Символ духовної краси людей в образі Собору (за романом Олеся Гончара «Собор»), українська література
Усі найзнаменніші національно-відроджувальні акції, що відбувалися, у кінці 80 почаку 90-х років , починалися вступним словом Олеся Гончара. Його слухали на Установчій конференції Товариства української мови ім. Тараса Шевченка, з»їзді Народного Руху України, на святі Соборнності України в січні 1990 року, на Першому конгресі міжнародної асоціації україністів тощо. Усе це — потужні імпульси, що додають снаги кожному українцеві-патріотові, адже йшли вони від високоавторитетної людини, яка поставила своє слово на сторінки нації.
Пристрасне слово талановитого українського письменника звучало й у важкі повоєнні роки, в часи тоталітаризму, зігрівало надією зболені серця рідного народу. Він завжди думав про долю української нації та долю духовного начала в житті суспільства. Що є генетична пам»ять народу, його історія, його сучасний стан? — такі питання особливо хвилювали О. Гончара в роки «розгорнутого будівництва комунізму». Саме в цей період він пише свій прекрасний твір «Собор» (1968). Невипадково роман було піддано злісному погромові, адже О. Гончар викрив тут духовне опустошення, на яке смертельно захворіло «найпередовіше у світі суспільство». Не можна не звернути увагу на розмічене найрельєфнішими мазками тло, що на ньому відбувається дія «Собору» Це «щоденнібаталії», які ведуть будівничі з браконьєрами. Ну чому так, міркує Ізот Лобода, що і досі діє принцип — «той мурує, той руйнує». Невже це від самого початку так влаштовано у світі, що всюди, де йде будівничий, повинен іти невідлучно, як тінь, і руйнувач?…» Немало такого роду запитань, що стосується природи людини, виникає у героя твору, студента Миколи Баглая, який оголошує «геніям руйнівництва» війну на смерть. Цей прекрасний одухотворений юнак цілком може пояснити неминучість руйнувань під час війни, але годі, з його точки зору, виправдовувати Герострата, який так агресивно діє за свого денного життя.
Важливі концептуальні центри, які стосуються розвінчування, психології духовного браконьєрства, містяться в розмірковуваннях письменника з того приводу, що і всі ми, котрі є свідками «руйнівництва» також, по суті, беремо в ньому участь. («Руйнуємо тим, що осторонь стоїмо… Руйнуємо своєю байдужістю»); у глибоких історичних паралелях розгорнутих, зокрема, у вставній новелі «Чорне вогнище», які засвідчують, що той, хто зайнятий руйнуванням, неминуче деградує; у болісних роздумах про небезпеку злиття людської душі «жиром».
Провідний образ роману і водночас символ духовного начала — безперечно Собор. Мовчазно судить собор сучасність з позиції історичної пам»яті, позначає він і ту незвичайну красу національного мистецтва, силу гармонії і довершеності, на яку воно лише здатне. Невипадково автор змальовує цю споруду, як живу істоту. (« Вночі собор молодіє. Зморшок часу на ньому не видно»), як і думка Миколи Баглая, що якби до Землі наблизились інопланетяни, то найперше може, їх вразили б саме собори «тайною своїх пропорцій».
Так, навіть інопланетян собори вразили б, так чому, вичитуємо з підтексту твору, такі злочинно-байдужі до всього, що вивищує людину, самі земляни? На прикладі роману образ Баглая набуває додаткової «біблейної» маштабності. Так і коментує старий учитель Хома Романович його сутичку з «золотою молоддю»? «Оце то, що без соборів у душі. — А він, як той біблейський юнак, що вигнав осквернителів з храму…»
Пріоритет духовності — любов до рідної мови, історії, культури, релігії — це найвищі людські ідеали, до яких закликає пристрасне і щире слово великого сучасника О. Гончара, своєю творчістю вагомо зміцнює престиж України та української літератури. Майстер, голос якого має ціну всюди, де в пошані сила краса духовності, гуманізму, національної свободи, — таким постає видатний письменник нашої доби О. Гончар.