Українська література 10-х років ХХ ст. Б.Грінченко. «Каторжна», українська література

Українська література 10-х років ХХ ст. Б.Грінченко. «Каторжна», українська література

Хід уроку Українська література 10-х років ХХ ст. Б.Грінченко. «Каторжна», українська література

2. Актуалізація опорних знань з раніше вивченого матеріалу

Тестування.

1. Укажіть назву першої поетичної збірки І. Франка:
А «Картка любові»;
Б «Баляди і розкази»
В «З вершин і низин»;
Г «Зів’яле листя».

2. У пролозі до якого твору І. Франко висловлює віру у свій народ,
його гідне майбутнє?
А «Іван Вишенський»;
Б «Гімн»;
В «Декадент»;
Г «Мойсей».

3. За сюжетом якої народної пісні І. Франко створив п’єсу «Украдене щастя»?
А «Пісня про шандаря»;
Б «Пісня про кохання»;
В «Пісня про Україну»;
Г «Пісня про розбійника».

4. У композиції поезії «Ой ти, дівчино, з горіха зерня…» (збірка «Зів’яле
листя») використано такий художній прийом:
А алегорію;
Б риторичні запитання;
В образно-символічний паралелізм;
Г образно-символічне контрастне зіставлення.

5. Кому П. Грабовський присвятив цикл поезій «До Н.К.С.»?
А Анастасії Лук’янович;
Б Надії Сигиді;
В матері;
Г сину Богдану;
Д Григорію Сковороді.

6. Укажіть, яка лірика переважає у творчій спадщині П. Грабовського:
А інтимна;
Б пейзажна;
В медитативна;
Г громадянська;
Д філософська.

7. Укажіть, кого з названих персонажів немає у творі І. Франка
«Перехресні стежки»
А Валеріан Стальський;
Б Михайло Гурман;
В Регіна Твардовська;
Г Євгеній Рафалович;
Д пан Шнадельський.

8. Головною темою у творі І. Франка «Захар Беркут» є:
А відсіч тухольців монгольському війську;
Б кохання Максима і Мирослави;
В зрада Тугара Вовка;
Г перебування Максима Беркута в полоні;
Д сон Захара Беркута.

Завдання з вибором кількох правильних відповідей

9. Укажіть твори, що належать перу І. Франка:

1 «Перехресні стежки»;
2 «Украдене щастя»;
3 «Захар Беркут»;
4 «Тіні забутих предків»;
5 «Тричі мені являлася любов…»;
6 «Лісова пісня»;
7 «Грицева шкільна наука».

10. Укажіть проблеми, які порушує І. Франко у творі «Перехресні стежки»:

1 боротьба з жорстокістю і насильством;
2 батьки і діти;
3 вибір людиною життєвої позиції;
4 деморалізація суспільства;
5 охорона навколишнього середовища;
6 шлюб і сім’я.

Завдання на встановлення відповідності (логічні пари)

11. Установіть відповідність між жанром і назвою твору.

1 поезія;	А «Борислав сміється»;
2 історична повість;	Б «Украдене щастя»;
3 роман;	В «Чого являєшся мені у сні…»;
4 поема;	Г «Захар Беркут»;
5 соціально-психологічна драма.	Д «Мойсей».

Завдання на встановлення правильної хронологічної (логічної) послідовності

12. Установіть відповідність між фрагментами ліричних творів П. Грабовського і їхніми віршовими розмірами.

ямб;	А «Не раз ми ходили в дорогу…»;
хорей;	Б «Хмуро дивилася школа…»;
дактиль;	В «Україна приснилась мені…»;
амфібрахій;	Г «Міцно, браття, стиснім руки…»;
анапест.	Д «Я не співець чудовної природи…».

3. Викладання нового матеріалу.

3.1.Тема заняття:

Українська література 10-х років ХХ ст.
Література 10-х років ХХ ст. Б.Грінченко. „Каторжна”

3.2. Мотивація вивчення теми:

Пояснити, що життя – це складний момент і необхідно пам’ятати, що живемо ми у суспільстві – серед людей. Необхідно навчитися шанувати оточуючих, себе, свою історію…

3.3. План вивчення нового матеріалу:

Життєвий шлях Бориса Грінченка
Творчий доробок письменника
Аналіз оповідання «Каторжна»
Тестування за творчістю Б.Грінченка

4. Виклад нового матеріалу.

Один із псевдонімів Грінченкових був «Вартовий», і трудно добрати інше слово, яке так влучно охарактеризувало б його роль в історії рідного краю.
С. Єфремов

Борис Грінченко — визначний поет, прозаїк, драматург, перекладач, літературний критик, мовознавець, фольклорист і етнограф, педагог, публіцист, організатор видавничої справи, бібліограф, громадський і політичний діяч. Життєва й творча доля Грінченка — це важкий шлях українського інтелігента, його невтомна творча й громадсько’просвітницька діяльність. Він зазнавав переслідувань та ув’язнень, постійно перебував під наглядом жандармів. Становлення його як письменника й громадянина відбувалося наприкінці XIX ст., у найглухішу пору суспільного життя України. То був час жорстокого придушення будь’якого національного самоствердження, час тотального витравлення всього українського — починаючи з ідеї й закінчуючи словом. І ось у цю «прокляту пору» Грінченко став одним із небагатьох пробуджувачів національної свідомості, справжніх будівничих національної ідеї, істинних патріотів України. Дуже влучно сказав про Грінченка письменник М.Чернявський: «Він більше працював, ніж жив».

Життєвий шлях письменника
(1863-1910)

9 грудня 1863 р.
Борис Дмитрович Грінченко народився на хуторі Вільховий Яр на Харківщині (нині — Сумська область) у небагатій дворянській родині. Батько, Дмитро Якович, відставний штабс-капітан, мав 19 десятин землі, здебільшого порослої лісом, і водяний млин, який давав основний прибуток родині. Мати, Поліксенія Миколаївна, походила з російських дворян. Читати й писати Борис навчився вже в п’ять років. Батьки дбали про освіту хлопчика: у зовсім юному віці він уже був знайомий із творами Дж. Байрона, В. Скотта, В. Гюґо, М. Гоголя, О. Пушкіна, М.Некрасова. Мовою спілкування в родині була російська, батько розмовляв українською тільки із селянами, удома ж цурався рідної мови, уважаючи її мужицькою. Мати виховувалася в російській сім’ї полковника царської армії, тому зовсім не знала української, проте почала читати нею, коли побачили світ перші літературні праці сина. Тринадцятирічний Борис Грінченко в батьковій скрині випадково знайшов «Кобзаря». Відтоді поезія Тараса Шевченка зачарувала хлопця й стала для нього особистим Євангелієм. Він почав писати українською. Цікаво, що бабуся по батькові доводилася двоюрідною сестрою Г. Квітці-Основ’яненкові. У маєтку родини Грінченків часто збиралися освічені люди, гостював тут відомий байкар Петро Гулак-Артемовський.

Протягом 1874–1879 рр.
хлопець навчався в Харківській реальній школі. Цей престижний на той час навчальний заклад давав ґрунтовні знання й відкривав перспективу для навчання в університеті. Однак з п’ятого класу Бориса виключили й ув’язнили через зв’язки з підпільною народницькою організацією. Поліція затримала Грінченка, коли він ішов на заняття; у його портфелі знайшли видані в Женеві М.Драгомановим заборонені брошури «Як наша земля стала не наша», «Про багатство і бідність» та ін. Харківський губернатор зробив усе для того, аби змусити батька зненавидіти сина: він дорікав Дмитрові Грінченку, що син дворянина поширює крамолу в суспільстві. Батько, який дуже пишався своїм благородним походженням, приходив до ув’язненого сина й вимагав від нього назвати імена спільників, бив його, не давав води, переводив у найгірші камери, а в сильні морози наказував робити в них протяги. Борис Грінченко зізнався лише тоді, коли довідався, що його ідейні побратими вже виїхали з країни. Внаслідок тортур і нелюдських умов перебування у в’язниці Грінченко захворів на туберкульоз.

у 1881–1894 рр.
Після двомісячного ув’язнення Борис працював дрібним канцеляристом Харківської казенної палати. Склавши екстерном іспити при Харківському університеті на народного вчителя, працював за фахом на Харківщині, Сумщині, Катеринославщині. У ці роки Борис Дмитрович уславився своєю педагогічною діяльністю: уклав для дітей читанку «Од снігу до снігу», захищав ідею навчання дітей рідною (українською) мовою. На літніх учительських курсах у Змієві, що на Харківщині, він виступив з палкою промовою, яку взято за основу статті «Якої нам треба школи».

На початку 1884 р.
До речі, на тих зміївських курсах Грінченко познайомився з молодою вчителькою Марією Миколаївною Гладиліною. Ця зустріч у його житті була, напевно, найсвітлішою. Щирі задушевні розмови, спільні інтереси, листування зблизило молодих людей так, що вони називали одне одного лише по-родинному: «сестро Марусю», «брате Борисе». Борис одружується з Марією, яка стала йому вірним другом і соратником у всіх справах, а згодом — письменницею та перекладачем, відомою під псевдонімом Марія Загірня.

Від 1881 р.
Б. Грінченко поєднує педагогічну діяльність із письменницькою творчістю. Під власним прізвищем і під різними псевдонімами (П. Вартовий, Іван Перекотиполе, Василь Чайченко, Б.Вільхівський) він систематично друкується в періодичних виданнях, найчастіше галицьких, бо в підросійській Україні слово українське було заборонене.

У 1880-х — на початку 1890-х
років виходять друком його поетичні збірки «Пісні Василя Чайченка», «Під сільською стріхою», «Під хмарним небом», «Пісні та думи», «Хвилини». Як і Панас Мирний, Нечуй-Левицький, Франко, Грінченко займався художньою творчістю тільки ввечері після роботи.

У 1887 р.
молоде подружжя Грінченків переїздить до с. Олексіївки на Луганщині. Відома освітня діячка, письменниця, українська патріотка Христина Алчевська відкрила тут народну школу в маєтку свого чоловіка. Вона була незадоволена тогочасним навчальним процесом і розшукувала справжніх ентузіастів освіти, тому й запросила Грінченка як авторитетного педагога. За короткий час ця школа стала найкращою в повіті. Тут Грінченко проявив себе як учитель-новатор, досвід якого і до наших днів не втратив своєї актуальності. Ним написано майже двісті художніх творів. У цей час Грінченкові з огляду на його педагогічні досягнення запропонували вступити до Західноєвропейської ліги вчителів. Борис Дмитрович погодився, але якщо буде представляти в ній не Росію, а Україну. Після такої заяви його кандидатура була відхилена.

Улітку 1891 р.
Грінченко разом з іншими молодими патріотами (Віталієм Боровиком, Іваном Липою, Миколою Міхновським) заснував Братство тарасівців, що стало прообразом першої державницької партії в Східній Україні.

У 1894 р.
Б. Грінченко переїхав до Чернігова, тут він почав працювати в губернському земстві, займався упорядкуванням музею українських старожитностей. Організував видання дешевих книжок для народу українською мовою («Про грім та блискавку», «Велика пустиня Сахара», «Жанна д’Арк», життєписи І.Котляревського, Є. Гребінки, Г. Квітки’Основ’яненка та ін.). Ці книжечки, що сіяли серед простих людей просвіту й пробуджували національну самосвідомість, видавалися багатотисячними накладами, і це в умовах офіційної заборони українського слова. Проте головним захопленням Грінченка залишається творчість. Митець пробує свої сили в різних жанрах: пише повістеву дилогію «Серед темної ночі» і «Під тихими вербами», публікує п’єси «Ясні зорі», «Нахмарило», «Степовий гість», «Серед бурі», з’являються його наукові праці, зокрема «Етнографічні матеріали, зібрані в Чернігівській і сусідніх з нею губерніях» у трьох томах (1400 сторінок!), «З уст народу» і «Література українського фольклору». Щоб прилучати співвітчизників до світової літератури, письменник багато перекладає. За участь в українському русі письменника звільняють із чернігівського земства. Родина опиняється без засобів до існування. Однак несподівано з’являється нова, нарешті цікава робота. Редакція журналу «Киевская старина» запропонувала письменникові взятися за підготовку видання словника української мови.

У 1902 р.
Грінченки оселилися в Києві. Хоча частина словника вже була зібрана, але весь тягар підготовки видання ліг на плечі Бориса й Марії Грінченків. Незабаром ця титанічна праця увінчалася успіхом.

У 1907–1909 рр.
«Словарь української мови» вийшов у світ. Чотиритомне видання містить 68 тисяч слів із народної й писемної мови. Словник був удостоєний Російською імператорською академією наук другої премії імені Миколи Костомарова. Досі він залишається авторитетним, найбагатшим джерелом живої народної мови (у 1996 р. після багаторічної заборони словник було перевидано).

У Києві Б. Грінченко не тільки працював над словником, а й займався громадською діяльністю, організацією української преси й товариства «Просвіта».

У 1904 р.
став одним із лідерів новоствореної Української демократичної партії. Донька Грінченків, Настя, також брала участь в українському національному русі, перекладала, писала літературні твори, захоплювалася музикою. Після закінчення гімназії поїхала у Львів, де навчалася на філософському факультеті університету. Незабутнє враження справила на дівчину зустріч із Франком. Приїжджаючи додому в Київ, незважаючи на перевірку, вона привозила підпільну літературу. За активну участь у революційних подіях 1905 р. Настю заарештували. У тюрмі вона захворіла на туберкульоз і 1908 р. померла. Невдовзі не стало і її крихітного синочка — єдиного онука письменника. Страшне нещастя остаточно підкосило здоров’я невтомного трударя.

У вересні 1909 р.
на зібрані українцями кошти Грінченко в супроводі дружини виїздить на лікування до Італії. Проте навіть благодатне італійське підсоння вже не врятувало змученого чоловіка.

6 травня 1910 р.
видатний письменник, науковець, освітній і громадський діяч перейшов у вічність. Похорон відбувся 9 травня в Києві на Байковому цвинтарі.

Іван Франко: «Борис Грінченко належав до неспокійних, “вихруватих” натур, котрі кидаються на всi боки, заповняють прогалини, латають, пiднiмають повалене, валять те, що поставлене не до ладу, будуютьнове, шукають способів підняти до роботи бiльше рук».

ТВОРЧИЙ ДОРОБОК

До творчої спадщини письменника належать п’ять повістей, кілька драматичних творів, майже п’ятдесят оповідань, один том поезій і велика кількість публіцистичних, історико-літературних і науково-популярних праць. Борис Грінченко як поет дебютував у 1881 р. у галицькому часописі «Світ» за сприяння І. Франка. Протягом життя він видав друком шість збірок, найпопулярніші з них — «Пісні Василя Чайченка» (1884), «Під сільською стріхою» (1886), «Хвилини» (1903). Більшість віршів поета є програмними народницькими творами, що мають глибоке громадське звучання. Найчастіше в них ідеться про страдницьке життя народу:

Убогії ниви, убогії села,
Убогий обшарпаний люд,
Смутнії картини, смутні, невеселі,
А інших не знайдеш ти тут.

Такі картини пригнічують, але водночас надихають на боротьбу, протест, обстоювання народних прав.

Борис Грінченко романтично змальовує своїх героїв у ліро’епічних творах — баладах («Смерть отамана», «Біла бранка») і поемах («Христя», «Галіма», «Лесь, преславний гайдамака»). Перед читачем постає ціла палітра колоритних образів — старого отамана, який усе життя віддано боронив рідну землю; дівчини- бранки, українки Галіми, яка страждає на чужині в гаремі старого паші; славного повстанця Леся, який мужньо йде на страту, не бажаючи врятувати своє життя ціною морального падіння.

Грінченко залишив нам у спадок і довершені поетичні переклади Фрідріха Шиллера, Герхарта Гауптмана, Моріса Метерлінка, Генріка Ібсена, Йоганна Вольфганга Ґете, Генріха Гейне, Віктора Гюґо, Даніеля Дефо, Олександра Пушкіна. Літературознавець А. Погрібний зазначав, що завдяки зусиллям одного тільки Грінченка на межі ХІХ й ХХ ст. Україна одержала цілу бібліотеку світової літератури.

Життя й діяльність української інтелігенції — тема повістей «Сонячний промінь» (1890) і «На розпутті» (1891). У повісті «Сонячний промінь» письменник зосередив увагу на взаєминах інтелігенції із селянами. Сонячний промінь у широкому розумінні — символ знань, якими інтелігенти’культурники прагнуть наділити селян, аби поліпшити їхнє важке становище. Саме цю мету й ставить перед собою головний герой повісті «Сонячний промінь» Марко Кравченко, студент останнього курсу історико-філологічного факультету. Прибувши на запрошення поміщика Гординського як репетитор його сина, Марко навчає грамоти й селян, читає їм твори на українську тематику. Довідавшись про діяльність хлопця, поміщик звільняє його. Від важкої вчительської праці гине й реальний, земний «сонячний промінь» у житті Кравченка — донька поміщика Гординського, Катерина, яка зреклася свого середовища й вирішила працювати для народу. Повість «Сонячний промінь» була заборонена цензурою, хоча Б. Грінченко в одному листі писав, що сам ретельно повилучав усі сумнівні місця.

Промовистою є назва повісті «На розпутті»: інтелігенти’народники, потрапивши в реальне життя села, розчаровуються у своїх ідеалах й опиняються на ідейному роздоріжжі. Повісті «Сонячний промінь» і «На розпутті» І. Франко характеризував як «цікаві спроби Б. Грінченка», який прагнув «на тлі сучасної української дійсності показати зародження нового типу радикального демократа».

Серед творів великої прози письменника особливе місце посідає дилогія, що складається з повістей «Серед темної ночі» (1900) і «Під тихими вербами» (1901).

Грінченко в оповіданні «КАТОРЖНА» (1888) з майстерністю тонкого психолога простежує внутрішні спонукальні чинники, що зумовлюють поведінку людини від її народження до дорослого віку. У 2 томі «Словника української мови» Борис Грінченко подає кілька значень слова «каторжний», зокрема й таке: «Вживається як лайливе слово в значенні: злий, поганий («дурной»).

Тема твору — показ розвитку особистості. Напівсирота Докія після того, як у дім увійшла зла мачуха, замкнулася в собі, перетворившись на «каторжну». Це була реакція на відсутність щодо неїдоброти й ласки, якими сама дівчинка змогла б наділити багатьох. Дитинство її особливо безрадісне: після смерті матері батько приводить до хати мачуху. У портреті семирічної Докійки автор підкреслює понурість (дивилась «все з-під лоба» чи «у землю очі втупивши»), а в характері — запеклість («Ні пари з уст! Ні сльозинки з очей, мов їй і не болить!»). Такою зробили її знущання мачухи, п’яна байдужість батька, бездушність сільського оточення та ще огидне прізвисько, яким дівчинку звали усі без винятку. Навіть ті, хто пам’ятав ім’я, доповнювали його епітетом — «ота каторжна Докія». Уже в першому абзаці творуГрінченко шість разів уживає слово каторжна.Не знаходить розуміння Докійка і серед селянських дітей, вони теж з неї знущаються. Єдиною подругою дівчинки стає калина, до якої вона потайки приходить в особливо тяжкі хвилини: «Калинонько, — каже, — моя червоная, рідна моя матінко! Покрий мене своїм листоньком зеленим, своїми ягідками червоними! Одна ти в мене рідная, улюбленая! — каже, а сама плаче…»

Твір композиційно поділений на три частини. У першій змальоване гірке дитинство і безвідрадна юність Докії. Автор показує взаємини дівчинки з іншими членами родини, зокрема дітьми. До них горнеться спрагле любові серце, проте наражається на спротив або й знущання. Навіть півторарічного хлопчика — улюбленця Докії — мачуха научає: «Бий кулачком, кулачком її…». І зацькована, але нескорена дівчинка («всі були їй вороги і вона всім ворог») шукає прихистку в куща калини, що ріс у гущавині. Однак заповзялося життя на дівчинку: мачушині діти знайшли сховок, а мачуха під корінь зрубала єдину радість дитячу — калиновий кущ. У цій багатій зоровими образами сцені Борис Грінченко особливо тонко вловлює і відтворює психологічний стан дитини, її розпуку в найвідчайдушніших вчинках: Докія цілувала руки мачушині, затуляла власним тілом останні калинові стеблини — не допомогло!

Ознаки екзистенціалізму (представники цієї літературної течії прагнули збагнути справжні причини трагічної невлаштованості людського буття) виразно проступають у цьому творі: самотність, страждання і відчай переповнюють життя героїні; оточення нав’язує їй свою волю, свою мораль; і особистість мусить протидіяти. Так, власне, і стається. Однак протест Докія висловлює дещо пізніше. Хоч вдача не змінилась, портретна характеристика героїні, що подорослішала, увиразнюється. Сільські парубки задивлялися «на її стан високий, рівний, на її очі темні, на коси чорні, на брови…». Зауважив те все й хлопець-шахтар, що грав на вечорницях, куди мачуха послала Докію за позичкою. Він вперше заговорив до неї по-людськи. І відтепліле серце потягнулося на поклик юнака — дівчина покохала щиро і віддано. Усю нерозтрачену любов свого серця віддала Докія Семенові. У третій частині твору ми довідуємося про підлу чоловічу зраду, цинічно «присмачену» проклятим прізвиськом «каторжна». Немов остання крапля впала у чашу терпіння людського і переповнила її. Докія зважується на помсту. Вона підпалює хату, де відбуваються вечорниці. Але в останній момент згадує про маленьку симпатичну дівчинку Саньку — безвинне створіння, що може згоріти разом з усіма, і починає власним тілом гасити вогонь. Докія гине в страшних муках від опіків, так і не зрозумівши, чому світ був до неї особливо жорстоким. Борис Грінченко завершує твір, апелюючи до читача запитанням: «За що стільки муки, горя та сліз додають людям люди, коли й так життя таке коротке і таке сумне?». Прихильність Докії до малої дитини перемогла усі жалі до кривдників. Вибираючи в екстремальній ситуації між добром і злом, любов’ю і помстою, головна героїня керувалася добром і любов’ю, на їх вівтар вона поклала власне життя.

Однак жорстока мачуха позбавляє сироту єдиної подруги — на зло їй вирубує кущ, якому Докія довіряла всі свої біди й жалі. Вирубування калини — характерний фольклорний мотив. В оповіданні, як і в народних піснях, він символізує страшну ненависть. Зростаючи, дівчинка тільки й чула на свою адресу і вдома, і на вулиці глумливе прізвисько «каторжна».

Підрісши, як і всі дівчата, Докія чекає свого нареченого. Її долею стає шахтар Семен. Він так заполонив серце дівчини, що впізнати її було неможливо: «Ох, любила ж вона! Так любила, що всю душу віддала і назад не думала брати… Ночі тихії, зірки небеснії! Тільки ви чули й бачили. Світе мій ясний, світе мій красний».

Однак не судилося щастя Докії: її підло зрадив Семен. Зневажена дівчина мститься хлопцеві, але й сама гине тому, що у фатальну мить свого життя вона пройнялася вболіванням за маленьку дівчинку Саньку, яка була в палаючому будинку. «За що?» — це останнє запитання, з яким Докія помирає і яке повторює оповідач. Цим він спонукає нас, читачів, замислитися над тим, чому так багато горя й сліз інколи завдають люди і чому душа не завжди відкрита щирому співчуттю.

Переслідуваний царатом, Грінченко залишався в немилості й у комуністичну добу, хоча сповідував ліві, революційні політичні погляди. Йому не простили українського патріотизму, державницької позиції, великої праці задля пробудження національної самосвідомості народу. Понад тридцять років твори письменника були заборонені, його ім’я замовчувалося.

Нині творчий доробок митця широко вивчається в школах, його ім’ям названо вулиці й бібліотеки в містах і селах України, Київський міський педагогічний університет.

5. Закріплення нового матеріалу:

Аналізуємо твір

1. Який комплекс проблем порушує Борис Грінченко в оповіданні «Каторжна»?

2. Назвіть низку творів письменника, об’єднаних ідейно-тематично.

3. Від якої особи ведеться розповідь у оповіданні «Каторжна» Грінченка?

4. Схарактеризуйте ідейно-смислове навантаження авторського відступу в оповіданні «Каторжна»: «Вона не могла ще зрозуміти того, що в таких випадках сама іноді була винна, не могла, бо дуже вже великої кривди зазнала від людей. І вона винуватила цих людей за все: за свої муки й сльози, за своє дитинство безрадісне, безлюбовне, за свої молоді літа, що марно гинули — за все, за все».

5. Що є кульмінаційним моментом в оповіданні «Каторжна»?

6. Що, на вашу думку, є основною причиною деградації головної героїні?

Сучасний літературознавець Анатолій Погрібний: «Титан праці —стосовно нього це не гучний епітет, а об’єктивна констатація. Грінченко умів поєднувати у своїй особі художника й політика, людину тонких естетичних почуттів і громадсько’культурного діяча, якого раз по раз полонила невідкладна для нації практична робота. Кращі здобутки великої праці Грінченка — невід’ємна частина духовного світу українського народу».

І. Виберіть один правильний варіант відповіді:

1. Бориса Грінченка «робітником без одпочинку» назвав:
а) Тарас Шевченко;
б) Євген Гребінка;
в) Іван Франко;
г) Микола Чернявський.

2. На прикладі строфи з вірша «На полі» з’ясуйте характерний для поетики Грінченка засіб виразності: «Блиснули вже коси, упали покоси, / Рядками снопи полягали; / Під сонцем пекучим із лихом гнітючим / У полі усі працювали»:
а) асонанси;
б) внутрішні рими;
в) метонімія;
г) оксюморон.

3. Героїчний вчинок дівчинки зображено у творі Грінченка:
а) «Каторжна»;
б) «Дзвоник»;
в) «Украла»;
г) «Олеся».

4. Вкажіть, хто з героїв Грінченка ріс «без милування, без жалування, без ляльок, без дитячих іграшок, без калини»:
а) Олеся («Олеся»);
б) Горпина («Без хліба»);
в) Докія («Каторжна»);
г) Наталя («Дзвоник»).

5. Назвіть твір Грінченка, в якому співають уривок з пісні: «Позавидував мужик, / Що шахтьору добре жить: / Шахтьор пашеньки не пашеть, / Коси в руки не берьоть!»:
а) «Дзвоник»;
б) «Без хліба»;
в) «Олеся»;
г) «Каторжна».

6. Докія з оповідання «Каторжна» Грінченка загинула:
а) через власну необережність;
б) втопилася;
в) від опіків;
г) отруїлася.

7. «Дома вона все розуміла, дотепна була розмовляти, знала безліч казок та пісень. Ніхто з її сільських подруг краще від неї не вмів співати» — це характеристика:
а) Олесі («Олеся»);
б) Наталі («Дзвоник»);
в) Докії («Каторжна»);
г) Горпини («Без хліба»).

8. Вкажіть твір, що має такий початок: «Її звали Наталею. Вона була маленька, їй було тільки сім років. Мати її вмерла років уже з півтора, батько був каліка та ще й п’яниця»:
а) «Дзвоник»;
б) «Каторжна»;
в) «Екзамен»;
г) «Сонячний промінь».

9. Визначте, кому з героїнь Грінченка «велено вчитися «прилежно», а вона ніяк не могла зрозуміти — навіщо це, вчучися, треба лежати, коли їй краще сидіти»:
а) Олесі;
б) Наталі;
в) Докії;
г) Катерині.

10. Веснянку «Розлилися води на чотири броди» співає героїня твору Грінченка:
а) Докія;
б) Наталя;
в) Оксана;
г) Олеся.

11. З’ясуйте, яке «нечупарне прізвище» не личило героїні твору Грінченка з такою портретною характеристикою: «Невеличка постать з чорноволосою голівкою, замислене обличчя з великими засмученими очима»:
а) каторжна;
б) ляпало;
в) середа;
г) дурисвітка.

12. Повість-дилогію складають твори Грінченка:
а) «Сонячний промінь», «Серед темної ночі»;
б) «Серед темної ночі», «На розпутті»;
в) «На розпутті», «Під тихими вербами»;
г) «Серед темної ночі», «Під тихими вербами».

ІІ. Виберіть два чи більше правильних варіантів відповіді:

1. Визначте, які художні засоби використані в уривку з вірша Грінченка: «О скільки гір нам розкопати треба, / Засипатибезодень скільки нам, / Розвіять хмар з насупленого неба, /Зорать обліг, посіять хліб людям!»:
а) епітет;
б) оксюморон;
в) риторичний оклик;
г) гіпербола;
ґ) літота;
д) метафора;
е) анафора;
є) рефрен.

2. Вкажіть прозові жанри, у яких працював Грінченко:
а) роман;
б) повість;
в) новела;
г) оповідання;
ґ) драма;
д) етюд;
е) есе.

3. Особисте і творче життя Грінченка пов’язане з містом:
а) Чернівцями;
б) Львовом;
в) Черніговом;
г) Одесою;
ґ) Києвом;
д) Москвою;
е) Луцьком;
є) Харковом.

4. У жанрі повісті написані твори Грінченка:
а) «Дзвоник»;
б) «Сонячний промінь»;
в) «Каторжна»;
г) «До праці!»;
ґ) «На розпутті»;
д) «Під тихими вербами»;
е) «Серед темної ночі»;
є) «Без хліба».

6. Підсумки заняття.

1. У яких жанрах працював Грінченко-прозаїк?
2. Як у творах «Каторжна» та «Дзвоник» виявляються основні ознаки стилю їх автора? Що об’єднує ці оповідання?
3. Які засоби творення характеру використовує письменник, моделюючи образ Докії («Каторжна»)?
4. Який поетичний твір Бориса Грінченка можна вважати програмовим? Обґрунтуйте свою відповідь.
5. Назвіть риси екзистенціалізму. У яких творах Грінченка вони виразно проступають?