Марко Вовчок. Аналіз творчості. Біографія, шкільні твори, розробки уроків, контрольні роботи, українська література. Марко Вовчок, шкільна програма

    Марко Вовчок. Аналіз творчості. Біографія, шкільні твори, розробки уроків, контрольні роботи, українська література. Марко Вовчок, шкільна програма

    Класик української прози й активний діяч російського літературного процесу Марко Вовчок прийшла в літературу напередодні селянської реформи 1861 р., в час назрівання в Україні та й в усій Росії революційної ситуації.
    Народилася Марко Вовчок (літературний псевдонім Марії Олександрівни Вілінської) 10 (22) грудня 1833 р. в маєтку Єкатерининське Єлецького повіту Орловської губернії у збіднілій дворянській сім’ї. Виховувалася в приватному пансіоні в Харкові. Вже в той час виявилася її лінгвістична обдарованість. У зрілому віці вона вирізнялася великою начитаністю, знанням іноземних мов та літератур.
    Особливостями життєвого шляху Марка Вовчка були активне спілкування її з багатьма відомими діячами української й світової культури, науки, освіти, суспільного руху, діяльність у демократичному жіночому русі в Росії, участь у конспіративній політично-пропагандистській роботі антисамодержавного характеру.
    На формуванні поглядів письменниці позначилося тривале перебування в інтелігентних сім’ях родичів, зокрема батьків Д. І. Писарєва (пізніше — критика й близького друга письменниці). В салоні її тітки К. П. Мардовіної в Орлі збиралися відомі письменники й фольклористи. Там Марія познайомилася з майбутнім своїм чоловіком, українським фольклористом та етнографом О. В. Марковичем, який відбував заслання в Орлі за участь у діяльності Кирило-Мефодіївського братства.
    Творчий ентузіазм чоловіка та його друзів став одним із стимулів фольклористичної й письменницької діяльності Марка Вовчка в 50-х — на початку 60-х років. Проживаючи в 1851—1858 рр у Чернігові, Києві, Немирові на Вінниччині, Марія Олександрівна досконало вивчила життя, культуру, мову українського народу. Активно займається вона фольклористикою, зокрема записуванням народних пісень, дум, казок, прислів’їв, приказок, фразеологізмів [1]. Деяка частина цих матеріалів публікувалася за життя письменниці. Марко Вовчок була закохана в українську народну пісенність, а також, як зазначав М. Є. Сиваченко, «широко ерудована в казковому епосі, і не тільки українському» [2]. Про це, наприклад, свідчить чеський письменник Й. В. Фріч: «До кожної чеської або словацької казки вона розповідала нам десять подібних малоруських або великоруських, литовських або польських. Народні казки були її стихією» [3].
    Пізніше в Петербурзі (1859) Марко Вовчок уже як автор збірки «Народні оповідання» потрапляє в коло таких літераторів, як Т. Шевченко, І. Тургенев, М. Некрасов, О. Плещеев, О. Писемський, польський поет і драматург Едуард Желіговський, що сприяє швидкому ідейно-творчому її зростанню. По-дружньому прийняв письменницю також гурток українських культурних діячів у Петербурзі, зокрема колишні кирило-мефодіївці В. Білозерський, М. Костомаров, П. Куліш, який іще раніше редагував і видавав її твори.
    За спогадами І. Тургенева, Марко Вовчок «була окрасою і основним центром невеличкої групи малоросів, що згуртувалася тоді в Петербурзі і захоплювалася її творами: вони вітали в них,— так само, як і у віршах Шевченка,— літературне відродження свого краю» [4]. Під час перебування в 1859—1867 pp. за кордоном (Німеччина, Швейцарія, Італія і переважно Франція) Марко Вовчок зустрічається з Д. Менделєєвим, О. Бородіним, І. Сєченовим, І. Тургенєвим; останній сприяв її знайомству з О. Герценом, Л. Толстим, Жюлем Верном. Зустрічалася Марко Вовчок з чеськими письменниками — Й. Фрічем, Я. Нерудою, була близькою до кола польських літераторів і революційних емігрантів. Вона захоплювалася героїчною національно-визвольною боротьбою італійського народу, зокрема загонів Д. Гарібальді. В цих умовах розширюються її інтернаціоналістські погляди й інтереси. Письменниця бере участь у розповсюдженні в Росії революційних видань Герцена, організовує для «Колокола» матеріали політично-викривального характеру.
    Після повернення з-за кордону Марко Вовчок зближується з видавцями петербурзького журналу «Отечественные записки» М. Некрасовим, М. Салтиковим-Щедріним, Г. Єлисеєвим, веде в цьому журналі рубрику зарубіжної літератури, публікує свої оригінальні твори й переклади. Письменниця жила політичними подіями часу, брала в них безпосередню участь. Вона мала зв’язок із робітничим «Товариством друзів».
    Збірка перших творів Марка Вовчка, написаних у немирівський період життя, вийшла в Петербурзі під назвою «Народні оповідання» (1857). У Немирові написано більшість її перших оповідань російською мовою (збірка «Рассказы из народного русского быта»), повість «Інститутка».
    У перші роки перебування за кордоном закінчені оповідання «Ледащиця», «Пройдисвіт», написане оповідання «Два сини». Цей період особливо характерний тим, що Марко Вовчок як український прозаїк розробляє жанри психологічної повісті («Три долі») й оповідання («Павло Чорнокрил», «Не до пари»), історичної повісті та оповідання («Кармелюк», «Невільничка», «Маруся»), створює жанр соціально-побутової казки («Дев’ять братів і десята сестриця Галя»). Частина цих творів увійшла до другої збірки «Народних оповідань» (Петербург, 1862). Активно виступає письменниця в жанрі повісті російською мовою: «Жили да были три сестры», «Червонный король», «Тюлевая баба», «Глухой городок». Ряд оповідань і казок, написаних французькою мовою, Марко Вовчок друкує в паризькому «Журналі виховання і розваги» П.-Ж. Сталя (Етцеля). На матеріалі французької дійсності письменниця створює художні нариси, об’єднані назвами «Листи з Парижа» (львівський журнал «Мета», 1863) та «Отрывки писем из Парижа» («Санкт-Петербургские ведомости», 1864—1866).
    У 1867—1878 pp. найяскравіше виявився талант письменниці як російського романіста. Нею створено або завершено російські романи «Живая душа», «Записки причетника», «В глуши», повісті «Теплое гнездышко», «Сельская идиллия» (опубліковані в «Отечественных записках»), перекладено російською мовою багато творів із французької, англійської, німецької, польської літератур, зокрема 14 романів та збірку інших творів Жюля Верна. Виступає Марко Вовчок і як критик (цикл «Мрачные картины»), редактор петербурзького журналу «Переводы лучших иностранных писателей» (до участі в журналі вона залучає багато жінок-перекладачок).
    Становлення творчих принципів, індивідуального стилю Марка Вовчка відбувалося значною мірою під впливом розповідних традицій Г. Квітки-Основ’яненка, М. Гоголя, І. Тургенева. Особливу роль у формуванні ідейно-естетичних поглядів письменниці відіграла творчість Шевченка. Вона була для неї високим зразком реалістичного зображення трагічної долі кріпаків (зокрема жінки-кріпачки), романтичного уславлення визвольної боротьби народу. Шевченко бачив у письменниці «молоду силу», виразника нового піднесення соціально- й національно-визвольного руху, «обличителя жестоких людей неситих».
    Для Марка Вовчка характерні цілісність суспільно-політичних і літературно-естетичних переконань, послідовність демократичних позицій.

    Художня творчість Марка Вовчка, її листування, публікації «Мрачные картины» свідчать про глибоке усвідомлення нею суспільно-перетворюючого призначення літератури. Так, у згаданій статті-публікації вона пише про «необходимость немедленной перестройки „общественного здания”» і одним із завдань літератури, спрямованим на це, називає нещадне викриття існуючого зла, «общественных язв» [5]. Визначає Марко Вовчок найпередовішу позицію письменника й громадянина: «… самое лучшее и честное дело — спешить туда, где главная свалка (битва. — О. Г.), а не коптеть и не прятаться по углам. Теперь, так сказать, время военное и всякий дезертир наказывается нравственной смертью за бегство с поля брани» [6, 429].
    Марко Вовчок виступає поборником реалістичного принципу вірності дійсності. Поглиблене вивчення життя, правильне розуміння його процесів, закономірностей, об’єктивне відображення їх у життєво-реальних формах — це, на її думку, найважливіші передумови художньої якості творів. Вона відкидає «фальшивые краски» в способі зображення, обстоює вимоги відображувати дійсність із нещадною, суворою правдивістю, «называть вещи по именам, не заблуждаясь насчет их действительных качеств» [6, 510].
    Українські оповідання та повісті Марка Вовчка — характерне явище переходу української прози від просвітительського реалізму до реалізму класичного. З появою цих творів здійснюється перехід від виявлення окремих вад суспільного буття до широких соціальних узагальнень. Причина страждань простої трудової людини тепер трактується як «громадське лихо» («Горпина») і пояснюється не просто лиходійством з боку того чи іншого кривдника з панівної верстви, а суспільними умовами, тиском соціального устрою, за якого селянина-трударя «одно лихо душить, а друге вже в пазури бере» («Гайдамаки»). Письменниця проникає в глибини народної душі, соціальне буття народу, устами сільських трудівників розповідає про типові життєві випадки, викладає трагічні «біографії» селян-кріпаків (найчастіше селянок).
    Порівняно з попередньою прозою, у Марка Вовчка поглиблюються викривально-аналітичні можливості реалізму, зростає соціальна загостреність критики кріпосницької дійсності, з’являється суспільно-політичний аспект художнього трактування реальних причин народного лиха.
    Марко Вовчок розвиває гоголівські й шевченківські традиції сатиричного викриття духовного зубожіння, спустошеності, розкладу кріпосного панства. Аналітично осмислюючи суспільну зумовленість безлічі знаних нею життєвих прототипів, письменниця створює узагальнені й водночас індивідуалізовані, сатирично окреслені образи панів, які ведуть пустопорожнє життя («Козачка», «Інститутка», «Игрушечка»).
    Якісних змін зазнає характер типізації обставин. У прозі Г. Квітки-Основ’яненка реалізувався переважно етнографічно-інформативний аспект у змалюванні життя, оточення героїв; обставини в нього виступають головним чином як деталізоване побутово-звичаєве тло, на якому розгортається дія. У Марка Вовчка зображення навколишнього середовища підпорядковане завданню соціально-психологічної характеристики героїв. Обставини виступають як чинники формування характерів героїв, їхніх дій, настроїв, думок, прагнень. Так, у повісті «Інститутка» соціальну й побутову атмосферу, в якій діють герої і яка зумовлює їх настрої, переживання, прагнення та вчинки, складають типові явища: моторошна атмосфера кріпосницької неволі в поміщицькому маєтку, тяжке невільницьке становище кріпаків, чутки про катування селян у інших маєтках і втечі кріпаків, жорстокі знущання пані інститутки над своїми селянами, її самодурство, моральна деградація панства. Д. Писарєв зазначав, що Марко Вовчок нападає своїми цілком художніми творами не на випадкові зловживання, а на самий принцип, яким він є (стаття «Думки з приводу творів Марка Вовчка»).
    З характеристики «громадського лиха», злиденного загального становища кріпаків у селі ліберальствуючого поміщика починається зав’язка оповідання «Горпина». Становищу трудових низів протиставляються умови життя панства, сенс існування якого — «солодко з’їсти, п’яно спити, хороше походити» («Інститутка»).
    Новими для української прози були глибоке усвідомлення динаміки суспільного буття, самий характер художнього історизму. У поглядах оповідача Марка Вовчка та її героїв відбилися зрушення в суспільній психології людини з низів. Кріпаки починають усвідомлювати несправедливість свого соціального становища. Пробудження в селянських масах протесту проти гноблення відображено в «Інститутці»: рішучий, по-бунтарськи настроєний Прокіп говорить, що «воли в ярмі й ті ревуть», а людина мусить шукати порятунку від ярма («або вирятуйся, або пропади!»). Селянин Хведір Голубець із повісті «Дяк» вступає в бійку з сільським головою, а потім заявляє: «Буду бити всіх: і писаря, і далі вгору».
    Намагання героя-селянина звільнитися від кріпацтва та його наслідків (Маша з однойменного оповідання, Настя з «Ледащиці», Назар із «Інститутки»), виступати за поліпшення долі убогих, за соціальну справедливість (Кармелюк із однойменної повісті) письменниця трактувала співчутливо. В оповіданні «Маша» втілено погляди письменниці на шляхи перебудови селянського буття. Марко Вовчок робить деякі, можливі в підцензурних умовах, спроби заглянути в перспективу народного життя, художньо виразити селянські ідеали та мрії про щасливе майбутнє. Так, з’являються мотиви суспільного влаштування кріпака після звільнення його з кріпацтва (становище Устини в «Інститутці», Маші в однойменному оповіданні) , окреслюються конкретні ідеали трударя: воля, праця на себе («Викуп», «Маша», «Ледащиця», «Інститутка»). Важливість і актуальність цих мотивів для літератури глибоко зрозумів Т. Шевченко, свідченням чого є синтез їх у присвяченому Марку Вовчку вірші «Сон» («На панщині пшеницю жала»).
    Більшість перших творів Марка Вовчка належать до реалістичного напряму. В деяких оповіданнях («Чари», «Свекруха», «Максим Тримач», «Данило Гурч») переважають риси романтизму. В кращих творах на першому плані — зображення характерів у їх соціально-психологічній зумовленості. Особливо високого художнього рівня досягла письменниця в жанрі оповідання-«долі», оповідання-«біографії», в розкритті у лапідарній формі характеру героя на значному відрізку його життя. Тяжіння Марка Вовчка до жанру оповідання-«долі» зумовлене її увагою до теми поневірянь людини з соціальних низів, намаганням відтворити складний життєвий шлях героя.
    Деякі оповідання Марка Вовчка за жанровими ознаками й поетикою, по суті, етюди, ескізи («Чумак», «Горпина», «Викуп» тощо). Письменниця випередила жанрово-стильовий рівень тогочасної прози, засвідчила великі ідейно-художні можливості малих прозових жанрів.
    Марко Вовчок збагатила українську літературу жанрами соціально-проблемного («Козачка», «Одарка», «Горпина», «Ледащиця», «Два сини») та баладного оповідання («Чари», «Максим Тримач», «Данило Гурч»), соціальної повісті («Інститутка»), психологічного оповідання й повісті («Павло Чорнокрил», «Три долі»), соціально-побутової казки («Дев’ять братів і десята сестриця Галя»), художнього нарису («Листи з Парижа»).
    Спираючись на досвід Квітки-Основ’яненка й Гоголя, Марко Вовчок довела до найвищої мистецької досконалості спосіб оповіді-монологу, реалістичний прийом «вживання» в особистість оповідача-селянина. В жодному з українських реалістичних оповідань і повістей вона не заявляє про себе безпосередньо; авторські ремарки й ліричні відступи повністю належать оповідачеві. На відміну від повістей та оповідань Квітки-Основ’яненка в кожному творі Марка Вовчка — свій, індивідуальний оповідач, що забезпечує більшу різноманітність сприйняття й відображення життєвих явищ. В одному випадку — це оповідач-персонаж, активний учасник подій («Сестра», «Викуп», «Інститутка»), в іншому — оповідач-спостерігач («Козачка», «Павло Чорнокрил», «Три долі»). Найчастіше оповідь ведеться від імені жінки. Оповідь від першої особи збільшувала можливість переконливо передавати стан внутрішнього світу героя з народу, розкривати суть народних характерів, посилювала віру читача в правдивість зображення, створювала враження істинності розповіді, сповідальності. Вона стала важливим фактором демократизації літератури, оскільки давала змогу трактувати дійсність із позицій народу. Образ оповідача і в романтичних, і в реалістичних творах Марка Вовчка «реалістичний у своїй основі», однак у ранніх романтичних оповіданнях «цей образ наділений і сентиментальними рисами». Вираження великих суспільних ідей через світорозуміння оповідача у найпростіших формах, обмеженими, здавалося б, засобами народної оповіді було індивідуальною художньою особливістю Марка Вовчка (це відзначали М. Добролюбов, Д. Писарєв, І. Франко).
    Однак назрілі завдання виходу української літератури за межі селянської теми, розширення обсервації життя, поглиблення його суспільної проблематики виявили й обмеженість манери селянської оповіді, художнього пізнання світу через світобачення оповідача-селянина. Виробляється об’єктивно-епічний, описовий спосіб викладу від імені автора («Чорна рада» П. Куліша, «Люборацькі» А. Свидницького, «Хлопська дитина» Ф. Заревича). Звертається до нього й Марко Вовчок (романтичні твори «Максим Тримач», «Данило Гурч», «Кармелюк») .
    Хоча до першої збірки «Народних оповідань» увійшло лише одинадцять невеликих творів (серед них оповідання «Сестра», «Козачка», «Чумак», «Одарка», «Сон», «Панська воля», «Викуп»), вона справила велике враження на літературно-громадську думку реалістичним зображенням трагічної долі кріпаків, їх бажання вирватися з кріпацького рабства. Російський революціонер П. Кропоткін пізніше згадував, що «в ті роки вся освічена Росія упивалася повістями Марка Вовчка й ридала над долею її героїнь-селянок».
    Найвищого мистецького рівня досягає Марко Вовчок у зображенні трагічної долі жінки-кріпачки, яка в тогочасному суспільстві була найбільш гнобленою, приниженою й безправною істотою. Цей образ посідає центральне місце в обох книжках «Народних оповідань», а також у «Рассказах из народного русского быта», «Інститутці». Зосереджуючися передусім на станових суперечностях, виявляючи глибоке знання конкретних явищ кріпосницької дійсності, Марко Вовчок показує, як життя цих прекрасних душею трудових людей нівечать жорстокі поміщики та їхні прислужники. В оповіданні «Козачка» вільна дівчина одружується з кріпаком. Ця колізія становить зав’язку й продовжується в основній лінії сюжету оповідання, а також використовується в одному з сюжетних епізодів «Інститутки». В життєво-правдивих образах Олесі, її чоловіка й синів Марко Вовчок зуміла показати найхарактерніші риси мільйонів кріпаків із їх страдницькою, трагічною долею.
    Суворим звинуваченням кріпацтву було одне з найкращих оповідань письменниці «Горпина», де змальовано трагедію молодої матері, яка через деспотизм і сваволю пана втратила дитину й збожеволіла. Сюжетну основу оповідання «Одарка» становить трагічна, типова для кріпосницького побуту історія про дівчину, яка стала жертвою панської розпусти, а потім об’єктом щоденних знущань. Нестримне прагнення селян звільнитися від кріпосної залежності зображене в оповіданні «Викуп».
    У драматично напруженому сюжеті оповідання «Ледащиця» показані протест сільської дівчини Насті проти кріпосної залежності її родини, тяжка боротьба за те, щоб позбутися кріпацтва і «на самих себе робити…». Художньо виражені тут (як і в російському оповіданні «Маша») ідеї вільної праці трудівника на себе, близькі до тих, які пропагували Шевченко й Чернишевський.
    Мотив згубного впливу кріпосництва на долю підневільної людини звучить і в одному з найкращих оповідань Марка Вовчка «Два сини» (1861), де майстерно розробляється актуальна на той час тема рекрутчини, царської солдатчини. У формі тужливо-задушевної оповіді матері-вдови про долю своїх синів, яких пан віддав у рекрути й яки загубила царська солдатчина, зображена одна з типових трагедій селянського життя, велике горе й безнадія самотньої, пригніченої злиднями немічної матері. «Два сини» — чи не найбільш довершене оповідання Марка Вовчка щодо виявлення авторського чуття композиції, майстерності оповіді від імені персонажа, чітко окресленого як народний характер. Це оповідання являє собою високий для того часу зразок передачі засобами народної оповіді внутрішнього світу, «стану душі» матері-страдниці. Воно звучить як глухий трагічний стогін душі замученої важкою недолею людини, як реквієм за загиблими синами й доживаючими свій вік матерями-вдовами, звучить так, що «морозиться кров у жилах» (І. Франко).
    Інша група «народних оповідань» Марка Вовчка — на родинно-побутові теми («Сестра», «Чумак», «Сон»). У багатьох із них письменниця розкриває внутрішній світ простих селян, високість їхніх морально-етичних принципів. Центральна героїня оповідання «Сестра», наділена притаманними саме українській селянці рисами лагідної вдачі, виявляє водночас твердість волі у своєму прагненні до незалежності. Вона зворушує душевною добротою й самозреченням заради щастя іншого. В оповіданні «Чумак» зображена сердечна драма юнака-однолюба, особисте щастя якого було розбите соціальною нерівністю.
    Горді, вольові, експресивні натури з народу, формування яких пов’язує письменниця з традиціями бурхливих і суворих часів козаччини, виступають у драматичних родинних стосунках в оповіданнях «Максим Тримач» (за фабульною схемою близькому до Квітчиної «Марусі») та «Данило Гурч». Вказуючи на соціальну зумовленість трагедій героїв, письменниця обстоює ідею не спотвореного родинним деспотизмом і майновими розрахунками родинного щастя. Ці твори, а ще більшою мірою оповідання «Чари» та «Свекруха» з наявними в них елементами народної фантастики мають романтично-баладний характер [8]. У зображенні сильних і гордих натур з народу в «баладних» оповіданнях відчувається пошук письменницею активного позитивного героя. У ряді оповідань Марко Вовчок для контрасту з кріпосницьким «темним царством» малює світлі, ідилічні картини щасливого життя вільних від кріпацтва людей, зокрема селян козацького стану («Козачка», «Викуп»). В оповіданні-ідилії «Сон» змальовано щасливе заміжжя жінки за чумаком.
    У Марка Вовчка немає широкого, детального змалювання середовища. В полі зору оповідача лише окремі, але найхарактерніші деталі. Використання побутових й психологічних деталей строго підпорядковується розвиткові сюжету й характерів. Майстерність письменниці виявляється в умінні домогтися відчуття правдивості історії, вести розповідь спокійно, ніби не дбаючи про художній ефект, щирим, довірливим тоном. Однак за цією зовнішньо спокійною, стриманою тональністю відчувається внутрішній драматизм.
    Чимало важливих мотивів і ситуацій у «народних оповіданнях» та повістях Марка Вовчка пов’язано з народною поезією. При цьому фольклорні мотиви й образи письменниця трансформує, творчо переосмислює, органічно переплітає з фактами, безпосередньо взятими з життя, як, наприклад, в оповіданні «Одарка», де використано мотив та емоційний зміст пісні «Ой попливи, вутко» про смерть самотньої дівчини на чужині, чи в повісті «Три долі», написаної під впливом пісенних мотивів про те, як «кохав козак три дівчиноньки» («Ой у полі три криниченьки»), і про вдову, яка «вміє чарувати» і «причаровує» парубка («Під гаєм під темненьким»). Записаний Марком Вовчком уривок пісні «А два сини годую, У солдати готую», очевидно, підказав тему оповідання «Два сини», сповненого глибокого драматизму, який певною мірою був перейнятий і від інших пісень про рекрутчину.
    На структурі оповідань Марка Вовчка з їх характерними вступами й епілогами позначилася будова народних казок і новел. Від пісні значною мірою походять композиційна сконцентрованість та стилістична ощадливість її оповідань, пружність сюжетів. Для освоєння письменницею засобів фольклорної поетики характерна ідейно-художня доцільність. Наприклад, витримане в манері поховального голосіння звернення закріпаченої козачки Олесі («Козачка») до малого сина («Сину мій, дитя моє кохане! Не розів’єшся, дорогий мій квіте, ізв’янеш у зеленочку!») підкреслює трагічний зміст кріпацької долі.

    Виразною рисою українських оповідань Марка Вовчка є ліризм, який значною мірою породжений народною пісенністю. О. І. Білецький охарактеризував ці оповідання як «ліро-епічні поеми в прозі» [9]. Д. Писарєв зазначав, що вустами автора «Народних оповідань» «говорить сама Україна з її чарівною природою і з своїм поетичним народом, який любить своє минуле, свою волю і свою поезію… в цьому цілковитому проникненні його особистості духом зображуваного народу і полягає вся їх сила, вся таємниця їх чарівної принадності» [10].
    Оповідання «Козачка», «Горпина», «Одарка», «Ледащиця», «Два сини», повість «Інститутка» й ряд інших творів Марка Вовчка, репрезентують у жанрі прози український реалізм на тогочасній стадії його формування й розвитку.
    Повість «Інститутка» Марко Вовчок почала писати 1858 р. в Немирові, а завершувала наступного року в Петербурзі.
    Письменниця досягла в ній класичної довершеності сюжетно-композиційної організації, гармонії змісту й форми. «Інститутка» — найяскравіший зразок індивідуальної творчої манери Марка Вовчка як українського прозаїка. І. Франко вважав, що цей твір проникає «найглибше в суть кріпацького лихоліття» [11, 301]. Після викривальної поезії Шевченка «Інститутка» була найвизначнішим антикріпосницьким твором.
    У повісті зображена доля села напередодні ліквідації кріпацтва. В конкретних явищах, що відбуваються переважно в одному поміщицькому маєтку, відтворено кріпосницьку дійсність у її найтиповіших виявах. В основі сюжету — реальний соціальний конфлікт, який відбиває протиборство двох основних антагоністичних сил того часу. В загостренні соціального конфлікту повісті відтворюється процес посилення реальних класових суперечностей між кріпаками, доведеними до нестерпних страждань, і поміщиками, до краю розбещеними своїм повновладдям над кріпаком. Зображення суспільного життя в його розвитку, розкриття характерів у їх еволюції, соціальній детермінованості — все це були важливі художньо-естетичні явища процесу формування в українській прозі творчих принципів реалізму.
    У повісті зображено два покоління панів і два покоління кріпаків. Поміщиця-внучка показується ще жорстокішою й аморальнішою кріпосницею, ніж стара пані Те, що представники молодого покоління кріпаків на відміну від терплячої бабусі-кріпачки протидіють панським знущанням, прагнуть позбутися влади поміщиків, виражає думку про наростання антикріпосницьких настроїв у суспільстві. Головна героїня — Устина — хоч і не підноситься до активного протесту проти панських знущань, але її ненависть до панів зростає, її симпатії на боці волелюбного Назара й рішучого Прокопа. Разом з чоловіком, відданим панами в солдати за вияв протесту проти катування кріпаків, Устина звільняється від влади поміщиків і працює наймичкою в місті.
    Кріпосників змальовує Марко Вовчок у сатиричному плані. Викриття розгульного, паразитичного панства в збірному сатирично-памфлетному динамічному портреті його («Все теє регочеться, танцює, їсть, п’є; все теє гуляще, дак таке випещене! Інша добродійка у двері не втовпиться») та індивідуалізованих образах інститутки, пана, старої пані досягає великої художньої сили. В образі інститутки, виписаному різкими штрихами, узагальнені найхарактерніші риси експлуататора-самодура, хижака, породженого кріпосницькою системою. Поданий у розвитку, цей характер розкривається переважно в дії, вчинках, а також через бачення й оцінку різних персонажів. Так, крім інших способів характеристики, пані інститутці даються прямі оцінки оповідачкою Устиною («недобра», «немилосердна», «охижіла», «тільки погляне, то наче за серце тебе рукою здавить», «все злісливіша, все лютіша»), Назаром («дивиться так, що аж молоко кисне»), Катрею («вона вже й оком своїм нас пожерла»), Прокопом, панами-сусідами. Виступає інститутка і з самохарактеристикою (науку «я в одно ухо впускала, а в друге випускала», «Я зо всього викручусь, іще й їх оступачу»).
    Твір художньо переконує, що паразитичне існування й повновладдя над кріпаком становлять загрозу морально-духовного виродження панівної верхівки, втрати нею людських рис. Добір багатьох засобів зображення інститутки підпорядкований саме цій ідеї.
    Образом чоловіка інститутки Марко Вовчок спростовує думку про істотну залежність долі кріпаків від доброти та освіченості їхніх панів. Пан-лікар показаний і освіченим, і добрішим за жінку, але від того кріпакам не легше, бо, зрештою, він підкоряється жорстокій і владній дружині, своєму класовому оточенню й загалом кріпосницьким порядкам.
    В «Інститутці» Марко Вовчок піднімається на вищий, ніж в оповіданнях, рівень у створенні характерів. Це досягається, зокрема, відповідною семантичною витриманістю стилю мовних партій героїв, застосуванням художньої деталі. Провідним мотивом у творі є думка Устини: «Любо на волі дихнути!» Повістю «Інститутка» Марко Вовчок переконливо доводила, що ліквідація кріпосної системи є головним завданням доби. «Інститутка» «належить до найкращих перел нашої літератури» [16, 354],— справедливо писав І. Франко. Цим твором письменниця започаткувала соціально-проблемну повість в українській літературі.
    Відображуючи життя в оповіданнях і повісті «Інститутка» переважно в межах конкретних картин невеликого масштабу, Марко Вовчок підводить, однак, до висновків широкого суспільного змісту — про антигуманну сутність, неприродність усього суспільного ладу. В українській прозі зароджувалася радикально-демократична концепція розуміння народного життя, соціальної дійсності. Серйозне якісне зрушення в розвитку прози полягало також у відмові від одвертого дидактичного моралізаторства, хоча нерідко виявляється характерна для просвітительського художнього мислення спрямованість на усунення вад суспільства через його вдосконалення та перевиховання людини.
    У творах Марка Вовчка цього періоду окремі герої, звичайні селяни-кріпаки, замислюються над питанням: «Де шукати кращого життя, як поліпшити своє становище?» (Назар, Прокіп, Маша, Настя). Твори письменниці належать до «літератури запитань». Пошуки в галузі естетичного ідеалу, вибір позитивного героя ведуть письменницю від кріпаків-протестантів до героїчних і мужніх ватажків, які очолюють боротьбу народних мас (Кармелюк з однойменної повісті, Остап із оповідання-казки «Невільничка»), і далі до «нових людей», різночинців, що стають на шлях участі в революційно-визвольному русі (герої російських повістей і романів кінця 60—70-х років).
    Ще в «Сестрі» та «Інститутці» була порушена тема важкої долі наймитів. Постаті сільських пролетарів виведені в «Пройдисвіті», «Кармелюку» (сирота Маруся), казці «Дев’ять братів і десята сестриця Галя». Однією з перших у вітчизняній літературі Марко Вовчок відобразила процес класового розшарування в пореформеному селі, створила тип сільського багатія-експлуататора (Книш у повісті «Кармелюк»).
    Творчі принципи Марка Вовчка в 60-ті роки розвиваються в напрямі поглиблення психологізації характерів. Загалом у творчій практиці письменниці відчутно виявляється активне формування в українській прозі принципу художнього психологізму. Побудова її творів у формі простонародної оповіді давала можливість розкриття «зсередини» народної психології, внутрішнього світу трудової людини («Інститутка», «Два сини» тощо). За словами І. Франка, крім викриття страхіть кріпацтва й вимоги його скасування, «дійсної вагомості оповіданням Марка Вовчка надають майстерні описи душевних і поетичних станів людини, особливо ж — її глибоке проникнення в таїни жіночої душі» [11, 186].
    Форми й засоби психологічного аналізу в прозі Марка Вовчка — це прямі авторські роздуми, самоаналіз героїв; зовнішнє (діалог) і внутрішнє мовлення персонажів (внутрішній монолог як засіб аналізу стану душі). Непрямий спосіб характеристики внутрішнього світу персонажів реалізується через жест, вчинок; застосовується наскрізна психологічна деталь (наприклад, у повісті «Інститутка» для характеристики кріпосниці кілька разів згадується її лиховісний погляд). Емоційної наснаженості письменниця досягає без будь-якого мелодраматичного надриву. її «Народні оповідання», на думку І. Франка, «визначаються тонкою психологічною обсервацією фактів буденного життя… Найпростіше з її українських оповідань «Три долі» має менший соціальний, але дуже великий психологічний інтерес» [11, 301]. У повісті «Три долі» (1860) розкриваються складні особисті стосунки (три дівчини закохуються в парубка Якова Чайченка, який кохає іншу). Оповідання «Павло Чорнокрил» (1861; перша назва твору — «Від себе не втечеш») присвячене художньому дослідженню психології злочину (вбивство Павлом Чорнокрилом дружини за намовою коханки) і мук сумління.
    Важливе місце в творчості Марка Вовчка посідає історико-героїчна тема. Художня розробка історичної тематики в ту добу за традицією вважалася прерогативою романтичного напряму. До історичного минулого українського народу письменниця підходила також із романтичних позицій. Проживаючи в Чернігові, Києві, Немирові, вона глибоко цікавилася народними піснями, думами, легендами про історичне минуле України. Ще в Немирові почала писати на матеріалі переказів повість «Гайдамаки» (залишилася незакінченою). Марко Вовчок створює романтичні повісті «Кармелюк», «Маруся», оповідання «Невільничка» тощо.
    Письменниця співвідносить історичні явища з сучасними проблемами, активізуючи й спрямовуючи думку читача, наприклад, такими запитаннями: «А чи лучалося вам везти визволення своєму народові?» («Невільничка»). Здебільшого цим творам вона надавала деякі жанрові ознаки легенд або казок.
    «Кармелюк», «Невільничка», «Маруся» ще за життя Марка Вовчка здобули широку популярність. Повість «Маруся» була перекладена кількома європейськими мовами. В переробленому П.-Ж. Сталем варіанті вона стала улюбленою дитячою книжкою у Франції, відзначена премією Французької академії і рекомендована міністерством освіти Франції для шкільних бібліотек.
    Історична повість-казка «Кармелюк» написана в 1862—1863 pp. Зображуючи відомого ватажка селянських повстань, письменниця не ставить завдання точно відтворити біографічні дані його як історичної особи, а йде за народними переказами, легендами й піснями. Вона створює легендарно-романтичний образ Кармелюка, наділяє свого героя рисами виняткової особистості.
    Арешти Кармелюка, перебування його в темниці, побивання рідних за ув’язненим, готовність жінки з дитиною «за ним іти в далеку дорогу», до Сибіру, драматизм стихаючого вдалині «глухого брязкання від кайданів», утечі героя з сибірського заслання — все це зображено в реалістичному плані, правдиво, з неабиякою художньою силою. Письменниця неодноразово підкреслює різними засобами «незвичайність» «розбійництва» Кармелюка та його товариства: «чудні та небувалі се розбійники уявилися і чудний і небувалий вони теж розбій правили: що попадавсь їм багач у руки — вони його оббирали, попадався вбогий — вони його наділяли; нікого не забивали, не різали». Співчутливо показується Кармелюкова програмно усвідомлена (в межах селянського розуміння) мета організованої, некровопролитної боротьби за соціальну справедливість. В образі дружини Кармелюка Марусі відбито риси жінок, які брали участь у селянському русі. У повісті своєрідно порушується проблема батьків і дітей. Дочка Кармелюка, виростаючи в родині борця, засланця, з малих років привчається бути корисною батькам у їх важкому, сповненому небезпеки житті. На її прикладі Марко Вовчок учила молоде покоління берегти й продовжувати кращі традиції батьків.
    Для романтичних повістей і оповідань Марка Вовчка характерні піднесення героя до ідеалу, емоційність і яскравіть стилю, введення народнопісенних елементів.
    Важливим для Марка Вовчка було створення образу позитивного героя. Це зумовлювалося як традицією І. Котляревського (герої «Наталки Полтавки»), Г. Квітки-Основ’яненка (персонажі сентиментально-реалістичних повістей і позитивні образи п’єс), Т. Шевченка (герої романтичних і реалістичних поем і поезій), так і потребою соціальної активізації народу. Переважають у прозі Марка Вовчка персонажі реалістичного плану. Разом з тим ряд героїв зображено в романтично-піднесеному стилі (особливо це стосується творів 60-х років, коли письменниця шукала позитивних образів як зразків для наслідування) .
    У творчості Марка Вовчка проявляється нова для української прози післяшевченківського періоду концепція людини, пов’язана з розвитком класової й національної свідомості, самоусвідомлення особистості; підвищується ступінь суспільної визначеності характерів, їх протидії несприятливим обставинам.
    Марко Вовчок у перший період творчості шукає позитивних героїв переважно серед людей селянсько-хліборобської праці, щонайбідніших кріпацьких верств; зображує вона їх з проникливою теплотою у близькій до Квітчиної світлій лірично-поетичній тональності, однак переважно без ідеалізації. Типологічно ці позитивні герої складають дві різновеликі групи, до яких входять персонажі-жертви й соціально активні особистості (їх менше). Серед перших переважають селянки з привабливими духовно-моральними рисами й трагічними долями, які глибоко хвилювали читача й викликали протест проти винуватців цих трагедій («Козачка», «Горпина», «Одарка»; Устина, Катря, бабуся з «Інститутки»). Ряд її героїв-селян — зразки високої моральності й незламної людяності в важких життєвих умовах («Сестра»), вольові, рішучі, цілеспрямовані характери, які перемагають у виборюванні свого нового становища («Маша», «Ледащиця»). «…Малюнки жінок і дівчат-кріпачок… — писав І. Франко про жіночі образи Марка Вовчка, — се старанні і глибоко правдиві психологічні й соціальні студії. З простотою, красою і ніжністю її мови й стилю в’яжеться нерозривно її ніжна любов до всіх нещасних і страждущих, а особливо до найбідніших між бідними, до жінок. Вона вміє не лише сама відчути їх горе, але також віднайти основу і дати їй простий і ясний вислов, що сильно хапає за серце читача» [17, 278].
    У зображенні соціально активної особистості Марко Вовчок еволюціонує від реалістично об’єктивного змалювання, розрахованого більше на самостійні висновки читача (Назар, Прокіп з «Інститутки», Настя з «Ледащиці»), до романтичного представлення героїв як яскравих постатей для наслідування (Кармелюк з однойменної повісті, Остап з «Невільнички»). Позитивні герої Марка Вовчка — переважно цілісні однопланові характери.
    Прикметною рисою української прози Марка Вовчка є те, що особливості епохи передаються в ній переважно через фабулу й долю героя; історично-конкретних реалій суспільного життя у неї ще небагато. Це зумовлене передусім намаганням письменниці триматися в межах естетичного світосприймання простонародних оповідачів. Осягнувши мистецтво селянських оповідачів та поєднуючи народнопісенні й народнорозмовні стилістичні засоби, Марко Вовчок виробила самобутню стильову манеру, що відзначається поетичною грацією, мелодійністю і стриманою емоційністю звучання оповіді, розмаїттям мовних художніх засобів, лексики й тонким чуттям слова.
    Нові завдання, що постали перед українською прозою 50—60-х років у зв’язку зі зміною історичних умов і розвитком художнього процесу, зокрема з утвердженням естетики Т. Шевченка, зумовлюють поглиблення в прозі Марка Вовчка категорії народності як важливої ідейно-естетичної якості літератури. Народність виявляється в письменниці у вираженні визвольних устремлінь, народного світорозуміння, в баченні дійсності очима трудових мас, в органічному освоєнні народнопоетичних засобів і народної манери висловлення, однак без стильової простакуватості «під народ». Роль фольклору в художній системі Марка Вовчка важко переоцінити. «Геній народний виносить на своїх крилах фантазію Вовчкову» [11] — писав П. Куліш. На зразку «народних оповідань» Марка Вовчка (й поезії Шевченка) виробляв нові естетико-теоретичні принципи народності М. Добролюбов. «…В оповіданнях Марка Вовчка,— зазначав критик,— ми бачимо бажання і вміння прислухатися до …ще віддаленого від нас, але сильного в самому собі, гулу народного життя…» Особливе значення «Народних оповідань» М. Добролюбов убачає саме в тому, що це літературне явище «так різнобічно, живо й достовірно зображує наше народне життя, так глибоко проникає в душу народу». Надзвичайно важливим вважав він відображення Марком Вовчком історичних потенцій народу, його потягу до історичної дії. «Великі сили, що таяться в народі, і різні способи їх виявлення під впливом кріпосного права — ось що бачимо ми в цих оповіданнях» [12].
    Вірність народному світорозумінню, етиці й естетиці забезпечувала Марку Вовчку народність письменницької позиції у розв’язанні суспільних і етичних проблем, демократизм художньої форми. І. Тургенев писав у листі до критика І. В. Павлова від 15 лютого 1859 p., що після прочитання йому повісті «Інститутка» він прийшов «у цілковите захоплення»: «такої свіжості й сили ще, здається, не було — і все це росте саме із землі, як деревце» [13].
    Специфіка художності Марка Вовчка особливо яскраво виявилася в реалістичних способах розкриття суті зображуваних явищ і людських характерів та вияву опозиційності щодо несправедливого суспільного режиму. Найвищого рівня художності досягла письменниця в творах, які найглибше проникали «в суть кріпацького лихоліття» (І. Франко), «в душу народу» (М. Добролюбов), були протестом проти кріпосного права і фальшивого панського «народолюбства». У її творах кристалізувалася глибинна субстанціональна суть народного життя України.
    Виразною стильовою особливістю Марка Вовчка є жорстка підпорядкованість композиції, сюжету й образів героїв, усієї художньої системи розкриттю найгострішого тоді соціального конфлікту, вираженню антикріпосницької ідеї («Горпина», «Одарка», «Козачка», «Викуп», «Інститутка»).
    Жанрова структура українських оповідань і повістей Марка Вовчка характеризується простотою інтриги й композиції, одномотивністю, однолінійністю сюжету, його послідовно-епічним розгортанням. Однією з ознак художньої структури творів традиційно залишається контрастність, зіставлення з метою порівняння й протиставлення для різкішого вияскравлення характеристичних якостей зображуваного, посилення емоційного сприйняття картин, ситуацій, характерів читачем. Так, письменниця малює в «Інститутці» протилежні групові, узагальнені «портрети» виснажених на панщині кріпаків і розгульного, випещеного панства, відображуючи соціально-суспільний контраст між стражданням трудових мас та процвітанням привілейованих верств. Яскравий приклад застосування прийому художнього контрасту — змалювання збожеволілої від кріпацького лиха Горпини на фоні розквітлих маків («Горпина»).
    У побудові системи персонажів оповідань і повістей Марка Вовчка проводиться контрастний поділ героїв також по лінії духовно-етичній. Так, в «Інститутці» Устина, Прокіп, Назар, Катря, бабуся-кріпачка приваблюють як носії високих народних моральних принципів; пані інститутка ж викликає глибоку антипатію своєю низькою культурою, духовною обмеженістю, прагненням «людей туманити» й «оступачувати», нещирістю й своєкорисливістю в колі панства та грубістю, злостивістю й жорстокістю до селян-кріпаків. Духовному убозтву її, безсердечності, хижій люті, вередливості, зневазі до бідних протиставляються природний розум, спостережливість, життєва мудрість, щирість помислів Устини, її доброзичливість, лагідність, увічливість, повага й співчуття до знедолених простих людей. Таке протиставлення логічно породжує думки про моральну перевагу простих трудівників над панством, про несправедливість того світовлаштування, в якому нице й антигуманне володарює над добрим і людяним.
    Застосування прийому антитези простежується в повісті «Інститутка» в протиставленні моральних засад панства і кріпаків у поглядах на кохання та шлюб: якщо Устину й Прокопа зближує й приводить до шлюбу взаємне почуття, що відповідає народним морально-етичним принципам, то пані інститутка шукає чоловіка, керуючись передусім майновою вигодою. Підкреслюється контраст між зовнішньою вродою панночки та потворністю її внутрішнього світу.
    В зображенні народного середовища письменниця також користується прийомом протиставлення, однак тут контраст м’якший, менш різкий, наприклад, зіставлення в «Інститутці» покірного терпіння (бабуся-кріпачка, панський куховар) і протесту (Назар, Прокіп). Марко Вовчок вдається до прийому контрасту і в зіставленні умов життя козаків і селян-кріпаків («Козачка»).
    Попри ці традиційні ознаки Марко Вовчок виявила себе новатором у поетиці. На відміну від оповідань і повістей Г. Квітки-Основ’яненка з докладною, розважливою оповіддю в них, з розлогою композицією, вона приходить до творів композиційно й стилістично сконцентрованих. їм притаманні стрімкий хід сюжетного часу, подійність. У ряді творів («Горпина», «Ледащиця», «Два сини») виявляються ознаки новелістичної побудови, новелістичний спосіб типізації.
    Тенденційність автора, як правило, не виступає в оголеній формі, що часто спостерігалося в просвітителів-реалістів, зокрема у Г. Квітки-Основ’яненка, а об’єктивно випливає з сюжетної побудови, вчинків, прагнень, думок, позиції персонажів, із цілої художньої системи твору. Письменниця без спеціальної «підказки» підводить читачів «Горпини», «Одарки», «Інститутки» до висновку про потворність, антигуманність кріпосного права та необхідність його ліквідації. Порівняно з прозою просвітительського реалізму зростає соціальна наснаженість, зникають дидактизм, раціоналістичність, заданість композиції.
    Основний спосіб зображення в реалістичних повістях та оповіданнях Марка Вовчка — достеменне відтворення дійсності в природних формах самої дійсності. Тут письменниця відходить від багатьох форм умовності попередньої прози, зокрема від гротескно-гіперболічних деформацій, надмірної ідеалізації, особливої концентрованості мовлення героїв у стилізовано народнопісенній та сентиментальній манері. Про «Народні оповідання» Марка Вовчка І. Франко писав, що вони «визначаються незрівняно оригінальним і свіжим стилем…» [12, 301]. У романтичних творах письменниця використовує такі способи художнього вираження, як фантастика й міфологізм («Чари», «Свекруха»), гіперболізація («Кармелюк»).
    Істотним внеском Марка Вовчка в освоєння реалістичних принципів образотворення є індивідуалізація образів-персонажів. Останнє досягається розширенням художньої палітри в зображенні різних персонажів. Так, виведену в повісті «Інститутка» групу кріпаків представлено не одноманітними постатимя; кожен з них — оригінальний характер, цілком певна, різко окреслена, чимось визначна постать. У змалюванні духовно багатої Устини письменниця зосереджує увагу на її внутрішньому світі; волелюбний Назар — постать, романтично забарвлена, з почуттям гумору; непокірний, схильний до стихійного протесту Прокіп характеризується переважно через дії, рішучі вчинки та експресивність мовлення; Катря — застосуванням пестливо забарвленої лексики («білявенька собі, трошки кирпатенька, очиці голубо-цвітові, ясненькі»). Постать інститутки окреслена сатиричними засобами й негативно забарвленою оціночною лексикою («репече», «дзякотить», «верещить», «охижіла», «пожерла», «турляє», «коверзує», «вчепилася»).
    У творах повістевого жанру («Інститутка», «Кармелюк», «Три долі») Марко Вовчок показує характери в розвитку під дією суспільно-побутових умов. В «Інститутці» цей принцип виступає в поєднанні з соціально-етичною контрастністю: послідовно підкреслюється моральна деградація панів (посилення порочних рис в інститутки, старої пані, пана-лікаря) й духу протесту, волелюбних прагнень у кріпаків.
    При зіставленні ранніх і пізніших українських творів Марка Вовчка простежується еволюція способу зображення героїв. Якщо в «Горпині», «Викупі», «Козачці» й «Інститутці» письменниця зосереджує увагу на діях, учинках персонажів, то в «Двох синах», «Трьох долях» значно більше уваги приділяє внутрішньому стану героїв.
    Пейзажні малюнки в Марка Вовчка невеличкі, лаконічні, що пов’язане з уснопоетичною традицією; вони призначені відтінювати почуття, настрої героїв або подаються як контраст до картини тяжкого життя селян, як-от у даному випадку: «Цвіте хутір і зеленіє… Коли б же поглянув хто, що там коїлось, що там діялось. Люди прокидались і лягали плачучи, проклинаючи» («Інститутка»).
    Портретні характеристики найчастіше даються короткими штрихами; опис зовнішності позитивних героїв гармоніює із загальною характеристикою цих персонажів: Устина — «хорошая, вродливая», Прокіп — «високий парубок, ставний, поглядає, всміхається». В описі портретних деталей Катрі підкреслюються риси її походження з вільного козацького роду: «У червоному очіпку, у зеленій юпочці баєвій… то коло стола її вишивані рукава мають, то коло печі її перстені блискотять».
    Називаючи Марка Вовчка «кротким пророком», Т. Шевченко вказав на характерну особливість її індивідуального стилю — вміння в спокійно-стриманій манері передавати напружений драматизм подій чи внутрішніх переживань героїв. Спокійна, зовні стримана тональність при відтворенні найбільших бід, найважчих становищ і переживань створює особливу драматичну емоціональну напруженість художнього викладу. Ця майстерність драматизації викладу, розвитку фабули, характеру яскраво виявляється в багатьох творах письменниці, насамперед у «Горпині», «Козачці», «Інститутці», «Двох синах». Психологічний стай героїв нерідко передається з допомогою засобів народної символіки: «Обняла мене мов хмара чорна, тільки й світяться мені, як дві зіроньки темної ночі: то діточки мої» («Два сини»).
    В організації мовленнєвого стилю письменниця часто орієнтується на афористичність народних формул-узагальнень, залучає прислів’я та приказки. Так, довідавшись про намір козачки Олесі вийти заміж за кріпака, люди розраюють її: «Як такого ходу, то лучче з моста та в воду» («Козачка»). Кріпак Іван Золотаренко у цьому творі так осмислює свою життєву перспективу: «Кому не було добра змалку, не буде і до останку».
    Серед ознак мовленнєвого стилю письменниці — непідробна натуральність, логічність і чіткий синтаксис діалогів та внутрішніх монологів героїв, вторгнення інтонації героїв в іномовленнєвий текст.
    Улюблені письменницею художні засоби — порівняння — застосовуються для наочнішого показу душевного стану героїв («Прокіп наче ніч темна ходить»; коли ж позбувся кріпацької залежності, став «веселий, як на Великдень»), для яскравішої, виразнішої оціночної характеристики персонажів (пані інститутка, яка втратила людську подобу,— «наче той горобець», «як та ящірка», в неї руки холодні, «як гадюки»). Образне, наочне уявлення про зображуване часто дається з допомогою метафор («усі люди пов’яли»; в Назара сивина «у густі кучері поховалась»).
    У немирівський період, в час великого творчого піднесення, Марко Вовчок поряд з українськими творами пише оповідання російською мовою — «Надежа», «Маша», «Катерина», «Саша», «Купеческая дочка», «Игрушечка», які ввійшли до збірки «Рассказы из народного русского быта». Тут вона далі розвиває антикріпосницькі мотиви, наближається до сатиричної манери письменників гоголівського напряму в розкритті паразитичного побуту, бездуховності існування дворян-поміщиків («Игрушечка»), спирається на досвід І. Тургенева в поетизації моральної сили й духовної величі представників селянських мас (Катерина, Саша з однойменних оповідань). Порівняно з першою збіркою «Народних оповідань» посилюється увага до явищ зростання класової свідомості селян-кріпаків та відповідно загострюється трактування соціальних конфліктів («Маша», «Купеческая дочка»), чіткіше індивідуалізуються характери, соціально увиразнюються психологічні характеристики персонажів («Купеческая дочка», «Игрушечка»).
    Збірку «Рассказы из народного русского быта» высоко оцінив М. Добролюбов, присвятивши їй статтю з промовистою назвою «Риси для характеристики російського простолюду». Зазначивши, що твори зі збірок «Народні оповідання» та «Рассказы из народного русского быта» близькі за ідейним змістом і художніми особливостями, критик підкреслював спільність інтересів російського й українського народів. Серед творів збірки «Рассказы из народного русского быта» Добролюбов особливо виділив оповідання «Маша» та «Игрушечка».
    Оповідання «Маша» свідчить про те, як чутливо вловлювала Марко Вовчок у народному середовищі кінця 50-х років характерні вияви зростання протестантських настроїв. М. Добролюбов переконливо довів, що оті «незвичайні» розмірковування дівчини, її «безумний героїзм», відмова відбувати панщину, ота нібито виняткова колізія відбивають типові настрої й прагнення кожного селянина-кріпака, «що в особистості Маші схоплено й утілено високе прагнення, спільне для всієї маси російського народу, яка терпляче, але невідступно чекає світлого свята визволення» [14].
    У пошуках шляхів розширення творчих можливостей Марко Вовчок звертається до своєрідного соціально-утопічного принципу зображення. В сюжеті_про принципову категоричну відмову рішучої дівчини-кріпачки від примусової підневільної праці на поміщицю і швидке, кардинальне переродження героїні після викупу з кріпацтва в працьовиту й життєрадісну людину («Маша») виражається ідея осягнення людиною свого щастя у вільній праці на себе. Письменниця не дбає про повну життєподібність усіх картин і сюжетних вузлів оповідання, а створює «показовий» сюжет, зразок того, що потрібно людині для щастя. Умови кріпосницького уярмлення породжують у допитливої сільської дівчини відразу до кріпаччини, до несприйнятних здоровому глуздові прав однієї людини володіти іншою як своєю власністю, виробляють непереборне бажання вирватися з ярма.
    В оповіданні «Маша» (як і в «Інститутці») причинно-наслідковий зв’язок, принцип детермінованості виявляються як у показі залежності характерів від обставин, так і в зображенні формування обставин людиною.
    Головний пафос оповідання «Игрушечка» — в сатиричному змалюванні паразитизму, безплідності, беззмістовності життя дворянських обивателів, духовної та моральної деградації людини з панського середовища. В образах панів відбилася ідея історичної приреченості дворянсько-кріпосницького стану. Це оповідання, назване О. Герценом «справжнісіньким діамантом», усім своїм змістом підводило до висновку, що причиною страждань кріпаків і деморалізації поміщиків є кріпосницька система, отже, вона має бути ліквідована.
    У творах, написаних російською мовою, Марко Вовчок виявила себе майстром і великих прозових жанрів, автором проблемних романів та повістей. Психологічна повість про моральне виродження жителів «дворянських гнізд» «Червонный король» (1860) була високо оцінена Герценом. Повісті «Тюлевая баба» (1861), «Глухой городок» (1862) написані, як і попередня, в манері гоголівської викривально-реалістичної школи і також присвячені зображенню потворного побуту поміщицтва. Ці твори, в яких Марко Вовчок під час наступу реакції на визвольний рух вирішила розвинути на новому матеріалі «гоголівську» тему «твані дрібниць», показати, як нидіє клас привілейованих у болоті споживацької свідомості, виражали ідею кризи дворянського стану, нездатності його забезпечити прогресивний розвиток суспільства. В багатозначній за проблематикою та сюжетнорозгалуженій повісті «Жили да были три сестры» (пізніша назва — «Три сестры», 1861), побудованій на протиставленні світоглядів і характерів, розробляються актуальна тема долі та громадських завдань сучасної жінки, молоді, мотив включення кращих людей у боротьбу. З тонким ліризмом і симпатією зображуються «нові люди» (Соня Воронова, різночинець-революціонер Григорій Саханін), які прагнуть служити народній справі. Це була одна з перших у російській літературі спроб показати людей активної дії.
    Одним із вершинних творчих досягнень Марка Вовчка є роман «Записки причетника» (1869—1870), написаний з глибоким знанням життя сільського й монастирського духівництва. Тема, започаткована письменницею ще в українських повістях «Три долі» та «Дяк», майстерно розвивається тут на широкому тлі суспільного життя. В образах різночинця-дяка Софронія та його подруги Насті показано «нових людей», протестантів, шукачів правди.
    Романи й повісті Марка Вовчка кінця 60—70-х років присвячені насамперед двом злободенним на той час завданням — художньому розвінчанню напускного «демократизму» балакунів із панівних сфер і показу становлення «нових людей», борців, відображенню демократичного руху й у зв’язку з цим осмисленню ролі та місця жінки в громадсько-політичному житті («Живая душа», 1868). Формування «нової жінки», усвідомлення нею облудності панського «лібералізму» (зокрема базікання про самопожертву для загального добра), розрив її з панським середовищем і сміливий вихід назустріч труднощам боротьби показуються в романі «В глуши» (1875). Ці герої не прагнуть легкої кар’єри, яку могло забезпечити їм дворянське становище, а стають на шлях участі в народно-визвольній справі. Письменниця виявила свій талант і в зображенні сильних, діяльних жіночих характерів.
    Фальшиве «народолюбство» викривається в романі «Отдых в деревне» (1876—1899). Повість «Теплое гнездышко» (1873) присвячена осудженню громадянської інфантильності, втрати позитивних якостей людської натури через «обломовську» безвольність і бездіяльність, міщанське ставлення до життя.
    В ідейно-естетичних пошуках Марка Вовчка зазнала еволюції письменницька концепція дійсності та принципів її творчого відображення. У ранніх романтичних етнографічно-психологічних оповіданнях письменниця багато в чому виходить із фольклорно-міфологічного світосприйняття («Чари», «Свекруха») або пов’язує екстатичні вчинки героїв із їхньою «козацькою кров’ю», з відгомоном доби козаччини, сповненої суспільних катаклізмів («Максим Тримач», «Данило Гурч»). Превалює у цих творах романтична концепція особистості; в оповіданнях «Максим Тримач» і «Данило Гурч» відчутно поглиблюється романтична психологізація в зображенні героїв — призвідців нещасть. Марко Вовчок еволюціонує до реалізму в соціально-побутових («Козачка», «Інститутка», «Ледащиця», «Два сини») і психологічних («Три долі») жанрах.
    У нових суспільно-культурних умовах 60-х років посилюється інтерес письменниці до соціально-громадської активності особистості, що реалізується в романтично піднесеному зображенні «людини, сильної не тільки своєю пристрастю, а й здатністю віддати ці почуття іншим людям» 15. Ота висловлена ще в оповіданні «Данило Гурч» думка: «Коли б таку горду душу та на добре!» — втілюється в новому образі романтичного героя («Кармелюк»). «Це вже був романтизм нової якості (перші його риси наявні ще в розпочатій у 1850-х роках повісті «Гайдамаки») — «соціальний», з концепцією виняткової особистості, яка служить народному колективові» [16].
    Художня манера Марка Вовчка як автора російських творів 60—90-х років відмінна від стилю її ранніх (українських і російських) творів. Посилюється тяжіння до епізації форми; письменниця переходить до створення великих жанрів — об’ємних повістей і романів широкими психологічними характеристиками героїв. У жанрово-стильових якостях цих творів розвиваються художні принципи гоголівського напряму, російської різночинсько-народницької белетристики. Такі її повісті й романи, як «Живая душа», «Теплое гнездышко», «Записки причетника», «В глуши», «Отдых в деревне», стояли «поряд з творами російської революційно-демократичної белетристики 60—70-х років, а за темами й дійовими особами споріднені з творами Помяловського, Слєпцова, Омулевського…» [17]. Дослідники відзначають типологічну спорідненість проблематики й стилю визначного роману Марка Вовчка «Записки причетника» з «Соборянами» М. Лескова, «Деревенскими встречами» Г. Успенського [18].
    Демократичний гуманізм і оригінальний письменницький талант Марка Вовчка зумовили непересічне значення її прози 50-х — початку 60-х років XIX ст., яке виявляється передусім у майстерному зображенні потворної сутності, абсурдності, антилюдяності кріпосництва, у відтворенні в народних характерах свого зачарування незнищенністю доброго в народі в таких жахливих умовах кріпосницького рабства в Російській імперії.
    Марко Вовчок заклала міцний фундамент розвитку соціально-проблемної повісті й підготувала ґрунт для створення проблемного роману в українській літературі другої половини XIX ст. її «Народні оповідання», «Інститутка», «Кармелюк» та інші твори сприяли формуванню протестантської свідомості в суспільстві, були якісно новим кроком у художньому прогресі. Вони становлять правдивий художній літопис суспільного життя переломної історичної епохи.
    Твори Марка Вовчка часом піддавалися несправедливим нападкам з боку окремих критиків, що зумовлювалося або незгодою з їх демократизмом, гостротою викривальної спрямованості, або з нерозумінням їхньої художньо-естетичної природи. Так, О. Скабичевський у статті «Протилежна крайність» («Отечественные записки». 1868. № 7) звинувачував письменницю в надмірній ідеалізації народних мас, у показі їх лише як «страждаючих непорочних ангелів». О. Дружинін вважав викривальне зображення письменницею панів нетиповими «мерзотно-огидними епізодами». М. Де-Пуле називав кращі твори збірки «Народні оповідання» «нехудожніми». Навіть Ф. Достоєвський вважав прагнення Маші з однойменного оповідання до волі нетиповим явищем.
    Тим часом демократична критика відзначала високий художній рівень творів Марка Вовчка, їх відповідність духові часу. За словами P. C. Міщука, з творчістю Марка Вовчка, як і «з художнім досвідом… І. Тургенева, Б. Нємцової, Л. Каравелова та інших пов’язаний принципово новаторський крок у слов’янських літературах — поява так званої народної прози» [19].
    Серед авторів прозово-епічних творів із селянського життя в тогочасних європейських літературах Марко Вовчок виокремлюється своєю специфікою, особливою реалістичною майстерністю творення народних характерів, поетизацією високих морально-етичних якостей, сільських трударів. Якщо російський реаліст Д. В. Григорович (повісті «Село», «Антон-Горемика») в зображенні селянина наголошував на його некультурності, здичавінні як наслідку безправ’я і злиднів, то Марко Вовчок змальовує селян з багатим і щедрим духовним світом; у її героях кріпосництво не вбило оптимізму, високих почуттів, таких як «волелюбність, альтруїзм, незалежність суджень, усвідомлення своєї ролі трудівника на землі, розуміння краси, здоровий глузд… Ідеал людяності, яким керувалася письменниця в оцінці реальності, має своє об’єктивне вираження у середовищі селян» [20].
    У зв’язку з антикріпосницькою, гуманістичною спрямованістю українських реалістичних творів Марка Вовчка її слушно порівнюють з Г. Бічер-Стоу. Пристрасний захист українською письменницею безправних і гноблених, доля яких аналогічна в різних народів, дала підстави М. Драгоманову назвати Марка Вовчка «російсько-українською Бічер-Стоу» [21]. І. Франко, осмислюючи ідейно-естетичні надбання світової літератури, називав Марка Вовчка «в однім ряду з першими поборниками емансипації, з американською Бічер-Стоу… з англічанином Діккенсом», І. Тургенєвим [16, 306]. Обстоювання Марком Вовчком ідей емансипації, вільного й широкого розвитку жіночої особистості, рівноправності людей викликає в дослідників певні аналогії таких її творів, як «Живая душа», «В глуши», «Три сестры», з творами Жорж Санд, присвяченими жіночому питанню.
    М. Добролюбов, убачаючи основне завдання тогочасної літератури в боротьбі проти породжень кріпосного права й під цим кутом зору розглядаючи оповідання письменниці, зазначав, що Марко Вовчок у своїх простих і правдивих оповіданнях є майже першим і дуже вправним борцем на цьому поприщі» [22]. Виявом новаторської тенденції реалізму були,— відзначені критиком у творах письменниці,— початки усвідомлення «великої ролі народних мас в економії людських суспільств». І. Франко, при всій дуже високій оцінці естетичної вартості творчості Марка Вовчка, ще вище підносить ідеологічне значення її, ставлячи ім’я письменниці в ряд визначних «борців за волю й людські права поневолених мас… пропагаторів емансипаційної політики» [17, 279]. Леся Українка говорила, що Марко Вовчок пізнала й зуміла «виповісти» особливі «тайни історичної душі українського народу», великі глибини його життя [23].
    Вагомим був унесок письменниці в розвиток жанру дитячої повісті. Високо оцінювалися художня майстерність, мова творів Марка Вовчка. Т. Шевченко говорив, що творчість письменниці для нього — «джерело істини і краси», що вона «найкраще володіє нашою мовою». Великий вплив «чару й розкішності… чудової мови» Марка Вовчка на читача відзначав І. Франко.
    Творчість Марка Вовчка істотно стимулювала дальший розвиток української прози. Вона стала імпульсом до появи значного числа оповідань і повістей, з якими виступили насамперед прозаїки-«основ’яни». її традиції вплинули на вироблення майстерності Ю. Федьковича-прозаїка. Започаткований «Інституткою» напрям зображення народного протесту й визвольних устремлінь розвинули далі на широкому суспільному матеріалі Панас Мирний та Іван Білик у романі «Хіба ревуть воли, як ясла повні?». Своєрідними наступниками волелюбного протестанта Назара з «Інститутки» виступлять пізніше Микола Джеря з однойменної повісті І. Нечуя-Левицького й Остап із повісті М. Коцюбинського «Дорогою ціною».
    На думку Шевченка, українська письменниця в зображенні народного життя піднеслася вище від Жорж Санд. О. Кобилянська пізніше писала, що твори Марка Вовчка «з повним правом стали в ряд з найкращими творами світової літератури про селянство».
    Творчість Марка Вовчка посилила і міжнародну роль української літератури. За свідченням Петка Тодорова, проза письменниці у 60—70-х pp. XIX ст. мала вирішальний вплив на розвиток болгарської белетристики. Твори Марка Вовчка за її життя, починаючи з 1859 p., з’являються в чеських, болгарських, польських, сербських, словенських перекладах, виходять у Франції, Англії, Німеччині, Італії та інших європейських країнах.

    1. Про фольклористичну діяльність Марка Вовчка див.: Вовчок Марко. Твори: У 7 т. — К., — 1966. — Т. 7, — кн. 1. С 139—540; Фольклорні записи Марка Вовчка та Опанаса Марковича. — К., — 1983; Хоменко Б. В. Народні джерела творчості Марка Вовчка. — К., — 1977; Сиваченко М. Є. До теми: Марко Вовчок і народна казка // Вовчок Марко. Статті і дослідження. — К., — 1985. — С. 239—281.
    2. Сиваченко М. Є. До теми Марко Вовчок і народна казка. — С. 239.
    3. Цит. за: Засенко О. Марко Вовчок: Життя і творчість, місце в історії літератури. — К., — 1964. — С 477.
    4. Тургенев І. С. Спогади про Шевченка // Спогади про Тараса Шевченка. — К., — 1982. — С. 334.
    5. Вовчок Марко. Твори: У 7 т. — К., — 1966. — Т. 6. — С/ 396. Далі при посиланні на це видання в тексті зазначаються том і сторінка.
    6. Нахлік Є. К. Романтичні оповідання Марка Вовчка // Вовчок Марко. Статті і дослідження. — С. 53.
    7. Кропоткин П. Идеалы и действительность в русской литературе. СПб., 1907. — С. 244.
    8. Див. ширше: Денисюк І. О. Розвиток української малої прози XIX — поч. XX ст. — К., — 1981. — С. 17—28; Нахлік Є. К. Романтичні оповідання Марка Вовчка. — С. 46—69.
    9. Білецький О. Українська проза першої половини XIX століття (від Г. Квітки до прози «Основи») // Зібр. праць: У 5 т. — К., — 1965. — Т. 2. — С. 177.
    10. Писарев Д. И. «Народные украинские рассказы» Марко Вовчка // Полн. собр. соч.: В 6 т. — СПб, — 1913. — Т. 1. — С. 16.
    11. Куліш П. Переднє слово до громади // Твори: У 2 т. — К., — 1989. — Т. 2. — С. 507.
    12. Добролюбов Н. А. Черты для характеристики русского простонародья // Ссбр. соч.: В 9 т. — М.; Л., — 1964. — Т. 6. — С. 229, 287, 222.
    13. Тургенев И. С. Поли. собр. соч. и писем: В 28 т. Письма. — М.; Л., — 1961. — Т. 3. — С. 273.
    14. Добролюбов Н. А. Черты для характеристики русского простонародья. — С. 240.
    15. Нахлік Є. К. Романтичні оповідання Марка Вовчка. — С. 69.
    16. Там же.
    17. Білецький О- І. Українська проза першої половини XIX століття (від Г. Квітки до прози «Основи») // Зібр. праць: У 5 т. — Т. 2. — С. 181.
    18. Крутікова Н. Є. Наслідки й перспективи досліджень творчості Марка Вовчка // Вовчок Марко. Статті і дослідження. — С. 14.
    19. Міщук Р. С Від редактора // Вовчок Марко. Статті і дослідження. — С. 4.
    20. Ткачук М. П. Концепція людини й дійсності та деякі питання епічної єдності оповідань і повістей Марка Вовчка 1857—1861 pp. // Там же. — С. 76.
    21. Драгоманов М. П. Інтерес галицько-руської літератури // Літературно-публіцистичні праці: У 2 т. — К, — 1970. — Т. 2. — С. 401.
    22. Добролюбов Н. А. Черты для характеристики русского простонародья // Собр. соч.: В 9 т. — Т. 6. — С. 223.
    23. Спогади про Лесю Українку. — К., — 1971. — С. 227.

    Список рекомендованої літератури

    Марко Вовчок. Твори: У 7 т. — К., — 1964—1967.
    Марко Вовчок. Твори: У 2 т. — К., — 1983.
    Марко Вовчок. Життя і творчість у документах, фотографіях, ілюстраціях. — К., — 1981.
    Марко Вовчок. Статті і дослідження. — К., — 1985.
    Брандіс Є. П. Марко Вовчок. — К., — 1975.
    Засенко О. Марко Вовчок. Життя, творчість, місце в історії літератури. — К., — 1964.
    Крутікова Н. Є. Сторінки творчого життя (Марко Вовчок в житті і праці). — К., — 1965.
    Лобач-Жученко Б. Б. Літопис життя і творчості Марка Вовчка. — К., — 1983.
    Марко Вовчок у критиці. Збірник статей. — К., — 1955.
    Недзвідський А. В. Марко Вовчок. Семінарій. — К., — 1981.
    Писарев Д. И. Народные украинские рассказы Марко Вовчка // Полн, собр. соч. — СПб., — 1909. — Т. 1.
    Франко І. Марія Маркович (Марко Вовчок). Посмертна згадка // Зібр. творів: У 50 т. — К., — 1982. — Т. 37.
    Хоменко Б. В. Народні джерела творчості Марка Вовчка. На матеріалах української прози. — К., — 1977.

    Марко Вовчок. Аналіз творчості. Біографія, шкільні твори, розробки уроків, контрольні роботи, українська література. Марко Вовчок, шкільна програма

    Повернутися на сторінку Українська література

    Повернутись на сторінку Марко Вовчок

    Вас можуть зацікавити:

    1. Марко Вовчок. Життя і творчість

    2. Марко Вовчок — основоположних прози для дітей. Аналіз творів

    3. Життєва і творча біографія Марка Вовчка

    4. Марко Вовчок. Життєвий і творчий шлях

    5. Марко Вовчок. Загальна характеристика творчості

    6. Життя і творчість Марко Вовчок

    7. Марко Вовчок — основоположник прози для дітей. Народність оповідань

    8. Біографія Марка Вовчка

    9. Марко Вовчок. Сторінки біографії

    10. Марко Вовчок (Марія Олександрівна Вілінська). Життя і творчість

    11. Марко Вовчок. Аналіз творчості

    12. Марко Вовчок і Тарас Шевченко.

    13. «Інститутка» Марка Вовчка — перша українська реалістична повість. Аналіз твору

    14. Образи жінок-кріпачок у творі Марка Вовчка «Інститутка». Характеристика образів

    15. Реалізм «Народних оповідань» Марко Вовчок. Аналіз творів

    16. Проблема закріпачення козацтва в оповіданні Марка Вовчка «Козачка». Аналіз твору

    17. Образ жінки-страдниці в «Народних оповіданнях» Марка Вовчка. Характеристика образу жінки-страдниці

    18. Образ оповідача у творчості Марка Вовчка. Характеристика образу оповідача

    19. Антикріпосницька спрямованість повісті Марка Вовчка «Інститутка». Аналіз повісті «Інститутка» і характеристика образів

    20. «Народні оповідання» Марка Вовчка — гірка правда життя тих часів. Аналіз збірки

    21. Моє ставлення до панночки з повісті Марка Вовчка «Інститутка». Характеристика образу панночки

    22. Головні образи повісті Марка Вовчка «Інститутка»: порівняльний аналіз, характеристика образів

    23. Антикріпосницька спрямованість повісті Марка Вовчка «Інститутка». Аналіз та характеристика образів повісті «Інститутка»

    24. Порівняльна характеристика Устини і панночки за повістю Марка Вовчка «Інститутка». Аналіз образів

    25. Антикріпосницька спрямованість повісті М. Вовчка «Інститутка». Протиставлення образів дівчини-кріпачки Устини і молодої пані

    26. Антикріпосницька спрямованість повісті М. Вовчка «Інститутка». Характеристика образів інститутки та сільської дівчини Устини

    27. Порівняльна характеристика образів простої сільської дівчини Устини та освіченої панночки (за повістю Марка Вовчка «Інститутка»)

    28. Бабуся-служниця — утілення християнських засад життя (за повістю «Інститутка» Марка Вовчка). Характеристика образу

    29. «Інститутка» Марка Вовчка: волелюбна романтика героїв, прагнення до особистої свободи. Аналіз твору

    30. «Інститутка» Марка Вовчка: прагнення героїв до особистої свободи. Аналіз твору та характеристика образів

    31. Чим мене приваблюють оповідання Марка Вовчка. Аналіз творів

    32. Романтичність оповідання «Максим Гримач» Марка Вовчка. Аналіз твору

    33. Особливості характеротворення в оповіданні Марка Вовчка «Максим Гримач». Характеристика образів

    34. Моє враження від творів Марка Вовчка

    35. Роздуми над творами Марка Вовчка. Аналіз творів

    36. Доля жінки-кріпачки у творчості Марка Вовчка. Характеристика образу

    37. Мої роздуми над сторінками повісті Марка Вовчка «Інститутка». Аналіз твору

    38. Зображення волелюбних прагнень кріпаків у повісті Марка Вовчка «Інститутка». Характеристика образів

    39. Протиставлення характерів Устини та панночки (за повістю Марка Вовчка «Інститутка»). Характеристика образів

    40. Образ Інститутки з однойменної повісті Марка Вовчка. Характеристика образу

    41. «Інститутка» — один з найвизначніших творів Марії Олександрівни Вілінської. Аналіз твору

    42. Повість «Інститутка» — вершина творчості Марка Вовчка. Аналіз твору

    43. «Максим Гримач» Марка Вовчка як романтичне оповідання. Аналіз твору

    44. Марко Вовчок — «кроткий пророк»

    45. Осуд кріпацтва в оповіданні Марка Вовчка «Козачка». Багатство мови, образотворчі засоби твору

    46. Почуття відповідальності й вини як уселюдські чесноти в романтичному баладному оповіданні Марка Вовчка «Максим Гримач»

    47. Аналіз «Дев’ять братів і десята сестриця Галя» Марко Вовчок — тема, ідея, короткий зміст, жанр, композиція, сюжет

     

    Комментарии закрыты.