Мистецтво і почуття (за повістю «Мана»). Біографія, шкільні твори, розробки уроків, контрольні роботи, українська література. Докія Гуменна, шкільна програма

    Мистецтво і почуття (за повістю «Мана»). Біографія, шкільні твори, розробки уроків, контрольні роботи, українська література. Докія Гуменна, шкільна програма

    У центрі дослідження аспекту мистецтва і почуттів в повісті Докії Гуменної «Мана». Ставимо за мету з’ясувати, як розуміє, що таке мистецтво авторка, наскільки явища мистецтва взаємозалежне з різними почуттями та якою їй бачиться ця залежність.
    Події повісті, написаної 1952 року, розгортаються в радянському Києві. Проте особливого значення для розвитку сюжету час і місце не має. Стрижень тексту — заповнення пустки в душі головної героїні Юлії Отави, яка виникла через відсутність в її житті мистецтва, а саме балету, почуттями до начальника Сергія Михайловича.
    Мана-почуття і мистецтво як феномени в творі взаємопов’язані. Досліджуючи питання мистецтва, варто з’ясувати, про яке із галузей йтиметься. Без сумніву, головним об’єктом буде балет і балерина, що покинула сцену, — Юлія Отава. Але не можна не брати до уваги той факт, що до праці стенографістки жінка теж ставиться як до мистецтва. Проаналізуємо, якою зображується Юлія Отава як митець. Зважаючи на незвичайну композицію твору — щоденникові записи й листи п’ятьох головних героїв, зрозуміло, що динаміки дії немає, сюжетні ситуації вичленовуємо зі слів кожного з героїв.
    Слова головної героїні: «Кожна людина має своє неповторне індивідуальне, чим вона виявляє себе в житті. Для мене це був балет. Коли не стало цього — я видихалася», — підкреслюють важливість мистецтва у її житті, доводять , що виникнення душевної порожнечі спричинене саме неможливістю реалізувати себе в балеті. Читач від Максима Стеблівського дізнається, що він замолоду був знайомий «з Юлією Отавою, пишним драматичним темпераментом, талановитою балериною», відчайдушною дівчиною, «студенткою, яка обіцяла вирости в першокласну синтетичну артистку», а «раптом стала стенографісткою». Від Платона, її колеги, знаємо, що «вона перенесла тяжку хворобу, їй мало не відрізали ногу й заборонили тренуватися». З одного боку Платон Озерович розуміє становище Юлії і причини, які змусили її закинути улюблену справу — «Що ж, не судилося їй стати артисткою, а стала стенографісткою, хіба робота принижує людину», а з іншого — він побудив героїню до боротьби зі страхом, сам того не розуміючи допоміг зрозуміти, що духовна неповноцінність без балету для неї гірше ніж фізичне каліцтво. Від керівника знаємо, наскільки змінює Юлю танець — «В танку вона здавалась мені зовсім іншою, вона наче перевтілилась і я з подивом шукав — що змінило її так? Серед усіх пар, що рухалися, мов грубо зліплені манекени, вона була жива, наче кожну частину її тіла підтримували крила. Не тільки я один звернув увагу. Хтось недалекий мене сказав: «Кажуть, була балериною…» Балериною? Дивно! Що за охота переміняти такий дар на професію стенографістки? Та раптом вона виходить з танцю, — якраз проти мене, — подивилася на мене похмуро-дерев’яно й зло та вийшла із залі, — незграбна, подібна на черницю. Що за зміна». Кожен з героїв кодефікує Юлію Отваву, в першу чергу, як танцюристку, балет визначає якою її бачать оточуючі. Крізь сприйняття Стеблівського бачимо, що завдяки мистецтву вона є впевненішою як особистість. Роль Озеровича показати, на які ризики вона готова піти заради балету. А слова Сергія Михайловича ілюструють, що танець робить Юлію привабливішою як жінку.
    Кожен лист балерини-стенографістки, від першого й до останнього, розповідає про почуття до начальника тресту, всі її думки про Сергія Михайловича — «кажуть, він десь з північних районів», «який страшний, висохлий, пожовклий став Синьоокий». Юлія пише в черговому листі: «Колись давно-давно я вміла вкласти себе в пісню, в пластику руху. Весь той вогонь душі, який тепер попелить мене, бо не знаходить виходу, втілювався в радість творчості». Прірва в її душі, самотність, пустка без мистецтва, яким жила Юлія, привели її до того, що вона вигадала собі почуття, створила в уяві ідеальний об’єкт кохання, про який мріяла попри байдужість, але як тільки жінка ризикує й повертається в балет, мана розвіюється, та невидима сила вже не керує нею. Мана прийшла через її невпевненість в собі, зневіру, страх, а «маленька похвала Платона Озеровича» додала жінці віри в себе й в свої сили, Юлія повернулась до танцю, щоб «вилити з душі «Цвіт папороті»«.
    До речі варто розібрати метафору «цвіт папороті». Юлія порівнює свої почуття до начальника з чарівною квіткою — «коли розцвітає опівночі вогненна жар квітка на папороті, — сміливця, що зрізав її, лякають привиди й примари», а «привиди», «примари», тобто перепони для почуттів — це «змії його байдужости», «страховища дистанції», «ляк, ридання, відчай».

    Юлія Отава, намагаючись замістити відсутність балету, як вже було згадано, вважала працю стенографістки мистецтвом — «стенографістка ж, як піаніст, — якщо вона не тренується, той швидкість випарюється», і коли її перевели на посаду секретаря, без вагань вирішила звільнитись. Усвідомлення розлуки з об’єктом усіх її бажань, розуміння того, що кожна наступна їхня зустріч може стати останньою й вона вже ніколи не побачить Синьоокого, доводить жінку до істеричного стану, сліз, страху — «хотілося закричати», «як я дійшла до такого стану, що при людях плачу?», «іти в безвість із потоками сліз на обличчі», «які страшні мені ці „чотири сторони“«. Залишившись стенографісткою, відчуває блаженство — «наступила така розкіш і блакить, така затишність розлилася в серці, таке повне життя стало».
    Перші кроки до одужання вона робить завдяки рішенню повернутись у балет попри перестороги — «краще скалічити в боротьбі за іскру таланту, ніж присипляти себе на пуховику страху», стан покращується — «тепер тепло наливається в мене, прибуває й прибуває», замість писати листи Синьоокому, які не відправить, робить зарисовки лісової феєрії. Все це стає початком великої праці, наповненої «тим вічно неситим, вічно манливим у прекрасне невідоме, вічно мінливим духом Мани», що виллється з неї й звільнить від нещасливого щастя. Бачимо, що не лише нереалізація мистецьких інтенцій трансформувалась в почуття, а й залишки надуманих почуттів перетворюватимуться на творчість Юлії Отави, але вже не балерини, а автора балетних постановок.
    Юлія Отава рік жила під дією невідомої сили, була «зачарована, загіпнотизована», одержима, раділа й страждала від навіяних чи, власне, вигаданих нею почуттів. Отримавши роботу в балетній студії, вона покинула трест, повернувшись до танцю, розпаливши іскри свого таланту, балерина «заграла своєю внутрішньою красою».
    Заповнивши прірву мистецтвом, без якого почувала себе самотньою, неповноцінною, віднайшовши впевненість в собі, виливши в творчість всі почуття й думи, що так довго не давали їй спокою, Юлія стає вільною від мани та по-справжньому щасливою без ілюзій.
    Концепт мистецтва та мана-почуття, без сумніву, тісно пов’язані з системою персонажів, а саме з чоловіками — Максимом Стеблівським, давнім коханням, в якому розчарувалась, Платоном Озеровичем, колегою, який мав до неї інтимні почуття, але став другом, Сергієм Михайловичем, директором, коханим, об’єктом мрій. Усі вони — своєрідні портрети героїні, представсляють різні її ідентичності (про що йшлося вище).
    Максим, як вже відомо, знайомий Юлії ще з студентських років, лише з його слів дізнаємось про любов і жагу дівчини до балету, про її прагнення стати першокласною артисткою, про її гарячий темперамент. Ставлення балерини до Стеблівського дає нам можливість збагнути, скільки для неї важить мистецтво. Дівчина в ньому розчарувалась, бо він, маючи прекрасний голос, пішов в медінститут, розрахувавши, що професія лікаря принесе йому матеріальний добробут, закопав свій талант, бо щоб стати артистом, потрібно було покласти багато жертв. Вона ж вважає: «Коли любиш мистецтво, то не питаєш про матеріальний добробут, він колись і сам може прийде».
    Платон, будучи пересічним знайомим, людиною, яка навіть нічого не значила, зіграв в її житті важливу роль. Саме він маленькою похвалою допоміг стенографістці знайти сили, перебороти страх і повернутись в балет. Колега, нагадавши їй про щастя танцю, допоміг збагнути, що, може, біль і страх — це тільки навіяння.
    Сергій Михайлович, думки й мрії про нього, примарне кохання заповнило пустку, ввібрало вогонь душі, що раніше втілювався в творчості. Начальник став сенсом існування Юлії, став для неї всім. Любов до мистецтва вона перенесла на любов до нього, тому й не потребувала взаємності, за відсутності в житті артистки балету, з’явились почуття до Сергія Михайловича, з повернення до балету вони зникли.
    З вище зазначеного випливає взаємозумовленість мистецтва та почуттів, проте варто детальніше з’ясувати про які саме почуття йдеться. Для цього потрібно зінтерпритувати що таке «мана», оскільки слово винесене в заголовок і явище безпосередньо пов’язане з почуттями Юлії Отави.
    Твір має незвичайну незрозумілу назву, тому варто з’ясувати що ж таке «мана».
    Спочатку вважаю за необхідне звернутись до словника. Словник української мови в 11 томах подає таке значення :
    1. Уявний образ кого-, чого-небудь, що ввижається комусь; привид, примара. // Щось несправжнє; ілюзія, омана.
    2. За уявленнями забобонних людей — те, що навіяне «злим духом». // Щось незрозуміле, незбагненне.
    Також це слово вживається в контексті фразеологізму. Пускати (пустити, напускати, напустити і т. ін.) ману, що означає уводити кого-небудь в оману, обдурювати, морочити голову комусь.
    Словникової статті про «ману» недостатньо, а особливо тоді, коли вдалось дізнатись, що ґрунтовно явище дослідила етнограф, фольклорист Катерина Грушевська та подала розвідку в книзі «З примітивної культури». Вона зібрала воєдино безліч праць присвячених цьому питанню, зіставила різні визначення слова, тому вважаю доцільним зреферувати частину праці, де з’ясовується, що ж таке «мана». «Першим згадав се слово і дав його дефініцію англійський місіонер Кодріш’тон, в своїй книзі про меланезійців. Його опис став класичним: «Мелянезіпці вірять, що існує сила, зовсім відмінна від всякої матеріальної сили, яка виявляється різними способами, часом на добре, часом на зле, і яку опанувати чоловікові незвичайно важно. Це «мана». Мені здається, що я розумію, що тубільці думають під цим словом: це сила, вплив, не матеріального характеру, і в певнім значенні надматеріального. Але вона виявляється в формі фізичної сили, чи якоїсь особливішої прикмети, чи могутності людини. «Мана» не прив’язане до якогось означеного предмету; його можна спровадити на найрізніші речі. Ціла релігія мелянезійців полягає на добуванню «мана», чи то для свого власного ужитку, чи то для інших.
    Це сила, що знаходиться в духовій часті живих людей і в душах умерлих, і в тих речах, що їм (умерлим) належать. Це активна сила всього того, що по їх вірі (мелянезійців), відбувається в магії, чорній і білій. За допомогою цієї активної сили люди можуть впливати на сили природи, робити дощ і погоду, накликати і відвертати хвороби». Це визначення вважається не виразним, тому з’являлись й інші того ж змісту з іншим словесним обрамленням.
    Марет уявляє собі поняття так: «Так як його уживають тепер, це слово «мана» означає щось, що наближається до нашого розуміння нематеріального і невидимого. Мана, як і енергія, може бути спочиваюче або потенціальне. Мана може бути прикметником і суб’єктом». Марет називає мана енергією. Інші письменники перекладали це слово як «етер», «флюїд», життєва сила, або принцип, але в данім випадку всі сі слова являються синонімами: вони виявляють однаковий погляд на єство примітивної ідеї „мана». Німецький історик релігії Бет називає мана раз флюїдом, раз енергією. Французький письменник, що спеціалізувався на питаннях містицизму і магії, П.Сентів, називає мана «магічною силою». Розглядаючи її функції, він так описує природу цієї сили: «Її можна означити, як свого роду матеріальний флюїд, позбавлений, індивідуального розуму, але спосібний приймати, втілювати і передавати всякі ідеї людей». Дослідниця наводить, аналізує й інші розвідки про значення «мана», але всі вчені доповнюють себе навзаєм, всі вони бачать в „мана“ не персональну рухливу силу, що існує у всіх речах і виявляється у всьому житті. Це те спільне на чім сходяться взагалі дослідники і що можна вважати за правильну, при нинішніх даних, дефініцію «мана».
    Впродовж твору Докія Гуменна по-різному називає ману-почуття, тобто внутрішній стан Юлі Отави — «радість», «марення», «чудесне божевілля», «щастя», «хмільний стан», «високе напруження», «сон», «божевільне марення», «невідхильна потреба», «хвилювання», «фантазія», «жага», «туга», «мука», «гіпертрофія почуття», «навіяння», «хмільне напруження», «гіпноз», «горе», «екстаз», «відмінне від усього в житті чуття», «туман відчувань», «електрична іскра», «химерні візії», «омана», «нещасливість», «одержимість», «сита вдоволеність», «цвіт папороті», «високий жар», «хвороба душі», «тяжкий період», «яма в серці», «недуга», «тьма», «сяйво жарквітки», «жахлива відьма Манія», «міраж», «снага». На цій підставі стає зрозумілим, що явищу відведена центральна роль. За допомогою буквальних значень та відповідних метафор письменниця описує, передає різні відтінки мани.
    Ці так звані синоніми можна поєднати в ряди. Власне центральним є ряд реальних почуттів, які переживала балерина — радість, щастя, хвилювання, туга, мука, горе, екстаз, не щасливість, сита вдоволеність. Метафора сну, чогось нереального — марення, хмільний стан, сон, божевільне марення, фантазія, навіяння, хмільне напруження, гіпноз, відмінне від усього в житті чуття, туман відчувань, химерні візії, омана, міраж. Метафора вогню і світла — жага, електрична іскра, високий жар, тьма, сяйво жарквітки, снага. Метафора хвороби — чудесне божевілля, невідхильна потреба, гіпертрофія почуття, одержимість, хвороба душі, тяжкий період, яма в серці, недуга.
    Всі ці почуття виникають на ґрунті життя Юлії без балету, без можливості виявити свій потенціал. Весь комплекс почуттів-мани слугує шляхом, що веде до усвідомлення значущості мистецтва, неможливості комфортного існування без нього. Реалізація таланту стверджується як найголовніша мета митця.

    Мистецтво і почуття (за повістю «Мана»). Біографія, шкільні твори, розробки уроків, контрольні роботи, українська література. Докія Гуменна, шкільна програма

    Повернутися на сторінку Українська література

    Повернутись на сторінку Докія Гуменна

    Вас можуть зацікавити:

    1. Докія Гуменна. Життя та творчість

    2. Рецепція творчості Докії Гуменної

    3. Мистецтво і почуття (за повістю «Мана»)

    4. Митець і влада (за романом-хронікою «Хрещатий яр»)

    5. Урок на тему: Проза У. Самчука, т. Осьмачки, Д. Гуменної, Наталени королевої. Основні віхи життя й творчості І. Багряного. Українська література. 11 клас.

    6. Урок на тему: Література рідного краю. Докія Гуменна “Дар Евдотеї“. Українська література, 11 клас

     

    Комментарии закрыты.