Секрети мистецької майстерності А. А. Дімарова (за збіркою «Зблиски») (Я. Бахчевнікова). Анатолій Дімаров. Біографія, шкільні твори, статті, розробки уроків, контрольні роботи, українська література. Анатолій Дімаров, шкільна програма

Секрети мистецької майстерності А. А. Дімарова (за збіркою «Зблиски») (Я. Бахчевнікова). Анатолій Дімаров. Біографія, шкільні твори, статті, розробки уроків, контрольні роботи, українська література. Анатолій Дімаров, шкільна програма

Структура збірки, жанрове розмаїття, історія створення, символізм назви
Добра книга — як мудра людина. З нею приємно спілкуватися, а коли приходить час розлучатися, душу огортає жаль. Ще одна коротка мить — і завершиться цікава розмова, але ще довго будуть стояти в уяві постаті улюблених образів, їхні смутки, радощі, надії. Та десь на самому дні заховає стривожене серце читача зерна життєвої науки. До таких книг належить і збірка «Зблиски».
Назва цієї книги має глибокий символічний зміст. Вона допомагає усвідомити основне ідейно-тематичне спрямування авторської думки. Тлумачний словник української мови так трактує значення слова «зблиск»: спалах вогню, блискавки, світла.
В одному з інтерв’ю письменник зізнавався мені: «У моїй пам’яті зблиснули давні спогади. А результатом цих спогадів і постала збірка».
Основу цієї книги становлять найкращі оповідання, новели та повісті, які друкувалися останнім часом у періодичних виданнях, зокрема в журналах «Київ» та «Березіль». Серед них «Борода», «Тринда», «Ясноока ти, ясноока», «Наталка-Полтавка», «Мітла», «Персональний пенсіонер», «Матка», «Шаляпа», «Тирлик», «З святом тебе, мамо, з святом», «Сни», «Німецька курва», а також повісті «Молитва по Марії», «Ціпоньки-ціпи», «Поема про камінь», у яких подано зріз сучасного життя в місті та селі. У збірці «Зблиски» змальовано долі українських селян, подано виразний світ художніх почуттів, образів, колізій.

Життєва основа книги, ідейно-тематичне спрямування творів. Образна система збірки
Провідна тематика художніх творів — людина з її повсякденним, любов’ю, муками виживання, мріями, болями, смертю та безсмертям.
Глибокий знавець селянського життя і побуту, селянської психології, Анатолій Дімаров розумів, що про народ потрібно писати без будь-яких прикрас. Гірка правда життя, змальована в повісті, дасть нам більше користі, ніж замилування споконвічними атрибутами старожитної України. Художник слова дуже тонко про-никає у внутрішній світ своїх героїв, відчуваючи найтонші порухи живої душі.
Прозаїк із болем усвідомлює духовну деформованість багатьох своїх персонажів, спричинену нелюдськими умовами життя, несвободою. Серед них красуня-Оксана, героїня оповідання «Тринда», яку силоміць вивезли на шахти в Донбас, скалічили її життя: «/ заголосило село не менше, аніж під час окупації, коли забирали на роботу в Німеччину. І заливалась гіркими сльозами Варвара, споряджаючи на ті страшні шахти, як до могили, Оксану…» [3;.27].
І повернулася додому в обійми матері вже не та цнотлива дівчина, а морально скалічена суспільством, системою, духовно деградована п’яничка Тринда.
Письменник наголошує, що тоталітарна система нівечить душу людини, вбиває найкращі почуття, втручається в особисте життя громадян, руйнує їхні долі. Це яскраво засвідчують повісті «Ясноока ти, ясноока», «Тринда», «Німецька курва», «Молитва по Марії».
Відколи існує розумна людина, існує і кохання — чисте, ніжне почуття. До цієї «вічної теми» в літературі завжди зверталися митці всіх епох. У художника слова Дімарова ця тема набуває трагічного забарвлення.
Сімнадцятирічна Санька, героїня оповідання «Німецька курва», покохала німця Ганса «як знало серденько», незважаючи ні на те, що він ворог, ні на людський осуд. Засліплена сильним почуттям, дівчина занапастила власне життя та долю свого єдиного сина Василя: «Саньку заарештували одразу ж, од немовляти живцем одірвавши, і вона протужила за сином впродовж десяти років, а ніде не спливають так роки повільно, як у таборах за дротами колючими, і ніде так здоров’я не губиться, як у тих же таборах, особливо на Півночі. Бо повернулася Санька: жодного зуба в роті і волосся геть сиве. Це в двадцять сім літ!»[3; 131].
Багатостраждальна історія нашого народу. Ми не повинні забувати її чорних сторінок. У повісті «Поема про камінь» про це ще раз нам нагадує письменник, який у своїх спогадах звертається до трагічних часів, коли відбувалося жахливе «переселення народів». Тоді усіх німців, які споконвіку, ще з часів Катерини II, жили на Вкраїні, повиселяли до Середньої Азії. Енкаведисти їх хапали посеред ночі, в чому були, не давали навіть прихопити харчів на дорогу, та й укидали, голих і босих до вагонів-корівників… [3, 352].
За одну ніч обезлюднілий Крим (татар виселили протягом ночі) заселявся переважно росіянами [3; 254].
Анатолій Андрійович різко засуджує імперську політику Москви щодо інших народів колишнього СРСР, звертає увагу на екологічні проблеми: випробування атомної зброї в околицях Семипалатинська, опромінення казахів, загибель Аральського моря.
Однією з провідних тем у художньому доробку письменника є тема материнства. Світлою і ніжною любов’ю, співчуттям до матерів, берегинь роду людського, пройняті твори Анатолія Дімарова «Тринда», «Ясноока ти, ясноока», «Матка», повість «Молитва по Марії».

Українська жінка Василина, яка на війні втратила свого чоловіка й сина, рятує від смерті пораненого фашиста, вбачаючи в ньому не ворога, а теж чийогось сина: «… Згадувала сина, що такий же був, як і цей, молодесенький… Мо, він теж отакечки лежить, може, поранений і над ним отак чужа мати сидить… «[3; 114 ].
За свій гуманний, милосердний учинок жінка була жорстоко покарана владою:
«…Відбувала покарання на Колимі, одсиділа від дзвінка до дзвінка…, а коли повернулася через п’ятнадцять років додому, — жодного зуба в роті й ні волосини на голові» [3; 117].
Для матері немає нічого страшнішого й болючішого, як прощатися зі своїми дітьми, а ще коли назавжди. Не раз і не двічі обливалися материнські серця кров’ю, коли сини й дочки покидали своїх неньок, викинуті з родини, зі спільноти, погноблені, безправні, приречені, йшли у невідомість, у безвість…
Марія Безрідна, героїня повісті «Молитва по Марії», «увійшла в життя автора надовго, заволоділа його уявою». Життя цієї мужньої, самовідданої жінки є прикладом жертовності, безмежної материнської любові: «І все своє подальше життя, все до краплини останньої — віддала усе синові» [ 3, 183 ].
Саме вона вчила його жити чесно й не коритися неправді. Олексія «…взяли в шістдесят шостому, коли він кінчав інститут», Марія вмовляла сина покаятися, але відповідь хлопця була твердою і рішучою: «В чому каятись, мамо? В тому, що я люблю Україну?» [ 3; 183 ].
Герой повісті «Молитва по Марії» Олексій Безрідний, цей лицар духу у світі насильства, стверджував своє право бути людиною на землі. Він не хотів пристосовуватися до обставин, жити тихо й затишно. Його не могло вдовольнити маленьке, як шибка у вікні, щастя для себе. Він прагнув щастя для свого нещасного краю і народу. Таким його виховала мати — Марія.
Прозаїк у своїх творах також звертається до виховних традицій української родини: традиції шанобливого ставлення до батьків, відповідального ставлення батьків до виховання дітей, родинної злагоди.
Своїми творами письменник відстоює думку про те, що сім’я, родинні обов’язки — то святе, і коли хто порушує ці прадавні звичаї, того Бог жорстоко карає.
В оповіданні «Ясноока ти, ясноока» письменник наголошує на тому, що кожна людина має завжди пам’ятати, звідки вона родом, де її коріння, задумуватися над тим, у чому полягає сенс її життя.
Важливе місце у галереї образів А. Дімарова посідають також образи-архетипи: церкви, дороги, хреста, рідної хати. Хата у творах прозаїка є часом живою істотою, вона асоціюється з дитинством, теплом і затишком, радістю й горем, духом предків. Звідси починається життєва дорога, започатковується духовність. Вона має душу й тіло. Батьківську домівку морено голодом, палено війнами, мучено репресіями. Так, «найзлиденнішу хату» Марії Безрідної благословляє Бог. Веселка «опустилась, накрила, розчинила її в яскравих своїх кольорах і з хати тієї назустріч веселці вихопився крик немовляти…». Коли Марія, проживши нелегке, стражденне, але чесне життя помирає, знову з’являється різнобарвне диво природи — веселка: «/ хата враз святково засяяла, піднялась у повітря, легка та прозора…»[3, 162].
Самотня оселя селянки Варвари, у якої силоміць забрали дочку й відправили на шахти в Донбас, — це гіркий символ України, її національної трагедії: «І люта зима хазяйнувала в тій хаті» [3, 30]. Коли ж дочка повертається до матері, «хата пускає веселий димок під самісіньке небо, готуючи смажене й варене» [3; 31].
Не менш вагомим у збірці є образ дороги, що простежується пильним читачем поміж рядків. Дорога — це доля людська, це шлях до самого себе, до очищення, до свободи… Вона буває довгою і короткою, важкою й легкою, широкою, а часом — вузенькою стежиною. Письменник стверджує своїми творами, що людина весь час у дорозі і, буває, втрачає сама себе в шаленому русі життя.
А. Дімаров своїми творами ще раз нагадує читачам, що українці здавна були глибоко віруючими людьми, дотримувалися звичаїв і традицій своїх пращурів, жили за законами Божими. Тому не дивно, що у збірці присутні ще декілька образів-архетипів — образ церкви, хреста і хрестика, які супроводжують людину від народження до смерті: «Поверталися з кладовища — хрест весь час перед очима стояв. Як живий» [3; 124].»Ясніли на все кладовище»(хрести) [3;118]. «Стоять тепер обидва хрести, наче їх і не руки людини поставили: самі звелись над могилами: стоять, сплівши пальці, навіки поєднані…»] 3; 125]. «Не було ні попа, ні музики, лиш попереду несли хрест, рушником перев’язаний» [ 3; 163].
Хрестик в оповіданні «Матка» є теж символічним, знаковим, живим нагадуванням того, що всі ми христи-яни, тож повинні нести в своїх серцях любов до ближнього свого, вміти пробачати: «на сухеньких, яку півни-ка, грудях ворушився хрестик блискучий…»[3; 113].
Великою національною трагедією для українців є нищення, руйнування наших святинь — храмів, церков — більшовицькою владою. І ця тема проходить через усю творчість прозаїка: «церква стояла, як писанка, церква наче плила у повітрі, світила ще здалеку золотим хрестом над блакитною банею: під’їжджаєш — не одірвати очей, — зруйнували дощенту, лишилися тільки гори побитої цегли та перли з землі бур’яни, немов посіяні нечистою силою» [3; 159]. «Церква кривавилась червоною цеглою — суцільними ранами» [3;167]. «… Церква дихнула такою оголеною бідністю, що у мене аж защеміло на серці»] 3; 168 ].
Письменник своїми творами прагне прихилити душу сучасника до первозданного, одвічного, що має стати джерелом відродження духовності нашого народу.

Імена та прізвища персонажів — суттєві семантичні елементи у цілісній структурі літературних творів (за збіркою «Зблиски»)
Літературознавці розглядають прізвище (прізвисько, партійну кличку) та ім’я літературного героя як істотний виразник його характеру, проте читачі часто не надають значення тому, як звати героя і що стоїть за його іменем. Тим часом це дуже важливо, бо художній твір — цілісний організм, в якому не може бути нічого зайвого й випадкового, а ім’я — суттєвий семантичний і емоційно-експресивний елемент у цілісній структурі літературного твору.
Ще Сократ звертав увагу своїх співрозмовників на внутрішню форму іменного слова: «… Неможливо досліджувати щось…, не вивчивши імені або не дослідивши значення назви» [4; 8].
До вибору імен своїх героїв А. А. Дімаров ставиться дуже відповідально, бо поетика імені персонажа розставляє своєрідні акценти, важливі для всього художнього тексту, і несе вагоме навантаження. Власні найменування героїв творів у багатьох випадках відображають їхній характер, стиль життя, долю.
Показовим у цьому сенсі є ім’я головної героїні повісті «Молитва по Марії» Марії Безрідної.
Слово Марія майже до часів середньовіччя можна було почути лише в церкві. Воно додавалося здебільшого до найменувань біблійного жіноцтва, серед яких була діва Марія Богородиця, що народила Христа — рятівника людства. Таке ім’я мали жінки, які зробили щось добре й піднесене, зазнали різних бід та й наплакалися гірко.
В основі імені Марія, як доводять лінгвісти, лежить давньосемітське слово маріам, що перекладається по-різному: і як бунт, протидія, опір, обурення, і як гіркота або й вищість, піднесеність, перевага.
Саме ім’я головної героїні повісті «Молитва по Марії» символічне, бо перегукується з іменем Богоматері, образ якої постійно присутній у творі: Марія молиться перед іконою Божої Матері, звертається до неї як до найбільшої святині. її життя, в якому переважає страждання, подібне до долі діви Марії. Божа Матір — заступниця людства, селянка Марія — втілення долі тисяч матерів.
У повісті «Молитва по Марії» постійно присутній образ Божої Матері. Автор проводить паралель між загибеллю Ісуса Христа, якою він врятував людство, і загибеллю сина земної матері — Марії, який теж загинув за ідею.
Відколи загинув її син, Марія ходила до церкви.
…Запаливши, приладнала свічку під найближчою іконою, і коли приладнала й підняла до ікони обличчя, її так і вдарило: з чорної дошки, на якій проступало лице Божої Матері, прямо в застиглу душу Марії засяяли очі. Вони жили, вони дихали, … повнили таким небесним теплом, що Марія аж застогнала… в них було стільки любові й ласки, стільки жертовної відданості, наче всі матері світу дивилися тими очима…[ 3; 186].
У прізвищі Безрідна збережена внутрішня форма слова рід, а префікс без вказує на те, що головна героїня зростала в неповній сім’ї, була напівсиротою. Тлумачний словник так трактує значення слова безрідний — той, хто не має батьків, родичів, безрідник.
Прізвище героїні оповідання «Матка» Моторна теж має певне символічне значення. У тлумачному словнику слово моторний означає проворний, спритний, енергійний, меткий, жвавий.
Василина Моторна, яка втратила на війні чоловіка й сина, ще здатна на здійснення справжнього подвигу: жінка рятує від смерті пораненого ворога, бо бачить у ньому чиюсь дитину, сина.
У збірці нараховується п’ять прізвиськ — Борода, Тринда, Мітла, Шаляпа, Тирлик. їх вживання пояснюється тим, що автор є не тільки знавцем людського життя, а й тонким психологом. Дуже часто про походження того чи іншого прізвиська ми дізнаємося з творів. В оповіданні «Мітла» виникнення прізвиська героїні пояснюється так: «Хто ж її Мітлою нарік? Хто ж як не Наталка! Підняла пилюку — сонце в небі погасло!» [3; 72 ].
Тобто, найменування «мітла» відбиває певні особливості трудового процесу, який здійснює працелюбна і проворна людина.
Дуже часто людині дають прізвисько, виходячи із її здібностей, нахилів, уподобань, фізичних, психічних особливостей. Прізвисько Шаляпа походить від прізвища відомого співака Шаляпіна:
«Так його прозвали з легкої руки музиканта заїжджого, що зайшов якось до клубу послухати, які тут у людей голоси.
— Ви як Шаляпін… Отакий голосище!..
Іще щось казав отой столичний музика, люди вже й не пригадують, а от «Шаляпін» врізалося в пам’ять: перевернули по-своєму та й прозвали «Шаляпою» [3; 119].
Ось як в оповіданні «Тирлик» пояснюється походження прізвиська дитини:
«Хто його так прозвав, хоч убийте — не знаю. … Тільки факт лишається фактом: всі звали його лише Тирликом.
Може, прозвали його отак ще тоді, коли він був зовсім маленький і не вимовляв звука «р» [ 3; 136].
Негативне емоційне забарвлення, навіть іронічне має прізвисько Борода. Автор навмисне підкреслює, що у людини дійсно є велика й розкішна борода, але в той же час — «маленька, ница душа»:
«Усе в Алексея Максімовича, окрім його бороди, було маленьким, дрібненьким…»[3; 16].
Прізвисько Тринда належить колишній красуні Оксані, яка стала п’яничкою Триндою: «Коли ходила селом веселенька, п’яненька, і все їй було трин-трава…
Пританцьовуючи, виспівувала охрипло: «Тринда юпочку пошіла…» [3; 35].
Для Анатолія Андрійовича між прізвищем, іменем, характерними рисами людини, яку він змальовує, встановлюються важко вловлювані, але міцні зв’язки. Екскурс в етимологію прізвища, прізвиська головних героїв важливий не тільки тому, що показує хід думки автора під час роботи над твором, а й тому, що прояснює соціальне завдання, яке ставив письменник перед собою, вибираючи головних героїв твору.

Роль художніх засобів та прийомів у розкритті ідейно-тематичного змісту досліджуваних творів. Функції пейзажу у збірці
Пейзажем називають образ природного оточення персонажів та їхніх дій, опис картин природи в художньому творі, який має певне значення в його загальній змістовій організації. Найважливіша функція пейзажу полягає в тому, що він виступає як додатковий опосередкований засіб характеристики героїв, персонажів. Як правило, відношення «пейзаж — людина» в художньому творі будується на принципах так званого психологічного паралелізму — контрастного протиставлення, або зіставлення картин природи з душевним, емоційним станом людини: «Природа акомпанує людським переживанням. Вона акомпанує так тонко, немовби вона не природа, а душа; іноді її акомпанемент побудований на консонансах (гроза в душі і на небі), іноді на дисонансах (душевна гроза під синім небом)…» [1; 248].
Так, для юної Саньки, героїні оповідання «Німецька курва», яка вперше покохала земля розквітає…, і небо всміхається зорями: весь світ наливається такою красою, що можна задихнутись од щастя…» [3;13].
Коли ж героїня, занапастивши коханням своє життя, вирушає в останню путь, то природа у творі повністю відбиває її важкий душевний стан: «Серед ночі, коли село все заснуло, Санька вирушила в останню дорогу. І місяць співчутливо світив перед нею, і зорі жалісливо зітхали до неї.
Зупинилася на високому березі: чорна, як у пеклі, вода шуміла внизу, закручувалася у вирі глибокому…
Ступила у порожнечу, впала донизу. Вода прийняла її в своє лоно, зімкнулася намертво.
А потім настав ранок, вода в річці стала прозорою й світлою: урочисто, як у Божому храмі, сходило сонце» [3: 135].
Кожна деталь пейзажної картини передає настрій героїні, настрій безнадії, кожна деталь виписана, відшліфована до символу.
Інколи пейзаж у прозі А. Дімарова символічно узагальнює, емоційно виражає наслідки тих чи інших духовних пошуків персонажів, найчастіше всього виступаючи в ролі емоційно значущого фіналу твору, або, навпаки, задає емоційний тон, відкриваючи собою твір. Так, у повісті «Молитва по Марії» пейзаж задає емоційний тон на початку, коли народжується Марія: «Веселка зародилась на заході, стрімко злетіла угору та й опустилася над найзлиденнішою на все село хатою, в якій жила Уляна Безрідна. Опустилась, накрила, розчинила її в яскравих своїх кольорах, і з хати тієї навстріч веселці вихопився крик немовляти, яке щойно прийшло в цей незатишний світ [3;1Є0].
Коли ж героїня помирає, природа знову проводжає її в останню дорогу: «Такої веселки я не бачив, скільки живу. Святкова гра кольорів обперезала півнеба, наче хто напнув велетенський рушник, зітканий із червоного, жовтогарячого, зеленого, синього, — один кінець зависнув геть за Сулою, а другий опустився на край села, накривши хату, в якій жила Марія Безрідна»[3; 162].
Персоніфіковані образи веселки, літнього, теплого, прозорого дощу, який лив «сім днів, сім ночей, не вщухаючи ні на хвилину» символізують життєствердні сили, оптимізм, прихід у цей світ людини порядної, багатої на душевне тепло. Завдяки персоніфікації природних явищ, посиленню деталей тропами автору вдається розгорнути пейзаж у цілу метафору, в яскравий символічний образ, який підсумовує, узагальнює ідею твору.
У таких творах, як «Молитва по Марії», «Матка», «Німецька курва», «Поема про камінь», «Тринда» присутні метафоризовані образи-контрасти, образи-символи: місяць, зорі — сонце, ніч — ранок, чорна вода — прозора й світла, зима — літо, погожий сонячний день — гроза, які несуть певне ідейне навантаження. Так, зруйноване тоталітарною системою життя української дівчини Оксани, з якої тільки б портрети писати, автор змальовує на фоні прекрасного пейзажного малюнка: «Тиша, зорі вгорі: краса неймовірна! Місяць і той застиг, зачарований. І раптом — голос охриплий: « Тринда юпочку пошіла…» [3;35 ].
Часом природа допомагає персонажам, співчуває їм. Коли Василина Моторна йшла дорогою до лісу, то «місяць над головою світив: кидав обламані тіні…, місяць освітлював кривулясту доріжку…» [3; 113].
Через персоніфіковані образи природи письменник розкриває порухи людської душі. Коли від Варвари «разом із серцем оддерли» доньку Оксану, відправивши її, як до страшної могили, на шахти в Донбас, «люта зима хазяйнувала в тій хаті: забралася в двері…» [ 3; ЗО].
Розуміння природи як одухотвореного цілого зумовило чимало особливостей поетики Дімарова — насамперед метафори. Письменник навіть стерті метафори змушує звучати по-новому, освіжаючи їх епітетами і в такий спосіб вносячи «душу» в описувані ним картини та явища в одухотворених образах природи. Але якщо в інших письменників цей художній прийом сприймається більш-менш як поетична умовність, то в Дімарова він пов’язаний із глибинами його світовідчуття.
Для пейзажу він намагається дібрати кілька влучних, яскравих мікрообразів, які б одразу створювали картину. Так, зображуючи картину літнього дощу, автор малює її за допомогою персоніфікацій: «дерева наситились водою по вінця» , «травинка затулила зеленого ротика», «земля напилась до несхочу», «річка й дерева понабухали в своїх берегах», «осяяна просинь бризнула з неба», «небо стало бубнявіти хмарами», «чорно-сиза стіна дихнула вологою», «каламутна вода ревіла довкруж», «гроза прогуркотіла на захід», «в чорному небі стигнуть зірки». Оздобивши ці деталі тропами, письменник враз «схоплює» і саму пейзажну картину, і переживання героя.

У чому ж секрет такого тонкого відчуття природи, єднання з нею?
Мабуть, відповідь на це запитання дуже проста. Природа є початком всієї краси. Вона надихає на творчість, вливає в душу нові сили, пробуджує почуття. А де почуття — там прекрасні твори. І від того, наскільки письменник зуміє точно й глибоко проникнути в таємниці природи, відчути подих її неповторного життя, значною мірою залежить і його талант. Оцей органічний зв’язок вічно мінливих і неповторних картин навколишнього світу з переживаннями митця особливо помітний у творах Анатолія Дімарова, зокрема в повісті «Поема про камінь». Природа для письменника є джерелом життя і натхнення. Ніжно, усією душею він відчуває її красу, любить її чудові створіння. Пейзажі прозаїка — це ліричні малюнки, сповнені змін, руху, оновлення, настроїв, то радісних, то журливих. Тонкий знавець краси природи, її художник, він милується нею. Сюжети творів розгортаються переважно на мальовничому пейзажному фоні.
Природа у збірці «Зблиски» дає змогу відчути своєрідність художнього мислення автора. Часом пейзажі у Дімарова є орнаментальним прикрашенням оповіді як-от у повісті «Поема про камінь»:
Степ лежав, небесним чаклуном заворожений, огорнений предковічною тишею… Степ плив у зачаровану безвість, на місячних хвилях тихенько погойдуючись… [3; 275].
Величезне, рожеве, привітно усміхнене сонце пливе над горизонтом. Воно щойно умилося блакитними росами і тепер, собою милуючись, задивилось, як у дзеркало, в землю. [3,275].
Такими прекрасними картинами природи, метафоризованими описами пересипана більшість творів прозаїка. Насиченість барв, виразність контурів, ясність образів — все це говорить про висоту творчого духу і настрою письменника, його тісної єдності із навколишнім життям.

Секрети мистецької майстерності А. А. Дімарова (за збіркою «Зблиски») (Я. Бахчевнікова). Анатолій Дімаров. Біографія, шкільні твори, статті, розробки уроків, контрольні роботи, українська література. Анатолій Дімаров, шкільна програма

Повернутися на сторінку Анатолій Дімаров

Повернутися на сторінку Українська література

Вас можуть зацікавити:

1. Анатолій Дімаров. Аналіз творчості

2. Анатолій Дімаров. Життєвий і творчий шлях

3. Дімаров Анатолій Андрійович. Біографія. Творчість

4. Біографія Анатолія Дімарова

5. Для чого людині серце? Аналіз твору (за оповіданням А. Дімарова «Українська вендета»)

6. Правда про янгола, «блакитну дитину» (за твором А. Дімарова «Блакитна дитина»)

7. «Я теж стою над урвищем, і по той бік — прожиті мною роки». Огляд життя і творчості А. Дімарова

8. Для чого людині серце? (за оповіданням А. Дімарова «Українська вендета»)

9. Щира розповідь про власне дитинство (за повістю «Блакитна дитина»)

10. Анатолій Дімаров. Матеріали для вивчення творчості в 7 класі

11. Художній дивосвіт Анатолія Дімарова. Урок-зустріч з письменником

12. Щира розповідь про власне дитинство (Урок за повістю Анатолія Дімарова «Блакитна дитина»). 7 клас

13. Анатолій Дімаров: «Я все життя збираю людські долі»

14. Дитячий світ Анатолія Дімарова (за повістю «Нa коні і під конем») (С. Ленська)

15. Секрети мистецької майстерності А. А. Дімарова (за збіркою «Зблиски») (Я. Бахчевнікова)

 

Комментарии закрыты.