Твір на тему Храм для прийдешніх поколінь (за романом Павла Загребельного «Диво»). Аналіз твору, українська література

Твір на тему Храм для прийдешніх поколінь (за романом Павла Загребельного «Диво»). Аналіз твору, українська література

Кожна людина, котра вважає себе інтелігентною, не може, живучи в сучасному світі, не тримати в пам’яті водночас історичний та культурний досвід свого народу, навіть цілого людства. Адже без цього багажу вона порожня і її годі назвати людиною мислячою. Давня істина: сьогоднішній день — похідне вчорашнього, а завтрашній — похідне сьогоднішнього. Наша ж історія культури — це своєрідний храм, який цінний не тільки працею, що в нього вклали будівники, а й працею всіх прийдешніх поколінь, без якої той храм давно перетворився б на руїни.
Коли ж я думаю про історію культури народу, то перші асоціації, які постають в уяві, — це Київ, а в ньому — Софія Київська. Київ — це те місто, звідки тягнуться і куди стягуються всі нитки нашого культурного буття, а Софія — його образ. Так сталося, що наше мистецтво, наша історія розвивалися пульсаційно: часи розквіту й часи занепаду. Зводилася будівля духу, але й падала під ударами всіляких завойовників, умирала в руїнах, а потім знову відбудовувалася.
Я усвідомлюю, що древом пам’яті для нас повинні стати книги, які б відкривали читачеві і сиві віки, і боротьбу наших пращурів за свободу й незалежність. Саме таким твором є роман П. Загребельного «Диво». Цей твір — розповідь про чудо архітектурного мистецтва наших предків — Софію Київську, про її долю та місце в нашій духовній історії.
Софія Київська — мистецький витвір, змальований автором як незвичайне диво, що «ніколи не кінчається й не переводиться». Кожен, хто торкнеться сторінок роману, стає свідком створення цього дива, знайомиться з будівничим Софії Київської — СивОоком. Його доля — це доля талановитого раба з древлянських земель. Він багато блукав по Русі, був ченцем у болгарському монастирі, згодом потрапив до Візантії, де працював у константинопольського майстра як будівник і оздоблювач храмів. Дозрілий у своєму таланті й розумінні життя, він повернувся до Києва, у рідну землю. Повернувся, щоб створити Софію, собор, в спорудженні якого використав традиції батьків та досвід, набутий по всіх світах. Сивоок — чудовий талант, котрому віддав себе до останку. «Мистецтво знаєш?» — допитувався князь Ярослав. «Все роблю», — сказав Сивоок. Приступаючи до спорудження собору в Києві, майстер задумує щось велике і незвичайне, бо малість не може здивувати світ. Словом, в його уяві собор стояв як образ рідної землі, а уява народилася з давніх спогадів і нової зустрічі з Дніпром і пущами, це був «образ пролітаючий, мов зітхання вітру в осінньому листі…». Велична споруда стала символом краси рідної Вітчизни.
У процесі творення собору Сивоок наче самознищувався: «Тепер зародилося в ньому щось ніби рослинне… мов рослини — з квітками і листями, він тепер жив і промовляв до людей тільки барвами…»
Художник народу створив справжнє диво.
Цей собор уже з першого дня його існування, певно, мало хто вважав за житло для Бога — він сприймався як надійний притулок людського духу, тут відразу задомовився дух громадянства і мудрості тих, хто відбудовував державність Київської Русі…
Диво! Диво з див — Софійський собор — виквіт душі народної.

Об’єднавши три шари історії України: давнину, другу світову війну й день сьогоднішній, П. Загребельний концентрує увагу на образі Софії Київської — вузлової ланки різних часових вимірів. У розділі роману, де розповідається про окупований фашистами Київ, а також про мирне життя героїв у шістдесяті роки, всі персонажі пов’язані з собором. У роки Великої Вітчизняної війни есесівець Шнурре хоче вирізати найкращі фрески для музею в гітлерівському Лінці. Гордій Отава відстояв ідею самостійності первісної культури слов’ян і ціною власного життя зберіг від розкрадання твори прадавнього генія. Син Гордія — Борис — закоханий у собор, є талановитим і сумлінним продовжувачем справи своїх предків.
Собор зв’язує покоління, говорить з нами про минуле, закликає сучасників не забувати історію, бо пам’ять — це святиня народного духу, велич, доблесть і міць держави, надійний гарант єдності, наступності і спадкоємності поколінь, запорука щасливої долі.

Твір на тему Храм для прийдешніх поколінь (за романом Павла Загребельного «Диво»). Аналіз твору, українська література

Повернутися на сторінку Українська література

Повернутись на сторінку Павло Загребельний

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *