Твір на тему Образ Софiï Киïвськоï — символ духовного надбання украïнського народу (за романом Павла Загребельного «Диво»), українська література
Павло Загребельний — вiдомий украïнський письменник, автор багатьох творiв про наших сучасникiв. Але особливе мiсце посiдають в його творчостi iсторичнi романи. Один iз найвiдомiших — роман «Диво», над яким автор працював десять рокiв, маючи на метi «показати нерозривнiсть часiв, показати, що великий культурний спадок, залишений нам iсторiєю, iснує не самодостатньо».
Киïвська Русь привертала до себе пильну увагу багатьох поколiнь дослiдникiв, поетiв, оповiдачiв. Павло Загребельний у романi «Диво» творить образ Киïвськоï Русi, ïï суспiльного життя, культури. Це один з багатьох iсторичних творiв про тi часи, але в ньому автору, як нiкому ранiше, вдалося розкрити суперечностi давньоï доби i разом з тим створити яскравi художнi образи. Це розповiдь про чудо архiтектурного мистецтва наших предкiв — Софiю Киïвську, про ïï долю та мiсце в нашiй духовнiй iсторiï.
Так, Софiя Киïвська — один з головних героïв роману. Цей мистецький витвiр змальовано як незвичайне диво, що «нiколи не кiнчається й не переводиться». I читачi роману стають свiдками створення цього дива, знайомлячись з будiвничим Софiï Киïвськоï — Сивооком. Талановитий древлянин багато блукав по Русi, був ченцем у болгарському монастирi, згодом потрапив до Вiзантiï i працював у константинопольського майстра як будiвник i оздоблювач храмiв. Згодом, дозрiлий у своєму талантi й розумiннi життя, повернувся до Києва, у рiдну землю. Повернувся, щоб створити Софiю, собор, в якому використав традицiï предкiв та досвiд, набутий по всiх свiтах. Вiн — чудовий талант, майстер у мистецькому подвигу, котрому вiддав себе до останку.
«Мистецтво знаєш?» — допитувався князь Ярослав. «Все роблю, — сказав Сивоок». Приступаючи до спорудження собору в Києвi, Сивоок задумує щось велике i незвичайне, бо малiсть не може здивувати свiт. В його уявi собор стояв як образ його землi, який народився з давнiх спогадiв i новоï зустрiчi з Днiпром i пущами, це був «образ пролiтаючий, мов зiтхання вiтру в осiнньому листi…» Цю величну церкву як символ краси рiдноï вiтчизни, а не пристанище Бога, митець вимрiював усе життя.
У процесi творення собору Сивоок наче самознищувався. «Тепер зродилося в ньому щось нiби рослинне: мов рослини — квiтками i листями, вiн тепер жив i промовляв до людей тiльки барвами… спливав крiзь кiнцi пальцiв на своï мозаïки, небаченими кольорами…»
Складним i суперечливим постає образ князя Ярослава, але змальовується Ярослав Мудрий передусiм як людина i син свого часу. Багато в яких рисах привабливий i водночас жорстокий, закоханий у книги, прогресивний як розбудовувач Киïвськоï держави i разом з тим, звичайно ж, виразник iнтересiв свого класу, далекий вiд турбот про життя простого народу. Задумав Ярослав спорудити собор на зразок величних храмiв вiзантiйських. Ним волiв здивувати свiт. I задум Сивоока припав йому до душi. У цьому незвичайному соборi князь хотiв знайти примирення нового, чужого зi старим, своïм, подолати роздвоєнiсть, що мучила його протягом багатьох рокiв.
«Цей собор вже з першого дня його iснування, певно, мало хто вважав за житло для Бога — вiн сприймався як надiйний притулок людського духу, тут вiдразу задомовився дух громадянства i мудростi тих, хто вибудовував державнiсть Киïвськоï Русi… Диво!»
П. Загребельний у своєму романi зумiв показати iсторiю Украïни, об’єднавши три ïï шари: давнину, другу свiтову вiйну й сьогодення. А головний об’єднуючий центр — це образ Софiï Киïвськоï, незвичайного дива з див «во всем полунощи земном». У роздiлах роману, де розповiдається про окупований фашистами Киïв, а також про мирне життя героïв в шiстдесятi роки, усi персонажi пов’язанi з собором. У роки Великоï Вiтчизняноï вiйни есесiвець Шнурре за наказом фюрера хоче вирiзати найкращi фрески для музею в гiтлерiвському Лiнцi. Учений-iсторик Гордiй Отава перешкоджає йому цiною власного життя. Син Гордiя, також iсторик, настiльки закоханий у собор, що не може вiдмовитися вiд цього дива навiть заради кохання.
Собор зв’язує поколiння, говорить з нами про минуле, про культуру нашого народу. Одночасно з «Собором» Олеся Гончара роман П. Загребельного «Диво» закликає сучасникiв «берегти собор людських душ», будувати майбутнє свого народу, його добробут i щастя. Створений майстром образ Софiï Киïвськоï проступає крiзь iмлу столiть i втiлює невмирущiсть духу украïнського народу. За довгу iсторiю свого iснування рiзнi завойовники намагалися знищити це диво, та знову i знову поставав собор. Вiн «стояв уперто, несхитно, вiчно, так нiби не будований був, а вирiс iз щедрот киïвськоï землi…»