Небесна ластівка (Валентина Клименко). Біографія, шкільні твори, статті, розробки уроків, контрольні роботи, українська література. Ірина Жиленко, шкільна програма

    Небесна ластівка (Валентина Клименко). Біографія, шкільні твори, статті, розробки уроків, контрольні роботи, українська література. Ірина Жиленко, шкільна програма

    Не проміняю на мільйон,
    На усевладдя і всесилля —
    Свій тихий день, свій добрий сон,
    Своє усміхнене дозвілля.
    Не проміняю на єлей,
    Тріумфи, лаври і пеани —
    Свободи тихий привілей
    На старомодному дивані.
    Ірина Жиленко

    Ірина Жиленко — авторка 800—сторінкового тому спогадів Homo Feriens (з латини — людина, що святкує) про особливий світ Києва повоєнного, шістдесятницького, про шляхетних друзів молодості — В’ячеслава Чорновола, Євгена Сверстюка, Івана Дзюбу, Валерія Шевчука, Аллу Горську, Опанаса Заливаху, Михайлину Коцюбинську, про свій приватний світ із чоловіком—письменником, хатою, горою і городом у селі Халеп’я, двох дітей. Ірина Жиленко — це романс «Я святкую життя», заспіваний низьким оксамитовим голосом Ольги Богомолець і її пронизливий дует з Ігорем Жуком «Йозеф Гайдн «Прощальна симфонія». Ірина Жиленко — це вірші про «сервіз, естамп, бібліотеку» і «старенького буфетного гнома», про «вікно в пломеніючий сад», «червоні черепиці, оранжеві коти», про «істерично вірую в добро» і про «замовк в людині Бог». Ірина Жиленко — це дружина письменника Володимира Дрозда. Ірина Жиленко — це портрет Віктора Зарецького в бежево—синіх тонах із лебедями за плечима. Ірина Жиленко — приваблива жінка, яка написала «Я трішечки красива, і трішки поетеса». Ірина Жиленко — це письменниця, що не любила давати інтерв’ю…
    Ірина Жиленко — надзвичайно обдарована поетеса із тонким відчуттям світу, естетським поглядом на життя, гедоністичною чуттєвістю. З часом їй не пощастило: коли в 1965 році вийшла її перша збірка віршів «Соло на сольфі», українська радянська література не так щоб аж зраділа — «манірність», «претензійність», «салонність», «бездумність» писали про її вірші літкритики, кому це потрібно в часи боротьби і веселої праці на марші в комунізм? «Звісно, книжечка має сирітський вигляд, оформлена, мов iз бібліотечки «Огонька», паскудно зброшурована, мерзенний папір, та ще й в одному вірші загубили рядок. Ну, та не буду паплюжити своє перше поетичне дитятко. Яке є — таке є», — написала вона в листі від 24.08.1965 до чоловіка в армію. Наступні її книжки зустрічали з тим самим набором «вітальних слів» плюс «ідейна обмеженість», «асоціальність». Утім у середовищі друзів—шістдесятників, для яких політична боротьба за українськість часто перетворювалася і на зміст, і на форму, мали претензії до віршів Жиленко з іншого боку — де, мовляв, твоя громадянська свідомість, громадянська позиція?
    Справжніх рецензій було мало, широкої літературної слави і належного визнання поетеса не здобула, хоча пізніше, в 1996 році, удостоїлася таки Шевченківської премії. «Коли я написала рецензію на її збірку поезій «Вікно у сад» і надрукувала у журналі «Жовтень», мені переказували, що Ірині Володимирівні сподобалася рецензія, і їй було приємно, що вона не замовна і не на прохання, — розповідає письменниця і журналістка Людмила Таран. — А потім якось я подзвонила їй і сказала, що хочу познайомитися, і не тільки я, а й моя подруга Наталка Білоцерківець, вона сказала: так, дівчата, я про вас чула, приходьте в гості. Це було дуже мило з її боку, бо тоді вона якраз мала проблеми з малим Павликом, якому ще й року не було, і він напередодні ошпарився окропом».
    Жиленко писала щоденники все життя, до останніх днів, 50 зошитів. Щоденники — як психотерапевтичні практики, щоденні й очисні, робота душі з повсякденністю з прицілом на вічність. Якби не мемуари Homo Feriens, власноруч написана біографія в контексті покоління, нам би ніколи не відкрився тонкий мереживний світ повсякденного оптимістичного проживання днів Ірини Жиленко. І канув би в Лету красивий епістолярний роман Жиленко і Дрозда, який тривав три роки, доки Володимир Дрозд служив в армії. Ірина Володимирівна надрукувала в книзі лише свої листи, і то не всі; як видно з книжки, писала вона їх через день, а коли дозволяв час і клопоти — щодня.
    «Ми пережили часи повної чорної безвиході, але ж пережили. Якщо є в цьому світі хоч на копійку Божої справедливості — ми будемо щасливі!

    Буде білий вітер, білий сніг,
    принесуть ялинку на поріг…

    Я не знаю, що ти робиш сьогодні і в цю хвилину, але знаю, що ти обов’язково думаєш про мене, про наші «три літа», про нашу зустріч і про майбутнє наше дитя. Про все це не можна не думати, коли любиш. А ти мене любиш, я це теж знаю. І це знання таке щасливе, до сліз, якими я зараз заляпую ці рядки.

    На добраніч, любий, хай тобі присниться тисяча янголів, і всі схожі на Жиленку» (лист від 27.10.1965).
    «Любий, я отримала від тебе такого ніжного «ювілейного» листа, що аж розвиднілась душа. Я якраз збиралась на прогулянку. Ішла сонячними, золотоосінніми вулицями і все читала—перечитувала твого листа. Навіть трішки сплакнула від радості, їй—право, Вовцю, якби опитати людство , чи часто воно плаче від радості, — ми би пересвідчились, що належимо до «обраних», а отже, дуже щасливих. Що таке сльози — знають усі, але мало хто плаче від радості» (лист від 31.10.1963)
    «Хворію. Температура — ой—ой! Прикро те, що через хворобу знову не змогла поїхати навідати Василя.
    Зараз смеркає. Я тиха і ніжна. І спокійно мрію. Знаєш, я відчуваю, як з кожним листом моїм до тебе і з кожним твоїм до мене — зростаю і багатшаю. Оті, в сірих будинках, які прирекли нас на розлуку, не змогли зробити нас нещасними, наше нещастя — упало на них! А ми з тобою — все одно — щасливісінькі!» (лист від 12.12.1963).

    * * *

    Історія шістдесятництва частково написана — в наукових розвідках і в мемуарах, і ті «українські лицарі духу», дисиденти, герої стоять на постаменті на певній дистанції. «Ми — свідки подвигу людей, які пішли хресною дорогою національної боротьби і не дожили до нашого часу. Це — воістину месії. А ми їхні апостоли, і кожен пише одне і те ж євангеліє від шістдесятництва», але — на свій копил». Але такими привабливими, красивими, порядними, веселими, як у спогадах Ірини Жиленко, вони ще не описані ніде. Опанас Заливаха із розколошканим волоссям і вусами, бруднющий, обдертий, що світив колінами, бо подер одяг, коли лазив на драбину, щоб подивитися на свою величезну мозаїку, яку робив у лаврській майстерні. Як він напік для гостей картоплі на електроплитці і чистив її ножем, вимазаним у розчин, смолу і порох. Як чудова художниця Людмила Семикіна на озері зробила для Жиленко костюм болотяної царівни, обв’язавши стегна рушником, надягнувши на голову чалму і прилаштувавши водяних лілій у декольте і довкола стану. Про комуналку Михайлини Коцюбинської на вулиці Леніна, де на робочому столі під склом лежали фотографії батьків і друзів. Про те, як плакала в темряві в квартирі Ліни Костенко, а та казала, що скоро зчинить бунт і перейде в євреї, бо ті вміють поважати своїх митців. «Учора була у Ліни. Воістину у цій жінці сидить демон (чи янгол?) поезії. Я виходжу од неї завжди ущасливлена. Німб маскується під її буйне золоте волосся. Я — Лінин раб. Довкола неї витає аромат талановитості. Адже якщо в мені поет захований глибоко і назовні нікому не помітний…, то Ліна Костенко завжди поетеса — і в поезії своїй, і в зовнішності, і в погляді, в манері розмовляти, в способі життя, навіть у тому, як вона лицює спідничку (саме за цим заняттям я її застала). Вона — ніби в хмарині таланту, як левиця—аристократка в парфумах. Це п’янить. Хоч би про що ми з нею говорили — я п’янію» (лист від 22. ХІІ. 1964).
    В іншому часі, який би не вимагав робити вибір між добробутом і духовністю, для Ірини Жиленко точно знайшлося б більше читачів, і правильних слів у критиків, і про жіночу природу її таланту, і про втечу у внутрішній світ — прекрасніший і багатший, ніж потворний зовнішній, і про стиль, стильність як основу життя і поезії, про поетичну абсолютизацію простих речей і відчуття емоційної спорідненості, гармонії з природою. Цей час має настати…

    * * *

    Поет Тарас Федюк, який працював редактором журналу «Сучасність», коли там друкувалися останні подачі мемуарів Ірини Жиленко, каже, що спілкувався з поетесою мало і не суттєво. А вірші? «Колись мені дуже подобалася назви її книжок — «Автопортрет у червоному», «Соло на сольфі», це було сміливо і виклично навіть тоді, коли всі називали свої збірники «Надія» або «Вірю в народ». Але її вірші для мене занадто конфетно—шоколадно—манірні. Читаєш, і відчуваєш, що вона закрита, застібнута на всі ґудзики. Я ставився до неї з повагою, але вона мене ніколи не вражала, як Вінграновський, Нечерда, Герасим’юк, Римарук, що інколи аж щелепа падала від щастя».
    А Оксана Забужко написала на «Фейсбуці»: «R.I.P. Щойно довідалася — а воно вже, кажуть, тиждень минув…
    Ірино Володимирівно, дорога, а я ж так і не встигла Вам розказати, як я Вас любила, — і як досі бережу і напам’ять знаю ті пожовклі тоненькі збірочки вбогого друку 1970—х — «Вікно у сад», «Концерт для скрипки…», — і як підлітком гордо заявляла всім, що я «жиленківка»…
    Вічний спокій Вам там, у Небі Поетів, — Ви були справжня».
    Письменниця Людмила Таран згадує: «Вона була дуже мила людина, але вибіркова. І останні 10 років, як не стало Дрозда, вона за ним страшенно сумувала, це видно і по її віршах, і по тому, як вона перестала з’являтися на люди, виходити в товариство. Ще на 5 курсі у нас була практика у журналі «Вітчизна», я пам’ятаю, вона тоді була в опалі, приходила до Юрія Сердюка. Вдруге я побачила її в Спілці письменників, ми з Наталкою Білоцерківець її обговорювали по—жіночому — її сережки, рухливість, вона була як пташка, дивувалися, що їй 38 і вона народила другу дитину, Павлика. Коли ми познайомилися, я бувала в неї в гостях, кілька разів їздила в будинок у Халеп’ї, раз навіть ночувала. Пам’ятаю, Ірина Володимирівна готувала вечерю, а Дрозд повів мене в поля, розповідав, яка древня ця земля, і що він хоче, аби тут розвіяли його прах. Пам’ятаю, як Ірина Володимирівна любила свій город, який красивий, рівний і чіткий був почерк у її щоденниках, з якою щирістю вона звірялася мені у своїх приватних справах. І ця довіра до мене, набагато молодшої і, по суті, сторонньої, мене дуже піднімала у власних очах, вивищувала, надавала крила. У мене склалося враження, що вони були дуже вписані в цю халеп’янську громаду, їх там любили, вони були там дуже органічні. Коли вона переїхала з Орисею на Щорса, я їй дзвонила час від часу, на день народження обов’язково, але вже відчувалося, що вона свідомо відходить від людей, від тусовок».
    …Набрала в Google «Ірина Жиленко», видав рядок у «Фейсбуці». Яка іронія, вона ж пише в Homo Feriens, що «зажилася у чужу епоху» і нових цінностей включно з інтернетом уже не наживе. Отже, не шукайте її в ФБ, не шукайте в інтерв’ю, як і належить поетам, Жиленко живе у віршах, і це назавжди.

    Небесна ластівка (Валентина Клименко). Біографія, шкільні твори, статті, розробки уроків, контрольні роботи, українська література. Ірина Жиленко, шкільна програма

    Повернутися на сторінку Українська література

    Повернутись на сторінку Ірина Жиленко

    Вас можуть зацікавити:

    1. Політ мрій (про творчість Ірини Жиленко)

    2. Чарівний світ поезії Ірини Жиленко. Аналіз творів

    3. Аналіз вірша Ірини Жиленко «Жар-птиця»

    4. Аналіз вірша Ірини Жиленко «Підкова».

    5. Блискуча гра фантазії у поезії Ірини Жиленко. Аналіз творів

    6. Казка навколо нас (за поезіями І. Жиленко «Підкова», «Гном у буфеті»). Аналіз творів

    7. Неповторний світ поезій Ірини Жиленко. Аналіз творів

    8. Освячений любов’ю світ у поезіях Ірини Жиленко. Аналіз творчості

    9. Освячений любов’ю світ у поезіях Ірини Жиленко. Аналіз творчості

    10. Блискуча гра фантазії у поезії Ірини Жиленко. Аналіз творів

    11. Ірина Жиленко. «Жар-птиця», «Підкова», «Гном у буфеті». Поетичні роздуми про дружбу, доброту, красу, про людське щастя і шляхи до нього, про те, що може врятувати сучасний світ (українська література, 6 клас)

    12. Ірина Жиленко. «Підкова», «Гном у буфеті». Роздуми про те, що може врятувати світ

    13. Чарівний світ дружби і краси у віршах І. Жиленко: «Жар-птиця», «Підкова», «Гном у буфеті» (для 6 класу з української літератури)

    14. Ірина Жиленко «Підкова», «Гном у буфеті».

    15. Дивовижний світ поезій Ірини Жиленко: «Жар-птиця», «Підкова», «Гном у буфеті».

    16. Ірина Жиленко. Розповідь про поетесу. Світ крізь призму жіночої душі . «І світла алея»

    17. Ірина Жиленко. «Зимовий мотив з візитом пічника», «За золотими вікнами зірок»

    18. Ірина Жиленко. Поетичні роздуми про дружбу, красу, про людське щастя

    19. І. Жиленко «Жар-птиця»

    20. Ірина Жиленко. Стисла розповідь про поетесу. Основні збірки. Сповідальність, світ жіночої душі. «Шістдесятництво» крізь призму сьогодення і вічних понять честі, чесності, любові

    21. Ірина Жиленко. «І світла алея», «Зимовий мотив з візитом пічника», «За золотими вікнами зірок». Аналіз віршів

    22. Контрольна робота з теми «Література ХХ століття»

    23. Ірина Жиленко. Літературний диктант

    24. Ірина Жиленко. Вірш «Гном у буфеті». Бліц-опитування

     

    Комментарии закрыты.