Твір на тему Своєрідність пейзажної лірики Б.-І. Антонича. Українська література, шкільна програма
Лемківщина… Дивовижний карпатський край. Хто хоч раз бував тут, ніколи не забуде цей чарівний зелений дивосвіт. Коли під ажурними кронами рівнинних дібров весняні сонячні промені вже пробуджують до життя сині шафрани й кремово-білі підсніжники, букові ліси на гірських схилах ще окуті зимовим сном, а високогір’я манить у свої холодні обійми любителів лижного спорту.
Та не тільки красою приваблює цей дивовижний край. Лемківщина подарувала світові цілу когорту видатних людей, зокрема народних героїв, церковних і громадських діячів, науковців, письменників, художників і музикантів, акторів і співаків.
Серед них поет Богдан-Ігор Антонич. Людина надзвичайно талановита, що могла проявити себе у різних галузях мистецтва. Антонич малював, грав на скрипці, писав музику і навіть мріяв стати композитором. Ці захоплення, особливо малярство, дуже сильно вплинули на його лірику. Тому й не дивно, що, читаючи рядки Антоничевої поезії, потрапляєш у яскравий, дивовижний і чарівний світ природи. Він дуже нагадує той, серед якого жив і зростав юний поет. Дитячі та юнацькі спогади про лемківські краєвиди неначе перекочували в поетичні рядки. Побут, обряди, звичаї карпатського села, мовбито чарівні картинки з дитячої книжки, зворушують уяву і наповнюють усе єство світлими почуттями.
Читаєш вірш «Вишні» — і оживають в уяві одвічні українські символи. Ось квітнуть вишневі дерева, а над ними гудуть хрущі. А там, за садком, стоїть біла хата, яка, мов рідна мати, збирає коло себе своїх мешканців. Митець оспівує красу рідного краю, як колись співав про неї Т. Шевченко. Україна для поета — батьківщина вишні й соловейка. А які епітети добирає автор, звертаючись до своєї Батьківщини! Вона для нього зоряна, біблійна, пишна, квітчаста. Ці слова продиктовані великою, святою любов’ю до рідного краю. Ліричний герой захоплюється усім. І буденні для нас вечори та світанки в поезії Антонича стають казковими. Митець захоплюється землею, яка дарує йому таке натхнення, що навіть через століття після Шевченка він як поет має що сказати:
Де вечори з євангелії, де світанки,
де небо сонцем привалило білі села,
цвітуть натхненні вишні кучеряво й п’янко,
як за Шевченка, знову поять пісню хмелем.
Яку б поезію не створював Антонич, усі його образи — від землі, від того дива, що народжене нею. Пасовища, поля й городи на схилах гір, темно-сині смерекові ліси, дзвінкі ручаї, звори й потоки надихають поета на створення незвичайних метафор: «слова прийшли до вуст зелені», «мої пісні — над рікою часу калиновий міст». Слово, якому поклоняється митець, теж одягається в яскраві шати епітетів, що подаровані матінкою-природою. Воно вишневе, пахне житом, сіном, сонячними днями.
Дмитро Павличко писав, що «поет поринає і пориває за собою читача в розкоші молодого зору, слуху, дотику. Його «пейзажі споминів» дитячих місць безконечно знадливі лемківським колоритом. У той же час вони суто українські»:
Корови моляться до сонця,
що полум’яним сходить маком.
Струнка тополя тонша й тонша,
мов дерево ставало б птахом.
Дуже близькою та зрозумілою для кожного юнака і дівчини, що опинилися на дорозі дорослого життя, став вірш «Дорога». У ньому юний ліричний герой, що ступає несміливо на життєвий шлях, розуміє: світ, який доведеться пізнати, приховує багато таємниць. Молодій людині здається, що навіть цвіркуни в пахучій конюшині співають якусь дивну, загадкову пісню. Тому й звертається юнак до місяця з проханням відкрити йому таємниці такого знайомого і водночас незнайомого світу. Читаючи вірш, я відчуваю, як шумить трава, що росте понад дорогою, бачу безкраї золоті пшеничні поля, над якими кружляє гульвіса-вітер, чую дзвін джерельної воли з криниці. І все це завдяки майстерності поета, закоханого в рідний край, істо-гію та світогляд його народу. Народу, що виплекав генія, творчість якого міцним корінням проросла у вічну землю, «куди ведуть усі стежки і всі дороги».