Письменник, демократ, гуманіст (Євген Шабліовський)

Письменник, демократ, гуманіст (Євген Шабліовський). Шкільні твори, розробки уроків, контрольні роботи, українська література. Борис Грінченко, шкільна програма

Віддав себе я праці без вагання;
Я йшов туди, де розум посилав…

Ці рядки були девізом всієї творчості Бориса Грінченка.
Народився Борис Грінченко 9 грудня (н. с.) 1863 року на хуторі Вільховий Яр на Харківщині в сім’ї дрібного поміщика. Вчився в Харківській реальній школі. Біограф письменника М. Плевако розповідає, що, будучи в 3-му класі, Грінченко «в батьківській скрині знайшов «Кобзаря» Шевченкового, прочитав його і уподобав більше за всі книжки, що читав до того часу». Хлопець самотужки вчиться української мови, читає книги і сам пише вірші. До того ж навертає він і своїх товаришів по школі, видаючи рукописні листки-часописи і зазнаючи за це кари від шкільного начальства. Тоді ж таки прочитав він і кілька книжок про селян та робітників, про їхнє життя. Це була переважно заборонена, «нелегальна» література, яку молодий Грінченко потайки діставав, читав сам і давав читати своїм товаришам. Книжка Подолинського «Парова машина», в якій викривалася сутність експлуатації робітників капіталістами, попала до рук батька одного з товаришів Грінченкових; той поскаржився шкільному начальству, повідомили жандармів… і 16-річного юнака (це було 1879 р., коли Грінченко був у 5 класі реальної школи) кинули у в’язницю і продержали в ній щось близько двох місяців.
Після тюрми Грінченкові не дозволено було продовжувати навчання. Так урвалась йому змога вчитися в середній і далі — у вищій школі. З того часу він почав жити з власного заробітку, раз у раз зазнаючи тяжкої матеріальної скрути. Склавши іспит на вчителя (1881), Грінченко почав учителювати (село Введенське, Зміївського повіту на Харківщині). Школа, зазначає М. Плевако, містилася в старій хаті з побитими шибками, з розваленою грубою, з повибиваною долівкою. Охочих до навчання дітей було, проте, так багато, що до обіду у школу приходила тільки частина дітей, друга ж частина вчилася по обіді. Учителеві доводилося працювати цілий день. 18-річний Грінченко, до того ж, багато працює як фольклорист, записує народні пісні, казки, прислів’я; пильно вивчає життя і звичаї народні. Через деякий час Бориса Дмитровича переводять із Зміївського повіту на Сумщину. Тоді ж таки (1884 р.) Грінченко одружився з сільською учителькою Марією Миколаївною Гладиліною, яка стала йому вірним другом і помічником (виступала в літературі під псевдонімом Марія Загірня).
Все частіше молодого, талановитого вчителя переслідують наклепи й доноси. Грінченко змушений був на деякий час залишити вчителювання і переїхати на Херсонщину, де працював статистом у земстві. Проте з осені 1887 року подружжя Грінченків знову вчителює на Катеринославщині. З 1894 р. Грінченко переїздить до Чернігова і стає на службу в Чернігівському земстві (1894-1900).
Літературну діяльність Грінченко розпочав ще 1881 року. У журналі «Світ», який видавав І. Белей у Львові (за активною підтримкою І. Франка), було вперше надруковано вірші Грінченка, зокрема «До праці», де молодий поет проголошував:

Праця єдина з недолі нас вирве: нумо до праці, брати!
Годі лякатись! За діло святеє сміло ми будемо йти!

Оселившись у Чернігові, Грінченко багато і плідно працює як письменник, а також розгортає значну діяльність як етнограф, популяризатор науки, видає ряд книжок для народу. Постійні матеріальні нестатки весь час ставали на заваді в літературній та науково-видавничій діяльності Грінченка. Але найбільше доводилося зазнавати лиха Грінченкові від жандармських переслідувань та утисків цензорів, що забороняли майже кожну його книжку, навіть такі, як «Робінзон» або «Веселий оповідач».
Боротьба з цензурою була дуже тяжкою і забирала багато сил письменника. Однак, як свідчать сучасники, Грінченко своєю наполегливістю все перемагав: він вигадував безліч псевдонімів (Гв. Перекотиполе, Василь Чайченко, Б. Вільхівський. П. Вартовий, М. Тримач, Л. Яворенко та інші); посилав книжки з різних місць; наймав переписувачів; по кілька разів переробляв, тексти і знов посилав. Ніщо його не зупиняло, зазначає біограф, сміливо йшов він проти сили ворожих людей. Часто скаржився письменник своїм друзям, що на видавничу роботу марнується безліч часу: «Коли хочете видати 100 книжок, посилайте у цензуру 300», — радив він своїм однодумцям. Власними силами Грінченко видав у Чернігові понад 50 книжок у 203 тисячах примірників!
1902 року Грінченки переїхали до Києва. Не маючи жодної посади, письменник Жив тільки з літературного заробітку, віддаючи найбільше своїх сил складанню чотиритомного «Словаря української мови», що його видано було в 1907-1909 роках. Російська Академія наук присудила тоді письменникові за словник другу премію М.І. Костомарова.

В період революції 1905-1906 років, вже хворий, Грінченко редагував газету «Громадська думка» та журнал «Нова громада». В цей же час він організував у Києві культурне товариство «Просвіта»; головою «Просвіти» він був від часу її заснування (1906). Письменникові довелось неодноразово зазнати арештів та ув’язнень. Крім того, протягом 1906-1908 років кілька разів заарештовували дочку Грінченка — Настю. Біографи повідомляють, що й біля ліжка, на якому конала дівчина, чергували поліцаї.
Тяжка хвороба (туберкульоз) примусила Грінченка в 1909 році покинути Київ і поїхати на лікування до Італії. Тут, в Оспедалетті, на березі моря, 6 травня 1910 року письменник помер. Тіло його було перевезене в Україну і 9 травня поховане в Києві, на Байковому цвинтарі. Похорон Грінченка перетворився на справжню демонстрацію проти царизму. В похоронах, крім українців та росіян, взяли участь поляки, грузини, чехи. Багато було студентів, вчителів. Поліція заарештувала в зв’язку з похоронами Грінченка понад двадцять чоловік.
На смерть письменника відгукнулася прогресивна преса Франції, Канади, Бразилії, Сполучених Штатів Америки, Австрії, Італії.
Відомі такі збірки поезій Б. Грінченка: «Пісні Василя Чайченка» (1884), «Під сільською стріхою» (1886), «Нові пісні і думи Василя Чайченка» (1887), «Під хмарним небом» (1893), «Пісні та думи» (1895), «Хвилини» (1903).
У Б. Грінченка є чимало оповідань з сільського і робітничого життя, з життя сільської школи, дітвори. Широко відомі його повісті «Сонячний промінь» (1890), «На розпутті» (1891), «Серед темної ночі» (1900), «Під тихими вербами» (1901). Письменник виступив також з рядом драматичних творів: комедія «Нахмарило» (1895), драма «На громадській роботі» (1898), «На новий шлях» (1905), жартівлива п’єса «Миротворці» (1908). Відомі також історичні драми письменника: «Степовий гість» (1897), «Ясні зорі» (1894), «Серед бурі» (1897) та інші.
Б. Грінченко упорядкував у трьох книгах «Этнографические материалы, собранные в Черниговской и соседних с ней губерниях» (1895-1899); видав ряд фольклорних збірок: «Из уст народа. Малороссийские рассказы, сказки и прочее» (1900); «Пісні та думи» (1895), «Думи кобзарські» (1897), «Веселий оповідач» (1898).
Цінним довідником стала праця Грінченка «Литература украинского фольклора 1777-1900. Опыт библиографического указателя», що вийшла у світ 1901 року.
Б. Грінченко виступив з рядом педагогічних розвідок: «Яка тепер народна школа на Україні» (1896), «Народні вчителі і вкраїнська школа» (1906), «На беспросветном пути. Об украинской школе» (1906) та інші.
Спираючись на настанови російських педагогів-демократів К.Д. Ушинського і В.П. Острогорського, Грінченко доводив, що навчання на рідній мові є могутнім засобом культурного розвитку. Навчання ж на нерідній мові «припиняє розвиток багатьох духовних сил народу». В праці «Народні вчителі і вкраїнська школа» Грінченко зазначав, що «всім народам Росії треба волі для їхнього слова, всім треба національної школи».
Суспільно-політичні погляди Бориса Грінченка базувалися в основному на засадах ліберального народництва. Це так. Не можна не погодитися з твердженням Максима Рильського про те, що «во главу угла» своєї діяльності Грінченко ставив національний, а не соціальний момент, закликав до «примирення» класів і соціальних груп в українському суспільстві навколо, головним чином, національної ідеї, був проповідником «культурництва», одним із батьків «просвітянства». Грінченко виступає в своїх художніх творах з виразними демократичними поглядами.
З презирством і огидою звертається Грінченко до всіляких боягузів, що служать реакції й поневоленню:

Гнучко ляскає батіг,—
Ви ж гнете покірно спини,
Вбогодухії сини…

У вірші «Марусі Вєтровій — мучениці, що спалила сама себе у Петропавлівській тюрмі у Петербурзі» Грінченко оспівав героїню-революціонерку, пов’язуючи її самовідданий вчинок з всеросійським визвольним рухом:

Вона йшла до ясної мети,
До світлого взялась вона діла:
Щоб свободу людям принести,
І в неволю замкнули кати
Ту, що волі безщасним хотіла.

Розповівши про самогубство революціонерки, поет дійшов висновку: «Нам не плакати треба — робить!».
Події «кривавої неділі» 9 січня 1905 р. справили на письменника потрясаюче враження. Він продиктував Марії Загірній такий своєрідний «вірш у прозі»:

9 січня
Вони йшли, повні віри й надії. Напружені тяжкою працею, зашкарублі робітницькі руки несли емблеми того, кому поклонялися їхні прадіди, батьки і перед кия хилились вони самі.
Ті емблеми мали їх захищати, мали говорити за їх, казати, що йдуть вони покірні й смиренні; що йдуть знеможені тяжкою працею, безрадісним життям, безправним поневірянням під гнобительством дужих і злих; що йдуть вони благати — благати слова того, яке зняло б вагу з їх пліч намуляних, з їх спин ізгорблених, яке внесло б світ і радість у їх темні, сумні хати.
Щоб хоч не вони, хоч діти їх могли вирости не в холоді і не в голоді, вироста дужчими й вільними, щасливими людьми. Адже й тому, хто крутить колесо, хто б’є молотом, хто копає землю — адже й тому треба світу, волі, щастя — так само, як і тому, хто п’є з золотого кубка.
І вони йшли з дитячою вірою, що й їм капне хоч одна краплина того щастя. Без зброї вони йшли…
Зброя їх зустріла. Прострелені впали емблеми покірності, впали, щоб не піднятися ніколи… Ніколи не піднятись ні в душах їх, ні в душах дітей їх, ні внуків. Прострелені впали вони самі, полягали купами, як купами йшли: могучі молоді робітники, знеможені працею діди, матері й сестри, маленькі діти — квітки надії кожного народу. І густо-густо закрасили білий сніг червоною кров’ю… А ті, що залишилися живі,— зосталися на те, щоб ніколи не забути сього дня.
Щоб робітницькі груди ніколи не прострелювали тяжкі кулі. Щоб жінки не припадали, ридаючи, до трупів повбиваних батьків, чоловіків, синів. Щоб живі — живі й веселі могли щебетати маленькі діти, квітки-надії кожного народу. І щоб вони виростали дужими й вільними, щасливими людьми. І щоб се зробилось твердо, міцно, навіки. Зробилося там, де червона кров закрасила білий сніг.

В кожному рядкові цього твору чується пекучий біль за долю простих людей і зненависть до гнобителів, до царату. Невипадково ж Б. Грінченко опублікував (під псевдонімом Л. Яворенко) переклад вірша польського поета-революціонера Болеслава Червенського «Червоний прапор», в якому на повний голос бринять заклики до повалення гнобительського ладу.
В сатирі «Людський вік» письменник недвозначно каже про спілку «царя небесного» з «царем земним»; обидва вони «втинають віку» людям «і війною, і тюрмою», б сатиричному творі «Гармонія» (1893) поет підкреслює, що піп і поліцай — це одна зграя, охоронці самодержавства:

Народ в заліза у тяжкі
Взяли й любенько порядкують.

Разом з панами вони вірно служать царатові:

Цей молитви співа й побожно
Благословля народ хрестом,
А той шмагає на всі боки
Людей довжезним батогом.

Грінченко зображує сільську громаду в гостро критичному плані, показує, що ця громада — знаряддя в руках сільських кровожерів-глитаїв, сільських верховодів — волосного старшини, писаря, лихварів, крамарів-багатіїв. «Усі в них у руках, як риби в волоці, в матні, от що! — каже один з персонажів повісті «Під тихими вербами» Грицько. — Схоче — випустить, а схоче — в юшці з’їсть». — «Були там такі, що й не в матні, та й ті в свинячий слід побігли, — відказав Васюта». Роздуми головного позитивного героя повісті — Зінька Сиваша — про людську кривду і страждання, незважаючи на їх нечіткість щодо позитивного ідеалу, сповнені ненависті й презирства до ідеалізованої народниками громади. «Громада!.. Чи вона по правді громадським справам лад дає? Ба, ні: Дениси, рябченки, сучки (багатії — Є. Ш.) — от кому серед неї вільно й ласо живеться, а чоловікові чесному та вбогому — ні! Нема й у громади правди!.. У громаді неправедні люди, глитаї панують…».
Грінченко, як художник, бачить класове розшарування старого села, відчуває важку, глуху боротьбу між сільською біднотою і глитаями. Письменник в ряді творів дає правдиву картину зубожіння основної маси селянства, показує збагачення на цій основі купки багатіїв-визискувачів, міцної опори царату. Він таврує гостро й нещадно сільську буржуазію, жорстоку, безжалісну, озвірілу.
З другого боку, письменник виписує привабливі образи трудящих селян, бідноту, людей високої моралі й внутрішнього благородства. Такими є наймичка Левантина, трудівник Зінько Сиваш і його дружина — скромна і вірна Гаїнка, такими є друзі і соратники Зінька — сільські трударі, сміливі, чесні, життєрадісні.
В художньому зображенні старого дореволюційного села Грінченко, безумовно, правдивий і демократичний. Він висміює і царський суд, і «судебні порядки», показує, що, власне, сільські багатії й «вище начальство» — це одна зграя кровожерів, що сидить на шиї трударів. Письменник бачить нерозривний зв’язок між зубожінням трудящих мас і розкішним життям поміщиків, і це сповнює його твори пекучим болем за долю народу, гнівним обуренням проти тих, хто є винуватцем народних страждань:

Поля мої рідні, найкращії в світі,
Багаті на силу, на пишную вроду.
Засіяні хлібом і потом политі,
Робітницьким потом мойого народу.
Родючі та щедрі! В золочені шати
Свого хлібороба могли б ви окрити,—
Чого ж то так часто на йому ті лати?
Чого ж то в тих латах змарнілії діти?..
Хвилюються мовчки поля за полями,
Сіріють у балці убогії хати;
І високо знявшись в горі над хатками,
Блищать і лишають високі палати.

Гострим болем патріота перейнято усю творчість Грінченка. Суспільні кривди обурюють його. Національний гніт нестерпний для письменника. Нагадаймо, що це був час оскаженілого наступу великодержавницького шовінізму на демократичні культури, час зростаючої дискримінації народів пригноблених націй, зокрема українського народу.
Відступаючись од соціальної боротьби, він іноді зосереджувався на боротьбі за національне визволення.
Боротьба Грінченка — смілива, й уперта — проти насильницької русифікації була прогресивним явищем. Письменник чимало прислужився у справі народної освіти, в боротьбі за рідну мову, за рідну школу. В його виступах на цю тему іноді бринять нотки націоналізму, але в основі тут природне почуття образи за свій народ, за мову свого народу.
У Грінченка прагнення до пригнічення «чужих національностей» ніколи не було.
Героїчну боротьбу за свободу і незалежність Грінченко вітав і уславлював не тільки в історії українського народу. Він позитивно ставився до національно-визвольної боротьби західних слов’ян, поляків.

Євген Шабліовський

Письменник, демократ, гуманіст (Євген Шабліовський). Шкільні твори, розробки уроків, контрольні роботи, українська література. Борис Грінченко, шкільна програма

Повернутися на сторінку Українська література

Повернутись на сторінку Борис Грінченко

Вас можуть зацікавити:

1. Утвердження милосердя в оповіданні Б. Грінченка «Украла». Аналіз твору

2. Кожен повинен боронити свій рідний край, не жаліючи життя! (за оповіданням Б. Грінченка «Олеся»). Аналіз твору

3. Тяжкий гріх Петра (за оповіданням Б. Грінченка «Без хліба»). Характеристика образу

4. Доля сільського вчителя у творах Бориса Грінченка. Аналіз творів

5. Мотиви громадянської лірики Бориса Грінченка. Аналіз творчості

6. Світ дитинства в оповіданні Бориса Грінченка «Каторжна». Аналіз твору

7. Мотиви громадянської лірики Б. Грінченка. Аналіз творів

8. Зображення життя сільських дітей в оповіданні Б. Грінченка «Грицько». Аналіз твору

9. Зображення долі сільського вчителя в творах Б. Грінченка. Аналіз творів

10. Реалізм художньої прози Б. Грінченка. Аналіз творчості

11. Борис Грінченко — фольклорист. Аналіз творчості

12. Життєвий і творчий шлях Бориса Грінченка

13. Життєва правда художньої прози Б. Грінченка. Аналіз творів

14. Долі сільських вчителів у творах Бориса Грінченка. Аналіз творів

15. Висока моральність селянина-бідняка (за оповіданням Б. Д. Грінченка «Без хліба»). Характеристика образу

16. Роман Сиваш як представник «пропащої сили» (за повістю Бориса Грінченка «Серед темної ночі»). Характеристика образу

17. Моє ставлення до Олександри — героїні оповідання Б. Грінченка «Украла». Характеристика образу

18. Видатний майстер малої прози Борис Грінченко

19. Українська інтелігенція в повісті Б. Грінченка «Сонячний промінь». Характеристика образу

20. Світ дитини у прозі Бориса Грінченка. Аналіз творів

21. Байки Бориса Грінченко. Аналіз творів

22. Характеристика образу Грицька в оповіданні Бориса Грінченка «Грицько»

23. Грицько та Семен — герої оповідання Б. Грінченка «Грицько». Характеристика образів

24. Зображення українського селянства в образі селянина Данили (за оповіданням Бориса Грінченка «Сам собі пан»). Характеристика образу

25. Дитячі оповідання Бориса Грінченка. Аналіз творів

26. Урок на тему: Борис Грінченко. Оповідання для дітей і про стражденну долю дітей-сиріт

27. Урок на тему: Література рідного краю. Життя і творчість Б. Грінченка. «Сонячний промінь»

28. Тематична контрольна робота. Творчість І. Карпенка-Карого, М.Старицького, Б.Грінченка. Українська література 10 клас

29. Тематична контрольна робота. Творчість Панаса Мирного, Бориса Грінченка. Варіант 1

30. Тематична контрольна робота. Творчість Панаса Мирного, Бориса Грінченка. Варіант 2

31. Сценарій вечора, присвяченого 150-річчю від дня народження Б. Грінченка «Борис Грінченко: відомий і невідомий»

Комментарии закрыты.