Твір на тему Звітуючи перед вічністю (за романом Павла Загребельного «Диво»). Аналіз твору, українська література
Час — категорія плинна. Минають над нашою маленькою й такою дорогою Землею роки, століття, тисячоліття. Одне покоління людей приходить на зміну іншому й несе нові проблеми, мрії, надії, а іноді — жах війни, біди, страждання, сльози. І від того, що залишається у спадок нащадкам, залежить рівень духовності народу.
Золотом переливаються бані церков, соборів, сягаючи далеко в чисте блакитне небо, закликаючи людей до відродження доброти1, людяності, справедливості. Бо саме ці цінності полинуть у Вічність,’ залишаться в пам’яті прийдешніх поколінь, як і краса витвору рук людських — архітектурних пам’ятників. Саме на цьому хотів наголосити, працюючи над романом «Диво», відомий український письменник П. Загребельний, який мав на меті «показати нерозривність часів, показати, що великий культурний спадок, залишений нам історією, існує не самодостатньо».
Отже, в центрі роману — Софія Київська. Цей архітектурний пам’ятник змальовано як незвичайне диво, що «ніколи не кінчається й не переводиться», як символ духовного надбання українського народу. Багато невирішених питань постає перед Сивооком, хлопчиком, якому довелося пізніше стати зодчим, вимріяти й подарувати людям диво дивнеє — Софію Київську. Понад тридцять років герой йшов гірким шляхом пізнання істини й майстерності. Вони для Сивоока нерозривні, й незадовго до загибелі він відкриває для себе найголовніше: «Бо що є мистецтво? Це могутній голос народу, що лунає з уст вибраних умільців. Я — сопілка в устах мого народу, і тільки йому підвладні пісні, що пролунають, народившись в мені».
А пісні лунали з фресок собору різноманітністю барв. У процесі пізнання, ще з дитячих років, кольори — природні і створені язичником дідом Родимом, Звениславою, майстрами церков — навально входили в єство Сивоока, щоб потім забуяти в його задумах і малюнках.
Приступаючи до спорудження собору в Києві, Сивоок задумує щось велике й незвичайне, бо малість не може здивувати світ. У його уяві собор стояв як образ його землі, який народився з давніх спогадів і зустрічі з Дніпром і пущами, це був «… образ пролітаючий, мов зітхання вітру в осінньому листі…» І церкву Сивоок вимріював не як пристанище Бога, а як символ краси рідної Вітчизни. І він, перемігши посередність Міщила й обережність Ярослава Мудрого, «заганяє» всього себе у собор. В Оранті передає тихе зітхання матері й сполохані очі Ісси, її постать, що приречена на загибель. У процесі творіння Сивоок наче самознищувався, вбираючи розмаїття світу, щоб потім спливти ним у фарбах, — це і є та формула таємниці художника, яку відкрив П. Загребельний у Сивоокові. «На кожну барву життя, — думає герой, — повинна бути своя — неодмінно точна — барва мистецтва». І було споруджено собор, якого не знала навіть Візантія.
Безумовно, собор — це виквіт душі народної. І які б чужинці не намагалися знищити його, «зітерти його з земної поверхні», їм цього не вдавалося, бо це був людський дух, дух громадянства і мудрості, «… собор стояв уперто, несхитно, вічно, так, ніби не будований був, а виріс із щедрої Київської землі, став її продовженням, гучним її криком, її співом, мелодією, барвою. Диво!»
П. Загребельний у романі зумів показати історію України, об’єднавши три її шари: давнину, Велику Вітчизняну війну й сьогоднішній день. А головний об’єднуючий центр — це образ Софії Київської. Есесівець Шнурре під час другої світової війни за наказом хоче вирізати найкращі фрески для музею в гітлерівському Лінці. Учений Гордій Отава ціною власного життя зберіг творіння прадавнього генія, «… вбитий був у самому соборі, загинув самотнім, нікому не відомим бійцем. … діяв відверто, сміливо, може наївно, та інакше не міг…»
Представником нового покоління вчених у романі виступає син Гордія Отави Борис, який продовжував справу батька, бо його кличе до цього обов’язок перед пам’яттю батька, містом та наукою. Софія
Київська для нього така ж святиня, символ надбання українського народу, як і для попередніх поколінь. Архітектурний пам’ятник зв’язував покоління, і одночасно із «Собором» Олеся Гончара роман П. Загребельного «Диво» закликав сучасників «берегти собори людських душ», будувати майбутнє свого народу, його добробут і щастя. Створений майстром образ Софії Київської проступає крізь товщу століть і втілює невмирущість духовності народу.
Нехай же над Землею спочивають старі та піднімаються нові золотоверхі бані соборів, дивуючи світ, звітуючи перед Вічністю про нашу високу духовність, талановитість українських митців.