Повернення Докії Гуменної (А. Погрібний). Біографія, шкільні твори, розробки уроків, контрольні роботи, українська література. Докія Гуменна, шкільна програма

    Повернення Докії Гуменної (А. Погрібний). Біографія, шкільні твори, розробки уроків, контрольні роботи, українська література. Докія Гуменна, шкільна програма

    У грудні 1923 року до ЦК Спілки селянських письменників «Плуг» надійшла заява від дев’ятнадцятирічної дівчини, котра повідомляла про себе такі дані: народилася в містечку Жашкові Уманської округи, батьки — небагаті селяни, «але з міщанськими тенденціями», закінчила педшколу у Ставищі (літературу там викладав відомій! поет та теоретик символізму Дмитро Загул), нині ж — студентка ІНО (як називався тоді Київський університет), котра підтримує своє життя «заробітком з вишивок». Окрім зазначеного, пред’явниця заяви звірялася в ідеологічному розриві з батьками та самокритикувалася з того приводу, що «міщанське оточення» спричинилося до розвитку в ній «глибокого індивідуалізму», подолати який вона сподівається з допомогою свого членства у «Плузі» Так і було підкреслено наприкінці заяви: «Бажаю вступити до «Плугу» тому, що надіюсь тут викувати в собі міцну пролетарську ідеологію».
    Подібних документів до «масовістського» «Плугу» надходило у ті роки багато, одначе цей, від Доки Гуменної. вирізнявся особливою щирістю і довірливістю. Не хто інший, як сам «папаша» — Сергій Пилипенко, організатор «Плугу», взяв молоду письменницю, яку так і називатимуть — Пилппенковою вихованкою, під свою опіку. Як побачимо далі, опікунство те обернулося з часом бідою і для самого «папаші». І для «вихованки», та поки що вступ до «Плугу» сприяв Докії Гуменній утверджуватися в літературі. Твори її, здебільшого оповідання, з’являються у середині двадцятих років у таких періодичних виданнях, як «Сільськогосподарський пролетар» (у цьому журналі в березні 1924 року оповіданням під назвою «У степу» й відбувся її літературний дебют). «Глобус», «Плужанин» «Плуг», «Життя і революція». «Селянка України» тощо.
    За рівнем талановитості ці твори, написані здебільшого в реалістичній, а почасти — в імпресіоністській манерах, не привернули до себе якоїсь значної уваги, та й, як виявилося, у щирому прагненні пройнятися «міцною пролетарською ідеологією» Докія Гуменна натрапила на нездоланні для себе перешкоди. Воліла писати так, як очі бачили; тут же — наростала лавина лакувальницької, славослівної літератури, офіційно заохочувалася, у першу чергу, «естетика» «маршо-лозунгової» творчості, що націлювала на захоплене відображення реалій і тенденцій, пов’язаних з побудовою «найпрогресивнішого у світі суспільного ладу». А як же бути з потворно-негативними явищами, які зустрічалися на кожному кроці, та ще в такій густизні, що не вражатися з їх наростання кожен чесні їй митець просто не міг? Як бути і природним прагненням до обстоювання престижу своєї нації, своєї мови, чому більшовики протиставляли російськомовний «інтернаціоналізм»?
    З цими сумнівами у 1928 та 1929 роках Докія Гуменна побувала за відрядженням від «Плугу» на Запоріжжі та на Кубані і після опублікування репортажів з цих поїздок під назвами «Листи з степової України» та «Ех, Кубань, ти, Кубань хліборобная» враз стала широкознаною, навіть знаменитою — втім, у драматично-негативному вияві цієї слави, оскільки блюстителі чистоти більшовицької ідеології зняли неймовірний галас з приводу «очернительства». Інкримінувалося те. по-перше, що письменниця без належного «соцентузіазму», а, як скаже сама, «повно й правдиво, як чула й бачила», відтворила діяльність та побут сільськогосподарських комун на Запоріжжі (написати про ці нові форми «соціалістичного господарювання» — то й була мета першої з поїздок), те, по-друге, що вона завдала образи чільному представникові російської літератури (було прочитано — «великому російському народові»), те, по-третє, що буцімто надто вже непомірно акцентувала на етнографічній та географічній належності Кубані до України.
    Що ж — чистісінька правда. Не прекрасну-бо «загірну комуну» (улюблений вислів М. Хвильового) побачила письменниця на власні очі, а реальну, що її характеризувала маса негативів — від фактичної, але старанно маскованої нерівності керівників і рядових членів до статевої розпусти в середовищі комунарів.
    Це — в комунах. А ось стан справ у звичайних селах: «Не дають жити. З самої осені як почнеться «давай» — то до нових жнив. Продай корову та заплати продналогу, продай свиню та заплати пеню, продай акацію та заплати облігацію…»

    Така ситуація в економічно-господарській сфері («гуртове — чортове» — хоча письменниця і прагне спростувати поширену у двадцятих роках приказку, у свідомість читача западають таки не заперечення, а саме це: гуртове — чортове). Що ж до акцентів духовно-культурного плану, то їх «ідеологічна диверсійність», з погляду пильнувачів, достатньо увиразнювала бодай вже з такої репліки: «Скільки ми працювали,— каже один з персонажів,— скільки поклали найкращих сил, здоров’я для революції… А нас одсунули… Інтелігенції не довіряють, пришпилили їй огулом ганебного ярличка». Побував, правда, перед цим в одній з тих комун, які вивчала Докія Гуменна, Фьодор Гладков, але, по-перше, свої враження він виклав у московській пресі цілком ентузіастично, а по-друге — залишив після себе й ще один слід, про який не завагалася написати авторка «Листів». Роз’яснюючи комунарам недоцільність «гальванізування» української мови, що нібито вже вкрилася порохнею, цей «известный русский пролетарский писатель» заявив: «Зачем возобновлять допетровскую эпоху, не лучше ли бросить эту затею и использовать русскую культуру и русскую литературу для общекультурных целей?» (Як, до речі, непереконливо захищався Ф. Гладков, довідавшись про критику на свою адресу, в листі до журналу «Плуг» від 12 грудня 1922 року, з приводу чого редакція йому відписала: «Мы лично думаєм, что у Вас кое-какие грешки все-таки были, что доказывают некоторые места Вашей брошюры «Коммуна «Авангард». В национальном вопросе на Украине Вы путаетесь — и вы это должны признать…»)!
    Одне слово, обидва репортажі Докії Гуменної вміщували у собі, як пересвідчуємося, більше ніж достатньо підстав для того, щоб у зв’язку з цими публікаціями знялася справжня компартійна буря. І, на здивування авторки, вона нагло зчинилася, причому вже тоді, коли читачі ознайомилися ще тільки з першою подачею «Листів з степової України». Першим «припечатав» письменницю той високопосадовець, котрому це й належалося за штатними обов’язками — завагітпропу ЦК КП(б)У Андрій Хвиля. У статті «Нотатки про літературу» («Критика», 1928, ч. II) на доказ тези про те, що «ми повинні… усі ворожі нам впливи в літературі перемогти», він процитував з «Листів» такі рядки: «..Якось не віриться, чи була революція, чи ні. І невже вона відбилася на селі тільки тими облігаціями, викачкою хліба, самообкладанням, прокльонами… Нічогісінько не розумію тепер… Не розбираю… Селянське господарство занепадає, руйнується… Яка кому користь від цього?.. А тут ще й привид голоду…» З погляду А. Хвилі, у подібних рядках відчувається хіба що «куркульський одчай щодо перспектив нашого села», та й загалом це — «оголена єфремовська концепція», за якою революція поставила село у безвихідне становище. «Висновки з цього,— підсумовував партійний критик,— відомі».
    Оскільки стаття А. Хвилі містила в собі командний окрик в адресу «Плугу» (редакція його, мовляв, не допомогла письменниці), зі статтею-роз’ясненням «У чім помилка Д. Гуменної?» («Плуг», 1929, ч. І) поквапився виступити редактор часопису С. Пилипенко. Одначе безрезультативно боронив він і письменницю, й позицію журналу, в якому, як запально він запевнював, «куркулячих творів ніхто не бачив і не побачить»,— з захистом та виправданням вже було запізно, махове колесо вже годі було зупинити, тим більше що ще до того, як читачі одержали згадане число «Плугу», по Д. Гуменній брутально пройшовся Генеральний секретар ЦК КП(б)У С Косіор. Процитувавши у своїй доповіді на XIV окружній партійній конференції Київщини ті ж рядки з «Листів», що й А. Хвиля, цей сталінський сатрап вкрай роздратовано вигукнув: «Ось як уявляє собі ця письменниця нашу революцію на 11-м році радянської влади!» («Пролетарська правда», 1929, 9 січня).
    Чи й подивуємося, що після цих двох керівних виступів супроти Д. Гуменної розпочалася справжня знищувальна вакханалія, яка тривала кілька років! Зрозуміло, що били по ній, як і по багатьох інших письменниках, а «закручували гайки» у всій літературі, в усьому суспільно-політичному та культурному житті. «Проказы тети Хиври» — фейлетон авторитетного в ті роки партійного публіциста Г. Рикліна («Известия». 1929, З лютого), де за свій «выпад» проти Ф. Гладкова Д. Гуменна уподібнена «националистическим червячкам», рецензія якогось автора «Ех, Докіє Гуменна, куди котишся…» («Молодий більшовик», 1931, ч. 9), стаття В. Кучера та В. Холоші «Кого захищає С. Пилипенко?» («Молодий більшовик», 1932, 18 березня), статті «бригади» літгуртківців, створеної для «оздоровлення» «Плугу» (першим тут був підписаний М. Жовтобрюх). «Глитайський агент в літературі» («Літературна газета», 1932, 5 березня) та «Куркульська контрабанда в літературі» («Плуг», 1932, ч. 3) — це тільки окремі публікації, що викривали тенденції, пов’язані з творами Д. Гуменної’. Варто навести з цих статей набір характеристик та «епітетів», що їй адресувалися: «апологетика куркульства», «цілковита класова сліпота», «куркульська творчість», «дискредитування соціалістичного будівництва», «куркульський агент», що «сховав своє справжнє обличчя класового ворога» і «нахабно пробрався у літературу», «куркульський трубадур», «літераторка з глитайсько-єфремовським обличчям», «куркульська провокаторка» тощо. «З ворогом не дискутують»— повторювалися рефреном у одній зі статей слова И. Сталіна, тож, добре затямивши цю «батьківську» науку, названі й He-названі тут автори Д. Гуменну саме знищували.
    А як же почувалася вона сама? Як згадує письменниця, коли «залило мене отрутою прострації і ступору, то я вже не мала сили не тільки збирати, але й прочитувати того, що само попадало в руки. Я просто не могла сприймати значення слів… Я отупіла й здерев’яніла, байдужно вислуховувала все це, наче не про мене». Звідки було й знати молодій письменниці, що, крім усього іншого, їй випало стати, як сама розбереться у цьому пізніше, одним з об’єктів «великого бою на самих верхах» — між Скрипником і Косіором? Одним з проповідників лінії першого був С. Пилипенко, другого — А. Хвиля. Били, отже, по Пилипенкові, щоби знищувати Скрипника; у епіцентрі ж борні опинилася Д. Гуменна…
    Отже, вона й не захищалася. Одного разу, правда,, піддалася на пропозицію (як виявилося, підступну) редактора «Літературної газети» Я. Городського написати до цього органу відкритого листа. Роз’яснювала: ніяких ворожих думок супроти радянської влади вона не має. не розуміє, за що її цькують, протесту проти вигадок і наклепів, хоче й далі працювати для свого народу «в дусі пролетарської ідеології». Але що ж прочитала у «Літературній газеті»? З її листа було викреслено все те, що стосувалося її обурення та невизнання за собою провини, а крім того, без відома письменниці його було спрепаровано так, що він справляв враження «прохання навколішках, щоб мене помилували… Куди було протестувати?» Саме у ті дні стріла вона Григорія Косинку, і той їй з жалем сказав: «Читав вашого покаянного листа. Не треба було! Я як прочитав, то сказав: «Дівча сі перепудило!» Довелося Д. Гуменній пояснювати, як її було обдурено…
    За якийсь час не забарилися и оргвисновки по роботі У вестибюлі Держлітвидаву в Харкові, куди приїхала працювати письменниця, з’явився величезний стенд «Літературний брак» З-поміж інших видань, до виходу яких був причетний С. Пилипенко, були виставлені і всі дотодішні книжки Д. Гуменної. Звільнена з видавництва та щодня очікуючи арешту, письменниця прагнула десь заховатися від гонителів. Упродовж часу перебувала в Казахстані, а від 1933 року — знову в Києві Жила тут майже потаємно, фізично працювала і, не маючи жодних надій десь друкуватися, писала — для себе, для уявних читачів, насправді — для шухляди. Так тривало до 1939 року, коли в пору короткохвилевого послаблення партійної пильності вона знову вигулькнула в світ кількома творами, що з’явилися у періодичних виданнях.
    Та недовгочасним виявилося те друкування. Воно припинилося враз, як тільки потрапила під приціл «марксівської» критики повість «Вірус», де на матеріалі одного з обласних відділів охорони здоров’я письменниця сатирично викрила бюрократичні форми радянського керівного апарату. І хоча авторка застерігала що спрямовує вона свій твір проти «троцькістсько бухарінських бандитів», прощення їй не було. Л. Смульсон (Л. Санов) у журналі «Літературна критика» (1940, ч 7) звинуватив Д. Гуменну за «викривлення образу сучасної радянської людини», передова стаття цього ж часопису (1940, чч. 8—9) скваліфікувала повісті як «рецидив не раз викритих нашою громадськістю брудних наклепів на радянську дійсність», а довершила ж суд над твором та її авторкою найголовніша в СРСР газета — московська «Правда», де 23 жовтня 1940 року з’явилася рецензія А. Фарбера, заголовок якої промовляє сам за себе: «Лживая повесть»…
    У роки війни Д. Гуменна лишилася у Києві. Жодного рядка не написала до окупаційної пронімецької преси, але не могла уявити й свого життя в Україні після того, як її визволять «сталінські соколи». Відтак вибір був один — податися з Батьківщини. Упродовж кількох років перебивалася разом з тисячами своїх співвітчизників в Австрії (табір для переміщених осіб у Зальцбурзі), а в 1950 році приїхала до Нью-Йорка.
    …Восени 1990 року вона підійшла до мене після мого виступу в Нью-Йорку в надавшу товаристві імені Т. Шевченка. «Я Докія Гуменна. Хочу з вами познайомитися». «Пані Докіє,— сказав я їй тоді,— ви ж знаєте, що в Україні ваша творчість у діаспорі зовсім невідома, навіть університетські професори літератури, як-от і я, лише уривково про неї чули. Будь ласка, пришліть нам свої книжки — не для мене особисто, не для когось іншого, а хоча б по бібліотеки нашої Спілки письмеників». Потім, вернувшися до Києва, я ще раз нагадав про це прохання у листі. Думалося мені: має прийти, ну, кілька там книжок, тож як вразило мене те, що за якийсь час на спілчанську адресу прибуло від Д. Гуменної цілих три досить великі посилки. І усе то — її книжки, написані на чужині. А деяких вона й не змогла надіслати з за браку примірника. Усього це — близько тридцяти томів — Ціла бібліотека — і яка різноманітна!
    А творилася тяжко, самозречено, без сподівання на підтримку свого життя літературними гонорарами, довгі роки — у вільні години від виснажливої праці на текстильній фабриці. Виходили ж книжки на пожертви окремих осіб та громадських інституцій. На більшості з видань так і зазначено: такий-то добродій субсидував 20 доларів, інший — 50, ще інший — 100… В останні роки на організаційно-видавничі цілі йшла вся її пенсія.
    Завдання цієї статті я вважав би цілком довершеним, давши насамкінець бодай побіжний огляд написаного Д. Гуменною, починаючи від 40-х років. У центрі конче виявиться тут роман-епопея у чотирьох книгах «Діти Чумацького Шляху» (1948, 1951), про обставини написання якого за умов німецької окупації та побутування авторки у таборі для переміщених осіб можна було б дати окрему, вельми драматичну розповідь. Власне, це був перший широкомасштабний твір, що його писала Д. Гуменна, не оглядаючись на компартійну цензуру. Тож розповіла вона про моторошну трагедію, яку пережила рідні ні Україна у 10-ті та 20-ті і 30-ті роки двадцятого століття — під владою більшовиків. Дія першої книги роману «У запашних полях» відбувається в українському селі, другої — «Брами майбутнього» — в Києві (йдеться про 20-ті роки), третьої — «Розп’яте село» — знову у селі початку 30-х родів, четвертої — «Ніч» — знову в місті. Весь роман — художньо-документальний у своїй основі — відтворює безпрецедентні в історії людської цивілізації способи, до яких вдався радянський імперіалізм, аби поставити непокірну Україну на коліна. Основних способів було, як відомо, два: з допомогою загальної колективізації, що супроводжувалася «розкуркуленням», та штучного голодомору приборкати (читай: умертвити) українське село як основу нації, а паралельно (хоча у потворно великих масштабах — й дещо пізніше) так саме вигубити мозок нації — українську інтелігенцію. Про те, як саме це здійснювалося, у достоту європейському багатстві штрихів та подробиць, у різноманітті людських доль (в тому числі — письменницьких), і розповідає роман «Діти Чумацького Шляху», що має загальну посвяту: на вшанування жертв штучного голоду в Україні 1933 року. Варто зазначити, що високу оцінку цьому творові як художньо-історичному документові буття і трагедії українського народу на підрадянській Україні дали найавторитетніші літературознавці з нашої діаспори. Так, Юрій Шевельов акцентував на тому, що «дійсність схоплено і показано надзвичайно широко. Процес розкладу українського побуту, культури, родини тощо подано надзвичайно переконливо». А відомий професор Юрій Бойко писав: «Роман Д. Гуменної треба студіювати в школі. З ним повинен обізнатися кожен, хто хотів би збагнути все найістотніше в житті української інтелігенції 20-х років на Наддніпрянщині».
    Художньо-документальною фактурою відзначається і роман-хроніка Д. Гуменної «Хрещатий Яр» (1956) — про життя у Києві в роки німецької окупації, про неоднозначне сприйняття головною героїнею Мар’яною Вересоч трьох провідних ідеологій та світоглядів, що зіткнулися тоді межи собою, — фашизму, більшовизму й націоналізму. Однойменний персонаж з’являється і в романі «Скарга майбутньому» (1964), де авторка зосередилася на психологічних почуваннях молодої української людини, котрій випало жити в атмосфері сталінського терору. Варто згадати і такий чисто психологічний твір Д. Гуменної, як повість «Мама» (1952) з її провідним акцентом на ідеї жіночої гідності та незалежності.
    Та особливо яскраво характеризує мистецькі уподобання письменниці той вельми об’ємний пласт її творчості, що обернений у праісторичні часи України й ширше — цілої людськості. Пильний інтерес до схованого у глибинах віків — це, либонь, і є найприкметнішою особливістю творчих уподобань літераторки.
    Які тільки теми та проблеми, а воднораз і жанри, не опрацьовує і апробовує на цій ниві Д. Гуменна! У повісті «Велике цабе» (1952) вона змалювала життя у трипільські часи, за яких, як то акцентовано у творі, й сформувалися етично-по-бутовІ засади та культура майбутніх українців. У казці «Благослови, мати» (1966) наголошено на ролі жінки-матері, котрій ще від часів матріархату випало берегти субстанцію свого народу. У есеї «Родинний альбом» (1971) письменницьку увагу привернено до пошуків у прадавніх часах коренів українців — з їх звичаями, а найперше — мовними особливостями (недарма критика назвала цей твір «етимологічним»). Роман «Золотий плуг» (1969) — це твір про давню Скіфію. Феєрія-казка «Епізод із життя Європи Критської» (1957) — фантастичний твір, в якому до доньки фінікійського царя Європи звертається для з’ясування свого права на незалежність та державність дівчина-Україна. А в повісті «Небесний змій» (1982) за джерело свого фантазування, а водночас — і дослідження письменниця взяла наскельні написи (петрограліфи) з добре знаної Кам’яної Могили на півдні України.
    «Минуле пливе в прийдешнє» — ця назва ще однієї з книжок Д. Гуменної (з’явилася у 1978 році), що має підзаголовок «Розповіді про Трипілля», особливо чітко увиразнює невтомне прагнення письменниці устійнити зв’язок між нами, українцями XX століття, та давніми народами, що заселяли колись територію нашої держави. «…Мене,— розкриває своє кредо авторка,— не цікавлять династії, державні формації, війни і політичні констеляції, а цікавить той люд, що жив споконвіку на цій землі, що незалежно від займанців і окупацій творив свої вірування, свої міти-філософію, обряди і зберіг їх протягом тисячоліть (160 поколінь, нехай!), свою неповторну своєрідність, незалежно від того, як він тепер називається». «Трипілля поклало основу нашого національного світогляду і витворило своєрідність, якої нема у всіх наших слов’янських сусідів».
    Цими словами Д. Гуменна увиразнює надзавдання своїх творів з далекої минувшини — поглиблювати й зміцнювати національну самосвідомість та ідентичність сучасних українців. Адже — «чого ж це так, що всі народи шукають свого далекого кореня, а нам цього не треба?» «Не треба», докоряє письменниця, тієї історії та тієї культури, яка на три тисячоліття старша від історії європейського народу, яка значно випереджає грецьку міфологію, ба й такий древній вияв людської думки, як збірник індуських гімнів «Рігведа», що насправді є не тільки пізнішим за Трипілля, але й «тягне він соки із Трипілля». Слід зазначити, одначе, що від прямолінійного й ненаукового ототожнення трипільців з пізнішими українцями авторка далека…

    Анатолій Погрібний

    Повернення Докії Гуменної (А. Погрібний). Біографія, шкільні твори, розробки уроків, контрольні роботи, українська література. Докія Гуменна, шкільна програма

    Повернутися на сторінку Українська література

    Повернутись на сторінку Докія Гуменна

    Вас можуть зацікавити:

    1. Докія Гуменна. Життя та творчість

    2. Рецепція творчості Докії Гуменної

    3. Мистецтво і почуття (за повістю «Мана»)

    4. Митець і влада (за романом-хронікою «Хрещатий яр»)

    5. Урок на тему: Проза У. Самчука, т. Осьмачки, Д. Гуменної, Наталени королевої. Основні віхи життя й творчості І. Багряного. Українська література. 11 клас.

    6. Урок на тему: Література рідного краю. Докія Гуменна “Дар Евдотеї“. Українська література, 11 клас

     

    Комментарии закрыты.