Про вовчика-братика і лисичку-сестричку, народні казки українців. Стислий виклад твору

Про вовчика-братика і лисичку-сестричку, народні казки українців. Стислий виклад твору

Як був собі дід та баба, а в них не було дітей; так і постарілись — удвох собі.
Раз у неділю баба напекла пиріжків з маком, поставила їх на віконці та й каже: «Оце тобі, дідусю, а се — мені; се тобі, дідусю, а се — мені». А лисичка підкралась та й ухватила пиріжок з вікна — була така та й нема. Вибігла на поле, зараз сіла, виїла мачок із пиріжка, а в пиріжок наклала поганого… Стулила його і вп’ять пішла. Недалеко пастухи пасли телята. Вона прибігла до тих пастухів.
— Здорові, хлопці!
— Здорова!
— Проміняйте мені бичка на маковий пиріжок!
Ті довго не хотіли; далі таки вона одурила найдурнішого: проміняв їй бичка.
— Глядіть же, — каже, — хлопці, не їжте пиріжка, аж поки я зайду за гору.
От загнала вже того бичка за гору, догнала до лісу, прив’язала до дубка, а сама пішла в ліс рубати дерева на саночки.
— Рубайся, деревце, криве і праве! Рубайся, деревце, криве і праве!
Нарубала дерева, зробила саночки, запрягла бичка, сидить і поганя: «Гей-гей, бичок-третячок, вимінятий за маковий пиріжок!»
— Се де не взявся їй назустріч вовчик-братик.
— Здоров була, лисичко-сестричко!
— Здоров, вовчику-братику!
— Де ти була, лисичко-сестричко?
— У лісі, саночки робила.
— Гарні саночки! Підвези ж мене, лисичко-сестричко!
— Так саночки поламаєш.
— Ні, не поламаю: я тільки одну лапку положу.
— Та положи вже, ніде тебе діти.
Вовк положив лапку, а саночки — трісь!
— Вовчику-братику, саночки ламаються.
— Та ні, лисичко-сестричко, — то я орішки кусаю.
— Дай же і мені.
— Та то в мене тільки один і був, лисичко-сестричко. Положу я і другу лапку?
— Саночки поламаєш.
— Ні, не поламаю.
Положив і другу лапку, а саночки — трісь!
— Ой, лишечко, саночки тріщать!
— Та то я, лисичко-сестричко, орішок розкусив.
— Дай же й мені.
— Так нема більше. Положу-бо я, лисичко, й задні лапки?
— Саночки поламаєш.
— Та ні, лисичко!
— Та положи вже!
Положив він, а саночки вп’ять — трісь!
— Ой, вовчику, саночки тріщать!
— То я, лисичко-сестричко, орішки кусаю.
— Дай же й мені!
— Так оце-бо останній розкусив. Лисичко-сестричко, положу-бо я і хвостик?
— Та положи вже, хай тобі сі та ті.
Убрався зовсім у саночки, а саночки — трісь-трісь-трісь!.. Так і розпались.
— А щоб тобі добра не було, проклятий вовцюган! Що се ти мені наробив? Іди ж тепер у ліс та рубай дерево!
— Як же його рубати, лисичко-сестричко? Я не вмію.
— Кажи: «Рубайсь, деревце, криве й праве! Рубайсь, деревце криве й праве!»
От він увійшов у ліс та: «Рубайсь, деревце, саме праве! Рубайсь, деревце, праве!»
Нарубав самого правого деревця та й волоче до лисички.
— Чого се ти нарубав? Я ж тебе вчила, як казати.
— Та я ж і казав: «Рубайсь, деревце, саме праве!»
— Я тобі веліла казати: «Рубайсь, деревце, праве й криве!» Піди ж уп’ять та так і кажи.
От він уп’ять увійшов у ліс та: «Рубайсь, деревце, саме криве. Рубайсь, деревце, саме криве!» Нарубав самого кривого і волоче до лисички.
— Нащо ж ти самого кривого нарубав?
— Та ти ж мені так веліла.
— Тьфу, противний же який! Постій же, коли так, тут, погляди бичка, я сама піду по дерево.
Побігла, нарубала дерева і живо вернулась. Гляне — вовка немає, а бичок стоїть під тином. Лисичка до його, а в його під пузом солом’яний віхоть заткнутий. Лисичка хап за той віхоть, а відти горобці — кшшш! Що за знак? Коло бичка паличка стоїть. Вона взяла ту паличку, а бичок і впав. «Ну, — дума лисичка, — постривай же ти, проклятий вовцюган! Прийдеться і тобі». Подивилась, подивилась на бичка та й побігла скрізь шляхом.
Бігла, бігла, дивиться — іде валка чумаків. Вона впала серед дороги, укачалась в пісок і лежить, мов нежива. Передній чумак зараз її побачив. «Дивіться, — каже, — хлопці, яка здорова лисиця лежить!» Усі її обступили, перевертають її. — «Та вона дохла, цур їй пек!..» Та й минають. А самий останній у валці чумак і каже: «Вже ж я візьму, дарма, що дохла, пригодиться дітям на шапочки». Узяв та й укинув її у віз, аж на самий спід, під рибу.
Лисиця зараз прогризла дірку у возі і давай викидати рибу. Кида та й кида по одній, поки і викидала піввоза. Тоді і сама виплигнула. Позбирала ту рибку, сіла під копицею та й їсть. Се де не взявся вовчик-братик іде…

— Здоров була, лисичко-сестричко!
— Здоров!
— Що ти їси, лисичко-сестричко?
— Рибку.
— Дай же і мені покуштувати.
— Піди собі налови.
— А де ж її ловити?
— У річці.
— Так дай же я покуштую, хоч пірце дай, — тоді й я піду ловити. Вона дала йому пірце. Покуштував він.
— А, добра! Поведи і мене, лисичко-сестричко, то й я собі наловлю.
— Ходімо.
Привела вона його до річки. Се було восени, і вода починала вже замерзати.
— Стромляй же, — каже, — хвіст у ополонку!
Він устромив хвіст, а лисичка бігає округи та приказує: «Мерзни, мерзни, вовчий хвосте, мерзни, мерзни, вовчий хвосте!»
— Що ти там, лисичко-сестричко, кажеш?
— Та то я кажу: «Ловись, рибка, мала й велика».
Як хвіст уже став замерзати, лисичка і каже: «Ану, потягни — чи важко?»
Вовк потяг хвіст:
— Та важко вже.
— Ото вже рибка почала чіпляться.
А сама все біга округи ополонки та: «Мерзни, мерзни, вовчий хвосте!»
— Та що ти там, лисичко-сестричко, все кажеш?
— То я кажу: «Ловись, рибка, мала і велика!»
Як вода зовсім уже замерзла, тоді вона і каже: «Тягни, вже багато риби начіплялось».
Вовк тягне, тягне — не витягне хвоста.
— Що се ти мені наробила, лисичко-сестричко? А вона кричить:
— Ідіть, люди, вовка бити!
Як назбігалось людей!.. Хто з сокирою, хто з ціпом, хто з вилами, а жінки з кочергами та з рогачами. Давай локшити того вовка. А лисичка тим часом пробралась у село, забігла в хату. А в тій хаті стояла діжа немішапа (хазяйки не було: побігла вовка бити). Вона взяла вивернула діжу, укачалась-укачалась у тісто, вибігла і прямо на поле. Коли дивиться — і вовк іде, та тільки-тільки тиняється: прилокшили добре його сердешного. Порівнявся з лисичкою та й каже:
— Спасибі, лисичко-сестричко: наробила ти мені добра, оддячила!
— Ох! Ох! Цур тобі! Хіба не бачиш, що й з мене мозок тече — се мене так побили і голову провалили мені. Вовчику-братику, підвези мене!
— Так я і сам нездужаю.
— Та все ж таки ти здоровіший від мене. От не дійду додому.
— Так сідай же. Нічого з тобою робити.
А вона стогне. Злізла йому па спину і умостилася та: «Битий небиту везе, битий небиту везе».
— Що ти там, лисичко-сестричко, кажеш?
— То я кажу: «Битий биту везе».
— Та воно, бач, і правда.
А вона вп’ять своє: «Битий небиту везе».
— Та що ти там усе балакаєш, лисичко-сестричко?
— То я кажу: «Битий биту везе».
От став вже діходити до лисиччиної хатки.
— Тепер же вставай, лисичко-сестричко! А вона тоді — плиг до дому та:
— Битий небиту привіз! Битий небиту привіз!
— Не ти катова і лисичка. Отак мене піддурила!
Та за нею. Хотів був її вдарити. А лисичка в хатку та й зачинилась. Дивиться в віконце та ще й дражне вовка: «Битий небиту привіз».
Потяг вовк додому — ледве-ледве лізе сердешний та проклина лисичку.
А вона собі живе — під’їда свою рибку та курей ловить.

Про вовчика-братика і лисичку-сестричку, народні казки українців, стислий виклад твору Про вовчика-братика і лисичку-сестричку, Про вовчика-братика і лисичку-сестричку скорочено, українська література, шкільна програма, твори з української літератури скорочено, стислий виклад творів з української літератури, народна казка Про вовчика-братика і лисичку-сестричку

Повернутися на сторінку Українська література, шкільна програма

Повернутися на сторінку Усна народна творчість, шкільна програма

Повернутися на сторінку Усна народна творчість, шкільні твори, твір на тему…

Повернутися на сторінку Твори з української літератури скорочено, шкільна програма

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *