Твір на тему Ідейно-художнє значення часової двоплановості в романі Павла Загребельного «Диво». Аналіз твору, українська література
Роман П. Загребельного «Диво» з’явився на хвилі широкого письменницького зацікавлення проблемами історичної пам’яті, осмислення зв’язку часів, морально-етичного досвіду минулого. Автор звернувся до далекої історії — епохи Київської Русі (X—XI ст.), показавши її через велич і трагедію митця з народу — Сивоока.
Роман починається словами Б. Брехта, що звеличують безіменних народних творців:
Хто звів семибрамні Фіви?
В книгах стоять імена королів.
А хіба королі лупали скелі і тягали каміння?
Ці рядки — камертон до осмислення долі головного героя, який, борючись із візантійськими канонами, через поразки й перемоги йшов до створення дива — Софійського собору в Києві.
Дія в романі «Диво» починається 992 року, а завершується 1037 роком. Цей сюжетний пласт давноминулого органічно доповнюється розповіддю про сорокові та шістдесяті роки нашого століття. Вони творять своєрідну композицію роману.
Тут вигадливо переплітаються століття віддалені і сучасні, їх перехрещення об’єднує авторський задум — показати непроминущість культурних надбань у духовній історії народу. Таким чином, образ неповторного дива — Софії Київської є тим центром, навколо якого розгортаються різночасові події. Цей шедевр зодчества зводить народний умілець Сивоок, а історик Гордій Отава ціною власного життя захищає фрески собору від фашистів. Так постає в романі думка про незнищенність зв’язку поколінь, про його моральні, етичні, духовні уроки.