Вода, розкутая весною…

Отже, поет стверджує, що “поезія заради поезії”, пропагована у той період (1907 р.), не є прийнятною. І знов політична заангажованість М. Шаповала посідає чільне місце у творчій концепції митця.

У цьому аспекті вчитель має запропонувати учням зіставити вище згадані поезії М. Шаповала з віршами “В Донецькому краї”, “Шахтар” Миколи Чернявського, із “Під землею”, “Шляху назад для нас нема” Спиридона Черкасенка, творами інших авторів – наших земляків, представників рідного краю.

Отже, творчість Микити Шаповала так і не поцінована гідно у вітчизняному літературознавстві, має нарешті посісти те місце, на яке заслуговує і в історії української літератури.