Тернистий шлях до визнання письменника Івана Багряного. Українська література, шкільна програма
Учасники: ведучий, виступаючий — письменник Іван Багряний, його опоненти , що мають різні точки зору на його творчість. За обговоренням питання слідкують у залі глядачі. Вони мають на руках червоні та зелені картки, за допомогою яких будуть відображати своє ставлення на погляди письменника та опонентів. Червоний колір означає підтримку, зелений — розходження поглядів. Завдання асистента — зафіксувати найбільші точки згоди та розходження, виявити, кому належать ці висловлювання. У кінці обговорення надаватиметься мікрофон для глядачів, які коротко висловлять свою позицію на поставлену проблему.
Ведучий. Тема сьогоднішнього ТОК-ШОУ присвячена цікавій і неординарній людині — Івану Багряному, письменнику, який переконливо відповідав на просторікування щодо меншовартості, нижчесортності, інтелектуальної безликості української нації, безперспективності її у світовій цивілізації. Пророчими стали слова письменника:
Ми є. Були. І будем ми!
Й Вітчизна наша з нами.
У сьогоднішній передачі беруть участь дослідники творчості письменника, критики, сам автор. Під час обговорення звернемо увагу перш за все на таке питання: «Іван Багряний — Людина чи поет?» Чому саме на це питання? Бо сам автор колись говорив: »… не називай, друже, мене поетом». Простежимо за обговоренням і спробуємо знайти суть висловлюваного.
Отже, надаємо слова Іванові Багряному.
І. Багряний. Завжди цікавить всіх питання: коли розпочали ви свою творчість. Так ось- потяг до літератури я відчув дуже рано. Вірші я почав писати … з протесту проти вчителя і вчительки, які мене злісно називали «мазепинцем», бо я лічив … в арифметиці не так, як вони веліли, а так, як вчила мати: один, два, три, … шість тощо. Це було завзяте змагання. І от під впливом байок Глібова та «Катерини» Т.Шевченка, які я дістав нелегально (це було за царя), я почав писати войовничі вірші в другому класі церковноприходської школи восьмирічним хлоп’ям у 1915 році.
Щодо освіти, то скінчив Краснопільську художньо-керамічну профшколу; а Київський художній інститут закінчив, а от до захисту не був допущений через політичну «неблагонадійність». Бо саме в час навчання в інституті мав ще інший фах — літературу, в якій проявив свої антирежимні, самостійницькі, антикомуністичні настановлення…
Як письменник належав до так званих «попутників», тобто письменників «непролетарських» стосовно ідеології.
Ведучий. Чому «мазепинець»? Хочу сказати, що на той час Україна вже існувала. Для цього треба вчитатись у тексти творів В.Винниченка, а герої Гуменної читають Шевченка й шанують національні звичаї. Йдеться про те саме українство, яке ніколи не мало жодних симпатій щодо більшовицької ідеології.
На дитинство й юність Багряного припав «золотий гомін» національно-визвольної революції. Він болісно пережив її поразку. На його очах комуністичні опричники замордували на смерть рідного діда. Тому більшовикам він не симпатизував, а ототожнював їх з бандитами.
Критик Костюк Григорій. Ім’я Івана Багряного вперше мені забриніло в другій половині 1926 року. На сторінці ілюстрованого двотижневика «Глобус», що його вміло редагував Борис Антоненко-Давидович, я прочитав поезію, підписану цим прізвищем. Вона мені припала до серця. Щось свіже, нове, непідроблене і щире я відчув у ній. Дуже скоро це ім’я стало частим гостем на сторінках таких престижних журналів, як «Життя й революція» та «Червоний шлях».
Літературний критик 2. Що примушувало вас так часто змінювати заняття, вести якесь невлаштоване життя? Адже ви були і викладачем малювання, політінспектором, політруком і т.д.?
Багряний. Кар’єру я міг би зробити досить легко. Міг би… але не хотів, не прагнув. У молоді роки був період, коли відкривалась заманлива перспектива в досягненні престижних чинів і посад. Проте в 19 років добровільно розстався з комсомолом. Так, мав природню обдарованість, яку не хотів направляти на суєту суєт. Я розумів своє письменницьке призначення і не прагнув реалізуватись через службову кар’єру. А от численні переходи з однієї роботи на іншу пояснюються просто: загостреним інтересом до життя, прагненням його пізнати.
Літературний критик 3. Ваша 1-а книжка «Чорні силуети» видана в 1925 році, вам 19 і псевдонім — Іван Полярний, чому відмовились від нього, обравши інший?
Багряний. Так, спочатку був Полярним, бо вкладав у свої твори протилежні погляди, які заперечували дійсність радянського будівництва.
А Багряний… сподівався, що революція 1917 року принесе звільнення українцям, вітав її, і під впливом творів М.Хвильового, який вийшов із сміливим гаслом «Геть від Москви», орієнтуючись на Європу, взяв псевдонім Багряний.
Григорій Костюк. Багряний прийшов юнаком у літературу, як до себе додому… Син муляра, він овіяв романтикою героїзму взагалі трудівника землі. З перших днів почував себе вільно й непримушено в поезії — сковано і важко в суспільстві. Це тому, що ненавидів рабство і рабську психологію. Це тому, що любив свободу слова і свободу людини. Що вимріяв свою націю вільною, а побачив її під- васальною. Що ненавидів усякий батіг, а батіг став богом його часу. Тому, що був людиною, навколо так було багато фарисеїв.
Ведучий. Дослідники творчості зазначають, що 1928—1930 роки — то був зоряний час Багряного — поета, з-під його пера вийшли поеми «Батіг», «Вандея», «Аве Марія», «Собачий бенкет», епопея «Комета», та не все, на жаль, збереглось
Ведучий. Це думка прихильника поглядів письменника. А що скаже опонент Правдюк?
Правдюк. Я в журналі «Критика» за 1931 рік у статті «Куркульським шляхом» чітко сказав, що в творах Багряного переважає «парнографічний натуралізм», «містичне самозабуття», «паразитичний індивідуалізм».
Ведучий. Цією статтею було покладено початок остракізму до письменника. Остракізм (від гр.. слова, що перекладається як «черепок», на черепках під час спеціальних зборів в Афінах записували ім’я людини, яку карали вигнанням з міста, частіше на 10 років) — це вигнання, відсторонення за політичну неблагонадійність. Так що, Багряний — не поет?
Проте Багряний не злякався подібної офіційної критики і не принизив своєї гідності, не зрадив у любові до українського народу. А над головою Багряного почали збиратись хмари. У 1932 році його вперше було арештовано.
Багряний. По роковині сидіння в камері самотнього ув’язнення, мені запропонували орден, якщо я здамся, засуджу офіційно в пресі своє минуле і всіх своїх соратників, засуджу свою літературну творчість, як класово ворожу, тощо й напишу велику поему про Сталіна.
Череватенко. Багряному запропонували або долю Чупринки або долю Тичини. На що той відповів: «Невідомо, яка чекає на Тичину», — розвеселивши понурих господарів тюрми. Поводився Іван украй зухвало і незалежно. Слідчий Херсонський, що вів його справу, не знав української мови — Багряний добився, щоб йому дали слідчого «україніста»… Взагалі, мужня поведінка Івана Багряного заімпонувала чекістам. Прокурор запитав його: «Бувши на вашому місці, що б ви зробили такому злочинцеві, як ви? — «Я б розстріляв, — відповів Багряний і пояснив: — Коли ви дасте мені кілька років, то виховаєте з мене контрреволюціонера. Тож або відпустіть, або розстріляйте». Судді зареготали: нечасто їм доводилось чути подібні відповіді.
Ведучий. З даного виступу чітко видно: Багряний — людина. І судді винесли вирок — 5 років заслання на Далекому Сході. Через 2 роки — дві втечі, переховування у Зеленому Клину, повернення додому і другий арешт. Роки поневірянь по спецпоселеннях і таборах Бамлагу, перебування під слідством у харківському НКВС Багряний описав частково у романах «Тигролови», «Сад Гетсиманський», драмі «Морітурі». Чи можна вважати ці твори автобіографічними?
Багряний. «Мені нічого не треба було вигадувати. Життя товпилося в моїй душі і виривалося, як Ніагара. Країну, яку я писав, я любив, як свою другу батьківщину, хоч і потрапив у неї невільником, Я не просто писав, я — жив».
Ю. Лавріненко. Багряний вписав своє ім’я в історію як найвидатніший політичний речник першої еміграції з Радянського Союзу. Його голос спершу був голосом «Тигроловів», який стверджував дорогу для емігранта з України істину: всупереч замахом на геноцид — людина жива, Україна жива! Цей роман здер шкуру зека, «советского человека» і показали під нею людину, повну життєвої снаги, волі до життя й боротьби.
Критик. Я бачу, що тільки позитивну оцінку дають наші опоненти. А як же збірка псевдооптимістичних нарисів «Крокви над табором»? Що тут бачимо? Ода сталінській політиці, колгоспам, захоплені монологи про нове життя. Як же розцінювати цей крок: омана? Компроміс? Спроба примиритися з владою?
Олег Гаврильченко. Ну що ж, навіть у нього, найсміливішого на той час українського літературного бунтаря не витримали нерви. Бо через що він пройшов? Пригадуєте? «Йому ламали кості, калічили, доводили до божевілля, змушували підписувати найбезглуздіші визнання в тому, чого не робив. З підірваним здоров’ям (туберкульоз легень), але з незламним духом, митець вийшов із в’язниці аж тоді, коли Харків захопили німці.
Критик. А роман «Сад Гетсиманський», чому має саме таку назву? Ви, мабуть, захотіли сказати, що Людина — найпідліша з усіх істот? Що ви обрали для себе?
Багряний. В основі назви — легенда про Ісуса Христа. Перед тим, як іти на Голгофу, Ісус зустрівся з учнями в саду. Він молився, знаючи, що повинен пролити вранці свою кров за гріхи людські. Це трагічна епопея мук бентежного живого серця. Це зрада Юди, підступництво Петра.
Андрій Чумак, головний герой роману, — мученик, який іде на Голгофу, бо він вірив у людину. А зраджує Андрія — сусід-священик, який не має права морального на зраду. Із таких рубрик як «Людина — найвеличніша з усіх істот», «Людина — найнещадніша з усіх істот», «Людина — найпідліша з усіх істот» я і герой Андрій Чумак обираємо першу, бо найдорожчий скарб, який людина має — це віра в себе і в собі подібних.
Критик. Ви вважаєте себе порядною людиною, то чому ж ваш рідний син відмовився від вас?
Багряний. Бориса примусили виступити через радіостанцію комітету «За возвращение на Родину» із закликом до мене «припинити ганебні наклепи на свою батьківщину».Ті, хто примушував Бориса до цього виступу, хотіли хоч якось нейтралізувати впливовість моїх творів. Я важко пережив цей наклеп, але гідно відповів, сказав ніби від Тараса Бульби: «Якщо ти Остап, ми з тобою знайдемо спільну мову, а якщо Андрій, то нема чого й говорити».
С. Мечник. Були підходи до Багряного і з іншого боку. Якийсь Дон Лєвін з Американського комітету, проросійського напрямку, давав Багряному 225 тисяч американських доларів на видання книги «Сад Гетсиманський», але з умовою, щоб Багряний у тій книжці применшив українську національну площину. На що Іван не погодився. Гадаю, не треба пояснювати, звідки він набрався сил для такої невтомної діяльності. Можна було б погодитися на ту кругленьку суму доларів і припинити боротьбу… Але ж він був істинним лицарем української національної ідеї. Треба було мати великий розум і велике серце, треба було бути Людиною і Громадянином у найбільш високому значенні цих слів, щоб попри всі катівні і хвороби, попри радянську агентуру, які, бачите, не поділяли деяких політичних поглядів письменника і тому з якоюсь незрозумілою злобою отруювали йому життя, — щоб попри це ні на крок не відступити від головної мети свого життя, гордо і чесно пронести своє лицарство.
Ведучий. Асистент звертає увагу на найбільшу кількість червоних карток під час цього виступу. Видно, що аудиторія цілком схвалює і оцінює громадянську позицію Багряного.
Ведучий. Щоб зрозуміти і дати оцінку ще одному цікавому роману «Огненне коло», треба обов’язково дати історичну довідку про події, які відбувалися на Галичині в період Другої світової війни.
Критик. Вас, товаришу Багряний, не слід вважати українським письменником лише через те, що були ви певний час на боці зрадників народу — оунівців, хоча і вийшли через якийсь там час. Але ж ми добре знаємо, проти кого воювали оунівці, за чиї ідеали і скільки загинуло бійців Червоної Армії від куль зрадників!
Ведучий. Прошу вас бути коректним і не перебивати, а перш ніж говорити, треба послухати виступ. Прошу висловитись історику Тарасові Гунчаку.
Тарас Гунчак. Мабуть, доречно нагадати, що являли собою українці напередодні німецької навали. Серед них чітко вимальовувалися три категорії: ті, що жили під радянською владою; ті, що з 1939 року опинилися під радянською владою; і ті, що ніколи не жили під радянською владою.
І ось, коли після поразки під Сталінградом нацистські власті прийшли до рішення — набрати до своєї армії українських юнаків, серед тих, хто вербував молодь до дивізії, були вчителі середніх шкіл, тому багато учнів влилося в лави дивізії, навіть не закінчивши навчання в школі. Усвідомивши можливість поразки Німеччини, УЦК на чолі з професором В.Кубійовичем і УНР, яку очолював митрополит Шептицький, твердо вирішили цього разу не допустити, щоб Україна залишилась без регулярних збройних сил, як це сталося після першої світової війни. Тому й німці, і представники УЦК були зацікавлені у створенні української дивізії в німецькій армії, але з різною метою її використання.
Пропаганда скерувала добровольців на те, що вони стануть творцями майбутньої української армії. Тому на заклик відгукнулося понад 82 тисячі юнаків, і 13 тисяч із них згодом стали бійцями «Галичини».
У бою під Бродами 22 липня 1944 року дивізія була повністю розбита радянськими військами. З 11 тисяч живими лишилося 1500 чоловік. Найтрагічнішим було те, що під Бродами українські юнаки воювали пліч-о-пліч з німцями проти українців у червоноармійських мундирах. Отже, це найбільша біда нашого народу: звелись у двобої дві могутні сили — сталінізм і фашизм, а гинули між ними незахищені, бездержавні українці, стоячи по той, інші по цей бік фронту.
І саме заслуга Багряного в тому, що він зумів показати трагедію народу. Він показує в романі «Огненне коло» ворогів по обидва боки фронту однаково сильними, відмінність лише в тому, що одні з них навчені люто ненавидіти. Вони у своїй ненависті сліпі, бо їх так учили. Цим письменник підкреслює, що українці — один народ, який, роз’єднавши, навчили не любові один до одного, а тільки ненависті, щоб розмежувати, не дати цій могутній силі з’єднатися в єдине ціле. Адже, як зауважив відомий педагог, професор Григорій Ващенко, якщо кожен українець буде українцем, то жоден агресор його не поборе.
Ведучий. Червоні картки говорять про підтримку позиції Багряного як Людини і як митця: завдання письменника — показати трагедія народу.
Ю.Смолич. Твори Багряного на еміграції — звичайнісінька графоманія, злісна, зловредна, сповнена ненависті і рясна неправдою. Як бачимо, контрреволюція завела Багряного не лише на політичне — слизьке — вона завела його на похилу площину і в творчості, а там і зовсім виштовхнула з літератури геть.
Ведучий. Така точка зору має на існування. Це точка зору відомого колись письменника. Зараз, правда, мало його згадують. Так чи ж виштовхнули Багряного, і чим він мотивує своє кредо «Не іменуй мене поетом»?
Багряний. Я знаю, що моє кредо не сподобалось більшовицьким блюстителям, я наведу його: «Не іменуй мене поетом, друже мій, бо поети нині — це категорія злочинців, до якої я не належна і не хочу належати. Не іменуй мене поетом, бо слово стало визначати: хамелеон, повія, спекулянт, авантюрист, ледар. Не іменуй мене поетом. Я хочу бути тільки людиною, яких так мало на світі. Я хочу бути тільки нею…»
Критик. Зрозуміло, що ви прагнули бути митцем, відчували саме в цьому своє призначення, але ж одночасно заперечуєте: «не називай мене поетом». Звідкіля таке протиріччя? У чому його суть?
Багряний. Я чітко вирішив важливе для себе питання: у чому полягає призначення літератури і мистецтва. Трохи пізніше, перебуваючи в еміграції, своє кредо я висловив у статті «Думки про літературу» На мій погляд, існують 4 панівні погляди на літературу:
1) письменник повинен словом, немов зброєю, воювати за певну ідею;
2) мистецтво, в тому числі й література — це лимонад, щоб усолоджувати життя;
3) мистецтво як ціль, а не засіб;
4) мистецтво покликане об’єктивно й безсторонньо відображати дійсність, фіксувати життя.
Який підхід має право на існування? Лимонадна література нам не підходить, такий напрям цілком можливий для нації, яка уже сформувалась і ствердилась на цьому світі, розвинули свою економіку і живуть розмірним та забезпеченим життям. Той, хто сповідує такий напрям у літературі, належить до людей, що «не знайшли свого призначення і марно взялися за перо». І така література є явищем шкідливим, бо, фактично, перешкоджає самоствердженню нації.
Не підходить і теорія «мистецтва для мистецтва» — це теорія дезертирів, тобто людей, які втекли з поля бою, де вирішується майбутнє іншого народу — не годиться хоч би вже в тому, що ціла нація не може утекти — можуть утекти лише одиниці. Решта приречена лишитись, борюкатись, творити свою історію, боротися у світі з цілим світом. Я теж лишаюсь.
Григорій Костюк. Єдино правильним шляхом для української літератури Багряний вважає шлях боротьби за долю нації — йдеться про таку літературу, яка б самовіддано служила національній ідеї, робила б усе важливе заради гідного життя свого народу.
Багряний. Я визначив собі шлях — як шлях українського письменника — той, що накреслений великим Шевченком, шлях, яким ішли найбільші представники української літератури — Леся Українка, Іван Франко та багато інших.
І мені здається, що це шлях для всієї нашої літератури нині, якщо вона хоче вийти в ранг великої літератури, принаймні до того моменту, поки не виникне потреба в «лімонаді». А доти — лише шлях боротьби за самоствердження цілого українського народу в часі і просторі.
Ведучий. Ось так митець визначив собі шлях. Хочу звернутись із питанням: як можна із сучасних позицій оцінювати істинність поглядів Івана Багряного на призначення української літератури? Чи не помилявся він, чи не виявляв надмірного максималізму?
Прошу підійти до мікрофону і висловити коротко свої думки.
МІКРОФОН
1. Сучасна література не повинна виконувати ідеологічної функції, тобто, вона не повинна бути «борцем», це пройдешній етап.
2. Українська література повинна бути «сучасною», такою як у благополучних країнах Західної Європи, тобто бути «лимонадом», «мистецтвом для мистецтва». Адже ми хочемо бути цивілізованими.
3. Та це ж чисте мавпування! У його основі — елементарне нерозуміння сьогоднішньої ситуації в Україні. Є ж велика різниця між тими благополучними країнами і нашою, яка зараз переживає важкі труднощі свого становлення. Це в Європі можуть дозволити собі «лімонад», а ми — ні!
4. Чесно кажучи, навіть і в нашому благополучному суспільстві потрібна література, яка б вимогливо ставилась до його марального стану, вчасно б виявляла та аналізувала назріваючий негатив.
5. Концепція Багряного «шлях боротьби» — надто максималістська. Повноцінна література завжди має складні складові частини. І якщо вимагати від неї лише одного шляху — це значить позбавити її розмаїтості жанрів, тематики тощо. Література ж має нас і навчати, і виховувати, і дати можливість відпочити, насолоджуючись художнім словом.
6. Пригляньмось до сучасної літературної ситуації. Зараз нашій літературі не вистачає саме «лимонадних» творів, які б завоювали масового читача. Адже чому ми мало читаємо?
7. За великим рахунком Багряний правий як представник «до телевізійної епохи», в якій художня література володіла величезним впливом на суспільну свідомість, він розумів її значення як інструменту формування нації, самоствердження народу.
8. Легко і приємно бути патріотом сильної і багатої держави. Важко бути патріотом приниженої батьківщини, такий патріотизм вимагає активної дії, сил, жертовності. Таким і був Багряний — патріот, що хотів вивести свою батьківщину стану меншовартості.
9. Багряний точно розібрався в причинах знедоленої України (відсутність державності, недоформованість нації, малоросійство, свавілля більшовиків над мораллю і природними законами) і вирішив для себе,що основною зброєю боротьби за відродження України має бути Слово. Звідси і його максималізм у розумінні завдань літератури.
Ведучий. Якщо спробувати розібратись, чому один твір є довговічним, а інший приречений на швидке зникнення, то приходимо до висновку, що тут критерієм є ступінь потрібності людям. Якщо твір пройнятий глибокою гуманістичною ідеєю і вона заряджена художньою енергією, то такий твір потрібний людям, тому що ошляхетнює їх існування. Якщо твір заангажований національною ідеєю і ця ідея заряджена художньою енергією, то він потрібний для формування і становлення нації.
Все це приводить нас до розуміння категоричного прохання письменника не називати йог поетом, бо слово «поет» у найбільш прийнятому значенні — співець краси, любові, суму, життєвих радощів не пасувало Багряному, який усвідомив своє високе призначення служити словом справі відродження знедоленої батьківщині.
Слова Багряним були сказані у 1929 році, коли посилився жорстокий наступ
Більшовицьких ідеологів на свободу українського художнього слова, вони хотіли підпорядкувати художню літературу як найефективніший засіб впливу на народні маси. Це підпорядкування здійснювалось різними засобами, багато хто не витримував, ламався. Багряний все це бачив, він був сильною особистістю, його не можна було зламати. Він зневажав тих, хто пристосовувався, деградував, тому слово «поет» мало на той час негативний відтінок. Звідси — «не називай мене поетом», звідси і рішуче прагнення зберегтися «Я хочу бути лише Людиною».
Стало зрозумілим, що Багряний — людина з великої літери, тому коротко можна сказати: Багряний — Людина — борець — творець.
(Асистент коментує висловлювання, які набули найбільшої згоди і найбільшої розбіжності).