«Мовчазною — переступлю межу…» (Дмитро Дроздовський). Біографія, шкільні твори, статті, розробки уроків, контрольні роботи, українська література. Ірина Жиленко, шкільна програма

    «Мовчазною — переступлю межу…» (Дмитро Дроздовський). Біографія, шкільні твори, статті, розробки уроків, контрольні роботи, українська література. Ірина Жиленко, шкільна програма

    Все я знаю. Коли я помру,
    стану гномом в атласнім жилеті.
    По мені буде гном’ячий труд —
    золотить на сервізах букети.
    Не герой, не пророк, не мудрець —
    що я вмію? Сміятись і плакать.
    Пломенітиме мій каптурець
    між бокалів, мов квіточка маку…

    3 серпня після виснажливої хвороби відійшла у вічність Ірина Жиленко, чарівна інфанта української поезії.
    Ірина Володимирівна Жиленко завжди залишалася трохи в тіні, у храмі поетичної краси, яка у природі своїй не може бути галасливою. Не прагнучи творити навколо себе міфу, вона просто писала, встаючи рано-вранці, поки ще сплять домашні. І їй було комфортно жити у своєму маленьку світі, де вона була принцесою. А королівського трону Ірина Жиленко не хотіла. Так сталося, що «королем» був її сильний чоловік Володимир Дрозд, людина із величезним почуттям гумору, талановитий письменник-характерник. Ірина Жиленко жила у вимріяному світі, проте вона не прагнула «масового читача», не шукала загравань із публікою. На жаль, її внутрішня скромність і бажання залишатися осторонь галасу позначилися на тому, що роль поезії Ірини Жиленко, як на мене, й досі не була належно оцінена. Творчість І. Жиленко не має належного місця в каноні сучасної української літератури.
    Ірина Жиленко, як мені здавалося, жила на своєму острові, у трохи замкненому світі. Проте лише так вона могла зберегти внутрішню рівновагу. З ранніх років поетка перебувала під чарівним впливом поезії російського символізму, жила на магічній орбіті «срібної доби». Поети того часу не зналися на pr-технологіях, вони жили в міфі, перетворюючи кожний свій день із буденності на магічне дійство. Можливо, цей внутрішній потяг до магії і зближував у площині творчості із химерним Володимиром Дроздом. Цим двом прекрасним письменникам хотілося «веселості сердечної», за Сковородою, вони вірили в чудо. Зокрема Ірина Жиленко.

    І од життя, простого,
    наче звичка,
    лягала тінь, прекрасна
    й фантастична.

    Але одного дня чуда не стало. Рівно десять років тому пішов із життя той, на кому все трималося. І Всесвіту стало мало для творчості. І чорна хмара накрила собою казковий світ маленької принцеси.

    Померли всі слова. І навіть найсумніші.
    Лишились душі слів, мовчазніші за тишу.
    Нічого я вже ними не скажу.
    Мовчазною — переступлю межу.
    («Померли всі слова…»)

    Або ж

    Я сьогодні не та, що була,
    Коли ми ще жили обоє.
    Та, якою була — лягла
    У могилу разом з тобою.
    («Я сьогодні не та, що була»)

    Смерть Володимира Дрозда перетворила життєрадісну інфанту на «поетесу смерті». Ірина Жиленко чудом знайшла в собі сили, аби вижити, аби перебороти ту чорну смугу цілковитої порожнечі. Стан покинутості призвів до нечуваного: чорні вірші про смерть просто переповнювали. Їх надзвичайно страшно читати сторонньому читачеві. Здається, з часом стан чорної біди було подолано. Але легкості не було. Поетка почала замикатися в собі, шукаючи розради, борючись із людською трагедією.
    Ірина Жиленко в поезії — це легкий метелик. В її творчості немає нічого надмірного, нічого важкого. Тільки доторки мистецької краси. Тільки легкість буття від щасливого переживання кожної миті.

    Світанок. Душа моя прагне
    явитися в слові,
    Достойним її висоти
    і щасливих морок.
    І світ — хвилювання.
    І все до любові готово.
    І вічні плющі золоте
    обвивають перо.
    («Світанок у світлі ластівки»)

    Ірина (справжнє «паспортне» ім’я — Іраїда) Володимирівна Жиленко народилася 28 квітня 1941 р. в Києві, проте дитинство пройшло на Черкащині. Після війни сім’я знову повернулася до Києва, та ці роки становлення у столичному мистецькому середовищі важко назвати легкими. Середня школа, вечірнє відділення філології, робота вихователькою в дитячому садку, далі — в редакціях газет «Молодь України», «Літературна Україна», журналу «Ранок». Саме на сторінках цих видань і почали з’являтися перші (зокрема, й поетичні — з 1958 р.) літературні твори. 1964 р. вийшли друком одразу дві її книжки — «Достигають колосочки» (для дітей) та нариси «Буковинські балади». Вже наступного року з’явилась «доросла» поетична збірка «Соло на сольфі», яка викликала чимало полярних суджень у критиці (деякі мудрагелі від ідеології, глухі до естетики, звинуватили збірку в «песимізмі юнацької душі»). І все одно ця збірочка стала справжньою подією. У книжці зримо явлена планетарна францисканська любов до світу. Ця любов безконечна і естетична сама по собі. 1971 року з’являється «Автопортрет у червоному» — і знову свята буденність опоетизовується, кожна мить перетворюється на всесвітньо важливу. І. Жиленко змальовує в одному з віршів психологічний портрет Сковороди, ніби переінакшуючи літературний канон, прокладаючи зв’язки з літературною традицією раннього модернізму, коли в центрі канону хотіли поставити саме Г. Сковороду. Здається, звідси бере початок чарівна казка Ірини Жиленко. А в наступній збірці «Вікно у сад» (1978 р.) казкарство остаточно закріплюється як світоглядна риса. Тікаючи від абсурдності радянського життя, від сірості буднів маленьких нецікавих людей, поетеса перетворює своє життя на чудо, а сама стає деревом, вікном у чарівний сад поезії. Психологічний портрет і акварельний малюнок — її два улюблені жанри — лише так можна створити щось цікаве, вартісне. Художній світ має вселяти надію, має рятувати, має «забезпечувати» людину добром і вірою в чудо. Ірина Жиленко вірила, наївно вірила в казку.
    Поетичні збірки «Концерт для скрипки, дощу і цвіркуна», «Дім під каштаном» (обидві — 1981 р.), «Ярмарок чудес» (1982 р.), «Збулося літо. Вибране» (1983 р.), «Останній вуличний шарманщик» (1985 р.), «Дівчинка на кулі» (1987 р.), «Вечірка у старій винарні» (1994 р.) поєднують казковість із елегійністю. Неможливо весь час бути гномом. Колись настає час замислитися над прожитим. І все одно — життєствердність домінує в цих збірках. Як і краса.
    Ірина Жиленко зберігала в собі якусь дивовижну дитинність. Вона, як маленька дівчинка, дивувалася світу. Шукала краси. Вірила в чесність.

    Притишена до світлого ріаnо,
    десь, за стіною, скрипочка
    співала.
    Я сіла в крісло до вікна лицем.
    І милостиво осені кивнула,
    мовляв, я вже готова.
    Я вернулась.
    Розпочинай класичний
    свій концерт.

    …Але з часом відчувалося, що життя змінилося. Зокрема, після втрати чоловіка, який був муром. Поетка починала помічати зміни в навколишньому світі. Світ ставав жорстокішим. Мистецтво перетворилося на заробіток. А Ірина Жиленко не уявляла, що творчість може приносити зиск. Раніше, у студентські роки, в роки молодості все було інакшим, хоча і творити доводилося в умовах радянської несвободи. Втеча у вимріяний світ власної казки долала несвободу.

    Не владні, не багаті
    і не визнані —
    Бо ж діти ми Вітчизни
    неласкавої.
    Та ми були самі собі Вітчизною,
    Самі собі — життям,
    багатством, славою…

    Згадую презентацію «Євангелія від ластівки» в серії «Бібліотека Шевченківського комітету», що відбулася в Інституті літератури ім. Т. Шевченка. Ірина Жиленко жартувала, сміялася, раділа життю. Вона була часом різкою в думці, але ніколи не лукавила, завжди була гранично щирою і прямою. І випромінювала якесь неземне світло. Сьогодні таких поетів уже майже немає, які давали б такий енергетичний заряд добра. Бо в її поезії немає нічого штучного, немає «зиску». І ще: Ірина Жиленко — поет ірраціональний, вона жила у виміряному казково-жіночому світі як дух-охоронець і водночас як принцеса.
    Інфанта рано пішла з цього сірого світу. Здавалося, знайшлися нові сили, щоб писати. Вихід «Homo feriens» став подією в українській літературі. Але 3 серпня інфанта помандрувала до свого лицаря.

    Не відпущу тебе в самотину,
    яка без мене — пекло потойбічне.
    Візьми мене за руку, і навічно
    дві вічності зіллються у одну…
    («Осінній ювілей»)

    5 серпня на прощанні у Фролівському монастирі Євген Сверстюк наголосив, що Ірина Жиленко була серед перших поетів української літератури ХХ століття. Іван Драч згадав про свої враження від знайомства з Іриною Жиленко на життєвій прямій завдовжки в 50 років, потверджуючи неймовірну легкість життя і творчості поетки. «Ірина Жиленко була справжнім вікном у сад. Вона була естетичним протистоянням», — наголосила Ліна Костенко. За її словами, Ірина Жиленко не боялася смерті, вона була людиною «торжествуючого життя», яка випромінювала надзвичайне світло.

    «Мовчазною — переступлю межу…» (Дмитро Дроздовський). Біографія, шкільні твори, статті, розробки уроків, контрольні роботи, українська література. Ірина Жиленко, шкільна програма

    Повернутися на сторінку Українська література

    Повернутись на сторінку Ірина Жиленко

    Вас можуть зацікавити:

    1. Політ мрій (про творчість Ірини Жиленко)

    2. Чарівний світ поезії Ірини Жиленко. Аналіз творів

    3. Аналіз вірша Ірини Жиленко «Жар-птиця»

    4. Аналіз вірша Ірини Жиленко «Підкова».

    5. Блискуча гра фантазії у поезії Ірини Жиленко. Аналіз творів

    6. Казка навколо нас (за поезіями І. Жиленко «Підкова», «Гном у буфеті»). Аналіз творів

    7. Неповторний світ поезій Ірини Жиленко. Аналіз творів

    8. Освячений любов’ю світ у поезіях Ірини Жиленко. Аналіз творчості

    9. Освячений любов’ю світ у поезіях Ірини Жиленко. Аналіз творчості

    10. Блискуча гра фантазії у поезії Ірини Жиленко. Аналіз творів

    11. Ірина Жиленко. «Жар-птиця», «Підкова», «Гном у буфеті». Поетичні роздуми про дружбу, доброту, красу, про людське щастя і шляхи до нього, про те, що може врятувати сучасний світ (українська література, 6 клас)

    12. Ірина Жиленко. «Підкова», «Гном у буфеті». Роздуми про те, що може врятувати світ

    13. Чарівний світ дружби і краси у віршах І. Жиленко: «Жар-птиця», «Підкова», «Гном у буфеті» (для 6 класу з української літератури)

    14. Ірина Жиленко «Підкова», «Гном у буфеті».

    15. Дивовижний світ поезій Ірини Жиленко: «Жар-птиця», «Підкова», «Гном у буфеті».

    16. Ірина Жиленко. Розповідь про поетесу. Світ крізь призму жіночої душі . «І світла алея»

    17. Ірина Жиленко. «Зимовий мотив з візитом пічника», «За золотими вікнами зірок»

    18. Ірина Жиленко. Поетичні роздуми про дружбу, красу, про людське щастя

    19. І. Жиленко «Жар-птиця»

    20. Ірина Жиленко. Стисла розповідь про поетесу. Основні збірки. Сповідальність, світ жіночої душі. «Шістдесятництво» крізь призму сьогодення і вічних понять честі, чесності, любові

    21. Ірина Жиленко. «І світла алея», «Зимовий мотив з візитом пічника», «За золотими вікнами зірок». Аналіз віршів

    22. Контрольна робота з теми «Література ХХ століття»

    23. Ірина Жиленко. Літературний диктант

    24. Ірина Жиленко. Вірш «Гном у буфеті». Бліц-опитування

     

    Комментарии закрыты.