Поетика міфу на зламі світів (за творчістю Б.-І. Антонича). Українська література, шкільна програма
Ззовні у суще потрапити неможливо: як далеко би ми не заходили у своїх дослідженнях, в результаті ж матимемо лише образи та імена.
А. Шопенгауер.
Міфологема Б.-І. Антонича так стисло і проникливо окреслена М. Новиковою, а також ранішніми дослідниками творчості «п’яного дітвака», на нашу думку, є темою багатоаспектною і, врешті, чи невичерпною. Тож спробуймо докласти і свою дещицю у розшифрування прагнення поета до самозанурення у екстрасоціальний світ. У «прапервні» взаємовідносини людини і світу».
Не прагнучи лаврів рецензента п. Новикової, зазначимо лишень, що дослідниця досить ретельно взялася за «класифікацію» міфопростору Б.-І. Антонича, розклавши його на складові майже з математичною точністю, шукаючи аналогій у К. Юнга, Л. Леві-Брюля, Біблії, фольклористиці тощо.
Згадаймо ж слова, адресовані (напівіронічно) майбутнім довботекстам, себто дослідникам власної творчості Б.-І. Антоничем: «…враження, що їх викликує мистецтво, чи це будуть враження творця чи з приймача, мають завжди характер передовсім чуттєвий, емоційний». Саме з такої позиції ми б і воліли проводити маленький екскурс у сприйняття Антоничевого ego = поезії. Ірина Вільде писала: «…справді, в цього поета сто пар вух, сто пар очей, що бачать і чують те, на що нам треба щойно пальцем тикнути». Чи не є цей талант ознакою тієї пралюдини, очима якої Б.- І. Антонич і мріє відчувати існування (у екзестенційному його сенсі). Та ж «міфологічність», як її трактує п. Невідомська, на нашу думку, є лише стартом, точкою відліку у системі координат Б.-І. Антонича.
Як іще можна пізнати і правдиво відтворити світ навколо себе, як не живучи у ньому? І от Б.-І. Антонич спромагається на безпрецедентний експеримент в царині літератури, відкинувши уже апробовані модерністами засоби на кшталт реанімації романтизму. Як справжній (хто б іще сказав, як вона визначається, та сама справжність?) митець, Б.-І. Антонич знає, що наслідування минулого не дасть відповіді, а лише базою для вправляння у майстерності, пошуках форми. І ось у пошуках змісту, відлущеного від наносів цивілізації соціуму, поет занурюється у «Я» людини, що, крім природи, не мала більше джерел інформації, відкривши усі шлюзи перцепції. Задля досягнення мети Б.-І. Антонич вдається до різних заходів, як от вловлювання нетривких образів, що виникають на межі сну та пробудження, тобто у сфері ізольованої від впливу холодного «раціо», про існування якого і не здогадувалася пралюдина. Тому і не знайдемо ми у його поезіях ні певного концепту, ані квінтесенції як результату напружених міркувань.
Б.-І. Антонича не шукає змісту, навпаки, він намагається втекти від нього якомога далі, віддаючись повністю інтуїції, цьому і є антоничева естетика — стерильність раціо і сваволя емоції. Адже життєва повнота пізнання уходить корінням в оце глибинне, загадкове «дещо», шифр до якого ретельно підбирає поет, балансуючи між емпіричним і абстрактним. Протеєрей О. Мень у своїй «Історії релігій» і називає цей «третій путь пізнання» інтуїцією.
Саме в цьому аспекті нам би хотілося розглянути ще один бік феномену Б.-І. Антонича — фемінність шляхів його світовідчування. Принагідно хочемо пригадати, що саме інтуїція є невід’ємним атрибутом (у тій чи іншій мірі) жінок і геніїв. Б.-І. Антонич же, переступивши бар’єр схематичності емпіричного пізнання (хоча цілком безболісно для себе — згадаймо коріння поета) та й взагалі усього олюдненого, окультуреного (невже це синоніми?), яке знаходить віддзеркалення в «урбаністичних» поезіях і просякнуте в’язкою атмосферою есхатологічного передчуття Апокаліпсису.
Б.-І. Антонич тяжіє до природи як вихідної точки усього сущого, а дороговказом йому служать повір’я і легенди рідного краю та й, зрештою, не тільки. Саме у його «натуралістичних» поезіях і реалізується та система ціннісних координат пра-Антонича. Але в той саме час вона не константою, бо, змінюючи «географічність», вона поступово набирає контурів християнської знаковості і не дарма, бо, як справедливо зазначає п. Новикова: «Полюс захвату без полюсу страдницької «недостойності»…для християнства неможливий, на думку якої екстаза, що об’єднує поганство і християнську етику, їх же і поляризує.
На нашу думку, не це є об’єднуючою силою двох просторів духовного світу людини на зламі яких перебував Б.-І. Антонич. Для нього вони були рівноцінні, бо заглиблення в обидва несуть очищення, катарсис. Поганство — неґацією «раціо», християнство ж — очищення через покаяння, переступання себе. Думається, що саме цей шлях обрав поет на зламі світів (Ліс — Місто, межа століть, раціо — емоціо) і не розчарувався у ньому.