А. Чайковський. «В Острозькій школі» (з роману «Сагайдачний»), українська література
Хід заняття А. Чайковський. «В Острозькій школі» (з роману «Сагайдачний»), українська література
III. Актуалізація опорних знань
Перевірка домашнього завдання.
1) Виразне читання віршів, етюдів про осінь.
2) Огляд ілюстрацій, фотоматеріалів.
IV. Основний зміст роботи
1. Слово вчителя.
Учитель аналізує читацькі інтереси учнів класу, спираючись на інформацію, отриману з бібліотечних формулярів та читацьких щоденників.
2. Презентація кращих читацьких щоденників.
3. Бесіда з позакласного читання.
1) Повідомлення учня про А. Чайковського (див. Додаток до уроку 9), П. Сагайдачного, М. Г. Смайла.
2) Аналіз твору.
Запитаннями і завдання
1. Про які часи йдеться у творі?
2. Що ви дізналися про діяльність ректора Острозької школи Герасима Смотрицького?
3. Як ректор проводив екзамен для хлопців і як це його характеризує?
4. Що таке бурса? Опишіть це приміщення.
5. Як бурсаки прийняли новачків?
6. Як Семко, програвши Маркові у бою на шаблях, поставився до суперника? А чи змогли б ви зробити так само?
7. Що таке «Жмайлова штука»?
8. Чим уславився Петро? Як до цього поставилися школярі? А як би ви зустріли таких новачків у вашому класі?
9. Хто такий Северин Наливайко? Яких іще славних козаків ви знаєте?
10. Як поставився Марко до пропозиції князя помірятися на шаблях і чому саме так?
11. Чим був здивований ректор, познайомившись із хлопцями?
12. Як міщани ставилися до бурсаків Острозької школи і чому саме так?
13. Що вам найбільше сподобалося і запам’яталося в уривку з роману «Сагайдачний», чи виникло бажання прочитати увесь твір?
14. Зверніть увагу на мову твору. Що в ній здалося вам незвичним?
3) Пояснення вчителя про діалектизми та архаїзми.
Діалектизми — елементи народної мови, місцеві діалекти.
Діалектизми бувають фонетичними (слово відрізняється від літературного лише одним-двома звуками: зажити, заки), лексичними (місцеві слова: поконати у значенні перемогти, потрафити у значенні зуміти), синтаксичними (словосполучення і речення будуються інакше, ніж у сучасній літературній мові: «— Цікавий я,— питає один бурсак Марка Жмайла,— що ти вмієш?»)
Діалектизми вживаються для надання творові місцевого колориту, показу особливості мови людей певного регіону.
Архаїзми — слова або мовні звороти, що є застарілими або й зовсім вийшли із загального вжитку (найчастіше це пов’язано зі зникненням явища, поняття): огород — огороджене місце у фортеці; спудей — школяр, студент; даскал — помічник учителя; кунтуш — верхній одяг без ґудзиків; його милість — про високоповажну особу.
Архаїзми допомагають яскравіше змалювати різні історичні епохи, прикмети давнього життя.
4) Виконання завдань.
— Знайти портрет одного з героїв твору, що змальований найдетальніше, прочитати його і сказати, про які риси характеру він свідчить. (Северин Наливайко.)
— Знайти найповнішу характеристику одного з другорядних героїв, скласти план характеристики. (Герасим Смотрицький.)
— Зробити порівняльну характеристику хлопців Марка й Петра. Чи можна вважати їх справжніми друзями? Свою думку обґрунтувати.
— Визначити головну думку твору. (Застосовується метод «Мозкова атака».)
(Щоб тебе поважали, слід гарно вчитися, добре вміти робити якусь справу, бути чемним.)
V. Закріплення знань, умінь та навичок
Розгадування кросворда.
По вертикалі:
1) Козак, що милувався вправністю хлопців. (Наливайко.)
2) Улюблена зброя Марка Жмайла. (Шабля.)
3) Екзаменатор хлопців. (Ректор.)
4) Птах, у якого поцілив Петро. (Ворона.)
По горизонталі:
5) Улюблена зброя Петра. (Лук.)
6) Хто був мішенню для Петра. (Турок.)
7) Місце подій. (Остер.)
VI. Домашнє завдання
Підготуватися до тематичного оцінювання.
Додаток
Андрій Якович Чайковський
Самбір — одне з найдавніших міст України. Перші згадки про нього відомі з 1238 року, а засноване воно значно раніше. У давні часи Самбір був фортецею, яку оточували дерев’яні стіни та земляні вали; з двох сторін її омивав Дністер, а з третьої — глибокий рів, наповнений проточною водою з ріки. Минав час. У XIX ст. це було звичайне місто на Львівщині. Тут у сім’ї дрібного службовця народився Андрій Чайковський. Рано осиротівши, він виховувався в родичів. Після закінчення Самбірської гімназії та Львівського університету Андрій Якович працював адвокатом.
Захищаючи в суді вбогих людей, вдів, сиріт від їхніх кривдників, він глибоко пізнав народне життя. Бідняцька недоля боляче ранила його чуле серце, спонукала розказати про страждання трудівників міста й села в художніх творах. У 90-х роках було надруковано кілька його повістей та оповідань («Образ гонору», «Із судового залу», «Не піддайся біді», «Олюнька», «В чужому гнізді» та інші).
Постійну увагу письменника привертало історичне минуле України. Ще в дитинстві він наслухався народних переказів про набіги татар і турків, криваві битви з ними, про звитяжних оборонців рідного краю. Самбірчани й досі пишаються тим, що недалеко від їхнього міста, в селі Кульчиці, народився і виріс славетний гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний (Як свідчать народні перекази, Петрові Конашевичу (1570—1622) на Січі дано іще й друге прізвище — Сагайдачний, бо він дуже влучно стріляв із лука. Сагайдак — комплект метальної зброї кінного воїна, складається з лука та набору стріл.). Навчаючись у гімназії, Чайковський читав багато художніх творів та наукових праць з історії нашої батьківщини. З книжок він дізнався, що Сагайдачний був одним із найвидатніших гетьманів Війська Запорозького, талановитим полководцем, високоосвіченою людиною. Щоб приборкати турецько-татарські орди, не пустити їх на Україну, він здійснив багато походів на Крим і Турцію. Усі ці походи, крім одного, були переможними.
Гетьман турбувався і про розвиток освіти в рідному краї: на Запорозькій Січі побудував школу й церкву; посилав у Київську академію гроші та продукти для вбогих студентів. Помер Сагайдачний на 52 році життя від ран, одержаних у бою. Український народ любив і шанував мужнього, мудрого захисника священних земель вітчизни і увіковічив його пам’ять піснею «Ой на горі та женці жнуть».
Коли Чайковський вже добре знав події тих далеких часів, ясно уявляв гетьмана як воїна й людину, то почав писати про нього художній твір. Над романом «Сагайдачний» автор працював двадцять років. Цей твір складався з п’яти частин, три з яких вийшли в світ окремими книжками за життя письменника, а дві останні після його смерті були загублені ще в рукописах.
У першій частині роману — «Побратими» — розповідається про юнацькі роки майбутнього гетьмана; уривок із нього вивчається у шостому класі.
В острозькій школі
(Уривок із роману «Сагайдачний»)
Ще трирічною дитиною Петро залишився сиротою. Його батько й мати загинули ще під час одного з набігів татар на їхнє село Кульчиці. Малого сироту прихистила родина Жмайлів, у якій був хлопчик такого ж віку — Марко. Діти дуже любили один одного. Підрісши, разом ходили до церковно-приходської школи, обоє добре вчилися. Коли їм виповнилося по шістнадцять років, дядько Марка — Степан Жмайло — відвіз їх до колегії в Острозі.
Приїхавши в Острог, кульчичани пішли до князя, який звелів прийняти хлопців до колегії і помістити в бурсі.
Слуга повів їх до ректора Герасима Смотрицького. Він був першою особою в Острозі у князя. Герасим Смотрицький, що помагав князеві заснувати школу й друкарню в Острозі і дав їм початок до дальшого розвитку, уходив поміж тодішніми українцями за великого чоловіка і вченого. Заживав у всіх великої поваги й пошани. Заложив в Острозі так званий учений кружок, де згуртував найкращі українські сили. Кружок той видав при помочі княжої друкарні багато книжок.
Як княжий слуга привів до нього тепер хлопців і заявив волю князя, Смотрицький дуже ними зацікавився, бо князь звичайно не турбувався тим, кого до школи та до бурси приймається. Він став випитувати про все Степана Жмайла і зараз став хлопців екзаменувати. Зразу не йшли добре відповіді наляканих хлопців, та ректор був неабияким педагогом і потрафив з них видобути чого йому було треба. Екзамен скінчився добре, ректор похвалив їх і зараз послав їх із дияконом у бурсу.
Бурса стояла зараз побіч ректорського дому, з якого виходило одне вікно на бурсове подвір’я і огород так, що він усе міг бачити, що робила молодь, віддана його опіці.
Бурса — то великий будинок, боком до вулиці обернений. Входилося у вузькі сіни, звідки йшли двері до просторих кімнат. До такої одної повів їх диякон.
Хлопці, ввійшовши до середини, не знали, на яку ступити. Усе було для них новістю. Посередині стояли довгі столи з лавами, по боках — лежанки для бурсаків. У тій кімнаті була заразом і спальня, і їдальня, і тут вони вчились.
У бурсі мали приміщення ті хлопці з околиці, які не мали спромоги мешкати в городі, були діти княжих державців і слуг з подальших околиць, міщанські діти з поближніх містечок і городів. За своє удержання платили невеликі сплати, а багато їх було-таки на удержанні князя.
Як кульчичани туди попали, було тут дуже гамірно, бо якраз поз’їздилися бурсаки з дому і наука леда день мала зачатися.
Диякон розповів даскалові, що був над бурсою поставлений волею ректора. Він вишукав для кульчичан краще місце, і то одне біля другого, щоб їх не розлучати. Вдоволений Жмайло просив ще даскала про опіку, розпрощався і пішов до Плескача.
На тім зійшов час до полудня. У сінях почувся дзвінок, і зараз почали напливати в кімнату хлопці, що бавилися на подвір’ї, до обіду. Даскал показав хлопцям їх місце.
По обіді повиходили на бурсову площу, де вони забавлялися та заводили різні молодечі іграшки. Скакали через шнурок, перебігалися, кидали м’ячем, метали списами дерев’яними або стріляли з луків до мети. Даскал пояснював кульчичанам бурсовий порядок, а далі прикликав до себе старшого спудея (школяра) і казав і тих новиків взяти до гурту. Хлопці повеселішали, осмілилися і стали з другими забавлятися.
— Цікавий я,— питає один бурсак Марка Жмайла,— що ти вмієш?
— Я вмію на шаблі битися.
— У нас лише дерев’яні шаблі, бо залізних не можна.
— Я також залізної шаблі не вживаю.
— Семку! — гукнув хтось.— Ходи сюди, на шаблі з ним поміряєшся.
Всі зацікавилися, і заки прийшов прикликаний Семко, вже й дві дерев’яні шаблі з’явилися. Марко зняв свою капоту і засукав рукави. Те саме зробив і Семко, і вони стали напроти себе, окружені бурсаками. На площі відразу затихло, і всі сюди позбігалися.
— До кількох разів маємо складатися? — запитав Семко.
— Як хочеш, складаймося, поки одне одного не поконає.
— Та до смерті не будемо битися, ти кажи, скільки разів хочеш?
— Хай буде по трьох.
Зложилися, поставивши ліві руки позад себе. Семко напер на Марка з усієї сили, хотів йому зараз показати свою перевагу. Марко відбивався сполегка, поки не зажив Жмайлової штуки. Зачепивши раз шаблю противника, він став так хутенько нею колувати, що Семко не міг її висвободити. Потім зігнув нагально руку в лікті, вибив Семкові шаблю з руки з такою силою, що вона геть полетіла понад голови окружаючих.
Всі аж охнули з подиву, бо Марко за той час ані кроком зі свого місця не рушився, а Семко уходив в бурсі за великого митця на шаблі. Але умова була по трьох разів.
Семко ще не зміркував, чим Марко над ним горує, і розпочав двобій так само. До того він був ще подражнений і гарячився. Маркові прийшлося тепер ще скоріше його поконати.
— Підожди, небоже, я вже знаю, як ти робиш, тепер тобі не вдасться.
Семко став увихатися, щоб тільки не дати своєї шаблі захватити. Та Марко таки доконав свого і третій раз вибив з руки шаблю.
Семко, червоний як буряк, задиханий, наблизився до Марка і, подаючи йому руку, каже:
— Ти тепер у бурсі будеш перший, нічого казати. Але я мушу твоєї штуки навчитися.
— Так, то по-лицарськи,— каже вдоволений даскал,— ну, тепер, хлопці, поцілуйтесь і будьте приятелями.
На кульчичан стали тепер дивитися інакше, і кожний забігав, щоб з ними познайомитися.
— А чи твій брат також такий митець на шаблі? — питали, показуючи на Петра.
— Він також митець, але від лука.
— Давайте лука! — кричали спудеї.
Петро взяв у руку лука, попробував силу тятиви, відтак зважив стрілу в руці й спитав:
— Куди маю стріляти?
— Ціли в турка, он там, на огорожі.
Справді, намалювали там хлопці вуглем турка у великій чалмі, з бородою, та ще й файкою в зубах.
— Де цілити?
— Кажуть тобі, в турка, не бачиш?
— Та виджу, що в турка, але де — в око, в ніс, в писок?
— Невидальщина! Ти собі жартуєш з нас! Буде з тебе, як
поцілиш у голову.
— Я з вами, відай, не договорюся. Отож кажу вам наперед, що поцілю в лице коло носа або в самий ніс, бо ще не знаю сили того лука.
Петро зложився і випустив стрілу. Вона поцілила турка в самий ніс.
Знову всі охнули.
— Тепер цілю в зуби,— каже Петро, дуже радий з того, що так йому повелося.
Знову фуркнула стріла і попала туркові в зуби.
— Господи, а це що? — питали спудеї, зачудовані.
— Біса імієт? — каже один.
— Тепер стрілятиму без біса,— каже Петро, посміхаючись,— треба туркові вибити око! Во ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа! — Він перехрестив лук і прицілився.
Стріла попала туркові в око. Спудеї кинулись до фігури.
— Не рушати стріл! Хай побачить пан ректор.
Тепер виступив між хлопців якийсь козак. Він стояв позаду і приглядався так двобоєві на шаблі, як і стрілянню. Козак був кремезний, гарний мужчина. Лице гарне, обгоріле від сонця, чорний вус. На ньому багатий оксамитний кунтуш і сап’янові червоні чоботи. Вийшовши з гурту, він узяв обох хлопців на руки, мов малих дітей, і каже:
— Лицарі з вас будуть, ось що! Таких митців то хіба на Запорожжі шукати. Знайте, що я перший пушкар між козацтвом, а ти будеш перший лучник, а ти — перший на шаблі. Чи ти не з роду Жмайлів? Бо на Запорожжі ця штука Жмайловою зветься. Ростіть, хлопці, на славу Україні.
Він поцілував одного й другого і поставив на землю, а сам вийшов з бурсового огорода.
Це був Северин Наливайко. Бурсаки обожали його, він був для них узором козака-лицаря. Тепер, як він так звеличив тих новиків, то вони в очах товаришів виросли на великих людей, відразу схилили на себе серця усіх. Та то ще не був кінець їх сьогоднішнього тріумфу.
Петро взяв ще раз у руку лук і вибрав стрілу.
— Я вам, товариші, ще щось кращого покажу! Ось глядіть — ворона летить! — Він прицілився,— ворона впала нежива в огороді. Між спудеями постав великий рух. Всі бігли по вбиту ворону, мало що її не розірвали.
Та в ту хвилю надбігло кілька хлопців від входу і крикнули:
— Тихо, його милість іде!
Між хлопцями наче маком посіяв. Всі замовкли. Князь прийшов до огорода в товаристві ректора. Сюди заходив він інколи, як школа була вже в русі. Ніхто не міг вгадати, яка тому причина. Хлопці підступили і з пошаною цілували його одежу.
— Чого ви такі веселі? — князь побачив вбиту ворону, в якій стирчала стріла.— Хто її вбив? — питає.
— Оцей новик! — закричали всі, показуючи на Петра.— На лету поцілив!
Князь поглянув ласкаво на Петра, що стояв червоний, мов рожа3, наче винуватець який.
— А оце в турка поцілив три рази,— каже другий,— з кожного разу сказав наперед, де цілити буде.
Князь підступив до огорожі і взяв стрілу,— вона вбилася дуже твердо4 в дошку.
— Якби, небоже, так живого поцілив, то не жити б йому більше.
Князь був у незвичайно добрім і веселім настрої.
— Ти в чім мистець, молодий шляхтичу? — питає князь, звертаючись до Марка.
— Він мистець на шаблі,— закричали всі.
— Ану, давайте шаблі! — каже весело князь. Принесли шаблі, а князь каже: — Бери, хлопче, шаблю, поміряємось.
Марко стояв як на грані. Шаблю брав несміло в руки.
— Бери, не соромся, це лицарське діло.
Марко ще більше збентежився, взяв шаблю, ніби складався. Всі визирали6 в напруженні, що з того вийде, але Марко поклав шаблю під ноги князя і каже:
— Я не смію.— Він став плакати.
Князь був тим вдоволений.
— Гарно, синку, що ти вмієш шанувати і вік мій, і стан, хай тебе Бог благословить.
— Чи екзамен пішов добре? — питав князь ректора.
— Дуже добре! Я навіть чудуюсь, як могли вони стільки знання набратися в малій церковній школі.
— Видно, що вчителів має добрих. Ми про ту школу будемо пам’ятати.
Князь поговорив ще з ректором про потреби школи і відійшов.
Хлопців уже ніяка забава не бралася. Ректор, відвівши князя, завернув до огорода. І він був дуже радий, бо, користуючись з доброго настрою князя, дістав обіцянку, що князь спровадить до Осторога вчителя прямо з Греції, до науки з грецької мови.
Ректор дозволив вийти до міста на цілу годинку, розуміється, під наглядом дискалів та дияконів.
Ніколи хлопців самих не пускали, бо не можна було діждатися їх повороту. Їх забирали до своїх домів міщани і сито їх угощали. Крім того, їх обдаровували всякими «снідами», що вистачило б на цілий тиждень. Тепер завели таке, що кожен мусив сказати, до чиєї хати йде. Бувало й так, що під неділю заходили міщани до ректора і випрошували собі по двоє-троє хлопців до себе. Острозькі міщани величалися своєю школою і дуже любили хлопців.
А. Чайковський. «В Острозькій школі» (з роману «Сагайдачний»), українська література
Повернутися на сторінку Українська література