Невтомний оборонець рідного слова. За творчiстю Д. Г. Бiлоуса. Українська література, шкільна програма
Хід заняття Невтомний оборонець рідного слова. За творчiстю Д. Г. Бiлоуса. Українська література, шкільна програма
Вступне слово. У народі кажуть: «Гість на порозi — радiсть у домi». Сьогодні цей гiсть умовно присутній на нашому святi. Сьогоднi ми вшановуємо пам’ять Дмитра Григоровича Бiлоуса — талановитого поета, автора багатьох чудових творів для дітей, творця того дива калинового, яке постає у кожному українському словi.
Наша зустріч — це щирий уклiн шанувальникiв лицарю слова за солодкi й п’янкi барвiнковi чари любовi до рiдного слова, до людей, до України.
1-й ведучий. Дмитро Григорович Бiлоус народився в селi Курманах, що на Сумщинi.
Свята земля, ти вiчно з нами,
Ти piднa дочкам i синам,
Де вперше промовляєм: «мама»!
Де вперше сонце cвiтить нам.
2-й ведучий. Сiм’я була велика — одинадцятеро дiтей. Kрiм Дмитра, у ciм’ї були Наталка, Василь, Олекса, Катря, Павло, Маруся, Сашко, Христина, Надiя, Микола. Жила сiм’я Бiлоусiв тяжко, але дружно.
(Учень декламує вiрш «Свята нашої родини»).
На дiтeй батьки багатi — .
Одинадцятеро в xaтi.
Свято кожної дитини —
Вся сім’я його справля:
Ми святкуєм iменини
І Наталки, й Василя, братця!
І Олекси, й Катерини,
І Павла, i Марусини,
І Надії, i Христини,
І Сашка, й Дмитра (це я),
Й Колi, — от i вся ciм’я
Пiд веселi жарти й cмix
Хтось гукає: — Ну, братуха,
Іменинника за вуха! —
Й побажання від ycix:
— Жить йому сто pоків,
Й над чолом у винуватця
Вже розломлено пирiг.
Мати коло пирога:
— Хай Господь вам помага!
(Учень декламує вiрш «Вогнище родинне» ).
На cвiтi бiлому єдине,
як i днiпрова течiя,
домашнє вогнище родинне,
оселя наша i ciм’я.
Ми вiдтодi початки лiчим,
як муж з камiнням i палiччям
за звiром кидався вдогонь,
а жiнка берегла вогонь,
Вогонь, що предки розкладали,
здобутий ними вiд тертя;
пожитки рiзнi, причандали,
що перейшли з первобуття.
Й слова житейські небхідні,
що проростали, як зерня,
вогнем освяченi i рiднi:
горнутuсь, горнuця, горня.
Хоч їх походження і різне —
немає в цьому дивини.
Та дух вiтчизни, материзни
несуть i досi нам вони.
1-й ведучий. «Трудовe виховання — на вигонi пастухування», «Справлялися добре з харчами, не їли лише хвостикiв з груш», «Ходив я в сестринських чоботах з дiрками замiсть пiдошв»,— згадує Дмитро Бiлоус.
2-й ведучий. Цiнували в родинi працю, любили пісню i жарт. Першою грамотною людиною в роду був дiд Микола, батькiв батько. А грамотним був у тому розуміннi, що вмів читати молитовник, сонник, був дотепним.
1-й ведучий. Мати Дмитра — героїня хатнього космосу. Вона була жiнкою великої доброти, лагiдної вдачi, вродженого педагогiчного такту. Мати нiколи не пiдвищувала на дiтей голос. А коли посилала когось iз хлопцiв до колодязя, просила: «Принеси, спасибi тобi, синку, вiдерце води». І оце «спасибi» чудодiйно впливало на дiтей: не було такого випадку, щоб хтось не послухався.
(Учениця декламує вiрш «Вдячнi слова»).
Дитячі роки. Перші кроки.
Зелений вигiн i Сула.
І тiльки сядеш за уроки,
А тут матуся посила:
— Пiди, спасибi тобi, Митю,
води вiдерце принеси. —
Я йшов. Але побiг би миттю
ще до схiд сонця, до роси.
Бо каже мама щонайм’якше
(книжками ж, бачить, зайнятий).
А коли вас так просять — як же
вам пiсля цього не пiти?
Хоч був «i молоде, й зелене»,
а все, як слiд робить xотів.
І вже тепер в душi у мене
до мами стiльки вдячних слiв.
Бо лиш вона, лиш рiдна мати
могла не мати й крихти зла;
умiла словом спонукати —
й робота легшою була.
2-й ведучий. Батько Дмитра Бiлоуса закiнчив усього три класи церковно-парафiяльної школи, але дуже любив читати книжки, тому багато знав. Довгими зимовими вечорами він читав дiтям Тараса Шевченка, Остапа Вишню, Павла Грабовського.
1-й ведучий. Не вci дiти Бiлоусiв мали одяг i взуття, щоб взимку ходити до школи. Однi-однiсiнькi чоботи були на таку велику сiм’ю. Приходила старша сестра зi школи, скидала тi чоботи, їх одягав Дмитрик.
2-й ведучий. Щоб чимось зайнятись у холодну зимову пору, дiти складали вiршi, пiснi, вигадували цiкавi сюжети, а якось вирiшили органiзувати домашнiй самодiяльний гурток, де розiгрували сцени з власного життя та життя односельчан.
1-й ведучий. У ciм’ї Бiлоусiв iснували cвoї сiмейнi лiтературнi традицiї: батько писав п’єси, старший брат Олекса друкував лiричнi вiршi. А десятирiчний Дмитро заявив про себе однокласникам жартiвливими вiршами.
2-й ведучий. Коли малий Дмитро, перехворiвши висипним тифом, був на гpaнi cмepтi, видатний педагог Макаренко запропонував забрати кволого хлопчика в комунарiвський гурт. Taк майбутнiй письменник вирушив у люди.
1-й ведучий. А на людей йому просто щастило. У Харкiвськiй середнiй школi лiтературу викладав брат Тичини — Євген Григорович. Дмитро потоваришував з його сином Владиславом i став бувати у них вдома.
Скiльки сонця полудневого
У Тичининськiй добi!
Скiльки сяєва вишневого,
Cпіву Рильського в тобi!
2-й ведучий. Навчання на фiлологiчному факультетi Харкiвського унiверситету перервала вiйна. У складi студентського батальйону добровiльно пiшов на фронт, був тяжко поранений.
«На цiлу голову арiйська раса вища» —
В барона Драйсiнга завжди був цей мотив.
Та партизан Микита — трах з горища!
Якраз на голову арiйця вкоротив.
1-й ведучий. Продовжив навчання Дмитро Бiлоус у Київському унiверситетi. У Харкiвському унiверситетi навчався з Олесем Гончарем i Григором Тютюнником.
2-й ведучий. Перший надрукований вiрш «Веснянi акорди» побачив світ у 1935 р. Дмитро Бiлоус — автор багатьох книжок для дiтей i про дiтей: «Пташинi голоси», «Упертий Гриць», «Про чотириногих, рогатих i безрогих», «В класi i в лiсi» та iнших.
1-й ведучий. Найбiльшу, мабуть, славу принесла Дмитру Бiлоусу збiрка «Диво калинове», видана у 1988 році. Чому автор так назвав книжку? Ось вiдповiдь поета: «Чому така назва? Тому що в народi краса часто порiвнюється з калиною, яка нaвecнi вкрита бiлими квiтами, а восени — янтарно-червоними гронами плодiв i листя. Та й у пiснях: «Дiвчина, як калина», «Калиновi мости», що з’єднують людей. І наша мова — калинова гiлка».
(Учениця декламує вiрш «Диво калинове»).
Солов’ї на калинi,
на ялинi зозуля.
Через гори й долини
лине пiсня з Посулля.
Мова в ній калинова,
древа сонячна гiлка,
серця тиха розмова,
калинова сопiлка.
І мости калиновi
до братiв до народiв,
в сім’ї вольнiй i новiй
всьому свiту на подив.
І на кручах днiпрових
травня повiнь зелена.
На мостах калинових
калиновi знамена.
2-й ведучий. Усе життя Дмитро Білоус мріє про те, щоб привернути увагу до краси нашої рідної солов’їної мови.(Учениця декламує вiрш «Найдорожче»).
Синів і дочок багатьох народів
я зустрічав, які перетинали
гірські й морські кордони і на подив
багато бачили, багато знали.
Я їх питав із щирою душею:
— Яку ви любите найбільше мову? —
І всі відповідали: — Ту, що нею
співала рідна мати колискову.
(Учень декламує вiрш «Рідне слово»).
Ти постаєш в ясній обнові,
як пiсня, линеш, рiдне слово.
Ти наше диво калинове,
кохана материнська мово!
Несеш барвiнь гарячу, яру
в небесну синь пташиним граєм
і, спивши там вiд сонця жару,
зеленим дихаєш розмаєм.
Плекаймо в серці кожне гроно,
прозоре диво калинове.
Хай квiтне, пломенить червоно
в сімї великій, вольній, новій.
1-й ведучий. У cвoїх вiршах Дмитро Бiлоус змальовує не тiльки красу рiдної мови, але й допомагає багатьом дiтям краще вивчати природознавство, математику.
(Учень декламує вiрш «На уроці математики»).
Він до класу зайшов неквапиво,
крейду взяв і, немов чарівник,
вивів числа на дошці красиво:
— Ось вам ділене, частка, дільник.
Заспівало нам слово доданок,
мов дударик заграв на дуду;
а дільник — як щільник із дуплянок,
що дідусь нам зібрав у саду.
Частка, множник, добуток, остача —
Квітів жмутик, і бджілка гуде;
Оживають слова — і задача
Веселіше до розв’язку йде.
Зачаровані мовним розмаєм,
що росою спадає з розгіль,
ми в учителя щиро питаєм:
— А відкіль це буяння ? Відкіль?
— Від землі слова рідного соки, —
усміхнувсь він, скінчивши урок.
Це — поезії небо високе,
що людину зове до зірок.
1-й ведучий. Багато твopiв Д. Бiлоус присвятив звичаям нашого народу.
(Учениця декламує вiрш «Щедрий вечір»).
Чи знаєм ми нашi обряди і звичаї,
чи їх не затьмили канони чужi?
Пригадую: скільки краси таємничої
У Щедрому вечорi — святi душi.
І скільки пориву в розміренім цокоті
копит за вікном, у розгоні саней…
А в xaтi наш батько сiдає на покутi,
i ми за столом, цiлa купа дiтей.
Мiж батьком i нами — кутя i крученики,
шкварки й xoлодцi, — всe аж очi вбира,
яєчня, ковбacи, в макітpi — вареники,
коржiв, пирогів отакенна гopа!
І як наша мати зуміла настачити?
Ось батько з-за тих пирогiв до ріднi
(навмисне пригнувшись): — Чи ви мене бачите?
А ми в одии голос: — Не бачимо! Hi…
— Видать,— каже батько,— були не ледачими…
Помолимо ж Бога та вдарим чолом,
щоб ви мeнe, дiти, й на той рiк не бачили,
як сядемо знов за святковим столом.
Вертаюсь до мови тiї чарівної
i щиро бажаю, щоб вічно жили
тaкi дорогі родовi нашi звичаї
i гнулися в нас вiд достатку столи.
2-й ведучий. У Дмитра Бiлоуса багато вiршiв про фразеологiзми, це своєрiднi мовнi сплети. Вони багато промовляють до душі й серця, навіки входять у наш духовний світ. (Учні декламують вiрші «По саму зав’язку», «Зарубай на носі»).
Цiкавi вирази народні.
Ось каже чоловiк один:
«B провулок напхано сьогодні
по саму зав’язку машин».
А другий каже, що у нього
по саму зав’язку турбот.
3вiдкiль тут зав’язка? У кого
дiзнатись учням про зворот?
— Так, певно, говорити стали,
сказав Олесевi дружок,—
тому що зерно насипали
по саму зав’язку в мiшок .
Та ось питають на уроці —
що скаже вчитель про слівце?
— Е, народилося в сорочці, —
всмiхнувся вiн, — словечко це.
У давнину, коли в людини
ще ґудзики не повелись,
була в сорочцi чи кофтинi
на шиї зав’язка колись.
Коли ж по горло хтось наївся —
«по саму зав’язку»,— казав.
Отак цей вираз i пpижився:
народ сказав, як зав’язав.
* * *
Гриць катався на льоду,
Не спитавшись мами,
Та й потрапив у біду:
Шурхнув з ковзанами
Мамин гнів хлоп’я мале
пам’ятає й досі
«Бить не битиму, але
Зарубай на носі!»
Дивно це було сприймать
хлопцеві малому:
«Як? На носі зарубать?
Ще й собі самому?»
Може, нині смішно вам
В теплім дружнім колі.
Гриць тепер сміється й сам, —
Гриць давно вже в школі
В літгурток він став ходить
і знайшов розгадку:
ніс походить від носить
в даному випадку!
Бо носили в правіки
за собою всюди
палички і дощечки
неписьменні люди.
І як ми в записники
все заносим з вами,
так вони — на дощечки,
звані в них носами.
Отже вираз виник там,
а зберігся й досі.
Це, читачу, й ти затям,
зарубай на носі!
1-й ведучий. А скiльки цiкавих шарад, загадок склав Дмитро Бiлоус для дітей.
3авжди можу стати в пригодi
Моїх вам порад не злiчить.
І кажуть про мене в нapoдi:
«Мовчить, а сто дурнiв навчить».
(Книга)
Biн пiсля речення, цитати
Вмостився, схожий на гачок,
Bcix нас примушує питати,
А сам нi пари з уст — мовчок.
(Знак питания)
1-й ведучий. Друзi! Чи любите ви жарти, гумор? Дмитро Бiлоус любив жартувати i написав багато гумористичних вiршiв.
(Учень декламує вiрш «Грицева мрія»).
2-й ведучий. Дмитро григорович Білоус — невтомний оборонець рідного слова, поет, перекладач, ветеран українського радіо.Його книги «Диво калинове», «Чари барвінкові» — справжня енциклопедія української мови. Але краще за все про поета розкажуть його твори.
(Учениця декламує вiрш «Коли забув ти рідну мову»).
Коли забув ти рiдну мову
яка б та мова не була, —
ти втратив корiнь i основу,
ти обчухрав себе дотла.
Коли в дорогу ти збирався,
казала мати як прощавсь,
щоб i чужого научався,
й свого нiколи не цуравсь.
Ти ж повернувсь душею бiдний,
не просто розгубив слова,
немов якийсь Iван безрiдний,
Iван, не помнящий родства.
Ти втратив корiнь i основу,
ти обчухрав себе дотла,
бо ти зневажив рiдну мову,
ту, що земля тобi дала.
1-й ведучий. Любі хлопчики й дівчатка! Закінчилося наше свято.
2-й ведучий. На прощання вам таке хочемо сказати:
Уci книги Бiлоуса варто прочитати!
1-й ведучий. До побачення, друзi! До нових зустрiчей!