Незабутні діалоги з Павлом Глазовим

    Незабутні діалоги з Павлом Глазовим. Шкільні твори, розробки уроків, контрольні роботи, українська література. Павло Глазовий, шкільна програма

    Укотре завітав на гостину до Вчителя. Роками в його квартирі бачу одну й ту ж безрадісну картину бідності, яка постійно, мов лещатами, стискає серце. З якого це такого недоброго дива в нашій країні уряд так зневажливо ставиться до народних талантів? Чому унікальна Особистість, котра дала нашому народові таку кількість букетів гарних творів, дарувала протягом десятиліть щирий сміх не одному поколінню, виховувала почуття людської гідності в тих же чиновників, лишила яскравий слід в українській літературі, — і оце так самотньо доживає в злиденних умовах? Та не заслужив наш великий Патріарх гумористичного цеху такого ганебного ставлення до себе з боку держави…
    Одне слово, — дожилися!
    Колись влучно сказав Євген Сверстюк про долю вітчизняного письменника: «На нашій землі письменник був зажди найбіднішим сином її, і йому відкривались важкі болі та високі заповіти.» («Собор у риштованні», 1970). Добре знаючи Павла Прокоповича, я розумію, що якби він не був надто скромною людиною, то мав би і добру пенсію, й авто, і гарно умебльовану квартиру, і дачу, й покоївку, і звичайну пральну машину, і сніданок, принаймні, з курятини, і не мав би болячок шлунково-кишкового тракту.
    Колись давно я намагався записати для історії спогади Павла Глазового. Для цього хотів використати диктофон під час наших зустрічей.
    — Павле Прокоповичу, а можна нашу розмову записувати на плівку? — запитав.
    — Навіщо? — щиро посміхнувся дідусь. — Я можу такого наговорити, що й вуха зів’януть! Не треба… Кому потрібна моя гірка правда?
    Дякувати Богові, дещо записати на плівку з дозволу Вчителя таки вдалося. Але згодом я збагнув, що відвертої розмови під диктофон у нас ніколи б не вийшло. Тому довелося багато чого перенести на папір з нетривкої пам’яті.

    ***

    Свої перші вірші Павло Прокопович спробував написати в третьому класі.
    Тільки випав перший сніг, Я гулять уже побіг. Я не знав, що то є сніг, Думав: пір’я. В нього ліг… Багато залежить в такому віці від першого вчителя. Як писав Павло Глазовий, «учитель тільки тоді учитель, коли йому вірять, як рідному» («Чорна книга»).
    — У мене був добрий учитель, — згадує Павло Прокопович, — Іван Антонович Гуцалюк, який і сам писав, і дітей цьому навчав. Дуже радів за діток, котрі могли щось путнє написати. Це був учитель від Бога! Такі люди — це сіль землі, сіль культури! Він сам вишукував серед нас талановитих дітей і всіляко допомагав їм розвиватися. Я думаю, що Бог інколи «підкидає» таких людей, щоби решта не здичавіли, не опустилися до того, що ми маємо зараз.
    Минув час, і перші уроки Івана Антоновича дали свої плоди. У Новомосковську на Дніпропетровщині молодий Павло вже друкувався в альманасі. Зі своїм першим учителем майбутній Сміхотворець зустрівся по війні і зачитав йому військові вірші. Почув їх Іван Антонович, схопився за голову і сказав: «Ти що? Не треба такого писати! Посадять!»
    На війні Павло Прокопович записував свої твори в маленький блокнотик, якого постійно носив у кишені біля серця. Намагався писати про все, що бачив, що думав, що турбувало. Тому й не дивною виглядала реакція старого вчителя, коли той ознайомився з Павловою творчістю тих літ. У тих віршах була описана жива правда про війну, яку так старанно приховували керівники партії.
    Павло Глазовий служив у авіації. Був механіком, мотористом, стрільцем-радистом. Коли не літав — прилаштовувався в кабіні літака і писав вірші. Писав дуже дрібненьким почерком гостро заточеним хімічним олівцем. Як каже сам автор, якби й згубився блокнотик, то все одно ніхто б не розібрав оті «каракулі».
    Після війни Павло Прокопович згодом сам забракував більшість воєнних творів, а в 1947-му році майстерно зробив книжечку на цьому матеріалі та й привіз її в Київ до редакції журналу «Молодий автор». Не забарилася відповідь, яку згодом отримав автор від редактора Шеремета, в ній писалося, що «за такі вірші можна загриміти до Сибіру».

    Гримлять мої пісні,
    Ви — діти часу нелегкого.
    Нелегко, друзі, в наші дні
    Здобути справжню перемогу.
    («З військового блокнотика»)

    А в ті часи вважалося, що наш народ «легко» здобував перемоги «з невеликими втратами бійців». Але у віршах Павла Глазового неозброєним оком можна було помітити й відчути правду.
    Окрім віршів, у молодого автора цієї книги була й проза, роздуми, власні міркування.
    1948-ий рік приніс нові неприємності. Одного разу Павло Прокопович написав пародію на А. Малишка, який дуже полюбляв використовувати в своїх творах синій колір.

    Синій день над синім полем,
    Наче синій світ,
    Синє світло і синиця,
    Наче з-під воріт…

    Коли прознав про те А.Малишко, то відразу в Кривому Розі пролунав дзвінок в особливому відділі КДБ при інституті, де навчався студент Глазовий. Вчасно Павло Прокопович переїхав до іншого міста! Розлючений кадебіст тільки й мовив наздогін: «Глазовой воврємя смился!» Згадуючи ті часи, Павло Глазовий з усмішкою говорить: «Уже лапті мені плели! Видно, Бог був на моєму боці!»

    Є в природі дві сатири —
    Дуже гостра і тупа.
    Всі ми любим найгострішу, —
    Ту, що нас не зачіпа.
    («Автобіолірика»)

    Ця влучна строфа дуже точно підходить до тих, кого Павло Глазовий зачіпав своїми дошкульними пародіями. Хоч робив він це з тонкою іронією, незлобливо, так би мовити, по-приятельськи, але ж не всі розуміли такий гумор.
    Щось подібне траплялося у стосунках сатирика з О.Гончарем, Т.Масенком та іншими. «Скривджені» в боргу не залишалися, — мстились, як могли. Ці жарти Павлу Прокоповичу «вилазили боком», завдавали тяжких неприємностей. З цього приводу колись Ю.Збанацький відверто йому зауважив: «Павле, та такого ж не прощають!»
    На ті часи у Павла Глазового була своя установка — не дають писати правди, то писатиму про неї хоча б у жартівливій формі. Бо він знав, що з тим багажем, з яким повернувся з війни, з тими поглядами на життя себе змінити вже було неможливо. Гуморист намагався бути чесним із самим собою. Писати й ховати під стіл було не в його характері. Тому пізніше так і вийшло, що Павло Прокопович перейшов винятково на гумор.
    — Пам’ятаю, — згадує Майстер, — як студентом написав віршик такого змісту:

    Теща хвалиться спідницею,
    Щастячко у тещі,
    Ось які є за кордоном
    Інтересні вещі.

    На перерві читаю хлопцям, а вони хором: «То неси їх у «Перець»!» Послухався, надіслав штук п’ять у видавництво. Згодом отримав лист, що чотири гуморески друкуватимуть, що читав їх сам Остап Вишня, хвалив і рекомендував у номер. Оце була справжня підтримка!
    1950 року Павло Глазовий починає працювати в редакції журналу «Перець». Позаду були вже педагогічна й військова школи, навчання в академії за направленням й інститут. Начальником над ним був Ф.Маківчук, котрий ледь закінчив вісім класів у технікумі. Десять років П.Глазовий вимушений був терпіти каторжну роботу, аби отримати квартиру. Як він сам згадує, «…трудився, як воляра! На мені і трималася вся робота літературної частини. Роботу свою виконував із захопленням, із задоволенням, хоча сам писав небагато.»
    За весь час роботи в «Перці» у Павла Прокоповича вийшла лише одна збірочка «Великі цяці».
    Отут хочу зробити невеличкий відступ. Хоч і зарікався, що не згадуватиму недругів Павла Глазового, та втриматися і не розповісти про одну постать не маю морального права. Все через те, що в житті Павла Прокоповича він відіграв найчорнішу роль і залив чималу ломаку сала за шкіру великому гумористові. Павло Прокопович навіть присвятив своєму найлютішому ворогові невеличку сповідь. Вважаю, доцільно навести її без змін.
    Плата за епіграму «Двадцять п’ять років — чверть століття! — караюсь я за чотири рядочки, не мною написані, за чужу епіграму. Всіма святими й чортами рогатими присягаю, що вигадав її не я. Довгий час працював я в «Перці» заступником головного редактора. Спочатку все йшло добре. Нестерпним моє становище стало тоді, коли хтось пустив поміж люди лиху епіграму:

    Спитав Тичину Корнійчук:
    — Що за письменник Маківчук?
    Тичина каже: — Та воно
    І не письменник, а гівно!

    Маківчук вирішив, що то моя робота, і навесні 1961 року вижив із редакції як профнепридатного, на прощання пообіцявши:
    — Випишу з Києва й пущу з торбами!
    Пішов я працювати на радіо, організував там випуск сатиричного журналу «Колюча пошта».
    Маківчук настирливо дзвонив тодішньому голові радіокомітету Скачку Миколі Артемовичу:
    — Кого ти взяв на роботу? То ж такий, що копає, риє…
    Через півроку викликав мене Микола Артемович і почав здалека:
    — У вас золоті руки, у вас…
    Я здогадався, куди мова хилиться, й запитав:
    — Подавати за власним бажанням?
    — Подавайте…
    Перейшов працювати в журнал «Мистецтво» теж заступником редактора. Головним тоді був нині покійний Іван Сергійович Корнієнко. Засперечалися ми з ним якось, у роботі всяке ж буває, і він випалив:
    — Правду каже Маківчук, що з вами спати спокійно не будеш!
    — Спіть спокійно з іншими, — сказав я йому, — і менше слухайте маківчуків…
    Та й подав заяву «за власним»…
    Зрозумівши, що Маківчук із зубів мене не випустить, перейшов на «творчий хліб», постійну роботу знайти було важко. В сім’ї почалися незгоди, дружина подала на розлучення, покинувши мені дев’ятирічного сина й назавжди забувши про його існування. Сам був мамкою й нянькою, підробляв у різних організаціях позаштатно. Писав для телебачення сценарії щомісячної передачі «Наші вечорниці». Передача набула широкої популярності, викликала позитивні відгуки. А невгамовний Маківчук мордував дзвінками керівників телебачення:
    — Що це за вечорниці? Що за хуторянщина?
    Послухали його, — бо то ж редактор «Перця»! — ліквідували передачу, а в «Перці» навіть фейлетон з’явився «Оверко з хутора» з прозорими натяками на архаїчність вечорниць…
    Не буду всіх каверз перелічувати. Були вони дріб’язковими, на щось більше сил бракувало самодурові. Зате коли ліпший друг Маківчуків зайняв високу посаду в ЦК КПУ, справжні чорні хмари нависли наді мною. Микола Григорович Іщенко на дріб’язки не розмінювався. Скориставшися з того, що я перебував тоді на партійному обліку в журналі «Соціалістична культура», наприкінці 1974 року з його ініціативи було проведено блискавичну перевірку сплати мною членських внесків, без відома партійних зборів зібрано «дані» за чотири роки і після півгодинного «розгляду» справи виключено мене з партії.
    За виключенням з партії було вже підготовлено й виключення зі Спілки письменників…
    На моє щастя, ця диявольська витівка не вдалась. Врахувавши, що вступив я в партію в найважчий для Батьківщини час, райком партії обмежився суворою доганою. Нині про це страшно навіть згадувати — я чудом затримався над чорною прірвою.
    З часом в Ленінградському військкоматі сказали:
    — Ваша особова справа записана зі слів, посвідчення учасника війни видати не можемо…
    Я не сумніваюся, що це було продовженням тієї ж пекельної затії. І знову ж таки на моє щастя збереглися у мене документи про участь в обороні Ленінграда, показав я їх працівникам військкомату і вони лише плечима знизали:
    — Що ж, буває…
    Ще працюючи в «Перці», я знав, що в Маківчука є палка пристрасть знайомитися на полюванні з впливовими й визначними людьми, щоб потім використовувати ці знайомства. Ніхто так не вміє шельмувати і оббріхувати людей, як він!
    Маю я незаперечні дані, які свідчать про те, що і всю оцю аліментну веремію закрутив саме він, ввівши в оману достойних, порядних людей. Але докладно на цьому тут зупинятись не буду. Скажу тільки, що епіграма виявилась правдивою…»

    ***

    Павла Глазового ще ненавиділи співробітники-євреї, хоч він і виконував роботу за всіх них. Літературні правки в текстах дописувачів вони робити просто не вміли, бо української мови досконало не знали. Павло Прокопович не раз їм зауважував на це, бракував їхню писанину, за що, зрештою, також поплатився.
    Задовго перед поїздкою в санаторій Глазовий подав до друку гумореску «Виїздив балабон на два тижні за кордон». Довго лежав текст віршика уже набраним під сукном на столі редактора. У номер чомусь не ставили, а скромність Павла Прокоповича не дозволяла на цьому наполягати. А вже згодом у санаторії він отримав журнал із вміщеною гуморескою. Якраз, коли Микита Хрущов поїхав за кордон до Аденауера. І ця гумореска мовби «прилипла» до його поїздки, яка тривала саме два тижні.
    Павлу Прокоповичу дали зрозуміти, що все це він підстроїв навмисне. «Колеги» по перу змикитили й витягли той вірш у потрібний час, щоб не лише вижити з редакції гумориста, а й взагалі відправити до Сибіру.
    Не одну пояснювальну довелося написати Павлові Глазовому в ЦК КПУ. Що не дало його розтерзати в тій ситуації? Зміг довести слідчим, що написав гумореску за п’ять місяців до поїздки Хрущова за кордон.
    Звичайно, про пережите Павло Прокопович згадував з посмішкою, та все ж відчувався в його голосі незримий біль і розчарування. Чого всі ті війни коштували людині, яка настроєна була на щось веселе й смішне, сказати важко. Але гумористика, схоже, була ще й отим очисним клапаном, через який стравлювався їдкий сморід прикрих взаємовідносин, щоб не накопичився й не отруїв.
    Колись про О.Гончара написали монографію, в якій героїв його творів порівнювали з героями Чернишевського. Павло Прокопович у відповідь написав, що Гончар непоганий письменник, але ж так порівнювати не можна. І з того часу як насупився Олесь Терентійович, то не балакав з Глазовим довгі роки. «А пишуча братія угледіла, що на мене начальство буркнуло, і собі давай писати різні викривальні статті одна за одною!» — розповідав гуморист. Рідко які газети в ті роки виходили без бруду на творчість Павла Глазового.
    Про той час Павло Прокопович каже так:
    — Якби я не пройшов фронтової школи, отого страшного пекла, то збили б з ніг, з’їли б, не дали б жити! Убили б! І вбивали! Я вже кидав перо і клявся більше не писати… Це було страшно! І я витримував, очевидно, тільки тому, що мав отой солдатський гарт!

    Син школярик прогляда журнали.
    — Глянь! — гукає батечка свого. —
    Люди в яму мамонта загнали
    І товчуть ломаками його.
    — Перестань ти голову морочить, —
    Буркнув батько. — То вже як закон:
    Якщо люди з’їсти когось хочуть,
    То з’їдять, хоча б то був і слон.
    («Мізантроп»)

    Той на тебе аж сичить,
    Той спідлоба дивиться,
    Той ображено бурчить,
    Той сердито кривиться,
    Той махає кулаком,
    Поглядом «зничтожує»,
    Інший дражнить пошляком,
    Чортзна-чим погрожує —
    Прокурором чи судом,
    Чи суворим вироком.
    Хочеш весело пожить, —
    То ставай сатириком.
    («Автобіолірика»)

    Свого часу Павло Глазовий працював на радіо, потім вісім років у журналі «Мистецтво», де започаткував сторінку гумору.
    «Завдяки» дзвінкам колишніх «колег» не міг влаштуватися у видавництвах «Молодь», «Радянський письменник», «Дніпро».
    І тут йому доля «підкинула» народного артиста України Андрія Сову, котрий полюбив гуморески Павла Глазового. Павло Прокопович не дуже хотів виставляти свої твори на сцену, але А.Сова наполіг на своєму і почав широко їх використовувати на естраді.
    Згодом прийшли перші бурхливі успіхи. Гуморески Павла Прокоповича почали лунати все частіше на різних святах і не тільки. Їх читали, їх слухали, ними жартували, їх любили. Одна за одною його гуморески йшли в люди. Їх почали друкувати великими тиражами, чого не робилося раніше в такому обсязі. Сова був найкращим критиком його віршів, він умів примірятися до аудиторії слухачів. Це була творча лабораторія, випробувальний полігон для гуморесок Павла Прокоповича. З тих виступів автор розумів, що потрібно людям.
    Сам же П.Глазовий до останку соромився виступати зі своїми творами на сцені, мовляв, його справа — писати, а вже артиста — смішити публіку. Тобто, знай швець своє шевство, а в кравецтво не мішайся, — як заведено у народі.
    Найстрашніші вороги, на думку Майстра, — конкуренти, які терпіть не можуть народних талантів. Бувало, бігали по кабінетах і викрикували: «Кінець глазовщині!». Він їм просто в печінках сидів. А коли з’явився на сцені А.Сова з гуморесками Глазового, — раптом усі замовкли, немов у рот води набрали, бо знали, на чому зростає й тримається популярність народного артиста.
    Взагалі, стосунки між письменниками непрості. У свій час критики ввели в лайливий лексикон термін «глазовізм», аби принизити творчість всіма любимого автора. Під ним розумілися: «графоманство, низькопробність, лайливість, анекдотизм» тощо.
    — Якщо Т.Г.Шевченко писав «…під самую пику», то що, його теж вважати грубим? Коли мене критикували за таку «лайку», то це свідчило про те, що не було до чого іншого придертися. Тому й чіплялися за це в моїх творах, — згадує Павло Прокопович 60—70-ті роки. — Ото були причепилися за «Куцу Феньку» чи за «Мокрі штани». Чемерис із Сивоконем називали це непристойностями, а варто лишень поглянути, що пише сьогодні один із колишніх критиків, що так ревно захищав цнотливість!
    Я взяв до рук номер «Кур’єра Кривбасу» за лютий 2000 року. Перегортаю кілька сторінок, знаходжу дві розповіді Чемериса: «Сексуальний збоченець» та «Глибоченька криниченька». Дуже швидко переконуюся… в лицемірстві цього «критика». Навіть не хочеться згадувати порнографічні сценки в цих «творах». Швидко ж час змінив погляди борця за чистоту в літературі! А може, це старість зробила «збоченцем» хвору людину?
    Павло Прокопович усе відбивався від таких:
    — Зараз просять дати щось зі своїх творів на різні передачі. А які зараз передачі? Куди давати? Кому? Люди розучилися сміятись! Ви послухайте, що лунає з телевізорів, про що розказують! Мене колись за дрібниці так розпікали, що не знав куди подітися. А сьогодні стало модним виступати ледь не з нецензурщиною. Дожилися! Це комусь просто вигідно! Отим наглим, безсовісним ділкам. Стосовно перероблених мною анекдотів, що часто-густо ставили мені в провину, то скажу так: от ви маєте шматок золота, а я майстер. Узяв, з того шматка золота зробив перстень та ще й гарного камінчика вставив у оправу. І вже з того шматка золота виріб в кільканадцять разів стає дорожчим. Ось так і народна творчість: береться шматок золота, а потім, якщо ти дійсно майстер і в тебе є певні уміння, з цього шматка золотого робиш річ. І це вже літературна річ. А що, зрештою, ми не беремо з народу? Все з народу: і мова, й культура, і традиції, й пісня… Я скажу більше: в літературі основне — знайти форму!
    Був такий афоризм: «форма изобличает мастера». Та к от по формі можна визначити справжню майстерність. Ось, наприклад, наш славний Т.Г.Шевченко взяв до своїх віршів форму народної пісні. У нього весь «Кобзар» — це народна пісня! Але він так засвоїв стиль і характер народної пісні, що ця форма стала дуже близькою нашій літературі й народу.
    — Ось у мене, — продовжував Павло Прокопович, — стоїть радіоприймач, а десь передає станція радіохвилі. Ця ж станція враховує, як сприйматимуть передачі, на яких частотах. Отак і письменник мусить враховувати ті «частоти», на яких сприйматимуть його творчість. Можна дати таку «частоту», що з «простих смертних» ніхто не зможе її сприйняти, хоча твір може бути й справді геніальним. Важливо орієнтуватися на читача! Я орієнтувався на тих, кому ніколи було читати за важкою працею, за хатніми справами. Отакі з насолодою і задоволенням послухають гумореску, та ще й посміються, бо це легко сприймається, це їм зрозуміле і дохідливе. Народний анекдот у моєму вірші звучить як жартівлива українська пісня, яку всі люблять. Кожну вдалу гумореску можна проспівати. От тому в Степана Руданського гуморески й називаються співомовками.
    Я багато і довго шукав свою форму! Так, як писав Степан Олійник, тобто задовгі вірші, розтягнуті, я писати не хотів. Щоб написати байку — треба володіти вдалою формою, увійти в неї.
    Я уважно слухав Майстра і боявся пропустити бодай слово. А він, доводячи сказане, легенько переходив зі слів на пісню, на прикладах показував, як звучать деякі його гуморески в супроводі співу. Десь бралась тужна мелодія, раптом змінювалася веселою, жарти іскрами сипалися з його мудрих вуст. І я подумав: ось вона — сіль землі, ось вона — сіль культури, ось вона — сіль нашої народної творчості, ось він — незламний козацький дух! Мабуть, це й є ще одним секретом творчого довголіття Майстра. Тому й не змогли зламати, зігнути, затоптати псевдокритики велику волю й жадобу до довголітнього творчого життя нашого Великого Сміхотворця!
    А Павло Прокопович, не здогадуючись про мої розмірковування, продовжував:
    — У Т.Г.Шевченка пісня не перенесена прямо, але вона звучить в усьому, за кожним рядком, за кожною строфою… Звучить дух пісні, її тональність, музика, гармонія… А народ створив таку пісню, прийняв її, передає з вуст в уста, живе нею. І тут знаходиться письменник, котрий написав вірш, який звучить, як ота народна пісня. І кожен подумає, що таке і він співав! Оце й є література! Письменник потрапив на ту «частоту», на яку настроєний «приймач», що знаходиться в душі людини. Ось у чім секрет!
    Тому й не треба дивуватися з того, що багато віршів Шевченка стали піснями. Ось яка виходить діалектика: пісні стали його віршами, а згодом його вірші повернулися піснями.
    Найдорожче, що є в українців, це — народні пісні. Ми пройняті цими піснями. Шевченко умів одполірувати свої твори. І робив це просто й геніально. З нього вони самі виливалися, бо мав дуже міцне українське коренище. Українська пісня в його особі відповідним чином перетворилась і вихлюпнулася такою красою у віршах.
    Не кожен може так писати, а особливо не українець. Для цього потрібний духовний інструмент, підготовка, відповідна натура, талант…
    …Павло Прокопович запихкав цигаркою і, посміхнувшись, далі згадував:
    — Так і в мене в житті трапилося, коли я ще навчався на четвертому курсі в інституті. На перерві дівчата якось заспівали українську народну пісню:

    Зацвіла ромашка,
    Заспівала пташка,
    Полюбила Яшку
    Молода Палажка
    А я в кінці добавив строфу:
    Не цвіте ромашка,
    Не співає пташка,
    Бо не любить Яшку
    Молода Палажка.

    Хто все це слухав — ледь не попадали зі сміху! От вам приклад пісні й вірша. Вони впіймали ту «частоту». Згодом я допрацював цю гумореску і її гарно читав Андрій Сова:

    Зацвіла ромашка,
    Заспівала пташка,
    Зустрічала Яшку,
    У саду Палажка,
    Доки не з’явилась
    Отакунька Сашка.
    Й стало холодніше
    На душі у Яшки…

    Приємно згадати, як люди раніше уміли сміятися, хоч і жили бідніше.
    Багато гуморесок я виокремив у цикл «Співучий гумор» і поклав їх на народну музику. Зараз ці пісні вдало виконують дуети «Дарничанка» та «Бузина». Це так сприймається слухачами, що ніякі крикуни не в силі заглушити їх. Пам’ятаю, коли дует виїздив на гастролі в Запоріжжя, то люди довго не відпускали їх зі сцени, просили ще і ще, хоча вони й не професійні виконавці. Ось вам і сила української пісні. «Співучий гумор» увійшов до збірки «Сміхослов».
    Для мене важливо, щоб мої вірші сприймав отой «людський приймач». Коли це гумор, та ще й покладений на народну мелодію — йому немає перепон. Я й сам граю на акордеоні, тому більшість своїх творів просто підспівую…
    Павло Прокопович виніс із кімнати червоний акордеон, вже не знати чийого іноземного виробництва, і став лаштуватися до гри. Я з нетерпінням очікував дійства. Про те, що Майстер — великий поет — відомо всім, а ось що він ще й вправний музикант — для мене стало справжнім відкриттям. Кілька хвилин я мав змогу насолоджуватися звуками інструмента, а Майстер, примруживши очі, поринув у глибини народної мелодії. Здавалося, в ці миті для нього нікого не існувало й ніщо його не бентежило, окрім музики. Він з акордеоном був єдиним цілим на всьому світі.
    Кажуть: коли людина талановита, то вже талановита в усьому. Я впевнений, що якби Павло Прокопович не став великим гумористом, то неодмінно був би відомим музикантом. Талант все одно в чомусь би та спалахнув!
    Його любов до музики красномовно підтверджує один випадок, що трапився в блокадному Ленінграді. Якось зустрілися Павлу Глазовому сільські хлопці з гармошкою, от він і пристав до них з проханням продати її. Вже тоді Павло Прокопович добре грав на різних інструментах, бо доводилося до війни вчителювати у школі і навчати музики дітей. Хлопці не дуже хотіли розлучатися зі своєю «тальянкою», тим паче, що в бійця Глазового грошей, як кіт наплакав. Раптом підбіг лейтенант — помічник командира ескадрильї й, не роздумуючи, витягнув з кишені грошенята, всунув хлопцям за пазуху й забрав гармошку для Павла Прокоповича… Уміння грати не раз рятувало життя солдатові під час війни, бо музикантів усі старалися вберегти від загибелі.
    Силу мистецтва Вчитель яскраво показав у своєму улюбленому вірші:

    Гусака на сало хазяїн годував,
    А лебедя для того, щоб він пісні співав.
    І трапилась пригода з хазяїном така:
    Вночі пішов до хліву зарізать гусака,
    Та лебедя за шию схопив у темноті.
    А лебідь, як відомо, співає раз в житті. —
    Тоді, коли відчує, що смертний час настав.
    То ж лебідь перед смертю тихенько заспівав.
    І пісні лебединої почувши перший звук,
    Хазяїн відсахнувся, і випав ніж із рук.
    Стояв хазяїн, слухав, а лебідь все співав.
    Його від злої смерті талант урятував…
    («Лебедина пісня»)

    — У книзі «Веселий світ і чорна книга», — розказує Майстер, — я сказав гірку правду: ви робити не хочете, ви ледачі, ви лізете один одному на плечі, аби тільки не робити!
    Колись я написав для Андрія Сови, що «мавпи вміють розмовляти, тільки приховують це, аби не заставили їх працювати». У нас уся проблема в цьому! Кожен хоче проїхати життям на чужому горбі, та ще й у рай попасти! А так же ж діла не буде!
    — Чому ви не даєте інтерв’ю журналістам? — колись поцікавився я у Павла Прокоповича.
    — По-перше, це прояв скромності, бо я не відчуваю, що зможу щось таке сказати, що буде варте широкої уваги і великого розголосу. По-друге, те, що я скажу і про що думаю, вони все одно не надрукують!
    У нас, в українців, не прийнято вилазити наперед. У нас заведено так: ти покажи, що вмієш, а ми оцінимо! А здебільшого трапляються такі, що ведуть себе, мов пани, у них щось запитаєш — ламаються, пики корчать, виставляються… Я так не вмію!
    Лише недавно я зрозумів, — продовжує Майстер, — що мене так довго мучило, «черв’ячком» сиділо в мені. Це бажання, щоб мої твори були дохідливими для людей. І мені здається, що я досягнув у цьому взаєморозуміння. Навіщо мені писати романи, які вкриватимуться пилюкою на полицях? А коли вже гуморески пішли в люди, хай із сотні одна-дві, то неодмінно житимуть довго. І як отаке мале до мене підходить, а йому шість рочків, і щебече мої вірші — то я думаю: живи дев’яносто, щоби потім онукам своїм розказав!
    Зараз стільки всього друкують, що важко розібратися, де зерно, а де полова.
    Я, пам’ятаю, подав до редакції журналу «Мистецтво» збірочку на сімдесят віршів, то її покоротили й залишили лише тридцять п’ять. Підійшов до директора, який мене добре знав, бо я з його дружиною разом навчався. Питаю, чому так скоротили? А він мені: «Павле Прокоповичу, ми вам гроші заплатимо, тільки давайте не будемо її друкувати взагалі!». Я у відповідь: «Краще я вам останнє заплачу, тільки видайте цю книжку!». Це свідчило про те, що люди боялися, щоб не було у моїх творах подвійного натяку. Людей тоді переслідували. У кращому випадку виганяли з роботи і більше ніде не приймали.
    Пам’ятаю, як мене сварили за такий вірш:

    На мій погляд, це хороші
    Завели порядки,
    Що на курячих яєчках
    Ставляться печатки:
    Якого числа
    Курочка знесла.
    Ой, купила бабусенька
    Яєць два десятки.
    — Звідки ж на них, — дивується, —
    Взялися печатки?
    А дід каже: — Не дивуйся.
    Є спеціалісти,
    Які можуть з печаткою
    Й не туди залізти.
    («Куряча грамота»)

    Цей вірш мені інкримінували як злочин! Почали вважати аморальними більшість моїх творів. Особливо старався Сивоконь. А я собі думаю: гавкай-гавкай, а однако люди читають! Страшно тому, кого не читають, та ще й мокрим рядном накривають.
    Так ось: я прагну того, щоб мої твори, бодай частка, залишилися надовго між людьми, щоб вони передавалися з вуст в уста. Сподобається комусь одна-дві, то, можливо, захоче почитати більше і шукатиме мої книги. Ми тримаємо іспит не перед сьогоднішнім поколінням, а перед майбутнім. Лише вони будуть здатними об’єктивно оцінити сучасну літературу. Ту літературу, яка й тоді буде актуальною і не застарілою. Народ обманути неможливо. Він керується вищими, наймудрішими постулатами і критеріями. Вже як одбирає, то одбирає. Ось, наприклад, скільки талановитих літераторів прийшло після Т.Г.Шевченка, а досягти його світового рівня змогли далеко-далеко не всі. Бо народ робить свою культуру, немов будує незримий палац. Ото якщо ти в той палац принесеш цеглинку і майстер скаже, що вона підійшла, — то, вважай, ти прожив недаремно. І далі народ продовжує будувати отой палац. Бувають періоди, коли цегли немає. Зупиниться робота, доки нова цегла прибуде.
    Ось чому письменник повинен мати природне національне коріння. Є література окремих народів, з яких складається світова. Але такого поета, який би всім народам догоджав своєю творчістю, не існує. Українець сльозу пустить від пісні, а якийсь папуас і слухати її не стане, бо йому вона не зрозуміла й не цікава!..
    Я, мов зачарований, карбував мудрі слова Майстра в умі й розумів, що ці діалоги залишаться в моїй пам’яті на все життя.

    ***

    Пригадую святкування 80-літнього ювілею Павла Глазового в переповненому Палаці «Україна». Його твори читали народні, заслужені, аматори (дітки та дорослі). Сам ювіляр прочитав лише один-єдиний свій вірш, про кульбабу. Колись, задовго до цього ювілею, я поцікавився у Павла Прокоповича: «Мені здається, що цей вірш звучить неначе некролог». На що мудрий Учитель з лукавинкою відповів: «Хто його знає? Може, так воно й є.» Тут цей вірш хочу подати без скорочень:

    Росла кульбаба при дорозі,
    Звичайна квітка польова.
    Зоріла цвітом золотистим
    Її кругленька голова.
    Росла, росла вона, дозріла
    Та й побіліла, посивіла.
    Взяли вітри той скромний цвіт
    І понесли у білий світ.
    Отак і я прожив на світі,
    І побіліла голова,
    І полетіли в світ широкий
    Мій сміх і думи, і слова.
    Нехай стебло моє затопчуть,
    Нехай мій корінь перетруть —
    Того, що в люди полетіло,
    Уже назад не заберуть.
    («Автобіолірика»)

    Незабутні діалоги з Павлом Глазовим. Шкільні твори, розробки уроків, контрольні роботи, українська література. Павло Глазовий, шкільна програма

    Повернутися на сторінку Українська література

    Повернутися на сторінку Павло Глазовий

    Вас можуть зацікавити:

    1. Чим мені подобаються байки Павла Глазового?

    2. «Заморські гості». Павло Глазовий. Аналіз гуморески — тема, ідея, художні засоби.

    3. Гумористична творчість Павла Глазового. Тематика та основні мотиви гуморесок

    4. «Найважча роль». Павло Глазовий. Аналіз гуморески — тема, ідея, художні засоби.

    5. «Тарас Бульба в Києві». Павло Глазовий. Аналіз гуморески — тема, ідея, художні засоби.

    6. Тестові завдання. Павло Глазовий. Гуморески «Тарас Бульба у Києві», «Найважча роль», «Заморські гості»

     

    Комментарии закрыты.