«Постаті шістдесятників у романі Ірини Жиленко «Нomo feriens». Біографія, шкільні твори, статті, розробки уроків, контрольні роботи, українська література. Ірина Жиленко, шкільна програма

    «Постаті шістдесятників у романі Ірини Жиленко «Нomo feriens». Біографія, шкільні твори, статті, розробки уроків, контрольні роботи, українська література. Ірина Жиленко, шкільна програма

    Автор літературних портретів має можливість виявити творчу ініціативу, естетично організовуючи різнорідний матеріал. У процесі творення портретів мемуарист використовує прийом відбору вражень і спостережень з метою їх об’єднання в художню єдність.
    При цьому читач є свідком того, як автор у його присутності коментує свій архів, ретельно відбираючи те, що сприяє розкриттю його задуму, аналізує враження різних років.
    Сутність явища літературного портрета полягає у тому, що він стоїть на перетині критики і художньої публіцистики, які мають на меті відтворити творчо-психологічне обличчя митця.
    Можливо, давнє суперечливе явище «критик-митець» спричинило появу іншого явища — «митець — про митця». Мова йде про літературні портрети, написані письменниками про письменників. Письменники-митці, аналізуючи творчість своїх сучасників чи попередників, не ставлять прямого завдання визначати і судити. Існують щонайменше дві передумови, які збуджують письменницьку цікавість до чужої творчості. Перша — інтелектуальна спадкоємність і близькість. З огляду на це, літературні портрети — це засіб аналізу іншої та власної індивідуальності. Не маючи прямої, професійної потреби судити (у порівнянні з професійною критикою), виносити вердикти, письменники прагнуть максимально наблизитися до образу героя. Їх внутрішня потреба — наблизитися до того, кого маєш за творчий орієнтир, ким цікавишся як об’єктом вивчення.
    Найбільш переконлива портретна схожість досягається лише у тому випадку, коли письменник виконує роль уважного співрозмовника, спостережливого очевидця, послідовного хроніста, який бачив описувану ним людину у різних обставинах, спілкувався з нею. Відбираючи найголовніше, автор створює яскравий та неперевершений образ.
    Активність мемуарних героїв неоднакова, вона варіює в залежності від ролі образу в спогадах, яка обумовлюється як об’єктивною суттю самої постаті, так і рівнем авторського знайомства з нею. Це не статичні фігури, а персонажі, які показані в дії, в часі, в умовах спілкування з мемуаристом. Мистецтво мемуариста полягає передусім у вмінні виявити у власній пам’яті факти, які характеризують епоху та її людей.
    В. Кардін у книзі «Сьогодні про вчорашнє» відзначав, що у мемуаристиці герой — це ідейний та смисловий центр твору. Створюючи свого героя, автор не має права вигадувати та узагальнювати його риси. З одного боку в мемуарних образах закладений інформаційний аспект, з другого — його творча трансформація. Письменник підпорядкований точним фактам, які закарбувалися в пам’яті та збережені у документах. Від цієї точності залежить відповідність портрета оригіналу, варто її порушити, замінити факти вигадкою, портрет неминуче дещо втратить.
    Особливе місце у мемуарних творах посідає принцип вираження авторської свідомості. Т. Симонова пропонує розрізняти відкриті та опосередковані форми авторського самовираження. До відкритих форм вона відносить автобіографічний сюжет, систему авторських роздумів, коментарів, оцінок. Опосередковані — містять портрети сучасників, описи, мовну образність. Спогадам Ірини Жиленко характерна саме така форма авторського самовираження. Важливу роль відіграють образні вислови та словосполучення, які передають емоційність та нестандартність світогляду мемуаристки та визначаються індивідуальністю її стилю. Мемуари належать поетесі. Отож, немає нічого дивного, що сторінки її спогадів помережані віршами, здебільшого власними.
    Присутність автора виявляється в кожному образі та концептуальній спрямованості твору. Л. Гаранін стверджує, що автору не обов’язково багатослівно писати про себе, вводити себе у кожний епізод, щоб у читача склалося про нього певне враження. Зазвичай воно виникає мимовільно. Автор розповідає про події та людей, повторюючи або уникаючи «я», але він завжди розповідає про себе, свідомо виставляє свою особистість на розсуд читача. Цей образ особливий, його природа відмінна від природи образів героїв твору. Насамперед він не має ні пластичної оформленості, ні характерологічної закінченості.
    Чому ж Ірина Жиленко назвала свій роман «Нomo feriens» («людина святкуюча»)? Ця назва безпосередньо пов’язана зі світобаченням авторки. «Я щаслива людина. Люблю життя. Вдячна долі за те, що мене обминули спокуси вульгарного споживацтва, кар’єризму, фанатичного аскетизму та ідейного фанатизму, залишивши мені просте і добре, багатотрудне і радісне людське життя».

    «Людина святкуюча» — це сама Ірина Жиленко, це вона сприймає життя, як свято, що б там у ньому не траплялося і які б випробування не клав на її дорозі Бог. Відчуття богоприсутності ніколи не покидало її, а, можливо, насправді воно прийшло до неї з досвідом, з розуміння життя як самодостатньої цінності». Мемуаристка бачить щастя у творчості, вірить у митця і його роль для майбутнього України: «Але думаю: Україна буде! Буде велика європейська держава, якій потрібна буде (як світло сонця) мистецька культура, що культивує в людині шляхетність, внутрішню свободу і науку щастя». Так мемуаристка прагнула довести, що обмеження та заборони з боку держави не позбавляють щастя людину, для якої головним життєвим пріоритетом є любов. «Над любов’ю держава не владна».
    Як для мемуарного твору «Нomo feriens» має своєрідну структуру: у формі оповіді авторка пише про дитинство та юність, і переходить до наведення щоденників та листів до чоловіка, які метафорично називає «епістолярним любовним романом».
    М. Наєнко розмірковує над ступенем довіри до епістолярію, який належить творчим особистостям. Вчений вказує на фактори, від яких залежить авторська правда, — це щирість, «тверезість» та пристрасність адресанта. Дослідник робить припущення, що спогади Ірини Жиленко викликають певну недовіру до себе, оскільки вони «збагачені» (ймовірно) нашаруванням пристрастей пізнішого часу, тобто часу сприйняття тієї епохи з певної відстані». Але авторка попереджає про це читача: «Не обіцяю писати “правду і тільки правду». Погляд очей поета, звернений у власне минуле, має здатність роззолочувати сіре і обезсмертнювати смертне. І, звісно, в чомусь ідеалізувати, а в чомусь і виправдовувати свою скромну особу. Що ж, без косметики — немає краси і свята, а без краси і свята — немає казки. Без казки ж — немає життя».
    Ірина Жиленко дивиться на епоху шістдесятництва та її учасників крізь призму часу, історії, широко залучаючи для доведення своїх думок не тільки накопичені ресурси пам’яті, але й такі документальні джерела, як листи та щоденники.
    Аналізуючи портрети шістдесятників у романі «Нomo feriens», звертаємося до підручника «Мистецтво слова» А. Ткаченка. У портретній характеристиці героя вчений виділяє:
    а) зовнішній вигляд та його «мультиплікацію» через жести, міміку;
    б) «портрет» внутрішній, психологічний.
    Характеризуючи шістдесятників Ірина Жиленко звертає увагу на деталі зовнішності, риси характеру, вдачу, звички, типи життєвої поведінки, коло симпатій. Розглядає постаті на різних рівнях: людина — письменник — громадський діяч.
    Творячи портрети, вона старанно вглядається у риси дорогих їй людей, використовує кожну підмічену деталь з метою створення повноцінного образу. Мемуаристці притаманне використання дружньої іронії в описі зовнішності шістдесятників. Про Євгена Сверстюка пише: «Милий смішний Сверстюк у своєму допотопному капелюсі, сталінської ширини штанях, які він усе збирається завузити, в потертому пальтечку, худенький і далеко не благополучний». Авторка робить акцент на іронічному погляді та яскравій посмішці Євгена.
    Іронія відчувається і в описі зовнішності Івана Драча: «Скромний, у великих окулярах і сірому дешевенькому костюмі. Шкарпетки сповзають на черевики. Звичайнісінький, його і не помітиш серед інших». Привертають увагу мемуаристки Іванові очі — розумні, сірі, насмішливі, гордий і навіть зверхній погляд — і дуже високе чоло.
    Портретні штрихи до постаті Опанаса Заливахи авторка подає також іронічно: «З розколошканим волоссям і вусами, бруднющий, обдертий, світить коліньми, подряпані і побиті руки, перев’язані якимись ганчірочками».
    Експресивність і фанатизм натури Алли Горської мемуаристка доводить влучними портретними характеристиками: «Розпатлана, заквецяна фарбою, голодна, вся у вугіллі (бо малювала вугіллям), брудні штани і пензель».
    Анатолія Макарова зовні описує незвично: «чорний вихрик на голові», здивовані очі, шляхетні руки. «Жіночна» і неймовірна красуня у «Нomo feriens» Ліна Костенко.
    Опис персонажа, його зовнішності — чи то в найзагальніших, чи найдокладніших рисах — здебільшого не має самодостатнього значення, а допомагає проникнути в його внутрішній світ, психологію, душевні порухи, вдачу тощо.
    Дослідник В. Барахов зазначає, що «мистецтво літературного портрета у спогадах письменників утверджується як активний спосіб пізнання духовного світу сучасника, його гуманістичних ідеалів, громадянської позиції. І цей факт переконує, що розвиток традицій мемуарної класики неможливий без вивчення конкретної постаті у контексті епохи, культури, без ретельного аналізу її психології, характеру, етики, індивідуальної своєрідності».
    Вчений також стверджує, що проблема портретної схожості в образі персонажа не зводиться до зовнішньої, фотографічної копії оригіналу, а торкається сфери того внутрішнього життя особистості, яке неповторне щомиті, і для свого пізнання потребує зацікавленого і пристрасного аналізу.
    Перед тим, як перейти до безпосереднього аналізу характерів персонажів «Нomo feriens», необхідно з’ясувати, що психологи розуміють під особистістю.
    У підручнику «Психологія особистості» автор наводить багато визначень цього поняття, розглядаючи його в різних аспектах. «Особистість — це вказівка на якусь особливість, складність, своєрідність, наповненість внутрішнього світу людини та визначеність її поведінки». Психологи зазначають, що до особистості можна віднести як враження, яке людина справляє на оточення, так і систему внутрішніх процесів, що визначають поведінку людини та її спосіб реагування на навколишню дійсність. «В особистості зосереджені властивості, що відрізняють одну людину від іншої: це особливі, найбільш яскраві та помітні психологічні риси».
    До факторів, які творять особистість, належать ціннісні орієнтації, життєва концепція та мета, світогляд, совість, віра та переконання.
    Таким чином, аналізуючи постаті шістдесятників, варто звертати увагу на їх здібності, характер, спрямованість, самосвідомість, досвід, інтелект, психофізіологічні якості.
    У «Нomo feriens» авторка зосереджується на змалюванні характеру і вдачі друзів. У портретних характеристиках письменниця підкреслює їхні найсуттєвіші риси.
    Івана Дзюбу пам’ятає скромним, щирим, відвертим, відзначає цільність та оптимізм його натури. Євген Сверстюк у спогадах — завзятий та енергійний письменник, пристрасний та суб’єктивний критик. У характері Сверстюка виділяє імпульсивність, яку вважає негативною рисою. Івана Світличного авторка називає дотепним і компанійським, доброчесним і принциповим у поглядах. Мемуаристка пише про організаторські здібності Івана: «Доля обдарувала мене друзями не тільки мужніми і безстрашними, але й прекрасними своєю добротою, талановитістю, високим романтичним летом. Звідки одразу такий букет людей воістино прекрасних? Григорій Кочур, Борис Антоненко-Давидович, Микола Лукаш, Михайлина Коцюбинська, вся родина Світличних, Алла Горська, Віктор Зарецький, Євген Сверстюк, Іван Дзюба, Василь Симоненко, Галина Севрук, Людмила Семикіна, Веніамін Кушнір, Роман Корогодський, Анатолій Перепадя, брати Горині і чи не найдитинніший у своїй доброті, таланті і духовній красі Опанас Заливаха. Всіх не перелічиш. Тепер я розумію: все це — Іван Світличний. Усі ми зібрані Іваном, усі ми зійшлися на світло його серця».
    Ліну Костенко авторка називає своїм взірцем життя і творчості. У листі до чоловіка висловлює захоплення: «Яка це поетеса, Володю! Я в неї закохана безкінечно і вічно. То мій кумир, і я завжди дивитимусь на неї очима повними подиву і захвату». Поетичність її душі відображена у зовнішності, погляді, манері говорити, способі життя. Ірина Жиленко виокремлює у характері Ліни Костенко незламну волю і внутрішню силу, а також наголошує на геніальності поетеси: «Воістину, у цій жінці сидить демон (чи янгол?) поезії. Німб маскується під її буйне золоте волосся. Я — Лінин раб. Довкола неї витає аромат талановитости».
    Валерія Шевчука письменниця характеризує як людину надзвичайно дисципліновану, серйозну та відповідальну. Своїм вчителем вона називає Романа Корогодського: «Він не втомлюєтья виховувати мене, освічувати і навчати. Наші бесіди з ним неоціненні. Кожна, як феєрверк». Відзначає також високий інтелектуальний рівень товариша.
    Євген Концевич приваблює мемуаристку високою культурою та гостинністю. Для Ірини Жиленко Концевич — втілення внутрішньої та зовнішньої краси: «Женько, як завжди, вродливий, енергійний і ріднесенький. Я ніколи не мала братів, але думаю, що і до брата ніколи б не мала сильнішого почуття, ніж до Євгена».
    В’ячеслав Чорновіл вражає її всебічною обдарованістю: «Славко ерудований на всі боки — колосальні знання з історії, мистецтва, фольклору, діалектології тощо». Засліплює і приголомшує письменницю своїм талантом, величчю, розумом Іван Драч: «Самодостатній, неприступний і замкнений, йому ніхто не потрібен». Василь Симоненко — уособлення гуманності для Ірини Жиленко. Аллу Горську називає людиною високої душі, лідером і душею шістдесятництва. Письменниці вона запам’яталася «реготливою і гнівною», «турботливою і нещадною». Порівнюючи себе з Аллою, авторка «Нomo feriens» наголошує на принциповій відмінності їхніх темпераментів. Характер у Горської, за свідченням мемуаристки, був «суто чоловічий», Ірина Жиленко називає її сильною та вольовою: «У неї на першому плані — творчість і боротьба!». У постаті Опанаса Заливахи виділяє скромність, доброзичливість, романтичність. «Панасик — патологічний добряк» — зазначає авторка щодо характеру художника.
    В особистості Галини Севрук відзначає творчий фанатизм та геніальність. Із захопленням розглядає Ірина Жиленко творіння майстрині: «Від умовно-модернових настінних барельєфів аж очі розквітають! Ця безкінечно прекрасна умовність кераміки, ці тарелі, горщики, чаші, кахлі, картини і т. п. — вони мені просто снились уночі».
    Кожна особистість творчої еліти 60-х мала величезний творчий потенціал, широке коло інтересів, всі були по-справжньому талановиті творці, які природно усвідомлювали нерозривність понять людської і національної гідності.
    Психологи творчою особистістю називають людину, в якій поєднується внутрішня потреба творити із розумінням суті справи, знаннями і вміннями, відповідною обдарованістю. Творчим людям притаманні певні риси характеру: самостійність суджень, впевненість у собі, здатність бачити у труднощах цінність, естетична орієнтація, здатність ризикувати. Самореалізації особистісного потенціалу сприяють такі риси, як самовпевненість, сміливість, свобода, наполегливість, самоповага.
    Як бачимо, ці риси характеру та поведінки можна помітити і у постатях шістдесятників. Добираючи необхідні художні деталі, мемуаристка відтворює образи яскравих творчих особистостей. Авторка подає творчі портрети друзів, враховуючи їх заслуги і таланти. Аналізуючи Івана Дзюбу, відзначає, що він організовував неперевершені виступи, які були популярні серед інтелектуалів, за що Ірина Жиленко називає його «одержимим Цицероном». «У нього був закоханий весь інтелігентський Київ. Коли цей вродливий, стрункий чоловік зі світло-наївними, аж мовби дитинними очима виходив на сцену — аудиторія завмирала. Іван був гладіатором і лицарем, а кожен його вихід на трибуну — поєдинком. Із глупством, косністю, підлістю, ошуканством». Мемуаристка пригадує, що ніяких ораторських прийомів він не використовував, говорив спокійно і чемно, розкриваючи недоліки тодішньої літературної критики, а також виявляв брехню у творчості поважних письменників, яких знищував дощенту своїми словами. Ірина Жиленко відзначає також неповторний артистизм його натури. Вона називає Дзюбу геніальним агітатором, бо, на її думку, він долучив до національного руху молоді більше, ніж усі інші дисиденти разом узяті.
    Приділяючи увагу творчій долі Євгена Сверстюка, мемуаристка пише про його діяльність у самвидаві. Ірина Жиленко наголошує на тематиці його творів, які були пронизані гострим національним комплексом болю, розкривали проблеми народного життя, протиставляли ницість духу людській гідності.
    Справа налагодження діяльності власне українського самвидаву — це заслуга Івана Світличного. Письменниця вказує на високий інтелектуальний рівень Івана: «…розмірковував над найскладнішими темами суспільно-культурного життя і філософії, прекрасно орієнтувався в національній культурі та її регіональних особливостях». Доповнюючи творчий портрет митця, Ірина Жиленко стверджує, що він мав вплив на Ліну Костенко, Миколу Вінграновського, Івана Драча, сприяв активній творчості молодої художньої інтелігенції — Алли Горської, Людмили Семикіної, Галини Севрук, Опанаса Заливахи. Почуття радості та гордості сповнювали його, коли слухав вірші Симоненка, Драча, Вінграновського, Костенко, Стуса та багатьох інших. Пишався поетами і художниками, музикантами і режисерами, науковцями і співаками. Тяжко переживав найперші трагедії покоління 60-х: смерть Василя Симоненка, а пізніше — загибель Алли Горської. Щоб зрозуміти роль Світличного у згуртуванні дисидентів, Ірина Жиленко закликає подивитися на 60-ті роки з погляду сьогодення. Івана вона вважає центром, навколо якого оберталося усе новітнє суспільне життя.
    Створення літературних портретів зобов’язувало мемуаристку ретельно відбирати художні фарби та відтінки для того, щоб яскравіше подати образи сучасників.
    Ірина Жиленко дивується енергійності Ліни Костенко, адже у атмосфері постійних заборон важко залишатися поетом. Вихід був один — писати без надії на опублікування. Жиленко не вміла писати в таких умовах — покидала муза, а от Ліна Костенко творила протягом двох десятиліть «для шухляди». «Втім, Ліна у нас одна». Авторка «Нomo feriens» порівнює свій поетичний стиль зі стилем Ліни Костенко, і робить висновок, що Лінина поезія відзначається більшою відкритістю, особливим ліризмом та філософічністю.
    У творчому портреті Валерія Шевчука мемуаристка виділяє новаторство мислення, пошук та експеримент, філігранність форми. Пригадуючи виступи Валерія, називає його пристрасним оратором, який не сприймає демонстративності та фальшу: «Він позбавлений елементарної дипломатичности, говорить різко і зверхньо». Письменниця визначає Валерія Шевчука як митця величезної працездатності, особистість національно заангажовану.
    Подаючи портрет Івана Драча, авторка звертає увагу на еволюцію його манери письма. «Донедавна писав вірші гарні, але як у всіх». Пізніше велике враження на Ірину Жиленко справляє любовна лірика поета. Його вірші про любов «такі сильні, ураганні, аж мовби грубі». Мемуаристка наводить влучні слова Валерія Шевчука про силу таланту, «який керує Іваном «.
    Авторка спогадів також вказує на творчу активність Алли Горської, яка була декоратором численних вечорів, концертів, виставок, спектаклів. Її роботи у стилі національного модерну вражають Ірину Жиленко своєю експресивністю. Вона згадує про плідну співпрацю Леся Танюка та Алли: «Пам’ятаю, як пристрасно працювали вони над постановками і як, гордо іронізуючи, оповідали про свої поразки. Бо битися їм доводилося в глухий мур».
    Мемуаристку захоплює майстерна гра пензля Віктора Зарецького, чоловіка Алли. Атмосфера стандарту та обмеження з боку влади слугували йому своєрідним стимулом, адже, за словами Жиленко, він з часом почав малювати «дуже цікаво і складно». Майстерні художників-шістдесятників залишалися територією національного духу в глухі часи тоталітаризму.
    Ірина Жиленко — свідок духу шістдесятництва в Києві, її життя проходило в оточенні молодих літераторів, критиків, художників. Вона пояснює народження своєї книги бажанням відтворити картину життя інтелігенції 60-х років. Основна мета автора — зберегти ті «золоті блискітки», що складали дух шістдесятництва. Безцінність документалізму — в листах, де постають образи Івана Світличного, Євгена Сверстюка, Опанаса Заливахи, Івана Драча, Михайлини Коцюбинської, В’ячеслава Чорновола та багатьох інших. «Не було б мене такої, якою я є , якби не шістдесятники», — зазначає вона.
    Мемуари Ірини Жиленко в ряді моментів перегукуються із книгою спогадів «Ми зустрічались на сонці, очима…» Володимира Дрозда, в якій також цитуються фрагменти щоденника, що їх писала поетеса в роки юності, згадується історія зі службою В. Дрозда в Радянській Армії.
    Домінування автобіографічного дискурсу, ліризм, залучення документальних текстів — характерні особливості роману «Нomo feriens» Ірини Жиленко.
    Авторка «Нomo feriens» майстерно відтворює дух 60-х років, атмосферу того часу, коли жили і творили таланти: «Шістдесяті роки — як найбільший Божий дар — принесли мені друзів. Минуло тридцять років. Сива я. Сиві мої друзі, багатьох вже немає. У багатьох позаду — десятиліття в’язниць і таборів. Але — як квіти нев’янучі — завжди зі мною безсмертні і добрі посмішки Івана Світличного, Алли Горської, Віктора Зарецького, Василя Симоненка. Завжди в мені (глибока, аж тану од неї) ніжність до сивенького Панаса Заливахи, до Михасі Коцюбинської, до Євгена Сверстюка, до Ліни Костенко. Це — моя родина, моє велике, мужнє, нещасне і щасливе покоління. Лицарі духа».
    У «Homo feriens» письменниця розглядає феномен шістдесятництва й шістдесятників як самобутню епоху в житті країни, репрезентуючи себе і як свідка, і як безпосередню учасницю процесу.

    «Постаті шістдесятників у романі Ірини Жиленко «Нomo feriens». Біографія, шкільні твори, статті, розробки уроків, контрольні роботи, українська література. Ірина Жиленко, шкільна програма

    Повернутися на сторінку Українська література

    Повернутись на сторінку Ірина Жиленко

    Вас можуть зацікавити:

    1. Політ мрій (про творчість Ірини Жиленко)

    2. Чарівний світ поезії Ірини Жиленко. Аналіз творів

    3. Аналіз вірша Ірини Жиленко «Жар-птиця»

    4. Аналіз вірша Ірини Жиленко «Підкова».

    5. Блискуча гра фантазії у поезії Ірини Жиленко. Аналіз творів

    6. Казка навколо нас (за поезіями І. Жиленко «Підкова», «Гном у буфеті»). Аналіз творів

    7. Неповторний світ поезій Ірини Жиленко. Аналіз творів

    8. Освячений любов’ю світ у поезіях Ірини Жиленко. Аналіз творчості

    9. Освячений любов’ю світ у поезіях Ірини Жиленко. Аналіз творчості

    10. Блискуча гра фантазії у поезії Ірини Жиленко. Аналіз творів

    11. Ірина Жиленко. «Жар-птиця», «Підкова», «Гном у буфеті». Поетичні роздуми про дружбу, доброту, красу, про людське щастя і шляхи до нього, про те, що може врятувати сучасний світ (українська література, 6 клас)

    12. Ірина Жиленко. «Підкова», «Гном у буфеті». Роздуми про те, що може врятувати світ

    13. Чарівний світ дружби і краси у віршах І. Жиленко: «Жар-птиця», «Підкова», «Гном у буфеті» (для 6 класу з української літератури)

    14. Ірина Жиленко «Підкова», «Гном у буфеті».

    15. Дивовижний світ поезій Ірини Жиленко: «Жар-птиця», «Підкова», «Гном у буфеті».

    16. Ірина Жиленко. Розповідь про поетесу. Світ крізь призму жіночої душі . «І світла алея»

    17. Ірина Жиленко. «Зимовий мотив з візитом пічника», «За золотими вікнами зірок»

    18. Ірина Жиленко. Поетичні роздуми про дружбу, красу, про людське щастя

    19. І. Жиленко «Жар-птиця»

    20. Ірина Жиленко. Стисла розповідь про поетесу. Основні збірки. Сповідальність, світ жіночої душі. «Шістдесятництво» крізь призму сьогодення і вічних понять честі, чесності, любові

    21. Ірина Жиленко. «І світла алея», «Зимовий мотив з візитом пічника», «За золотими вікнами зірок». Аналіз віршів

    22. Контрольна робота з теми «Література ХХ століття»

    23. Ірина Жиленко. Літературний диктант

    24. Ірина Жиленко. Вірш «Гном у буфеті». Бліц-опитування

     

    Комментарии закрыты.