Українська ментальність у творах П. Глазового, українська література
Не відкрию нової Америки, сказавши, що кожен народ на планеті має свої визначні риси характеру. Наділені ними й наші земляки-гречкосії. Навіть сама українська народність відрізняється і діалектично, і поведінкою, й особливими географічними ознаками; ба, навіть ставленням до рідної мови і Батьківщини. Адже легко відрізнити в розмаїтті нашого люду одесита від киянина, полтавця від кримчанина, донеччанина від львів’янина і т.д. А загалом — це і є наш багатонаціональний, роботящий, співучий, талановитий і надто терплячий народ. За багатовікову історію він проніс почуття своєї гідності; не зважаючи на поневіряння і гноблення, немилосердні царські циркуляри та комуністичні заборони, — не втратив своєї мови й віри, а значить зберігся як Народ.
Павло Глазовий, із притаманною йому манерою тонкої іронії, незлобливо показав деякі характерні риси пересічного українця.
Серед ночі подорожній
Проситься до хати:
— Чи пустите, добрі люди,
Переночувати.
— Ні, — сказала господиня
Змучена й сувора, —
Не до вас нам, бо корова
Здохла позавчора. —
А хазяїн обізвався:
— Та впусти людину.
Може, й нас колись пригріють
У лиху годину.
Вранці гість устав і мовить:
— Господине строга!
Я пророк, святий Микола,
Посланий від Бога.
І упали на коліна
Жінка з чоловіком,
І не гласом возопили,
А плаксивим криком:
— Ми остались без корови.
Плачуть наші дітки…
Зроби ж, Боже, щоб корова
Здохла і в сусідки!
(«Небесний гість»)
— Гей, рятуйте! — хтось волає,
Аж душа холоне.
Гнат до річки підбігає —
Там людина тоне.
Роздягнувся, розігнався
Та шубовсть у воду.
Підпливає, роздивився,
Повернувсь — і ходу!
З річки виліз.
— Думав, — каже, —
Що врятую друга,
А там тоне такий самий,
Як і я, хахлюга…
(«Рятуйте»)
В ресторанчику Пилипів
Ювілей справляли.
Панько й Сидір ювіляра
Гаряче вітали.
А, вертаючись додому,
Сидір мовив тихо:
— Третій день уже грипую,
Привалилось лихо.
І навіщо я поперся
На бенкет Пилипа?
Тридцять років ненавиджу
Злого цього типа.
— А чого ж ти цілувався
За столом з Пилипом?
— Хотів його, паразита,
Заразити грипом.
(«Старий друг»)
Була Дуська молодою
Люта та сварлива,
А на старості зробилась
Богобоязлива.
Стала якось на коліна
Та й молиться тихо:
— Мати Божа! У моєї
Сусідоньки лихо.
Зуби в неї випадають,
То ж така рахуба…
Лиши ж, Боже, сусідоньці
Хоч одного зуба!
Чоловік почув молитву,
Ніяково стало.
— Ти б просила хоч десяток —
Одного ж їй мало…
Дуська шепче: — Боже милий,
Вволи мою волю:
Лиши зуба окаянній
Для зубного болю!
(«Богомільна Дуська»)
Ми дуже добрі і терплячі,
Ми злом не платимо за зло.
Такої лагідної вдачі
Іще на світі не було.
З усього сказаного видно,
Що в нас характери м’які.
Такі ми всі, тому що бідні.
Тому ми й бідні, що такі.
(«Лагідна вдача»)
Українське наше сало
Анекдотом нині стало.
А чому ж на наше сало
Кожне пельку роззявляло?..
(«Кумова експертиза»)
Сидить Іван у скверику,
Сало уплітає.
Африканець задивився,
Аж слину ковтає.
Лиш коли угамувався
Апетит Іванів,
Він сказав: — Звиняй, чорнявий,
Немає бананів.
(«Гостинний Іван»)
Кум із кумом зустрілися.
Кум говорить куму:
— Я недавно в лотерею
Виграв добру суму.
— Перестаньте говорити
Про ту лотерею.
— Що ви, куме?
Я ділюся
Радістю своєю.
— Нащо мені ваша радість?
Де ви так навчились?
Краще б, куме, ви зі мною
Грішми поділились.
(«Радість»)