Митець і влада (за романом-хронікою «Хрещатий яр»). Біографія, шкільні твори, розробки уроків, контрольні роботи, українська література. Докія Гуменна, шкільна програма

    Митець і влада (за романом-хронікою «Хрещатий яр»). Біографія, шкільні твори, розробки уроків, контрольні роботи, українська література. Докія Гуменна, шкільна програма

    У центрі дослідження аспекту митець і влада роман-хроніка «Хрещатий яр». Мета статті — описати варіанти теми впливу влади на митця у «Хрещатому яру», проаналізувавши персонажну структуру та сюжетні колізії.
    Події роману-хроніки «Хрещатий яр» відбуваються в Києві періоду Другої світової війни, показано життя митців в умовах радянської дійсності та фашистської окупації. У тексті створено розгалужену систему персонажів, багато з яких не просто митці, а герої, прототипами яких стали реальні постаті літератури і культури того часу, такі, як Олена Теліга, Олег Ольжич, Авенір Коломієць, Іван Кавалерідзе. Також легко віднайти безліч згадок про відомих українських діячів (Михайль Семенко, Агатангел Кримський, Максим Рильський, Григорій Косинка, Дмитро Фальківський, Іван Рогач). Мистецьке життя зображується крізь призму незалежного спостерігача, ним стає головна героїня, науковець Мар’яна Вересоч, яка створена на основі автобіографічного матеріалу.
    Письменниця рясно ілюструє конфлікт митця і політичного режиму, мистецький процес того часу загалом. Один із героїв «Хрещатого яру» радянський режисер Віктор Придиус, прототипом якого ймовірно був кінорежисер, драматург, сценарист, художник кіно Іван Кавалерідзе, що керував відділом культури Київської міської управи під час війни, як і герой твору, головує на зборах науково-літературно-мистецького товариства й аналізує мистецькі можливості України: «Серед них, цих людей між заходом і сходом, є чудесні, живі уми, вони його зачарували, надихали віру в постання новітньої самостійної української держави… От якби так того Авеніра, та цього Кандибу, та тих, що в Сибіру, на Колимі, в Соловках, та тих, що підневільно до Уфи виїхали, та цю блискучу Олену, — які чудеса зробили б вони усі разом тут у Києві». Очевидно, тут мова йде про режисера Авеніра Коломійця, Олега Ольжича, Олену Телігу та інших талановитих митців, про групи, які не тільки не співпрацюють, не контактують, а й не знають про існування одне одного. Як бачимо, вся прикрість українського мистецького процесу показується не як така, що не має потенціалу, її лихо бачить герой у роздробленості, яка загострюється в ситуації зміни радянської влади на фашистську. Відповідно до цього прикрого розподілу структурується і проблематика художнього матеріалу роману. Тому й розглянемо поокремо питання радянська влада і митець, фашистська влада і митець.
    Зосередившись на питанні радянська влада і митець, спочатку виписали згадки в тексті про творчих особистостей. Імена радянських митців, на мою думку, слід розділити на історичні постаті та вигадані персонажі.
    Підкреслюючи обширність трагедії «совєцької» дійсності — років терору і гонінь, що знищили ціле покоління майстрів мистецтва, письменниця згадує реальних людей — репресованого українського письменника-футуриста Мишка, ймовірно Михайля Семенка, а також таких жертв сталінізму, як Д. Фальківський та Г. Косинка. У тексті їхні прізвища обігруються в ситуації, коли Д. Фальківський названий «найвидатнішою, найяскравішою постаттю підсовєтської літератури» завдяки приналежності до націоналістичної організації. Хоча Мар’яна, присутня на зборах, вважає талановитішим Г. Косинку. По-перше, інцидент свідчить про нівелювання естетики літератури в середовищі митців-націоналістів. Саме це авторка підкреслює у цій сюжетній ситуації. За таких умов мученицька доля поета підносить його вище, ніж його талант і слово. І, по-друге, можна припустити, що письменниця вказує на відсутність знань про Григорія Косинку, про його життя і творчість у діячів поза радянським кордоном. Підтвердженням цього може служити довідка з «Енциклопедії українознавства», книги, відомої у діаспорі: тут їхні імена вживаються в одному контексті: «Фальківський (справжнє прізвище Левчук) Дмитро (3.11.1898, с. В. Липеси на Берестейщині — 16.12.1934, Київ), поет. Належав до літ. групи Ланка-МАРС. У ліриці Ф., поруч з мотивами поліської природи, гол. увага зосереджена на відображенні трагічних подій революції 1917-20 на Україні. Попри його рев. минуле, офіц. критика ставилася недовірливо до творчости Ф., і в посиленому в зв’язку з убивством С. Кірова терорі його разом з Г. Косинкою, О. Влизьком, К. Буревієм та ін. розстріляно в групі двадцять вісьмох». «Косинка Григорій (1899—1934), письм. родом з Київщини, чл. київ. літ. орг-цій «Ланка» і «Марс»… Офіц. сов. критика гостро нападала на К., закидаючи йому «куркульську ідеологію», «контрреволюцію» і «бандитизм». У 1934 р. за постановою військ. колеґії Найвищого Суду СССР К. засуджено на розстріл.». Бачимо, що інформація діаспори дисонує зі знаннями на материковій Україні, що й відображено в романі. Регіональний (провінційний) та загальноукраїнський виміри теж задають різні пріоритети й естетичні оцінки.
    Подаються імена історичних осіб радянських колаборантів — «Агатангел Кримський пішов на службу до більшовиків», «Рильський продався за тістечка». Варто зазначити, що слова дібрані так, щоб принизити, засудити письменників-зрадників, прізвище М. Рильського, знаного і талановитого, навіть уведено в побутовий контекст. Авторка згадує випадок смерті композитора Ревуцького, що й справді жив в той час, хоча й помер значно пізніше. Змальовується, що радянська влада використовує цю ситуацію для залякування і контролю над митцями. Таким чином бачимо, що життєві долі ілюструють проблему «митець і влада».
    А тепер звернімо увагу на вигаданих персонажів в контексті теми «радянська влада і митець». Не оминає автор-оповідач тих, які вибирають мовчання. Для розкриття цієї можливості письменниця вводить вигаданого персонажа Щуку, голову літературно-наукового товариства, яке не діє через більшовицьку навалу; про нього написано, що він «жадного слова за більшовиків не видрукував». Це, звісно, інший спосіб опору, інша стратегія виживання і митця, і мистецтва.

    Коли мова заходить про легальне більшовицьке мистецтво, то авторка в роздумах Мар’яни прописує ще одне вигадане ім’я — Христі Литвиненко. У такий спосіб демонструє профанацію фольклору, показує, що радянська творчість — це бутафорія та інсценізація: «Славетна «колгоспна поетеса» (тут і далі курсив — Н. М.), яка ніби складає пісні про Сталіна у мальовничій хатці під мальвами. Ніяка вона не поетеса й ніяка не колгоспниця… Знахарка, бабам відшіптувала пристріт, зілля варила та бренькала інколи на гітарі народні гуморески «Сидить баба на печі…» А як почали фабрикувати й фальшувати народний фольклор, то спішно для вигляду зробили її колгоспницею без колгоспних обов’язків, портрети її в музей… Жадної поезії її ніхто не чув, аж у п’ятдесят років сталінський талант відкрився». Виділені слова підкреслюють негативні оцінки. Бачимо, що Докія Гуменна акцентує на тому, що якість мистецтва занедбана; через відсутність талановитих носіїв воно стає низькопробним, відбувається скочування у масову культуру.
    Текст «Хрещатого яру» дає підстави зіставити графоманство Христі Литвиненко і справжнє мистецтво Віктора Придиуса, відповідно вигаданого персонажа і героя, що списаний зі справжнього діяча культури того часу, відчути акцент на естетиці. Віктор Придиус, референт відділу мистецтв міської управи, єдиний в метушні боротьби за життя не забуває про справжнє. Письменниця переконливо зображує природу його творчості: «Кінорежисер сприймає, власне, фотогенічність цього грандіозного видовища. Здається йому, що він сам висить у тих ракетах, на небі, а не на бальконі четвертого поверху, — над Подолом, над горішнім Києвом. Вдень навіть не побачиш так рельєфно кожного листочка на дереві, кожного відтінку цих листків, кожну складку на подільських зелених і червономідяних дахах, як тепер. Контрактовий дім з разючо білими колонами, закрут площі, кольори й орнаменти будинків, посталих у красі новонародження… Над цим усім — темносиня оксамитна смуга неба, перехід у ясніші тони синяви… Чи пощастить йому коли в житті створити картину з такими багатими кадрами? Якщо відірватися ногою від рідного ґрунту, — навряд». Режисер бачить в страшному прекрасне; бачить світ, розбитий на яскраві картини й довершені кадри. Докія Гуменна аналізує те, як сприймає навколишнє оточення митець, бо талант там, де по-іншому переживаються пересічні звичайні події.
    Варто зазначити, що процес творення мистецтва, як і натхнення, що йому передує, завжди цікавив Д. Гуменну. В епістолярній повісті «Мана» тонко виписано момент задуму феєрії балериною-сценаристом Юлією Отавою: «Чи це мені здалося, чи я спала? Ніякого лісу, ніяких примар. Електрика рівно розсіває світло по канапі, а зверху на стелі — коло від абажура. І на листі паперу нічого нема написано. Але ж такого балету я ніде не бачила: балет-феєрія „Цвіт папороті». Що це? Міраж? В ту мить мені здалося, наче стіна, яку я торкнула легенько одним пальцем, раптом упала й передо мною розкрилися далекі-далекі горизонти. Снага, що тремтіла в мені, нагнітала мене, не маючи виходу, — наче стріла з міцно натягнутого луку, прорвалася й ця стріла з неймовірною силою полетіла в свою ціль».
    Ще одна підтема, висвітлена в «Хрещатому яру», фанатичне відкидання вартісності російської літератури. Має місце аспект ненависті до всього зв’язаного з «братнім народом», так націоналісти із газети «Українське слово» Олена Теліга й Наталія, вважають, що «речник азіатчини, Пушкін, шкідливо впливає на формування української духовності». О. Пушкіна принижують словами «речник азіатчини». За таких обставин протиставлена їм тверезість оцінок Мар’яни: «Не може вона погодитися на ліквідацію Пушкіна… І російську літературу, і Толстого хоче вона читати». Збольшевизованість, накидання російської культури настільки пригнічують національно свідомих митців, що ті вже не в змозі бути об’єктивними.
    Тепер перейдімо до питання «фашистська влада і митці». Прихід німців у Київ зображений, як сплеск надій на національне, культурне, а відповідно й мистецьке відродження; чимало розказано про активізацію діяльності літературно-науково-мистецького товариства, Літературного клюбу, ймовірно мається на увазі Спілка письменників, редакції газети «Українське слово», яка реально діяла в той час. Не дивлячись на оптимістичні мрії, поточна ситуація на зборах товариства склалась не найкращим чином: мистецькі ресурси винищено, творити просто на просто нікому — «якісь невизначені юнаки, що називають себе мистцями, журналістами, письменниками… Якісь обивательські старушенції, у яких аж на старості літ відкрився талант. Жадного імени, оголили Київ», лиш «старий поет, що відбув уже заслання у казахських шахтах, і секретар комсомольської організації спілки радянських письменників. Цей, мабуть, з полону… А он — два актори. Композитор». На зустрічі Віктор Придиус згадує «могуче-стихійний, одностайних спів — «Ще не вмерла Україна», «Заповіт»… Боже, який то був час», адже «тепер тут — пара недобитків, зелень, перекручена в совєтській машині, оці модні західні течії «конкістадорів» та «аристократів духа»… Кілька черепків з одної колись цілої посудини». Метафора черепків влучна, адже свідчить про розбитість і розпорошеність мистецької процесу. Авторка натякає, що мистецтво, будучи в такому стані, не в змозі відродитись.
    Що стає з митцем в умовах німецької окупації? Докія Гуменна відповіла на питання вичерпно. Аналізуючи ці сторінки, знову розділимо персонажів на дійсних та вигаданих. Найнебезпечніших, «молодий, блискучий наш цвіт» одразу ж ліквідували. Описуючи винищення, письменниця використовує імена історичних осіб і називає реальні події (хронікальний підхід). Спочатку редакцію української газети: «Заарештували редактора «Українського слова», Рогача». На основі енциклопедичних довідок легко встановити, що Іван Рогач і справді був редактором часопису в цей час, був заарештований і розстріляний німцями. За реальними даними описана й доля оунівки Літературного клюбу: «Кажуть, всі вони дуже героїчно трималися, під час арешту, особливо Олена Теліга». На сьогодні підтверджений факт, що поетеса, будучи головою Спілки Письменників, за відмову співпрацювати із німецькою газетою «Нове Українське Слово» була заарештована ґестапо і через кілька днів розстріляна з іншими націоналістами. Авенір Коломієць, який представляє західноукраїнську школу режисури, розчарувався в «культурному будівництві на Великій Україні», всі течії сприйняв, перетравив і зостався на центральній українській дорозі, але отримав клеймо радянофіла й змушений тікати від фашистів. В тексті неодноразово прописується прізвище Кандиба, тому за деталями вчинків Олега, сина учителя Мар’яни, легко вгадується Олег Ольжич; через співпрацю з націоналістами його теж розшукує ґестапо.
    Список постраждалих від фашистської окупації митців у романі доповнює вигаданий герой Нарцис Микольський, статті якого в газеті найталановитіші. Він, щоб уникнути біди, їде в провінцію, але, повернувшись до Києва, потрапляє в засідку і під арешт. В такій межовій ситуації змін влади навіть найпевніші, здавалось би, люди ставали зрадниками, страх перед поневоленням і смертю змушує їх зректися всіх переконань. Тут мається на увазі Мурзученко, голова Літературного клюбу (що теж належить до вигаданих персонажів, бо ж знаємо, що головою Спілки Письменників була Теліга), який забув про свою посаду під час арешту. Він у письменниці отримує добрі посади, стає вірним слугою у німців.
    Варто зупинитись на так званій групі митців, що стали подвійною жертвою влади, постраждали як від совєтської, так і від фашистської. Йдеться про значне число персонажів. Авторка ретельно виписує їх мотивації. «Я глибоко переконаний, що німці проваляться. Ми й так, і так приречені. Не хочу зустрічатися з червоними, то вже краще тепер виїхати». «І що ж, розпрощатися з мистецтвом, з фахом? Як переможуть німці, — вони нас усіх у концертраках винищать. Як переможуть більшовики…». Єдиний вихід, єдина можливість на збереження життя і таланту — це втекти, «бо нема мистецтва, де думка замкнена». Поета Аркадія Відомого совєти оголосили націоналістом і зрадником українського народу, а тут до україномовної німецької газети він відмовився дати хоч рядок і став для фашистів більшовиком і теж запроданцем. Режисер Віктор Придиус пішов з посади і «заліг на дно», як німці почали арештовувати керівників відділів, розстрілювати членів партії й отримав перше попередження, коли вбито було композитора Ревуцького зі словами: «Таке чекає всіх зрадників соціалістичної батьківщини», а згодом і наступне: «Сидіти на місці. Волос із вашої голови не впаде. Утічете — на дні моря знайдемо». Зацькований з обох боків, він боїться покинути рідну землю й тим самим знищити свій талант. За іронією долі чи з волі авторки він у ніч перед від’їздом, зламавши ногу під колесам німецької машини, залишається на поталу більшовикам, але з «Енциклопедії української діаспори» знаємо, що Івану Кавалерідзе вдалось вижити в Києві і згодом продовжити творчу діяльність.
    Письменниця створює митця-пристосуванця Рейнгарда, невразливого до будь-якої влади. Він артист російської драми, який розмовляє московською мовою за совєтів, коли ж повіяло українським націоналістичним духом, то на його дверях з’являється напис «Тут жеве артіст украінскій», а після німецької окупації він нагадує про своє німецьке прізвище та походження з остзейських баронів, які були німцями.
    Описуючи складний період війни в житті України, Докія Гуменна в романі-хроніці «Хрещатому яру» використовує вимір теми мистецтва як основний. Авторка пише так, що все, що дотичне до мистецтва, завжди зумовлене владою. Текст особливо цінний хронікальністю і художньо-документальною основою; дає можливість дізнатись про малознані нюанси життя багатьох письменників. Але для загальної концепції відображення дійсності у художньому творі не має значення, чи персонаж вигаданий, чи це історична особа і в системі якої влади він намагався вижити. Проте серед жертв і борців за національне відродження найбільше знайдемо реальних людей (Михась Семенко, Дмитро Фальківський, Григорій Косинка, Іван Кавалерідзе, Олена Теліга, Олег Ольжич, Іван Рогач), хоча є й вигадані імена (Аркадій Відомий). Згідно з логікою художнього світу Докії Гуменної байдуже, якій владі — радянській чи німецькій — вони протидіяли, бо обидві вели до краху українського мистецтва. Така ж тенденція спостерігається щодо зображення зрадників і колаборантів: бачимо й справжніх письменників, що скорилися сталінізму (Агатангел Кримський, Максим Рильський), й вигаданих персонажів (Мурзученко). Серед тих, хто обрав пасивну боротьбу, мовчання чи втечу, натрапляємо на реальних людей (Авенір Коломієць) та створених письменницею (Щука, Аркадій, Нарцис Микольський). Й лише висміюючи графоманство та пристосуванство, авторка не називає нікого зі знаних (Христі Литвиненко, Рейнгард).

    Митець і влада (за романом-хронікою «Хрещатий яр»). Біографія, шкільні твори, розробки уроків, контрольні роботи, українська література. Докія Гуменна, шкільна програма

    Повернутися на сторінку Українська література

    Повернутись на сторінку Докія Гуменна

    Вас можуть зацікавити:

    1. Докія Гуменна. Життя та творчість

    2. Рецепція творчості Докії Гуменної

    3. Мистецтво і почуття (за повістю «Мана»)

    4. Митець і влада (за романом-хронікою «Хрещатий яр»)

    5. Урок на тему: Проза У. Самчука, т. Осьмачки, Д. Гуменної, Наталени королевої. Основні віхи життя й творчості І. Багряного. Українська література. 11 клас.

    6. Урок на тему: Література рідного краю. Докія Гуменна “Дар Евдотеї“. Українська література, 11 клас

     

    Комментарии закрыты.