Твір на тему Образ Сивоока в романі П. Загребельного «Диво». Характеристика образу, українська література
Історичний роман Павла Загребельного «Диво» розпочинається зі слів Б. Брехта:
Хто звів семибранні Фіви?
В книгах стоять імена королів.
А хіба королі лупали скелі і тягали каміння?
Звичайно, ні! Не фараони будували піраміди, не імператори прокладали римські водопроводи і зводили будівлі дивовижної краси. Не Ярослав Мудрий збудував Софію Київську, яка простояла на Дніпровських пагорбах майже тисячу літ. Пам’ятники історії, архітектури, мистецтва живуть віками, а їх безіменні автори відходять у вічність, у забуття. Чи справедливо це? А можливо, вся краса і велич таланту, вся шана до творіння будівничого і полягають у тому, що людина, побачивши рукотворне диво, не втримається і вигукне: «Господи, яка краса! Чи могла іемна людина створити подібне диво?»
Не збереглося із історії ім’я будівничого і Софії Київської. Павлові Загребель — ному довелося вигадати ім’я майстра, історію його життя. Про те, наскільки це вдалося письменникові, свідчить той факт, що прочитавши книгу до останньої сторінки, раптом чітко усвідомлюєш: «Ось він який творець найбільшого храму України!» Іншу легенду про будівничого (нехай навіть достовірну!) ані серце, ані розум вже не приймуть.
Доля Сивоока — незвичайна. Невідомо звідки він прийшов у цей світ, яка його жінка народила. Таємниця його появи на світ до кінця роману залишилася нерозгаданою. Це — наче дитя Космосу, неначе сам Всевишній вдихнув у його серце великий талант.
Сивоока виховав дід Родим, який місив глину, клав на круг і створював глечики, посуд і язичницьких богів. Малий Сивоок добре їх знав, особливо подобався йому бог Ярило, схожий на його вихователя. Упродовж свого нетривалого життя Сивоок побуває у різних храмах — великих і малих, будуватиме християнські храми. Але його пам’ять назавжди збереже глиняні образи дідуся Родима. Чи не тому він бачив Софію Київську рожевою, як вранішня зоря, барвистою, як Роди — мові язичницькі ідоли?
«Він був барвистий, як душа й уява народу, що створив його» — писав П. Загребельний про головний храм Сивоока.
Диво лежить в основі змісту роману Загребельного, диво — і в композиційній побудові. Розповідь про Софію Київську ведеться у двох часових просторах з інтервалом майже в тисячу років. Такий розподіл у часі лише підсилює емоційне сприйняття читачем вікопомних подій, пов’язаних із київським храмом — його будівництвом і порятунком його шедеврів у роки Другої світової війни. І в першому, і в другому випадку це коштувало життя будівничому Сивооку і професорові історику Гордію Отаві.
Взагалі, доля Сивоока була сповнена драматизму, бо всі події відбувалися на тлі непростих історичних подій, коли християнська віра вогнем і кров’ю торувала собі шлях теренами Київської Русі. Сивоок не раз потрапляв у небезпечні ситуації, побував у рабстві у лихих людей, мало не був осліплений на велелюдній площі (і тільки смерть ката врятувала його від сліпоти). З нього зробили будівничого християнських храмів. Він не раз кохав жінок, але вони гинули… Можливо, тому в Оранти такі прекрасні очі, сповнені вселюдської печалі. Той погляд під самим куполом пронизує тебе наскрізь, де б ти не стояв у Київській Софії.
Перш ніж загинути в ім’я Любові, Сивоок встиг збудувати два храми: один — Софію Київську, другий — храм Духу.
Коли гортаєш останні сторінки книги, з прикрістю відзначаєш, що роман Загребельного добіг кінця. Однак у серці продовжує жити сонячна радість від думки, що насправді диво не закінчується, диво продовжує жити — у храмах, соборах, у витворах мистецтва, у наших душах…