Поради колегам-гумористам від Павла Глазового

Поради колегам-гумористам від Павла Глазового. Шкільні твори, розробки уроків, контрольні роботи, українська література. Павло Глазовий, шкільна програма

У житті Павла Глазового часто траплялися ситуації, коли колеги-письменники за вказівкою вищих чиновників виступали в засобах масової інформації з розгромними статтями. Траплялися серед них і такі, які просто заздрили Патріарху за щиру народну любов до нього, за величезну популярність і шану від простих людей.
Павло Глазовий відповідав подібним типам своїми новими викривальними творами. А із журналістською братією взагалі на довгі десятки років припинив спілкування, не давав жодних інтерв’ю, обминав різні «письменницькі тусовки» та з’їзди, практично не бував у Спілці письменників України.
Зараз можна підсумувати пройдений творчий шлях. Павло Прокопович розумів, що на той час така поведінка була правильною — не витрачав сил на війну з колегами (досить було війни з критиками), а просто тихо робив свою справу, як робить кожний талановитий письменник. А із тих кривдників, які підставляли підніжки сатирику, виходили гарні образи його гуморесок. Кожен із них, безперечно, впізнавав себе в творах Павла Глазового і скаженів од безпорадності. З етичної точки зору не згадуватиму на сторінках цієї книги усіх недругів Учителя, та й на історичну пам’ять вони не заслуговують.
Не секрет, що на той час вчитись у Глазового чи навіть товаришувати з ним — для багатьох означало мати купу проблем. Були моменти, коли Павло Прокопович почувався самотнім, немов загнаним у куток. Навіть насторожено відкривав поштову скриньку, в якій, напевне, була чергова розгромна писанина. У таких ситуаціях його завжди рятував отой незламний козацький дух, військова загартованість і велика любов до свого скривдженого народу, заради якого він жив і творив.
Для нащадків, а особливо колег по перу, Павло Прокопович написав низку віршів-заповітів, подекуди через гостру сатиру, а подекуди мініатюри, де сміх проступав крізь гіркі сльози правди. У них досвідчений Майстер ділиться з молодим поколінням своїми секретами, аби ті досягли вершин народного визнання. Ця поезія пройнята глибоким відчуттям справжньої літератури як нев’янучого мистецтва. Служіння своєму народові божою іскоркою таланту — це й є перша заповідь справжнього творця прекрасного в літературі.

Сьогодні (2003—2004 рр.) Павлові Глазовому вже за вісімдесят. Так склалося, що за всі роки творчої діяльності йому не давали змоги передавати свій багатий досвід. Лише зараз, коли народилася на географічній мапі незалежна Україна, з’явилася така можливість. Але ні сил, ні здоров’я для читання лекцій в університетах практично не залишилося. Тому вихід з цієї ситуації — у вивченні його творів, які він адресував колегам.

А таких віршів у Павла Прокоповича сила-силенна. Ось хоча б кілька:

Дволикість вигідна для ката,
Як для злодюги темна ніч,
Нехай ясною буде хата,
Нехай прямою буде річ!
Відкиньмо викрути словесні,
Щоб слово щирістю цвіло.
Хай будуть душі наші чесні
Завжди прозорими, як скло.
(«Прозорість»)

А справжня творчість — то широкий лан.
Безмежний лан, повитий у туман,
Де без спочину треба гнути спину,
Душею кожну гріючи стеблину,
І потерпать, що вдарить ураган
І розметає, витолочить лан…
А є й такі. Для них вона не лан,
А першого розряду ресторан,
Де бородатий дядько з галунами
Розкриє настіж двері перед вами,
Ви зайдете, покажете талант,
І прибіжить меткий офіціант,
Гойдаючи лакованим підносом,
Поставить вам наїдки перед носом:
— Сідай і плямкай, на здоров’я пий,
Якщо ти обдарований такий! —
А потім тіштесь верескливим джазом,
Який за вашим гратиме наказом.
Хто потай мріє про такий бенкет,
Той — не поет.
(«Творчість»)

Вважає дехто, що годинник —
Не хитра штука. І дарма.
Ви з нього вийміть волосочок —
І вже годинника нема.
І гумор справжній, друзі любі,
Властивість має теж таку:
Усе тримається у ньому
На непримітнім волоску.
Скажи не так єдине слово —
І вже не той виходить сміх.
Уже сміятимуться з тебе,
А не від витворів твоїх.
(«Коротко про гумор»)

Просидівши біля столу
Не одну годину,
Про вареники письменник
Написав байчину:
«Наварила господиня
Вареників з сиром,
Намастила маслом свіжим
І свинячим жиром.
Украв котик той вареник
Ковтнув і вдавився…»
Такі рядки написавши,
Письменник стомився.
Думав, думав, а придумать
Не зумів моралі.
Так чому ж байки виходять
Отакі невдалі?
Бо не все оте, що з сиром, —
То уже й вареник,
І не всяк отой, хто пише, —
То уже й письменник.
(«Чому байка не вдалася»)

Хтось мене злобливо прокляне,
З жовчі й слини намішавши бруду,
Та , напевне, й так на світі буде,
Хтось згада по-дружньому мене.
Гірко він замислиться колись
У шуканні власної дороги.
Тінь моя нахилиться до нього
І порадить щиро: — Не корись!
Хай кепкують над тобою
Сильні й кволі, добрі й злі,
Знай, що мудрістю чужою
Жить не можна на землі.
Бідний розум, що ніколи
Не кипів, як на вогні,
В зачарованому колі,
У бездонній глибині.
Бідні ноги, що не били
Неторованих доріг.
За нещастям ходить щастя,
За печаллю ходить сміх.
(«Пролог до сміху»)

«…Нині пишуть надто багато й завзято. Особливо молоді писаки. Не дають своїй зеленій мудрості відстоятися, не дають їй дозріти, і тому серед словесного мотлоху часто гинуть справжні духовні коштовності.
Хай твоє перо не напише жодного неправдивого слова. Неправда, викладена на папері, особливо віршована, розцяцькована барвистими словесами, з часом обертається найчорнішою ганьбою для того, хто виклав її.

Повір словам забутого поета.
У парі йдуть неправда і біда:
Коли брехню ковтає навіть Лета,
То дуже довго в ній смердить вода

Дороги в раба немає,
Бо він, як суха билина,
Летить, куди вітер віє,
Пливе, куди хвилі йдуть.
Дороги немає в того,
Хто кривить в житті душею,
Хто думи свої вганяє
У форми тісні, чужі

Хай слово правди грубувате
Когось дратує і дере,
Душа не вміє плазувати,
Вона — ніщо або — орел.
Є крила — гордо підіймає
Душа їх в небо і — живе.
Немає крил — душі немає,
А є щось хитре і криве…»
(«Чорна книга»)

«…На відміну від багатьох, розумів ще в зеленій молодості, що поезія — справа свята».

На тінь твою плюне
Все чесне і юне,
Що буде в майбутнім
Шукати доріг,
Якщо ти до нього
Бездарно й убого
Поткнешся з рядками
Віршаток своїх,
Написаних легко,
Без муки-розпуки,
Холодних і сірих,
Неначе гадюки,
З рядками, де світиться
Правда лиш та,
Що служить потребам
Твого живота.
(«Чорна книга»)

«… Отямся і затям собі на все життя: совість — це те, що нагадує людині кожної миті, на кожному кроці, що вона не одна на світі, що вона нічим не краща кого б то не було. Совість — це основа мудрості, бо наймудріша та людина, в якої совість найчистіша.»
(«Чорна книга»)

Павло Глазовий написав кілька віршів, які звучать засторогою нащадкам, щоб не проспали, не продали, не згубили волю України. Звертаючись до Бога, поет просить вберегти незалежність держави, яку виборювали наші діди-прадіди. Він будить приспану свідомість сучасників, закликає до рішучих дій проти насильства та ґвалтування молодої держави з боку високопосадових манкуртів, чужинських зайд, олігархів та бандитських кланів.

За народ уболіваю і боюсь,
Лиш на Бога уповаю і молюсь:
— Милий Боже, борони нас і храни.
Як дитину, Україну пригорни,
Нерозумних нас на розум наведи,
Як нам вийти із недолі та біди.
Захисти нас від сваволі і хули,
Щоб ми вільними і сильними були
Від сучасних до грядущих поколінь —
Нині й прісно, на віки віків. Амінь.
(«Кумова молитва»)

Козаки мої за віру йшли в бої
І за неї клали голови свої,
Кров’ю й потом захистили, вберегли,
На поталу супостатам не дали.
Наша віра Україну вберегла,
Наша віра їй пропасти не дала.
Не надійтеся, що вас убереже
Щось не наше, запозичене, чуже.
Доки ви цього не зможете збагнуть,
Будуть підло грабувати вас і гнуть…
(«Кумова віра»)

— Наша пісня — то душі людської цвіт,
Наших предків найсвятіший заповіт.
Кожен танець ніби каже: «Я несу
Силу гордого народу і красу!
Ось такі ми, чи великі, чи малі,
Та не гірші, аніж інші на землі.»
Бачив ти, щоб під народний наш мотив
Хтось пиндючився і стегнами крутив?
Та хіба ж ото козак чи молодець,
Як він корчиться й ірже, як жеребець?
Якщо ти не поважаєш сам себе,
Хто ж, дурного, поважатиме тебе?

Я такий же, як і кум мій, патріот.
Мені боляче за добрий наш народ,
Що розгублений, мовчить, як немовля,
І глумитись над собою дозволя.
(«Кум-патріот»)

Пересадили деревину
З гори високої в долину.
І грунт хороший, і вода,
А деревина пропада.
То тільки висохлу ломаку
Втикати можна в землю всяку,
Бо то ж таке — ні се ні те,
Не зеленіє й не цвіте.
Такі ж трапляються і люди:
Їм гарно скрізь, їм добре всюди.
Таких по світу тьмуща-тьма.
Землі в них рідної нема…
(«Деревина»)

***

Теми, які я запропонував до розгляду в цих розділах, далеко не вичерпані у творчості Павла Глазового. Я лише спробував підняти пласт, який практично не досліджувався сучасними літературознавцями, який ще вивчатиметься у майбутньому.
Кожен шанувальник творчості Майстра завжди зможе знайти свої улюблені теми, адже їх у Павла Прокоповича й злічити важко. Зараз можна з упевненістю стверджувати лише те, що всі твори гумориста цікаві та приречені на довге щасливе життя.

Коли у мене на могилі
Чудесний виросте будяк,
Хотів би я, щоб друзі милі
Про мене згадували так:
— Ти пам’ятаєш Глазового?
Невже забув? Це ж той Павло,
Який життя прожив для того,
Щоб людям весело було.
(«Коли у мене на могилі»)

Поради колегам-гумористам від Павла Глазового. Шкільні твори, розробки уроків, контрольні роботи, українська література. Павло Глазовий, шкільна програма

Повернутися на сторінку Українська література

Повернутися на сторінку Павло Глазовий

Вас можуть зацікавити:

1. Чим мені подобаються байки Павла Глазового?

2. «Заморські гості». Павло Глазовий. Аналіз гуморески — тема, ідея, художні засоби.

3. Гумористична творчість Павла Глазового. Тематика та основні мотиви гуморесок

4. «Найважча роль». Павло Глазовий. Аналіз гуморески — тема, ідея, художні засоби.

5. «Тарас Бульба в Києві». Павло Глазовий. Аналіз гуморески — тема, ідея, художні засоби.

6. Тестові завдання. Павло Глазовий. Гуморески «Тарас Бульба у Києві», «Найважча роль», «Заморські гості»

 

Комментарии закрыты.