Марко Вовчок і аматорський театр другої половини ХІХ ст. (Леонід Барабан)

Марко Вовчок і аматорський театр другої половини ХІХ ст. (Леонід Барабан)

Велика українська письменниця другої половини XIX століття, що виступала під псевдонімом Марко Вовчок (справжнє прізвище М.О. Вілінська), була, як відомо, людиною широких культурних інтересів, не цуралася цікавих явищ народного мистецтва, особливо аматорського театру. Збереглися свідчення, що вона, наприклад, особливо цінувала «Фауст» Й. Гете, а на робочому столі завжди тримала розкішний німецький примірник цього твору, подарованого їй І. Тургенєвим ще у 1859 році, та хотіла зробити з нього адаптацію для селян.
Тим часом, в досить ґрунтовних фольклористичних розвідках, літературознавчих і мистецтвознавчих дослідженнях та спостереженнях, присвячених діяльності Марка Вовчка на ниві збирання народної творчості, якраз обминалося інтересне питання стосунків літераторки з митцями народної сцени. Цим самим по суті применшувався її вклад у театральний процес на Україні другої половини XIX століття. Недостатньо опрацьовано дослідниками і питання поширення Марком Вовчком, особливо серед трудящих України, п’єс братніх слов’янських народів, які своїм ідейно-тематичним спрямуванням сприяли поширенню серед мас передових демократичних поглядів.
І ще одна суттєва (але майже невідома досі) сторона відкривається в стосунках Марка Вовчка з діячами дожовтневого аматорського народного театру: у взаємостосунках з ними вона постійно дбала, аби український люд у місті та на селі якомога глибше знав і оволодів надбаннями світового театру та драматургії.
Отже, сама мистецька діяльність майстрині слова в згадуваній царині була її першою творчою спробою розкрити нові соціальні процеси на ниві народного театру, і якомога повніше показати сутність внутрішнього світу трудової людини, подати через актора, нехай дещо професіонально недосвідченого, але завжди щирого, тонкий аналіз душевних переживань хліборобів в нещадному світі зиску. Мабуть, саме за це й цінувала творчість Марка Вовчка славетна актриса Марія Заньковецька і вже на схилі своїх літ, радила молодим учасникам художньої самодіяльності брати для своїх імпровізацій та перших вистав на підмостках такі мініатюри як «Данило Гурч», «Козачка», «Два сини», «Одарка», «Горпина». У них, як свідчить народна артистка СРСР Поліна Куманченко, ситуації, в які потрапляє герой, дуже щільно зв’язані з тогочасними соціальними умовами і це дає прекрасний взірець художнього узагальнення. І справді, якщо порівнювати, наприклад, їх з драматургією Г. Квітки-Основ’яненка, зокрема з п’єсами «Сватання на Гончарівці» та «Шельменко-волостый писарь», то в обох творах на першому плані домінують все ж таки сімейно-побутові мотиви, а Марко Вовчок, значно виграє уже тим, що підноситься у своїх розповідях про людське буття до об’єктивного і вірного розуміння всієї кріпосницької системи як соціального лиха трудящої людини.
Взагалі погляди Марка Вовчка на аматорський театр як кафедру, з якої можна сказати багато доброго для народу, спричинилися до заклику показувати в плані площадного театру усі класи пореформенної Росії, викривати, художньо вмотивовуючи непримиренні суперечності між гнобителями і гнобленими, осуджувати досить широко побутуючу годі філософію покірливості та непротивлення злу, оспівувати активне ставлення трударя до життя. Викривальна сила спектаклю тоді побільшується, заявила письмсннция у 1851 році (коли разом з О. Марковичем повернулася на Україну), якщо поміщики показуються у безпосередніх стосунках з селянством, в усій наготі та непривабливості.
З квітня 1859 року по лютий 1867 року Марія Вілінська-Вовчок в основному перебуває за кордоном, зокрема в Парижі, але часом наїздить до Німеччини та Швейцарії, — і тут, крім власної самоосвіти, придивляється до мандрівних театральних колективів, опрацьовує багато матеріалів про культуру українського народу, читає в оригіналі драми Й. Гете, Г. Клейста, Ф. Шіллера і рекомендує їх для перекладу та видання в тодішній Росії в дешевій серії книг, її приваблює німецька музикальна народна культура, народне вокально-драматичне мистецтво, любительський і професіональний театр. В липні 1859 року з міста Дрездена вона пише своєму давньому знайомому, російському письменникові І.С. Тургенєву: «Я була два рази в Академії співу, була в католицькій церкві і була в театрі, коли грали Фрейшиц, — якщо б знову давали його, я би знову пішла, хоч всі німці й німкені все руку до грудей прикладають і всі однаково виступають. Зі мною була книжечка, і я все розуміла».
«Фрейшиц», — німецька діалектна назва «Вільного стрільця» («Фрейшютц») — знаменитої опери німецького композитора Карла-Марії Вебера. Чисто фольклористична музична аранжировка опери, багата на свіжі виразні народні мелодії, тлом для яких стало не лише пісенне, але й танцювальне мистецтво німецького народу. Згодом, завдяки Марку Вовчку, ця народна опера потрапляє на Україну, до Харкова, а потім і в Київ, Проте перекладена вона була українською мовою лише за радянських часів академіком М. Рильським і отже мрія М. Вовчок побачити «Фрейшютца» на українській сцені все-таки здійснилася
Зацікавившись ще з молодих літ історією вітчизняної народної авторської сцени, Марко Вовчок, як тепер з’ясувалося з архівів, не тільки дружила з провідними на той час акторами, режисерами, художниками-декораторами, але й сама пробувала писати для театру. Так, наприкінці XIX століття вона робить дуже своєрідний начерк до п’єси «Сьоме серпня», в основу сюжету ставить народні бувальщини, билиці та переповідки про поміщиків. Окремі уривки з неї вперше опубліковані тільки у 1967 році (Твори в семи томах, т. 7, кн. 2, К., вид-во «Наукова думка») і свідчать про неабиякий драматургічний талант цієї майстрині красного письменства. За жанром «Сьоме серпня» — сцени сатиричного характеру (писані російською мовою). В образі Прекрасної Розумної Дами подана нещадна критика тодішнього міщанства з його теорією пристосовництва, осуджується експлуатація дворових людей.

Жанр сатиричної комедії давно вабив письменницю. Як тепер стало відомо, навіть перша п’єса О. Островського «Свої люди — поквитаємося» відразу по написанні була поставлена в домашньому театрі Писарєвих села Знаменського тодішньої Харківської губернії, де довгий час Марко Вовчок перебувала. В листі до О. Марковича (червень, 1850) М. Вовчок про одну з аматорських вистав писала так: «Спектакль наш йшов хороше. Всі грали порядком гарно, а тітонька дуже добре». Під «тітонькою, очевидно, слід розуміти Варвару Писарєву, матір Д. Писарєва, яка була закохана в театр, зокрема в любительский, підтримувала матеріально акторів і дуже цінувала та любила драматургію О. Островського, О. Пушкіна, О. Грибоєдова, Г. Квітку-Основ’яненка.
У збережених численних записних книжках Марка Вовчка є чимало виписаних висловів драматургів всього світу, а у записній книжці № 2, автограф якої зберігається в Пушкінському домі (Ленінград) під шифром 9499 (б. 29), є перелік прочитаних ы куплених письменницею книг спеціально для перекладу і поширення серед народних мас. В ньому віднаходимо комедії Арістофана, трагедії Есхіла та Софокла, «Поетику драми» Арістотеля, видану в Парижі монографію «Театр Евріпіда» (французькою мовою). Занотовані також обидві п’єси І. Котляревського, котрі вона хотіла перекласти французькою мовою.
Взагалі незгасну любов до драматургії І. Котляревського Марко Вовчок пронесла через усе своє життя. Ще взимку 1857 року, перебуваючи в Немирові на Поділлі, вона докладає максимум зусиль, аби відтворити на любительському кону безсмертну «Наталку Полтавку». Вистава ця, як свідчать новознайдені архівні документи, відбулася в залі Немирівської гімназії між 11 та 18 лютого, а не в 20-х числах, як пишуть майже всі дослідники, а згодом була показана й у Вороновиці. Про це багато писав у свій час М. Чалий.
У виготовленні національних костюмів для акторів та розучуванні народних пісень для вистави брала безпосередню участь Марія Олександрівна, хоч головна ініціатива постановки спектаклю належала її чоловікові Опанасові Марковичу (1822—1867). Режисером та художником вистави був відомий учитель гімназії Ілля Дорошенко. Музичну партитуру написав Йоганн Лянгер, тодішній дуже талановитий капельмейстер подільського графа Болеслава Потоцького, Ця партитура, створена в Немирові, була згодом поглиблена та розроблена О. Марковичем. Використав її і М. Лисенко, коли створював свою оперу «Наталка Полтавка» на сюжет п’єси І. Котляревського.
Б. Б. Лобач-Жученко в своїй книзі «Літопис життя і творчості Марка Вовчка» (К., 1969, стор. 448) наводить багато моментів, імен та прізвищ, пов’язаних з культурно-мистецькою діяльністю М. Вовчка в Немирові і найбільше їх стосується саме постановки «Наталки Полтавки».
У виставі, яка була справді першим добрим провісником всієї театральної справи на Поділлі, брали участь такі прогресивні діячі, вчителі, як їх тоді називали «лицарі честі та дружби»: Автоном Теодорович, Микита Барщевський, І. Дельсаль, І. Сорокін. До речі, Теодорович і Барщевський згодом самостійно поставили на Правобережжі України ще й комедії «Сватання на Гончарівці» Г. Квітки-Основ’яненка та «Кум мірошник» В. Дмитренка.
В двотомному нарисі «Український драматичний театр» (К., вид-во «Наукова думка», 1967, стор. 178) так було оцінено постановку п’єси І. Котляревського в Немирові: «О. Маркович написав партитуру для оркестру на чотирнадцять інструментів, розробив арії Наталки, Петра, Возного та інших персонажів п’єси. Нова музична редакція «Наталки Полтавки», в якій Марковичеві вдалося позбутися сторонніх нальотів романсовості, відзначалася народним характером наспівів, стрункістю і мелодійністю». 23 чи ЗО червня (дата ця ще точно не встановлена і досі) після річного акту в Немирівській гімназії вистава «Наталка Полтавка» була повторена на численні прохання жителів навколишніх сіл.
Наприкінці 50-х років XIX століття у Чернігові, як тепер з’ясувалося завдяки новознайденим документам, при народному театрі «Товариства, кохаючого рідну мову» О. Маркович використавши усе, що було зроблено для вистави Марком Вовчком раніше в Немирові, вдруге здійснює постановку «Наталки Полтавки». Прем’єра її відбулася 12 лютого 1861 року. Як свідчать історики театру, «вистава мала величезний успіх і була сприйнята глядачами як політична подія — акт демонстрації національної гідності». Опанас Маркович здійснив тут, у Чернігові, і постановку драми «Чари» Кирила Тополі в 1866 році, музику до якої також написав сам, а декорації на сцені пристосовував ординатор губернської лікарні І. Лагода, — давній приятель Марка Вовчка і, безперечно, навіть з її певною матеріальною допомогою.
У тих же 60-х роках Марко Вовчок разом з О. Марковичем дуже цікавилася, перечитувала газетні відгуки про постановку «Назара Стодолі» Т. Шевченка в сценічній інтерпретації трупи Марка Кропивницького зї знаменитими «Вечорницями» П. Ніщинського, шкода лише, що записи письменниці тих літ десь загубилися. Слід відзначити, що навіть такий ретельний дослідник, як Б. Лобач-Жученко, не зміг їх розшукати повністю й досі. Але уривки з щоденників свідчать про їхню підтримку аматорського театрального руху на Україні, поширення серед самодіяльних митців драматургічного доробку Т. Шевченка та І. Котляревського. Марко Вовчок про це неодноразово згадує в листах. Цікаво, що навіть в листі до О. Марковича від 7 вересня 1857 року вона пише таке: «Проїжджали Козелець, то бачили на станції старосту, от як би змалювати! Невеличкий собі чоловічок, чорнявенький і гордоватенький, і веселий, і говіркий, і жартовливий, збивається і на Возного і на Виборного» (Марко Вовчок. Твори в семи томах, т. 7, кн. 2, К., вид-во «Наукова думка», 1967, стор. 14). А в грудні 1863 року вона до того ж таки О. Марковича писала: «Та ще чи б не можна було тобі прислати мені з мамою ноти ті «Натал. Полт.», що Лянгер положив — копію у себе зоставивши з них? Коли б можна, то пришли, дуже прошу» (т. 7, кн. 2, стор. 110).
У 1862 році Марко Вовчок познайомилася у Чернігові з Григорієм Ґалаґаном, який одним з перших зробив опис українського вертепу — народного лицедійства, збирав стародавні унікальні речі, пов’язані з розвитком народної сценічної культури на Україні. Між ними зав’язалася творча дружба і Г. Ґалаґан, по суті, першим широко познайомив тоді письменницю з кращими прогресивними самодіяльними театральними силами Чернігівського краю.
Наприкінці 1866 року, як уже згадувалося вище, незадовго до своєї смерті О. Маркович при матеріальній допомозі Марка Вовчка організував у Чернігові на любительській сцені виставу драми Кирила Тополі «Чари», що пройшла в самому місті та навколишніх селах понад сорок разів, явище на той час досить рідкісне. За повідомленням часопису «Зоря» (1892, кн. XIII, стор. 156) вистава мала нечуваний успіх.
Письменниця, як свідчить її велика епістолярна спадщина, а також дослідники, часто критично ставилася до окремих тлумачень «Назара Стодолі» Т. Шевченка та «Шельменко-денщик» Г. Квітки-Основ’яненка, п’єс, які особливо полюбляли численні провінційні мандрівні театральні аматорські трупи Орла, Харкова, Воронежа, Чернігова. Києва, лаяла тих критиків, котрі обминали хиби, недогляди та недоліки вистав, захвалювали погане прочитання цих творів. Симпатії у неї викликав відомий театральний рецензент О. Ізмайлов — автор численних статей про аматорів, своєрідність народного театру Росії та України. В листі до Б. Марковича за 15—16 вересня 1905 року вона охарактеризувала постать О. Ізмайлова так: «Я тільки находжу, що він занадто поблажливий для багатьох, але робить йому честь те, що він не боїться торкатися навіть п. Андреєва, цю «зліпку ніч, котра сидить наочіпки», — тобто торкатися неделікатно, вказуючи на його викрутаси» (т. 7, кн. 2, стор. 291). І це сказано якраз в період, коли тодішню Малоросію вщерть заполонила драма Л. Андреєва «До зірок», в якій відсутність позитивного ідеалу підмінялася хворобливими занепадницькими настроями. П’єса ця дуже широко ставилася аматорськими колективами.
Взагалі в численній сім’ї Марка Вовчка, як засвідчує дослідниця Н. Крутікова та й Б. Любач-Жученко, любили українську драматургію та народний аматорський театр, дбали про розширення ним горизонтів тематики, удосконалення виконавської майстерності, .зміцнення контактів професіонального любительського акторства, детальне знайомство їх з світовими майстрами перевтілення, про вихід аматорських колективів за межі України. Звідси, мабуть, і йде оте сердечне листовне повідомлення від 15 березня 1904 року Б. Любачем-Жученком Марка Вовчка про Шевченківський вечір в Петербурзі, реакцію публіки, про тамтешні незвичайні виступи Марії Заньковецької».
Під старість Марку Вовчку, як засвідчує дослідник Є. Брандис, повертаючись з Києва в Олександрівське (червень 1900) вдалося подивитися кращі вистави мандрівної театральної трупи Дмитра Гайдамаки, яка існувала на Україні в 1897—1917 роках. У делікатній розмові з художнім керівництвом, письменниця заявила, що в доборі репертуару, різноманітному за жанром та художньою якістю творів, чарують, передовсім, п’єси І. Котляревського, Т. Шевченка, І. Кропивницького та М. Старицького, але дуже знецінюють введені та показані на кону низькопробні п’єси Г. Бабіної «Страшна розплата» і П. Прохоровича «З-під вінця в труну». Згадки про це віднаходимо також і у дослідників Б.О. Марковича (1912), В. Доманицького (1908), А. Недзвідського (1967). З великою симпатією, як пише Б. Лобач-Жученко, згадувала Марко Вовчок деякі вистави, побачені на Україні в театральній трупі на чолі з Миколою Садовським, котра мандрувала по містах і селах України в 1888—1898 роках, а також виїздила на Кавказ, Кубань та Дон, захоплювалася ролями, зіграними такими видатними майстрами перевтілення, як Г. Затиркевич-Карпинська, І. Науменко, О. Ратмирова, М. Заньковецька, А. Запорожець. Збереглися свідчення про високу оцінку з боку Марка Вовчка драматургії Лесі Українки, Івана Франка, про її відгуки на постановки п’єс Спиридона Черкасенка, Олени Пчілки, Любові Яновської в любительських, шкільних та гімназичних театральних колективах.
Отже, навіть з цих дуже розрізнених, ще так мало досліджених фактів, можна констатувати, що діяльність Марка Вовчка на ниві українського аматорського театру XIX століття була чималим внеском в інтернаціональне зближення культур, виведення нею рідної народної сцени на світові шляхи прямування.

Леонід Барабан

Марко Вовчок і аматорський театр другої половини ХІХ ст. (Леонід Барабан). Шкільні твори, розробки уроків, контрольні роботи, українська література. Марко Вовчок, шкільна програма

Повернутися на сторінку Українська література

Повернутись на сторінку Марко Вовчок

Вас можуть зацікавити:

1. Марко Вовчок. Життя і творчість

2. Марко Вовчок — основоположних прози для дітей. Аналіз творів

3. Життєва і творча біографія Марка Вовчка

4. Марко Вовчок. Життєвий і творчий шлях

5. Марко Вовчок. Загальна характеристика творчості

6. Життя і творчість Марко Вовчок

7. Марко Вовчок — основоположник прози для дітей. Народність оповідань

8. Біографія Марка Вовчка

9. Марко Вовчок. Сторінки біографії

10. Марко Вовчок (Марія Олександрівна Вілінська). Життя і творчість

11. Марко Вовчок. Аналіз творчості

12. Марко Вовчок і Тарас Шевченко.

13. «Інститутка» Марка Вовчка — перша українська реалістична повість. Аналіз твору

14. Образи жінок-кріпачок у творі Марка Вовчка «Інститутка». Характеристика образів

15. Реалізм «Народних оповідань» Марко Вовчок. Аналіз творів

16. Проблема закріпачення козацтва в оповіданні Марка Вовчка «Козачка». Аналіз твору

17. Образ жінки-страдниці в «Народних оповіданнях» Марка Вовчка. Характеристика образу жінки-страдниці

18. Образ оповідача у творчості Марка Вовчка. Характеристика образу оповідача

19. Антикріпосницька спрямованість повісті Марка Вовчка «Інститутка». Аналіз повісті «Інститутка» і характеристика образів

20. «Народні оповідання» Марка Вовчка — гірка правда життя тих часів. Аналіз збірки

21. Моє ставлення до панночки з повісті Марка Вовчка «Інститутка». Характеристика образу панночки

22. Головні образи повісті Марка Вовчка «Інститутка»: порівняльний аналіз, характеристика образів

23. Антикріпосницька спрямованість повісті Марка Вовчка «Інститутка». Аналіз та характеристика образів повісті «Інститутка»

24. Порівняльна характеристика Устини і панночки за повістю Марка Вовчка «Інститутка». Аналіз образів

25. Антикріпосницька спрямованість повісті М. Вовчка «Інститутка». Протиставлення образів дівчини-кріпачки Устини і молодої пані

26. Антикріпосницька спрямованість повісті М. Вовчка «Інститутка». Характеристика образів інститутки та сільської дівчини Устини

27. Порівняльна характеристика образів простої сільської дівчини Устини та освіченої панночки (за повістю Марка Вовчка «Інститутка»)

28. Бабуся-служниця — утілення християнських засад життя (за повістю «Інститутка» Марка Вовчка). Характеристика образу

29. «Інститутка» Марка Вовчка: волелюбна романтика героїв, прагнення до особистої свободи. Аналіз твору

30. «Інститутка» Марка Вовчка: прагнення героїв до особистої свободи. Аналіз твору та характеристика образів

31. Чим мене приваблюють оповідання Марка Вовчка. Аналіз творів

32. Романтичність оповідання «Максим Гримач» Марка Вовчка. Аналіз твору

33. Особливості характеротворення в оповіданні Марка Вовчка «Максим Гримач». Характеристика образів

34. Моє враження від творів Марка Вовчка

35. Роздуми над творами Марка Вовчка. Аналіз творів

36. Доля жінки-кріпачки у творчості Марка Вовчка. Характеристика образу

37. Мої роздуми над сторінками повісті Марка Вовчка «Інститутка». Аналіз твору

38. Зображення волелюбних прагнень кріпаків у повісті Марка Вовчка «Інститутка». Характеристика образів

39. Протиставлення характерів Устини та панночки (за повістю Марка Вовчка «Інститутка»). Характеристика образів

40. Образ Інститутки з однойменної повісті Марка Вовчка. Характеристика образу

41. «Інститутка» — один з найвизначніших творів Марії Олександрівни Вілінської. Аналіз твору

42. Повість «Інститутка» — вершина творчості Марка Вовчка. Аналіз твору

43. «Максим Гримач» Марка Вовчка як романтичне оповідання. Аналіз твору

44. Марко Вовчок — «кроткий пророк»

45. Осуд кріпацтва в оповіданні Марка Вовчка «Козачка». Багатство мови, образотворчі засоби твору

46. Почуття відповідальності й вини як уселюдські чесноти в романтичному баладному оповіданні Марка Вовчка «Максим Гримач»

47. Аналіз «Дев’ять братів і десята сестриця Галя» Марко Вовчок — тема, ідея, короткий зміст, жанр, композиція, сюжет

 

Комментарии закрыты.