«Моя душа — це храм чи купа цегли?» (за романом О. Гончара «Собор»). Аналіз твору, українська література

«Моя душа — це храм чи купа цегли?» (за романом О. Гончара «Собор»). Аналіз твору, українська література

Моя цивілізація тримається на культі Людини…
Віками вона прагне показати людину, так
само, як вчить крізь каміння бачити Собор.
А. де Сент-Екзюпері

Протягом століть люди дуже уважно приглядалися до себе. У них постійно жила й живе нескінченна жага знання. «Пізнай себе»,— так радили філософи. І, справді, в цих простих, але дуже містких словах сконцентровано усе те, що повинно провадити людину шляхом життя, усе те, завдяки чому ми зможемо жити краще і спокійніше. Заглянути в глибінь своєї душі — потрібно, але іноді страшно. І, мабуть, ті митці, що намагаються зробити аналіз духовного стану своєї сучасності, якоюсь мірою здійснюють подвиг. До таких митців ми з певністю відносимо О. Т. Гончара, бо автор зображував у своїх творах усе те, що боліло, що пекло, що віщувало в майбутньому катастрофу для народу, для майбутнього.
Є книги, які дають можливість отримати насолоду, захопитися цікавим сюжетом, але згодом про них забуваєш. Однак є твори, які заставляють нас думати і міркувати над прочитаним. До таких книг належить роман О. Гончара «Собор». Це твір правдивий, без прикрас, написаний із гіркотою і любов’ю. Роман учить нас любити свій народ, його історію, берегти його скарби — мову, звичаї, його культурні надбання, його собори. А ще цей роман спонукає нас задуматись, а «моя душа — це храм чи купа цегли?» Хто я? Будівничий чи руйнівник? Чи зумію прожити життя так, щоб залишити слід в історії мого народу, своєї країни? Невже і в мене піднялась би рука знищити собор?
Герої «Собору» О. Гончара — це люди, які розуміють, що йдеться не просто про облуплену, занедбану споруду, а йдеться про їхню честь, їх духовні витоки; а з іншого боку, це люди, які заради своєї кар’єри здатні переступити через святая святих, зректися навіть себе.
Назва твору — символічна: це і реальна архітектурна споруда селища Зачіплянки, і символ моральної чистоти та краси людини. Саме у ставленні до собору розкриваються душі головних героїв, їх внутрішня сутність. Жодні вигадки Володьки Лободи не змогли відвернути людей від собору, тому що людина прагне чистого, духовного, а собор — саме та фортеця, яка зберігає красу, правду століть. Адже людина доти й людина, поки не втратила здатність бачити, крім потворностей життя, і його красу. Мистецтво — це незнищенний слід людства, його злети, його верхогір’я, на яких панує дух перемоги над смертю, дух вічності. Тоді людина велика — коли будує, коли творить.

Дуже переконливо відображені в «Соборі» дві сторони екологічної проблеми: екологія довкілля й екологія душі. Ми повинні вирішувати ці питання водночас: не розв’язавши проблеми чистоти нашої планети, ми шкодитимемо своєму тілу й душі; не залікувавши хвороби нашої душі, ми запанащаємо Землю. Тому роман «Собор» — це не якийсь «регіональний» твір письменника, це книга з глобальним аналізом сучасності. Мої симпатії на боці простої, чесної Віруньки, молодого мрійника-студента Миколи, Ягора Катратого, Єльки і особливо, цього апостола праці,— мудрого Ізо-та Івановича Лободи і навіть баби Шпачихи, бо всі вони розуміють, що зруйнувати собор — це значить жити на руїнах, знищити сенс праці людської — а це гріх!
А от душа Володьки Лободи — це купа цегли. Він тільки і думає про знесення собору. Переслідуючи свою кар’єристську мету, Володька Лобода навіть зрікся свого батька. Собор не викликає в душі його нічого чистого, високого.
Я вірю, що кожна людина може побудувати у своїй душі храм. І храм цей буде тим прекраснішим і вищим, чим краще ми будемо ставитися до людей. Мені здається, що фундамент цього храму становить людяне ставлення до природи. Його стіни — це чистота нашої душі: відповідальність за свої обов’язки, за свої вчинки, любов до країни, до свого народу, вірність у дружбі і чистота кохання. А дах — це розумне ставлення людини до себе, до своїх потреб та здібностей. Побудувати такий храм своєї душі — під силу кожній людині. І чим більше людей зуміють побудувати і зберегти у своєму серці храм, тим кращим і щасливішим буде наше життя на Землі.

«Моя душа — це храм чи купа цегли?» (за романом О. Гончара «Собор»). Аналіз твору, українська література

Повернутися на сторінку Українська література

Повернутись на сторінку Олесь Гончар

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *