Петро Гулак-Артемовський (П. М. Федченко)

Петро Гулак-Артемовський (П. М. Федченко). Шкільні твори, розробки уроків, контрольні роботи, українська література. Петро Гулак-Артемовський, шкільна програма

Петро Петрович Гулак-Артемовський народився 27 січня 1790 р. в Городищі на Київщині в сім’ї священика. Одинадцяти років вступив до Київської академії — єдиного тоді на Україні навчального закладу, учні якого отримували не лише середню, а й вищу освіту.
[У працях, присвячених П. П. Гулаку-Артемовському, традиційно зазначається, що він навчався у Київській духовній академії. Це не зовсім так: Києво-Могилянська академія офіційно була перетворена на духовний навчальний заклад лише 1817 p. — спочатку на духовну семінарію, а з 1819 р. на духовну академію.]
Не закінчивши повного курсу навчання, він кілька років займався педагогічною роботою: викладав у приватному пансіоні в Бердичеві, пізніше працював домашнім учителем в сім’ях польських поміщиків.
У 1817 р. Гулак-Артемовський стає студентом Харківського університету, а вже наступного року починає багаторічну педагогічну діяльність в університеті спочатку викладачем польської мови, з 1825 р. — екстраординарним, а після захисту дисертації в 1828 р. ординарним професором історії, в 1838 р. деканом словесного факультету, а з 1841 до 1849 р. ректором університету. Одночасно протягом двох десятків років він працював у Харківському та Полтавському інститутах благородних дівиць.
До університету Гулак-Артемовський вступив, уже маючи значний життєвий досвід. Його соціальні знання і життєві спостереження особливо збагатилися під час роботи в маєтках польської шляхти, що вимагала грунтовного вивчення культурних надбань минулого й сучасного. Все це знадобилося майбутньому письменнику та університетському педагогові.
Життєва активність П. Гулака-Артемовського засвідчена його навчальною і громадською кар’єрою вже з перших років перебування в університеті.
Заснований у 1805 р. не стільки з розпорядження самодержавного уряду, скільки з ініціативи місцевого дворянства, Харківський університет став справжнім вогнищем науки й освіти та своєрідним центром громадського життя краю. Діяльність університету сприяла дальшому пожвавленню культурного життя міста, губернії і підпорядкованої університету учбової округи. Навколо університету створюються наукові й культурницькі товариства, засновується друкарня, видаються перші газети та журнали.
Відомо, що вже в 1817 р. серед співробітників першого громадсько-наукового і літературного журналу «Украинский вестник» був П. Гулак-Артемовський.
Розпочавши свою літературну діяльність з характерних для тих часів вільних перекладів з Ж.-Б. Руссо, Д. Мільтона і Ж. Деліля, П. Гулак-Артемовський став пробувати свої сили ї в оригінальній творчості українською мовою, створивши вже через два роки такий поетичний шедевр, як байка «Пан та Собака», що яскраво засвідчив не тільки його високу літературну, а й громадянську зрілість.
Власне, навіть жанр вільного перекладу передбачав певну літературну майстерність та оригінальність. Це підтверджує вже перший опублікований в журналі «Украинский вестник» твір П. Гулака-Артемовського — переклад з Ж-Б. Руссо «Ослепление смертных».
Перекладач хоч і віддає данину панівним тоді в російській літературі традиціям класицизму, проте поет вже робить перші кроки до реалістичної демократизації форми й змісту. Особливо це показово для поезії «Мучение сатаны при воззрении на Эдем» — глибокого за протестантським змістом і блискучої за формою переспіву з «Втраченого раю» Мільтона, твору, який був об’єктом перекладів та переспівів в усіх європейських літературах, що випробовували свої художньо-зображувальні можливості.
Закономірним у процесі формування власного поетичного почерку П. Гулака-Артемовського був перехід від вільних перекладів до наслідування, об’єктом якого були також поезії сучасних західноєвропейських авторів. Саме у такому жанрі, модному в XIX ст., написано вірші «Недоверчивость», наслідування популярного французького поета Ж. Деліля та «День мщения» — наслідування пророка Іоїля.
Цікаво, що після появи цих поезій редактори «Украинского вестника» звернули увагу П. Гулака-Артемовського на інші побутові сюжети та стильові засоби, з тим щоб випробувати мову і в галузі «выражений нежных». Втім, ще й до цієї поради П. Гулак-Артемовський вже пробував свої сили в оригінальній поезії на житейські теми та ще й українською мовою, що ставило перед ним неабиякі труднощі — адже тодішній літературний доробок українською мовою, крім перших пісень «Енеїди», складався лише з кількох віршів В. Масловича. Йдеться про поезію «Справжня Добрість (Писулька до Грицька Пронози)», написану після приїзду поета до Харкова в 1817 р.
Проблема активної та діяльної «добрості», гармонійного поєднання людських нахилів, пристрастей і дій як запоруки корисних для народу справ, була характерною для просвітительських теорій кінця XVIII — початку XIX ст. Хоча думка про необхідність високої громадянської моральності сама по собі не була революційною, вона відображала прогресивні настрої просвітительства.
Про потребу працювати в ім’я громадської користі писали на сторінках «Украинского вестника» Є. Філомафітський, І. Срезневський, В. Каразін.
П. Гулак-Артемовський виступає проти бездушного писання про те, чого «не зна, не бачив і не чує». Визначаючи «справжню Добрість», поет наділяє її всіма чеснотами, властивими народній моралі: «не любить Добрість сліз», вона не плаксива, не «понура» й «соплива», а дійова, з її очей «палає ласка до людей».
«Писулька» створена за канонами дидактичних творів: мораль, як правило, виводиться після певних сюжетних картинок. Таким чином підкреслюється безстрашність і стійкість Добрості. Її соціальний характер, приналежність до простого народу підкреслюється й тим, що «її зле панство зневажає, мов товарякою, так нею повертає», але Добрість перед усіма випробуваннями може встояти. Щоправда, джерело цієї сили автор ладен знаходити і в заповідях християнської моралі — в смирінні й довготерпінні, надії на те, що лише

До часу над слабким, хто дужчий, вередує,
До часу мужиків ледачий пан мордує…

Своєрідною втіхою є й вказівка на те, що не скрізь панують такі несправедливі порядки:

I єсть земля така правдива ї заможна,
Де правду і панам сказать, як богу, можна.

На цьому тлі явним дисонансом є згадка про життєвий подвиг і громадянську сміливість стійкого, морально непереможного грецького мудреця Сократа, який крізь усе життя проніс непохитну вірність правді, пішовши в ім’я правди на смерть.

Отак-то, братця й ви — казав ти: хліб ви їжте,
А правду, хоч яким панам вельможним, ріжте!

Звичайно, немає підстав робити занадто сміливі висновки про соціальну прозірливість і непримиренність, поета — ними він не відзначався ні в цей, ні особливо в пізніші часи. Але можна твердити, що разом з живою мовою народу, його поетичною творчістю Гулак-Артемовський сприймав і його світобачення, його мораль, його погляди на добро і зло.
Слід відзначити прекрасну мову вірша, пересипану народними фразеологізмами, приказками. Простакувате балагурство і бурлескний тон іноді дещо знижують поважні й серйозні роздуми, але ж повної відповідності форми змісту в українській літературі ще не було — на той час ще традиційно вважалося, що мова простого люду взагалі не годиться ні для літератури, ні для серйозних проблем.
Отже, треба її тут віддати належне експерименту молодого поета — того художнього експерименту, який загалом пройшов успішно, продовжуючи й розвиваючи справу, розпочату «Енеїдою» Котляревського. «Справжня Добрість» віщувала дальші успіхи П. Гулака-Артемовського на цьому шляху, який був одночасно і шляхом дальшого зростання літератури.
Наступного, 1818 р. в «Украинском вестнике» з’явилася знаменита банка «Пан та Собака» — перший блискучий зразок сатиричної антикріпосницько! байки в українській літературі. За своєю темою байка П. Гулака-Артемовського близька до коротенької байки польського письменника І. Красіцького «Пан і Пес», у якій також розповідалося про Пса, що не міг догодити своєму вередливому Панові ні ревним сторожуванням, ні сумирністю. Але під пером українського байкаря ця тема вирішується цілком оригінально. Національний колорит і соціальна актуальність тут підкреслюються багатьма сюжетними деталями і авторськими коментарями.
У байці відтворено типову картину панської сваволі й жорстокості у поводженні з безправними підданими. В алегоричному образі Рябка поет показує працьовитість і сумлінність кріпака і водночас його безпорадну наївність, затурканість та покірність. «Дарма їсти хліб Рябко наш не любив», а тому ревно служить панові — «на панському дворі не спить всю нічку» і «худобу панську, мов брат рідний, доглядає». Але важко догодити свавільному самодурові-кріпоснику: він завжди знаходить і причину для нещадного знущання, і слухняних лакейських виконавців панських присудів.
Розпач вірного слуги поволі переростає в гнів проти невдячних панів і в крамольне небажання не тільки догоджати, а й служити панам. Щоправда, тут йдеться тільки про «дурних панів» — натяк на їх винятковість і на можливість існування й панів добрих та справедливих. Проте це вже була швидше данина літературній традиції і залишкам історично-зумовленої наївної віри кріпаків у можливість соціальної справедливості.
Проти основи самодержавно-кріпосницького ладу П. Гулак-Артемовський свідомо виступати не міг — це не відповідало його політичним переконанням, але об’єктивно байка мала виразне антикріпосницьке спрямування.
Не лише гострий актуальний зміст, а й високомистецька форма забезпечили цій байці свого часу широку популярність і зберегли за нею значення класичного зразка, що поклало початок цінній викривальній традиції в історії української літератури.
Крім того, що з байкою могли познайомитися читачі популярного журналу, передплатників якого знаходимо в усіх кінцях тодішньої царської Росії, байка поширювалася і в численних рукописних списках.
Яскравим свідченням популярності байки П. Гулака-Артемовського була відома епіграма, опублікована пізніше в журналі М. Полевого «Московский телеграф»:

Пускай в Зоиле сердце ноет,
Он Артемовскому вреда не принесет.
Рябко хвостом его прикроет
И в храм бессмертья унесет.
Іронічні рядки епіграми виявилися пророчими!

Сучасник Гулака-Артемовського український поет П. Білецький-Носенко у листі до видавців «Украинского вестника» писав про велику популярність байок П. Гулака-Артемовського і просив частіше друкувати подібні твори.
Сатиричне звучання байки П. Гулак-Артемовський ще більш підсилив у віршовій «Супліці до Грицька К[віт]ки» та у «Писульці» до редактора журналу Є. Філомафітського. Домагаючись захисту в авторитетного й впливового громадського діяча й письменника Григорія Квітки-Основ’яненка, поет пише:

Не дай загинуть нам, не дай з нас кепкувати,
А доки ж буде нас зле панство зневажати?

І оце нас, солідарне з Рябком, — досить промовисте й симптоматичне. Поет не просто демонструє співчуття до приниженого й зганьбленого Рябка, а ніби й сам стає поряд з ним, разом з ним висловлює мрію про справедливу кару «навісним панам», «що воду із своїх виварюють Рябків»:

Звели їм струп Рябка довгенько полизати,
Адже ж то і над псом повинно ласку мати.

Свого часу М. Добролюбов відзначав непослідовність, обмеженість, половинчастість російської сатири XVIII ст., де замість тези «селяни теж люди, отже, поміщики не мають над ними ніяких прав», висувалась теза: «селяни теж люди, отже, не треба над ними тиранствувати» [Добролюбов Н. А. Полн. собр. соч. В 6-ти т. М., 1934, т. 2, с. 170.]. Така ж історично-зумовлена половинчастість властива й політичним поглядам П. Гулака-Артемовського.
У приписці до байки — своєрідному зверненні до читачів («Люди добрі i ви, панове громада!») — поет пояснює, як треба читати й вимовляти окремі літери й слова. Це була одна з перших спроб правописного унормування української літературної мови. Заслуговували на увагу й роздуми П. Гулака-Артемовського про деякі популярні твори з української тематики. Він дуже прихильно висловлювався про «Енеїду» Котляревського («Уже нема його й на світі нічого кращого, як Еней в нашій одежі») і з осудом говорив про відому комедію-оперу «Казак-стихотворец» Шаховського. Відмовляючи авторові комедії у правдивому зображенні життя й побуту українського народу, поет доречно зауважує: «хто чого не тямить, то нехай і не тика туда носа», висловлюючи у навмисно огрубленій формі думку про необхідність для письменника глибокого проникнення в суть зображуваних явищ і людських характерів.
Живі розмовні інтонації, жартівливі та іронічні натяки, розповідні відступи, безпосереднє звертання до читача характерні для «Писульки до того, котрий що божого місяця «Українського гінця» по всіх усюдах розсилає». За зовнішнім балагурством і лукаво-іронічним стилізуванням епістолярного звернення, пересипаного влучними народними приказками, відчутна своєрідна полеміка з тими, хто виступав проти «низьких» сюжетів у літературі і «подлих» характерів з життя простого люду.
П. Гулак-Артемовський свідомий того, що своєю байкою він «декотрим панам може так догодив, як Рябко своєму» і «у деяких підпанків шапки на голові загорілись», але він знаходить підтримку в народній мудрості: «коли вовка лякатися, то й в ліс не йти; не такий ч[орт] страшний, як його малюють».
«Писульки…» Гулака-Артемовського (як і пізніша «Супліка до пана іздателя» Г. Квітки-Основ’яненка) характерні для процесу формування літератури, коли критичний, тлумачний елемент ще не відривався від самих художніх творів. Іноді, за влучним спостереженням відомого радянського літературознавця Г. Гуковського над аналогічними явищами в російській літературі, навіть важко сказати, що для чого писалося: твір для «писульки», чи навпаки. По суті, це були одні з перших зразків української прози.
Певний тематичний зв’язок з байкою «Пан та Собака» має байка «Солопій та Хівря», сатиричні стріли якої також спрямовані проти самодурства, егоїзму, скупості й зажерливості панів, котрі завжди дбають лише про власну вигоду.
Поет висміює неуцтво й обмеженість, консервативність й інертність, дивовижно поєднані з пихатою зарозумілістю та захопленнями сумнівними новаціями.
Ці мотиви, як і заклики до розумної, корисної діяльності, досить прозоро вказують на одного із конкретних адресатів сатиричного звернення — організатора і керівника харківського «Філотехнічного товариства» В. Н. Каразіна, в діяльності якого сміливі й прогресивні технічні ідеї нерідко нерепліталися з бездумним прожектерством (витяжка сухого бульйону з древесних речовин — «як локшину варить для війська із паперу»). У традиційній «Писульці» до видавця П. Гулак-Артемовський натякає на знайомого харківського поміщика, який «ні в карти грать не тямить, ні мужиків лупить не вміє», йшлося про статтю Каразіна, надруковану в «Украинском вестнике», де автор пробував «регламентувати» покарання неслухняних мужиків.
Якщо згадати заклик видавця журналу Є. Філомафітського до збирання українських народних анекдотів і «образования оных в приличный слог и вымысел», то обидві байки П. Гулака-Артемовського (до речі, названі автором казками: «Бажав єси казки: от тобі «Солопій та Хівря»!) можна вважати безпосереднім виконанням своєрідного «соціального замовлення».
В процесі художньої реалізації подібного замовлення П. Гулак-Артемовський звертався до кількох джерел. Дослідники творчості поета традиційно і цілком слушно підкреслюють зв’язок байок Гулака-Артемовського (а також віршів «Цікавий і Мовчун», «Лікар і Здоров’я») з творами польського байкаря І. Красіцького. Але ще в більшій мірі слід говорити про їхній щільній зв’язок з живою творчістю народу, який виявляється і в манері розлогої оповіді, насиченої яскравими побутовими деталями, реаліями, народними приказками, а головне — пройнятими народністю, світорозумінням, етичними заповідями і мораллю.
Безперечна їхня внутрішня спорідненість з плідними традиціями І. Котляревського, російських байкарів (від І. Хемніцера до І. Дмитрієва й І. Крилова). Не міг П. Гулак-Артемовський також не враховувати досвіду тодішніх харківських байкарів В. Масловича, А. Нахімова.
Певну сюжетотворчу функцію відігравали й модні в ті часи епіграфи — певно, не випадковим був епіграф до «Солопія та Хіврі» з «Докучливих» Мольера, де йшлося, зокрема, про марновірні прожекти перетворення всіх берегів Франції на прибуткові гавані.
Висміюючи у байці «Тюхтій та Чванько» письменників, які не знають життя — нудних віршомазів, консервативно запопадливих і претензійних марнотратників паперу, від яких нікому немає жодної користі, П. Гулак-Артемовський ставить питання про суспільну користь як мету всякої діяльності.
Епіграф до цієї байки написаний досконалим французьким віршем. Сумна медитація фізично хворої і душевно тяжко враженої людини цікава як поетична згадка про нещасливе кохання і в біографічному плані і в суто формальному. Це була перша спроба поета дати «верное изображение сердца и жизни его в миниатюре» — поки що французькою мовою, оскільки вважалось, що українська мова для цього ще не годилась.
Через кілька років П. Гулак-Артемовський вирішив перевірити такі можливості й рідної мови. Спочатку він перекладає російською мовою шотландську повість «Бен-Грианан» з романтичною віршовою присвятою-прославленням і «песен Оссиана», якими тоді захоплювалася вся Європа, і «бессмертной «Светланы», над долею якої плакали розчулені читачі Росії.
Захоплений романтичними віяннями, П. Гулак-Артемовський обробляє популярні після публікації В. Ганкою «Краледворського рукопису» і «Зеленогорського рукопису» давні чеські легенди про Любушу («Царский стол», 1825), а згодом на сюжет творів А. Міцкевича пише оригінальну баладу «Твардовський» (1827), поклавши початок баладного жанру в українській літературі.
Використавши поширений у Польщі, на Україні та в інших країнах Європи демонологічний сюжет про пана-гульвісу, який запродав чортові душу, а слідом за нею ладен віддати й жінку, П. Гулак-Артемовський наповнює твір мальовничими гумористичними деталями. Колоритно змальований шинок з його буйними розвагами. У відтворенні побутового тла ще відчувається бурлескна традиція, яка виявляється й у мові, пересипаній грубуватими простонародними виразами. Але це «старе вино» влито в нову баладну форму з застосуванням народнопісенного вірша.
Дальшим кроком на шляху розширення художньо-зображувальних можливостей української мови була балада «Рибалка». Від високопарних, пафосних творів, витриманих у дусі класицизму, від сатиричного і гумористичного характеру віршів Гулак-Артемовський першим в українській поезії спробував написати твори іншого змістового характеру й тональності.
У листі до редактора журналу «Вестник Европы» П. Гулак-Артемовський зазначав, що він «задумал попробовать — нельзя ли на малороссийском языке передать чувства нежные, благородные, возвышенные, не заставляя читателя или слушателя смеяться, как от «Энеиды», тим більше, що сам народ вже випробував у цьому відношенні рідну мову, створивши «песни самые нежные, самые трогательные» [«Вестник Европы», 1827, октябрь, с. 287].
Боротьба за самобутню літературу в усіх народів передбачала звільнення від іноземних впливів і пошуки власних національних джерел. Виступаючи перед студентами Харківського університету з традиційною програмною промовою, П. Гулак-Артемовський осуджував «дух слепой подражательности», який «велит нам отрекаться от духа обычаев, характера, простоты нравов и самого языка почтенных предков наших» [Речи, произнесенные в торжественном собрании императорского ларьковского университета. Харків, 1828, с. IX].
Ще раніше в одній із своїх лекцій він стверджував, що «начала литературы польского, равно как и всякого другого языка… должно искать в народных песнях», які є не тільки істинними документами історії, а й живим джерелом пізнання й натхнення для письменників [«Украинский вестник», 1819, ч. 13, с. 144].
На основі народної творчості і реалій національного побуту засвоювалися й художньо оформлювалися навіть «чужі» сюжети й образи («Маруся» Л. Боровиковського, «Светлана» В. Жуковського, «Твардовський» П. Гулака-Артемовського, «Пані Твардовська» А. Міцкевича, «Рибалка» П. Гулака-Артемовського, аналогічні твори В. Гете і В. Жуковського та ін.).
Чудове знання українського фольклору забезпечило успіх принципового художнього експерименту П. Гулака-Артемовського. Саме ліричні народнопісенні мотиви, мелодійний стиль, пестливі, задушевні звороти й лексика надають неповторного національного колориту поширеному сюжету про романтичну любов юнака до русалки, про поривання мрійливого юнака у незвіданий чарівний світ, які, на жаль, закінчуються трагічно.
Звичайно, нічого дивного й несподіваного не було в тому, що й балада «Рибалка» позначена певною стильовою непослідовністю й строкатістю: ніжний ліризм романтичного твору поєднується з бурлескними інтонаціями й типовими традиційними зворотами.
Обидві балади П. Гулака-Артемовського були принципово новим явищем в історії української літератури — народна стихія у своїх найрізноманітніших художньо-образних і мовно-стильових виявах владно входила в писемну літературу.
Як відомо, не тільки у вітчизняній естетичній теорії, а й у літературній практиці часів всеслов’янського відродження саме поняття народності літератури загалом зводилося до національного, «своєнародного», виявленого, зокрема, у піснях і казках. Отже, боротьба за утвердження романтичного матеріалу в літературі була одночасно й боротьбою за естетичне утвердження народної творчості, за визнання її прав громадянства у писемній літературі.
Саме такі естетичні уподобання П. Гулака-Артемовського певною мірою виявлялися і в його педагогічній, громадській та літературно-критичній діяльності.
У 1818 — 1819 pp. поет належав до найактивніших авторських кіл «Украинского вестника», тому його виступи не просто збігалися з основними проблемно-тематичними тенденціями журналу, а часом і визначали їх.
Коли з Ініціативи видавця Є. Філомафітського журнал став виявляти особливий інтерес до історичних і культурних традицій минулого, до життя й культури інших народів, діяльним провідником цих ідей став і П. Гулак-Артемовський, який використовував кожну нагоду, щоб підкреслити спільність процесів і явищ у суспільному житті й культурі братніх слов’янських (і не тільки слов’янських!) народів.
Про потребу вивчення мов (зокрема й української) він говорив у своїй промові в день відкриття кафедри польської мови в Харківському університеті. Заслуговує уваги і його згадка про «дикі» тоді народи — бурятів, кавказців, до яких, на його думку, починають доходити блага науки.
Після урядової заборони «Украинского вестника», в похмурі роки аракчеєвської реакції неухильно діяло суворе цензурне застереження, щоб жодний наступний журнал «не пошел по предосудительному пути «Украинского вестника». У зв’язку з цим не було дозволено заплановане П. Гулаком-Артемовським і О. Склабовським видання журналу «Харьковская муза», а «Украинский журнал» (1824 — 1825) вже не друкував жодного твору українською мовою.
Цензурна пересторога міцно запам’яталася політично не вельми хороброму П. Гулаку-Артемовському, який до того ж і в міру просування по службовій драбині втрачав рештки юнацького радикалізму. Навіть у куди «благопристойнішу» від байки «Пан та Собака» баладу «Твардовський» поет, з огляду на цензуру, був змушений внести такі зміни, які, за його зізнанням, призвели, почасти до втрати вартості цього твору.
В «Украинском журнале» П. Гулак-Артемовський виступав лише з напіворигінальними (перекладаючи з польської, він робить ряд доповнень, коментарів) літературно-критичними й теоретичними статтями. Власне, це було продовженням тієї роботи, яку він розпочав ще в «Украинском вестнике», де вмістив статті «Критика», «О письмах» та «Нечто для сочинителей», в яких високо підносив «звание писателя как наставника и учителя», від якого вимагають особливих зусиль, сумлінності та обачності при публікації своїх творів.
У статтях, надрукованих в «Украинском журнале» («О поэзии и красноречии», «О поэзии и красноречии на Востоке»), П. Гулак-Артемовський зробив «перші в українській естетиці, щоправда, ще дуже несміливі й непослідовні спроби теоретично визначити деякі вимоги і прагнення нового, реалістичного напряму в літературі й мистецтві» [Памятники мировой эстетической мысли. М., 1968, т. IV, второй полутом, с. 11 — 12].
Основну мету поезії й красномовства (прози) поет бачив в служінні «прекрасному, полезному и совершенному», що досягається в процесі глибокого вивчення і відображення природи. Художню вартість творів мистецтва він вимірював рівнем їх відповідності реальній дійсності, новизни й оригінальності зображувальних засобів, змістової простоти й зрозумілості.
Найвищим суддєю для митця є «один только народный вкус, ero утонченный слух, образованное сердце, его одобрение, его суд и приговор».
Тут же своєрідно визначалося завдання літературної критики як «глубокое исследование связи между изяществом образца и верностью подражания». З осудом говорив автор про безталанних критиків, які неспроможні помітити відступи письменника від життєвої правди і не контрольованого критеріями істини надмірного буяння фантазії в художньому творі.
Слушні міркування висловлені в статті «О поэзии и красноречии» про «механіку» народження художнього образу і його впливу на почуття, розум людини, а зрештою, і на її поведінку.
Співзвучні часові, високому громадянському пафосу тодішньої поезії хвалебні оцінки віршів позначені благородними «порывами» і «восторгом», засудженням «умеренных и хладнокровных стихотворцев».
Прогресивною була критика ортодоксальних класицистичних догм і орієнтація на теоретичні ідеї Лессінга і Гердера.
Отже, багатогранна літературна творчість П. Гулака-Артемовського в перше десятиліття його діяльності прислужилася не тільки дальшому розвитку української літератури, а й становленню української естетичної думки.
Просування П. Гулака-Артемовського на службі в університеті, звичайно, збільшувало його педагогічно-наукові й адміністративні обов’язки, все менше залишалось часу для літературної творчості, на змісті й характері якої не могло не позначитися й дальше «поправіння» політичних та ідеологічних поглядів поета.
Така еволюція письменника відбувалася в умовах загального наступу політичної самодержавної реакції, що почався після жорстокого придушення виступу декабристів. В цей час царизм особливо суворо переслідував будь-які прояви національних політичних і культурних рухів, соціальний протест серед селянських мас і студентства країни.
Відрив від активного політичного й літературного життя згубно позначився па змісті й формі поезій П. Гулака-Артемовського 1840 — 50-х років — вони були далекими від визначальних шляхів розвитку української літератури цього періоду і здебільшого сприймалися як випадкові й анахронічні дрібнички.
З творчого доробку поета цього періоду певний інтерес становлять його поетичні послання «До Пархома», «До Любки», переробки од Горація, характерні змістовими і стильовими зміщеннями оригіналів, прагненням «українізувати» й демократизувати класичні зразки завдяки народнопісенній інтонаційній модифікації та насиченню їх реаліями народного побуту. Можна говорити й про спроби наслідування поезії Т. Шевченка («Ой мені тяжко»).
При цьому особливо виявилась одна з яскравих особливостей творчості П. Гулака-Артемовського — блискуче знання народного побуту, звичаїв, пісенної творчості й живої розмовної мови народу (не даремно поет виношував плани укладання українського словника). Цю особливість поета визначав ще М. Костомаров, а пізніше майже всі наступні дослідники його творчості. Т. Шевченко слушно зауважував, що цю якість поет втратив після того, як «в пани постригся» [Шевченко Т. Повне зібр. творів. У 6-ти т. К., 1964, т. 6, с. 315].
Проте П. Гулак-Артемовський до останніх днів життя (він помер 13 жовтня 1865 р.) стежив за літературним життям українського народу, захоплено зустрів «Кобзар» Т. Шевченка, вихід українською мовою журналів і альманахів, зокрема й «Основи». Деякі видавничі заходи безпосередньо пов’язані з його ім’ям. Серед тих, хто виношував плани заснування українських літературних видань у 40-х роках XIX ст. поряд з іменами Г. Квітки-Основ’яненка, А. Метлинського, І. Срезневського, М. Максимовича, Т. Шевченка, зустрічається і ім’я П. Гулака-Артемовського.
Літературні, педагогічні й наукові заслуги П. Гулака-Артемовського ще за життя письменника дістали високу оцінку сучасників. Нe слід применшувати і високої для одного із найосвіченіших українських письменників честі бути обраним ректором Харківського університету — найвизначнішого на той час центру науки, освіти і культури на Україні, звідки вийшло чимало видатних учених і літераторів. Внесок українського діяча у дослідження й пропаганду культури польського народу був відзначений його обранням членом «Королівського товариства друзів науки» у Варшаві.
Якщо узагальнено оцінювати творчість П. Гулака-Артемовського, то передусім слід підкреслити II новаторський і певною мірою експериментальний характер. Він одним із перших утверджував в українській літературі народну мову, використовував скарби народної творчості для розширення її проблемно-тематичних горизонтів та жанрово-стильового і художньо-образного арсеналу. З ім’ям П. Гулака-Артемовського пов’язане формування ряду нових поетичних (байка, балада, філософський вірш, послання, віршові гуморески — попередники співомовок С. Руданського) і прозових жанрів, збагачення, творчого оновлення і вдосконалення української версифікації. Достойно продовжив поет і вчений одну із найкращих традицій передової української культури — зміцнення її зв’язків із світовою культурою.

Петро Гулак-Артемовський (П. М. Федченко). Шкільні твори, розробки уроків, контрольні роботи, українська література. Петро Гулак-Артемовський, шкільна програма

Повернутися на сторінку Українська література

Повернутись на сторінку Гулак-Артемовський

Вас можуть зацікавити:

1. Два кріпаки (за байкою «Пан та Собака» П. Гулака-Артемовського). Аналіз твору

2. Осуд гноблення у кріпосницькому суспільстві (за байкою «Пан та Собака» П. Гулака-Артемовського). Аналіз твору

3. Осуд кріпосницького суспільства (за байкою «Пан та Собака» П. Гулака-Артемовського)

4. Засудження жорстокості і свавілля поміщиків у кріпосницькому суспільстві (за байкою «Пан та Собака»). Аналіз твору

5. Сатиричний осуд суспільних відносин у кріпосному суспільстві (за байкою «Пан та Собака» П. Гулака-Артемовського). Анааліз твору

6. Тема кріпацтва у творі П. Гулака-Артемовського «Пан та Собака». Аналіз твору

7. Аналіз балади «Рибалка» Гулак-Артемовського

8. Балади Петра Гулака-Артемовського. Аналіз творів

9. Творчість П. Гулака-Артемовського

10. Зразок реалістичної байки Гулака-Артемовського «Пан та Собака»

11. «Пан та Собака» П. Гулака-Артемовського — класичний зразок сатиричної байки в новій українській літературі. Аналіз твору

12. Тема крiпацтва у творi П. Гулака-Артемовського «Пан та Собака». Аналіз твору

13. Художня самобутність байки «Пан та собака»

14. Засудження деспотизму в байці «Пан та Собака» П. Гулака-Артемовського. Аналіз твору

15. Мораль у байках П. Гулака-Артемовського. Аналіз творів

16. Майстерність створення алегоричних образів у байках П. Гулака-Артемовського. Аналіз творів

17. Осуд сваволю в байці П. Гулака Артемовського «Пан та собака». Аналіз твору

18. Балада «Твардовський» П. Гулака Артемовського. Аналіз твору

19. Балада «Рибалка» П. Гулака Артемовського. Аналіз твору

20. Гуманний зміст і мораль у байках П. Гулака-Артемовського. Аналіз творів

21. Майстерність творення алегоричних образів у байках П. Гулака-Артемовського. Аналіз творів

22. Осуд кріпосницької сваволі в байці П. Гулака Артемовського «Пан та собака». Аналіз твору

23. Гуманний зміст і мораль у байках П. Гулака-Артемовського

24. Художня самобутність байки «Пан та собака». Аналіз твору

25. «Пан та Собака» Гулака-Артемовського — зразок реалістичної байки. Аналіз твору

26. Тема уроку: П. Гулак-Артемовський. Байка «Пан та Собака». Сюжет твору

27. Тема уроку: Література українського романтизму. Поети-романтики П. Гулак–Артемовський «Рибалка», Є. Гребінка «Українська мелодія», М. Костомаров «Соловейко»

28. Тема уроку: Петро Гулак-Артемовський — активний учасник літературного руху свого часу. «Пан та Собака» — перший класичний зразок сатиричної байки в новій українській літературі. Байка як жанр епічного твору. Поняття про сатиру

29. Тема уроку: Література українського романтизму. П. Гулак-артемовський «Рибалка», Є. Гребінка «Українська мелодія», М. Костомаров «Соловейко»

30. Тема уроку: Література українського романтизму. Поети-романтики П. Гулак-Артемовський, М. Костомаров

 

Комментарии закрыты.