«Мабуть, мій дім не тут»: життєвий шлях Богдана Ігоря Антонича. Українська література, шкільна програма
Життєпис Богдана Ігоря Антонича — українського письменника, есеїста, літературознавця, який жив і працював у Львові, — особливий. Сталося так, що з кінця 1960-х років, коли вийшли три видання його творів, які нагадали про це ім’я після чвертьстолітнього забуття, захоплення поезією Антонича було настільки великим, що притлумило інтерес до його біографії. Життєписом письменника стали метафоричні «Автобіографія» із «Привітання життя» та «Автопортрет» із «Трьох перстенів». Це несправедливо, хоча й невипадково і символічно, бо зберігає акценти, закладені ще самим літератором. Річ у тім, що Антонич ніколи не культивував своєї біографії, хоча на ролі лемківських витоків у творчості завжди наголошував. Для нього передусім важлива біографія внутрішня — тобто внутрішній світ і відтак — творчість.
Символічність Антоничевої біографії ще й у тому, що він часто писав про смерть. Поет хотів, щоб вона була для нього «останнім гармонії акордом» («De morte, ч. 4»). Антонич помер на 28-му році життя. Коли митець помирає у віці 27—30 років — це називають «комплексом Шеллі». У кожному разі тут є певна закономірність. Спадають на думку поети В. Симоненко і М. Лермонтов. Відкидати тут метафізику, гадаю, не варто. Антонич відчував свою космічність: «Мабуть, мій дім не тут. Мабуть, аж за зорею» («Дім за зорею»). Причому відчував її ще з дитинства. Французький філософ Ґ. Башляр писав, що «коли людський світ залишає дитину у спокої, вона відчуває себе сином космосу», тому «образи з дитинства… є образами самотності». Антонич любив усамітнюватися, і його як «малого хлопчика, — пише у спогадах наречена поета Ольга Олійник, — незмірно цікавило усе, що діялось за вікном…. Цілими годинами міг так обсервувати світ… через вікно».
А вікно це — символічний початок майбутньої творчості — було в батьківській плебанії в селі Новиця Горлицького повіту на Лемківщині, де й народився поет 5 жовтня 1909 р. і де його охрестили одним іменем — Богдан. Новиця, як і весь Горлицький повіт, входила до суцільної української смуги населення, проте Лемківщина територіально належала Австро-Угорській імперії, а після Першої світової війни — Польщі. По лінії матері — Ольги Антонич (Волошинович) — майбутній письменник походив з давнього священицького роду, зокрема, священиком був його дід Микола Волошинович, який теж вивчав історію свого краю та родовід. Дядько Богдана Ігоря — Олександр Волошинович — був активним суспільно-політичним діячем, відстоював права Лемківщини на Паризькій мирній конференції 1919 р. Очевидно, саме він познайомив свою сестру Ольгу з її майбутнім чоловіком — отцем Василем Антоничем, бо хлопці разом навчалися в Сяноцькій гімназії. Василь Антонич змінив своє справжнє прізвище «Кот» на «Антонич», бо «згідно тодішніх звичаїв не було воно достатньо поважним для сільського священика» (О. Волошинович). Нове прізвище утворилося від імені Василевого батька — Антона. За час свого служіння о. Василь Антонич як парох і адміністратор часто переїжджав з села в село, а від 1927 року й аж до смерті в 1947 служив у с. Бортятин (тепер — Мостиського району на Львівщині). Батько письменника був активним організатором господарського й суспільно-культурного життя у своїй парафії, виокремлювався як українофіл на тлі інших лемківських священиків-москвофілів. «Безперечно, — стверджує Ігор Калинець у книжці «Знане і незнане про Антонича», — що такий батько мав вплив на формування українськості свого сина».
У дитинстві Б. І. Антонич не відвідував початкової школи. Ним, окрім батьків, опікувалася няня, сільська дівчина. Вона «забавляла» дитину віршами, багато з яких (зокрема Т. Шевченка) знала напам’ять, а також співала пісні. Її роль у вихованні Антонича не можна недооцінювати, адже саме няня допомогла йому, схильному радше до самотності й «обсервацій», ніж до традиційних дитячих ігор, розвинути вроджений нахил до творчості. Ольга Олійник переповідає, що в дитячому віці малий Богдан багато читав, умів цікаво оповідати й навіть сам часом говорив «вершами».
Упродовж 1920—1928 років Б. І. Антонич навчався в гімназії гуманітарного типу ім. Королеви Софії в Сяноку. Родичі вибрали саме її не тільки тому, що тут раніше вчилися його батько і дядько, але, очевидно, й тому, що це була чи не єдина гімназія Лемківщини, де навчали також і української мови. Цей навчальний заклад давав добрий вишкіл класичного типу — ідеться про поглиблене вивчення давньогрецької та латинської мов. Що ж до української мови, то загалом мала кількість годин, відведених на ці уроки, стимулювала вчителя Володимира Чайківського створити неформальний український гурток у себе вдома, де відбувалися читання й обговорення творів української літератури. Учасником цього гуртка був і Б.-І. Антонич. Також він сумлінно вивчав і польську офіційну програму: за час гімназійного навчання прочитав твори всіх нобелівських лауреатів у перекладі польською мовою. Окрім цього, у гімназії проявився потрійний талант Б. І. Антонича — у літературі, малярстві та музиці. Як знаємо, він зробив вибір на користь першої.
1928 року Б. І. Антонич вступив до Львівського університету Яна Казимира і провчився там п’ять років. У міжвоєнний період у цьому навчальному закладі закрили україністичні спеціальності, звільнили всіх викладачів-українців, а також запровадили принцип «numerus clausus», згідно з яким українці мали обмеження, вступаючи до університету. Антонич обрав спеціальність «польська філологія», яка була в розпорядженні гуманітарного факультету. Університет Яна Казимира на час міжвоєнного двадцятиліття став потужним осередком польської науки — гуманітарної, математичної, природничої. Тут працювали славетні вчені. Серед викладачів Б. І. Антонича були мовознавці Т. Лер-Сплавінський і В. Ташицький, літературознавці В. Брухнальський і Є. Кухарський, історик С. Закжевський, учені зі світовим ім’ям — філософи К. Твардовський і К. Айдукевич, мовознавець Є. Курилович тощо. Студент Антонич, у дипломі магістра філософії якого були тільки відмінні оцінки, зарекомендував себе як перспективний науковець-філолог. Власне, окрім основної навчальної програми, він відвідував семінарські і просемінарські заняття з мовознавства у професорів Г. К. Ґертнера і Я. Янува та з літературознавства у професора Ю. Кляйнера. Під їхнім керівництвом він писав наукові роботи, окремі з яких збереглися до сьогодні (як-от «Будова «Мазепи» Словацького» та «Фантастичний світ у «Зачарованому колі» Рідла, «Затопленому дзвоні» Гауптмана і «Балладині» Словацького»). Чи це запізнілий вияв «numerus clausus», чи потяг до творчої, а не до академічної праці, але Антонич, попри обіцянки й запевнення, не залишається в університеті для того, щоб захистити докторську дисертацію і стати доцентом, а пізніше й професором. Замість Антонича «на державний кошт до Болгарії — студіювати славістику… поїхав хтось інший, менш здібний» (О. Олійник). Відтак Антонич стає вільним літератором. Ще студентом він серйозно розпочинає літературну діяльність, зокрема в гуртку студентів-україністів Львова, які хотіли більше пізнати те, що не входило до офіційної польської університетської програми. На засіданнях, або, як тоді казали, на «сходинах» гуртка, його учасники виступали з рефератами про українську і світову літературу та науку, читали свої художні твори, обговорювали почуте. Б. І. Антонич виявив себе у двох іпостасях — і як поет, і як аналітик. Гурток студентів-україністів став для нього першою літературною сценою та серйозною апробацією поетичних творів. Учасники гуртка — а серед них були такі відомі пізніше постаті, як П. Коструба, Ю. Редько, Є. Ю. Пеленський, Т. Пачовський, І. Ковалик, С. Щурат, Ірина Вільде — одноголосно відзначили, що Б. І. Антонич є не тільки найталановитішим літератором гуртка, а й майбутнім визначним письменником.
1931 року виходить друком перша поетична збірка Б. І. Антонича «Привітання життя». Вона стала предметом загального зацікавлення, адже на українській літературній арені в Галичині з’явилося нове ім’я. 1932 роком датовано Антоничеву збірку релігійної поезії «Велика гармонія», яку, щоправда, за життя автора було опубліковано лише вибірково в періодиці. Збірка «Три перстені» (1934) стала справжнім фурором у літературному Львові та спричинила низку рецензій, які, хоч і не завжди були позитивними, проте відзначали авторову самобутність і поетичну зрілість. За «Три перстені» Б. І. Антонич отримав ІІІ нагороду літературної премії Товариства українських письменників і журналістів ім. І. Франка. Завдяки цій книжечці автор став відомим, навіть популярним, причому настільки, що багато хто із сучасників не сприйняв його поезій з наступних збірок.
Львівські літературні часописи рясніють віршами Б. І. Антонича, він друкується і у «Дзвонах», і у «Вістнику», і в «Дажбозі», і в інших часописах. А також публікує рецензії на твори світової та української літератури, літературно-теоретичні статті, працює над романом «На другому березі», планує низку прозових та драматичних творів, більшість з яких залишилися в начерках і фрагментах.
Упродовж кількох місяців 1934 року Б. І. Антонич був головним редактором молодіжного літературного журналу «Дажбог», а також співредактором мистецького збірника «Карби», єдине число якого вийшло у Львові 1933 року. Саме в «Карбах» було опубліковано «прецікаву», за словами В. Ласовського, статтю «Національне мистецтво», на основі якої Антонича прийняли до Асоціації Незалежних Українських Митців. Він став чи не єдиним літератором з-поміж її членів. З малярами, зокрема В. Ласовським і В. Гаврилюком (який був ще й поетом), Антонича поєднували як особисто-дружні взаємини, так і спільні погляди на мистецтво.
Чи знайшов Б. І. Антонич своє кохання? У 1934-му році він познайомився з Ольгою Олійник, яка стала його нареченою, проте вони не одружилися. Що саме було причиною цьому: небажання батьків мати за невістку Ольгу чи щось інше? Важко дати однозначну відповідь. Про перебіг цих стосунків і їхнє психологічне забарвлення можна чимало дізнатися з відомих на сьогодні листів О. Олійник до Б. І. Антонича. О. Олійник до кінця свого життя зберігала почуття пієтету до письменника, була активною популяризаторкою його творчості.
У 1936 р. побачила світ остання прижиттєва книжка Б. І. Антонича «Книга Лева». За неї автор отримав ІІ нагороду літературної премії Українського Католицького Союзу. Цим самим роком датовано співпрацю письменника з композитором А. Рудницьким, який замовив Антоничу лібрето до опери «Довбуш». Поет працював над другою редакцією «Довбуша», але не встиг її завершити. Захворівши на апендицит, письменник потрапляє до лікарні. І, незважаючи на те що операція пройшла успішно, у лікарні через погані санітарні умови Антонич занедужав на запалення легенів, яке вкупі з плевритом і вродженою серцево-судинною недостатністю призвело хворобливого з дитинства письменника до смерті. Б.-І Антонич помер 6 липня 1937 р. у Львові на 28-му році життя. Поховали його на Янівському цвинтарі. Роком опісля — як постскриптум — побачили світ дві його поетичні збірки «Зелена євангелія» та «Ротації». Первісно їх уклав автор, але до друку обидві книги підготували О. Олійник, подружжя Ласовських і Є. Ю. Пеленський.
Антоничеві було відміряно лише 6 років творчої праці. Його життя — коротке, як спалах. Але ж хіба не тоді світиш, коли згораєш, як свічка?
Данило Ільницький